Гараліозіс

Віст вийшов із кабіни, швидко подивився на всіх присутніх, намагаючись схопити поглядом деталі, щось незвичне, на основі чого можна скласти певне враження про людину.  Відмітив, що  у  Джамп-вагоні було десять пасажирів. Одразу визначив  “туристів”, їх було троє, вони відрізнялися від решти спорядженням та одягом. Ще троє, схоже, чиновники із Карпатського  Сектору, або ж Київського. Дивлячись