Гребінь

Молода дівчина сумно дивилася на довгу сіру дорогу, яка тягнулася через зелень садів та губилася десь за найближчим пагорбом. Служниця, така ж молоденька, як і її хазяйка, розчісувала довгі чорні коси дівчини. Як то часто трапляється, служниця була повіреною усіх таємниць молодої панянки, бо з ким ще могла та поділитися думками, що маяли серце?

- Щось він довго, Каро, - казала панна. – Скоро вже рік мине. Якби не писав – я б вже казна що думала. Але що ті листи, коли душа болить? Ніби щось недобре відчуваю.

- Не беріть дурного в голову, пані, - весело відповідала чорноока Каро. – Що може статися з вашим чоловіком? Він же такий добрий, сильний, мужній. Та не мені вам казати. Стільки ворогів здолав, у стількох поєдинках переміг. Все з ним буде гаразд.

- А якщо він знайшов іншу? – раптово розвернулася хазяйка, і служниця мало не вронила гребінь. – Якщо розлюбив мене? У інших землях є інші жінки. Вони значно гарніші за мене.

- Не кажіть так, пані. Пан Теренц кохає вас. От побачите, скоро він приїде. Він же писав, щоб чекали з дня на день.

- Я й чекаю, Каро, - позіхнула Алатея. – Я вже чотири роки тільки те й роблю, що чекаю…

Теренцу Лімеру було двадцять п’ять років, коли він одружився з сімнадцятирічною Алатеєю. Що привабило його у тоненькій прудкій дівчинці, не розумів ніхто. Батько Алатеї, колись заможний чоловік, тепер збіднів, і юна дочка була його єдиним скарбом. Вона не була однією з тих красунь, що впадають в око та серце раз і назавжди, але приваблювала добротою, легким характером та гострими карими очиськами. Лімер зустрів її в гостях у свого найкращого друга, Лера, який теж з цікавістю поглядав в бік Алатеї. Але, щойно побачивши її, Теренц зрозумів, що вони мають бути разом. Зрозуміла це й Алатея, коли у танці рука красеня торкнулася її руки. Ніби щось дивне промайнуло між їхніми долонями, якийсь згусток енергії. Наступного ж дня Теренц попросив її руки і отримав згоду. Було це п’ять років тому, і рівно рік Алатея відчувала себе найщасливішою дівчиною в світі. Але час ішов. Теренц, звикнувши багато подорожувати, нудився в своєму замку. Тому через рік подружнього життя він зібрався та поїхав. Ні, він, як і раніше, кохав Алатею, але така вже була в нього вдача. Не міг він сидіти на місці. Проблукавши місяць, він повернувся до молодої дружини. Алатея втішала себе тим, що його поїздка була викликана справами, що він збільшує добробут їхньої родини, але вдома Теренц пробув тільки три місяці – й знову подався в свої мандри. Час йшов. Він був відсутнім все довше й довше, а вдома бував все рідше й рідше. Тому не даремно хвилювалася молода, але не дурна Алатея. Кохання – коханням, а інші жінки в її чоловіка були.

Саме в ліжку однієї з них прокинувся він того ранку. Його нинішня обраниця тихо дихала поряд. Вона була, напевне, старшою за Алатею, але вродливою, та приваблювала своєю пристрастю. Його ж дружина була мила та спокійна. З такою добре вдома, біля сімейного вогнища. Але в якості бойової подруги Теренц її не бачив.

Дівчина, ім’я якої він навіть не потурбувався запам’ятати, сонно відкрила очі.

- Доброго ранку, - посміхнулася вона.

- Доброго, - відповів Теренц, підіймаючись з ліжка та відшукуючи власну сорочку.

- Як спалося? – потягнулася вона до чоловіка, але той відсторонився.

- Гарно.

- Щось сталося? – опустила дівчина ніжки на підлогу та також почала одягатися.

- Нічого, - посміхнувся Теренц. – А мало?

- Просто мені здається, що ти кудись поспішаєш…

- Правильно здається. Мені вже час їхати, - підтвердив чоловік.

- Куди? – хутко підбігла до нього нова знайома. – Хіба ти не залишишся? Ти ж вчора казав, що пробудеш тут декілька днів.

- Мабуть, думала, що я проведу їх із тобою? – посмішка не полишала обличчя вельможного пана. – Вибач, мені дійсно час їхати. Мене вдома чекає дружина. Тому прощавай.

Чоловік хутко вийшов з кімнати, а бліда дівчина повільно опустилася на ліжко.

- Я тобі не лялька, Теренце Лімер, - з ненавистю прошепотіла вона. – Не іграшка на одну ніч. Дружина, кажеш, тебе чекає? Та не дочекається! Згадаєш ще Леонтіну Кассаро…

Алатея все чекала. Вона цілими днями сиділа біля вікна та дивилася на довгий сірий шлях. Час від часу з’являвся на ньому вершник або якийсь селянин гнав худобу, але її чоловіка не було. Аж раптом на сходах почувся голос Каро:

- Пані! Пані!

- Чого ти кричиш? – стомлено озирнулася хазяйка, не залишаючи надовго вікно без уваги.

Усміхнена, сяюча від збудження Каро увірвалася до кімнати.

- Пані, ви повинні це побачити! - вже тихіше, але ледь стримуючись, проговорила вона. – Там, внизу, торговка закордонними прикрасами. Вони такі гарні, панно! Особливо гребінці. Вони б чудово виглядали у вашому розкішному волоссі.

Алатея була жінкою. І, як кожна жінка, вона обожнювала прикраси. Тому повідомлення Каро примусило її майже забути про сірий пустий шлях та підстрибнути зі стільця.

- Клич її сюди. Швидше, - радісно стиснула вона ручку служниці.

- Вже біжу, - розсміялася Каро та хутко покинула кімнату. Через декілька хвилин вона повернулася разом з жінкою, закутаною в дивне вбрання, яке не дозволяло бачити її обличчя. Жінка шанобливо склонилася перед молодою господинею палацу та поцілувала її руку, як то було заведено в цьому краї.

- Каро повідомила мені, що ви торгуєте прикрасами? – приязно спитала Алатея, не бажаючи проявляти перед гостею своє нетерпіння.

- Так, вельможна пані, - тихо відповіла жінка.

- Так покажіть їх мені. Може, я щось в вас і куплю.

- Це було б честю для мене, - відповіла торговка.

Вона розв’язала свій дорожній вузол та почала викладати на столі прикраси – такі гарні, що в Алатеї захопило подих. Були тут сережки з невідомим їй камінням. Були персні та браслети. Але найкращими були гребінці. Ними дівчина милувалася особливо довго.

- Бачу, пані, вам до вподоби мої гребінці? – якось хитрувато спитала жінка.

- Так, вони дійсно гарні, - зачаровано зітхнула Алатея.

- Ви – чарівна дівчина. Думаю, в мене є для вас щось особливе, - таємничо прошепотіла та й витягла з-під накидки щось, бережно загорнуте у відріз тканини. Вона прибрала тканину – й Алатея, а разом з нею і Каро, мало не скрикнули від подиву. На бархатній подушці лежав гребінь – такий прекрасний, що від нього не можна було відвести очей. Він був прикрашений зеленим та синім камінням, але найдивовижнішими були мініатюрні малюнки, вирізьблені на ньому. Вони зображали молодих хлопця та дівчину та сторінки їх кохання. Малюнки, хоча й невеличкі, були дійсно верхівкою майстерності.

- Гарний, правда? – загадково посміхнулася жінка. Алатея могла бачити тільки її посмішку, бо накидка скривала очі. – Але це не всі принади гребінця. Кажуть, що він зачарований. Жінку, яка його вдягне та поцілує свого коханого, він кохатиме вічно.

- Справді? – з надією спитала Алатея, одразу ж пригадавши Теренца. – Скільки ж ви за нього хочете? Я заплачу, скільки треба.

- Ви й так вже багато відібрали, пані. Хай це буде мій вам дарунок. Хай вам щастить!

- Дякую, - Алатея обійняла б її, але вчасно згадала, що все-таки є господинею цього замку. – Каро, заплати цій добрій жінці за мої прикраси – і повертайся хутчіше!

Служниці й самій не терпілося швидше роздивитися гребінь, тому вона повернулася за декілька хвилин. Її панна за цей час не випустила прикрасу з рук.

- Він дивовижний, Каро, - прошепотіла вона. – Тепер я впевнена – Теренц більше нікуди від мене не поїде.

- Сподіваюся, так воно й буде, пані, - відповіла служниця. – Ой, подивіться у вікно! То не наш пан їде?

Алатея хутко кинулася до вікна. Дійсно, тепер шлях не був пустим. Вона ясно бачила декілька постатей. Коли вони під’їхали ближче, сумнівів в неї не залишилося – це був її Теренц. Він гордовито їхав на своєму улюбленці – Блискавці. Чорний кінь, відомий своїм гарячим норовом, зараз біг спокійно, усвідомлюючи силу свого господаря.

- Ну, що ти стоїш, Каро? – прикрикнула панна на дівчину. – Хутчіш, неси моє найкраще вбрання! І зроби мені зачіску – хай цей гребінець допоможе мені завоювати кохання чоловіка.

- Вже лечу, пані, - анітрошки не образилася гарненька служниця, знаючи, яка насправді добра в неї панна.

Алатея підстрибувала від нетерпіння, поки Каро зашнуровувала тугий корсет, поправляла мереживо на спідницях та ліфі, допомагала одягти на ноги блакитні чобітки. В решті решт Алатея сіла на свій улюблений стілець біля вікна – її Теренц був зовсім близько. Часу залишалося обмаль. Розуміла це й Каро, поспішаючи зібрати густе волосся господині. Але навіть служниця завмерла, коли Алатея простягнула їй чарівний гребінь. Він так яскраво блищав, що очі сльозилися. Так, саме таких прикрас була достойна добра та любляча дружина пана Лімера.

- Швидше, Каро, - маялася та, доки служниця обережно вставляла гребінь в її зачіску.

- Готово, пані, - відступила Каро і завмерла, милуючись красою Алатеї, яка ніби сяяла зсередини. Так, пан Теренц буде дурним, якщо знову покине таку красу.

Але раптом щось змінилося в обличчі панни. Вона ніби зблідла.

- Що таке? Вам недобре, пані? – стурбовано спитала служниця, поспішаючи всадити дівчину на стілець.

- Так, щось якось задушливо, - закрила очі Алатея. – Спустися вниз, зустрінь пана Теренца. Скажи, що я чекаю на нього тут.

- Звісно, пані, - стурбовано промовила дівчина й вибігла з кімнати.

Теренц Лімер якраз спустився з коня та вже шукав очима дружину, але замість неї він побачив маленьку постать її служниці.

- Йди-но сюди, Каро, - наказав він.

Дівчина опустила очі та зробила крок до нього.

- Де моя дружина? Чому не зустрічає мене? Щось сталося?

- Вітаю вас з поверненням, пане Теренце, - почервоніло дівча. Пан – це тобі не добра господиня. – Пані Алатея так розхвилювалася, побачивши вас у вікно, що їй стало трохи зле. Вона просила вас підійнятися до неї, якщо ваша ласка.

Як ми вже казали, свою дружину Теренц кохав, не зважаючи ні на що. Тому він не примусив прохати себе двічі й, облишивши коня слугам, широкими кроками пішов до замку. Чоловік швидко здолав відстань до кімнати дружини та постукав. Двері відчинилися. Сама Алатея, ще трохи бліда, але вже всміхнена, простягла до нього руки.

- З поверненням, коханий, - щасливо сказала вона.

Теренц обійняв її, але не став проявляти більше почуттів на очах прислуги, що гуртом слідувала за ним.

- Накрийте на стіл у кімнатах панни, - владно наказав він. – Будемо обідати.

- Ти навіть не поцілуєш мене, коханий? – знову прилинула до нього Алатея.

- Тут багато зайвих очей, люба, - м’яко промовив він. – Давай залишимо ніжності на потім. Мені сказали, тобі недобре. Як ти себе почуваєш?

- Краще, як тільки тебе побачила, - посміхнулася Алатея. – Я так довго тебе чекала, що від хвилювання мало не зомліла.

Тим часом слуги швидко накрили на стіл. Господар оселі вимив руки. Його дружина, так само всміхаючись, простягнула йому рушник. Нарешті, вони сіли до столу. Алатея майже нічого не їла, але Теренц списав все на її хвилювання. Мабуть, і правда він був відсутній досить довго. Он, яка красуня його вдома чекає, а він десь блукає у мандрах. Чи то була дія гребінця, чи то й справді Теренц скучив, але Алатея здавалася йому наймилішою в світі. І вже думав він про те, що треба деякий час залишитися вдома. Та вже час їм мати спадкоємця.

Алатея також не зводила з чоловіка закоханих очей, так і намагалася прислужитися йому, пропонувала з’їсти то одне, то інше. Теренц розповідав про свої пригоди: про те, як напали на них розбійники. Про те, як допоміг визволити доньку вельможного пана, і як ту дочку намагалися йому віддати за дружину. Але що йому інші панни, коли чекає його Алатея?

Дівчина задоволено зашарілася. Тільки став Теренц помічати, що його дружина якась дивна, мовчазна. І бліда так само. Може, й справді захворіла?

- Як ти себе почуваєш? – знову спитав Теренц.

- Добре, все добре, - відвела та очі, але щось не сподобалося чоловікові в її голосі. Він швидко покінчив з обідом та вигнав прислугу геть.

- Що з тобою, Алатея? – тепер його голос звучав зовсім стурбовано.

- Все добре, любий. – повторила та, обіймаючи його. – Ось ми й на одинці. Поцілуй мене.

Теренц потягнувся до дівчини. Їхні уста вже майже з’єдналися, аж раптом він відсторонив її.

- Ти хто така? – грізно спитав пан.

- Як це, любий? Це ж я, твоя Алатея, - без тіні сумніву відповіла панна.

- Не бреши мені! – з силою смикнув Теренц її за руку. – В моєї Алатеї очі карі, а в тебе, відьмо, сині, як каміння на гребінці в твоєму волоссі.

Дівчина засміялася, та так голосно, що чоловік здригнувся.

- Я – Алатея, - відповіла вона. – Ким ще я можу бути, коханий, як не твоєю дружиною? Поцілуй мене – й ми назавжди будемо поряд.

- Питаю тебе останнього разу – де моя дружина? – гаркнув Теренц. – Якщо не відповіси, я тебе вб’ю.

- І її разом зі мною? – глузлива посмішка скривила губи дівчини.

- Та хоч би й її! Все одно ти загарбала її тіло. Я знайду спосіб, як витрясти тебе звідти.

- Боюсь, що не знайдеш.

Теренц кинувся геть з кімнати. Він більше не в змозі був бачити ту, хто виглядав як Алатея, але Алатеєю не був. Його серце краялося від відчаю.

- Каро! – щосили крикнув він. – Де ця чортова дівка?

- Я тут, пане Теренце, - почувся сполоханий голос з сусідньої маленької кімнатки, де вірна Каро чекала будь-яких наказів своєї панни.

- Каро, що тут сталося в мою відсутність? – гримнув на неї Теренц, а потім зрозумів, що не варто робити все це відомим на весь замок.

- Н-нічого, пане Теренце, - зовсім злякалася дівчина. – А що мало статися?

- Пані якось дивно себе поводить. Хотів дізнатися, чи вона, бува, не захворіла, - взяв себе в руки чоловік.

- Ні. Все було гаразд. Вона чекала вас, кожен день сиділа біля вікна. Мабуть, просто розхвилювалася.

- А… Ніхто дивний тут не з’являвся? – раптом майнула Теренцові думка про чари.

- Ні, пане. Тільки торговка прикрасами. Але вона була зовсім не дивна. Дуже приязна жінка. Вона подарувала мені коштовний браслет

- І коли ж це було?

- Саме перед вашим приїздом, пане. Вона пішла за декілька хвилин до того. Це в неї пані купила той чарівний гребінець, що прикрашає її волосся.

- Що за гребінець?

- Хіба ви не звернули уваги? Я думала, це просто неможливо.

- Звернув… - раптом пригадав Теренц свої ж власні слова. – Іди, Каро. Іди. Й передай: я наказую, щоб нас з дружиною не турбували.

- Звісно, пане Теренце, - все ще перелякано посміхнулася Каро, але розвернулася й швидко зникла на сходах.

Задумливий господар замку повернувся до кімнати дружини. Та жінка, яка видавала себе за Алатею, стояла біля вікна, і він міг добре бачити гребінь, що сяяв, як тисяча сонць. Теренц тихо підійшов і простягнув руку до прикраси. Але раптом дівчина здригнулася та мало не відскочила від нього.

- Ти що робиш? – різко скрикнула вона.

- Просто хотів роздивитися твою прикрасу, - лагідно посміхнувся чоловік. – Чого ти кричиш?

Дівчина, здавалося, заспокоїлася. Її сині очі знову стали спокійними. Вона навіть посміхнулася у відповідь.

- Ти так несподівано підійшов, - намагалася виправдатися вона.

- Вибач, не хотів тебе злякати, - стиснув Теренц її маленьку ручку. – Так можна мені подивитися?

- Ні, - мало не вирвалася дівчина. – Моя зачіска розпадеться. Не хочу стояти перед тобою розхристана та негарна.

- Для мене ти завжди будеш гарна.

- Не треба. Теренце, - майже сумно попросила вона. – Я тебе не розумію. Лише хвилину тому ти побивався за дружиною, а тепер такий добрий зі мною. Що ти задумав?

- Так я тобі й сказав, - подумав пан, але відповів весело: - Я не побивався. Просто це була несподіванка для мене. Може, навіть трохи злякався. Все ж таки я очікував побачити тут Алатею.

- Швидко ж ти змінив своє ставлення до мене, - здавалося, не зовсім повірила йому дівчина.

- Вибач, якщо образив. Як тебе звуть?

- Навіщо тобі це?

- Як я розумію, ти вирішила зайняти місце моєї дружини. Повинен же я знати твоє ім’я.

- Нехай для тебе я буду Алатеєю. – печально посміхнулася дівчина.

- І все ж таки…

- Ну, якщо тобі так цікаво… Леонора. Мене звуть Леонора.

- Дуже приємно, - весело говорив Теренц, хоча думки в нього були геть не веселі. – Може, вип’єш зі мною вина, Леоноро? – схопив він ще не прибрану зі столу пляшку.

- Дякую, але не хочу, - недовірливо покосилася та на рубіновий напій.

- Що ж, а я вип’ю, - залпом осушив бокал чоловік, намагаючись здаватися розкутим. – Може, моя поведінка здається тобі дивною. Але не зважай на це. Повір, не такі вже й теплі були в нас відносини з Алатеєю. Вона була занадто ревнива. Й характер в неї був зовсім не легкий. Сварилися мало не щодня. Коротше кажучи, замість подружнього життя я отримав казна-що.

- Розумію, - хитнула головою дівчина.

- Тому, якщо хочеш, залишай собі її тіло. Мені байдуже. Ти, здається, дівчина приємна та вихована. То чому б ні?

Здавалося, Леонора починала вірити. Її щічки порожевіли, очі заблищали.

- От дурепа, - подумав Теренц. – Невже вона справді думає, що я так просто відмовлюся від дружини?

- Дякую, Теренце, - посміхнулася дівчина. – Я така рада, що ти не проти. Признатися чесно, мені було страшно, що ти не приймеш мене.

- Ось і даремно, - всадив її Теренц на невеличку софу та сів поряд, не випускаючи її долоні. – Але все ж таки цікаво, звідки ти тут взялася? Не вважай, що це дурна допитливість. Просто ти будеш ходити в образі моєї дружини, господині мого дому. Я не хочу, щоб мені було соромно перед друзями. І маю ж я знати, з ким раптово поєднала мене доля.

Здавалося, дівчина сумнівалася. Але Теренц дивився на неї так щиро, так ніжно, що всі її підозри та сумніви розтанули. Все ж таки вона була всього лише жінкою.

- Це заплутана історія, Теренце, - з сумом відповіла вона. – Але, якщо хочеш, я можу й розповісти…

- Звичайно. Я слухаю тебе, - вдало скривав нетерпіння чоловік.

- Гаразд, тоді слухай… Колись давно – навіть не зможу тобі сказати, коли саме – я була дочкою такого ж багатого пана, як і ти. До мене сваталося багато достойних чоловіків, але жодного з них я не кохала. Аж раптом з’явився серед моїх залицяльників один, поряд з яким співала моя душа. Його звали Тео. Він не давав мені й кроку ступнути, завжди був поряд зі мною. Я закохалася. Розумієш, Теренце, я жити без нього не могла.

- Розумію, - хитнув головою чоловік.

- Мені здавалося, що він також мене кохає. Ми одружилися. І виявилося, що його цікавила зовсім не я, а мої гроші. Він рідко з’являвся вдома, а якщо з’являвся, то йому начхати було на мене. А скоро я дізналася, що в нього є інша жінка. У селищі біля нашого замку жила могутня чаклунка. У розпачі я побігла до неї й благала допомогти мені завоювати любов чоловіка. Вона обіцяла допомогти.

- Вона тебе надурила? – співчутливо спитав Теренц, якому раптом стало шкода цю дівчину.

- Так, - позіхнула та. – Вона мене надурила. Я ж не знала, що мій Тео – її рідний брат. Замість того, щоб зарадити моєму горю, вона навіки заточила мою душу в гребінець, а моє тіло забрала собі. Знаєш, вона була вже досить стара. Мабуть, і Тео колись захопив чиєсь тіло, бо він був набагато молодший за неї. Так я опинилася полонянкою цього гребінця, - торкнулася дівчина коштовної прикраси.

- Сумна історія.

- Досить сумна, - погодилася Леонора. – Скажи мені, Теренце, ти справді не шкодуєш, що тепер я живу в тілі твоєї дружини?

- Я ж казав тобі – мені нема про що шкодувати, - знову збрехав чоловік.

- Це добре, - майже радісно посміхнулася Леонора. – А скажи мені ще дещо. Ти… Ти зміг би покохати мене?

- Я? – якомога ніжніше подивився на неї чоловік. – Знаєш, якщо є в світі кохання з першого погляду, то це воно й є.

- Правда? – радісно підстрибнула Леонора. – Дякую тобі, Теренце! Я така щаслива!

Теренц ледь утримувався, щоб не відвернутися. Звичайно, йому було шкода цю дівчину, але мова йшла про його дружину. Ніколи Теренц не кохав свою Алатею так, як зараз. І в думках у нього було тільки одне – як повернути її назад. Ніяке співчуття було не варте життя його коханої.

- Так ти тепер завжди будеш зі мною? – обійняв він щасливу Леонору.

- Звісно, - посміхнулася та. – Є тільки одна умова.

- Яка ж? – похолоділи руки чоловіка.

- Дуже проста, - радо відповіла йому дівчина. – Поцілуй мене. І тоді з тобою поряд назавжди залишуся тільки я.

- Поцілувати? – Теренц зніяковів. – Що ж…

Але раптом він все для себе вирішив.

- Звичайно, я поцілую тебе, кохана, - тихо відповів він. Чоловік обійняв Леонору та притиснув свої вуста до її губ. Дівчина відповіла на цілунок, але тим часом Теренц повільно підійняв руку й вихопив гребінь з її волосся. Леонора зойкнула та швидко відсторонилася, але наступної ж миті на нього дивилися карі очі його дружини.

- Теренце! – радо скрикнула вона. – Що ти тут робиш? Я, мабуть, знепритомніла?

- Так, люба, - міцно обійняв її чоловік. – Ти просто знепритомніла.

- Ти нарешті приїхав! Яке щастя! – сміялася Алатея. – Я так довго тебе чекала.

- Я більше нікуди від тебе не поїду. Я кохаю тебе, - прошепотів Теренц і поцілував геть щасливу дружину.

- А чому мій гребінець у тебе в руках? – несподівано спитала вона.

- Я привіз тобі набагато гарніші прикраси, - вирішив Теренц нізащо не казати їй правду. – Тому дозволь мені просто вижбурнути його геть.

- Як хочеш, любий. Аби тільки ти був задоволений, - відповіла його дружина.

Теренц підійшов до дзвоника для прислуги та з силою подзвонив. Через хвилину в кімнату забігла Каро.

- Слухаю вас, пане Теренце, - присіла вона в реверансі.

- Каро, - рішуче сказав він, - візьми цей гребінь та викини його у найближчу яму для відходів. Зрозуміло?

- Як накажете, пане, - здивовано відповіла служниця.

Вона взяла гребінь та вийшла геть з кімнати, де її господарі не могли натішитися з зустрічі.

- Отакі всі багатії, - прошепотіла дівчина. – Як можна викинути таку красу? Краще я залишу його собі, одягну на танці в неділю. Все одно ніхто не дізнається.

І задоволена Каро побігла в свою кімнату. Вона нетерпляче сіла до дзеркала та обережно вставила гребінь у зачіску. Наступної секунди на неї вже дивилися блакитні очі Леонори.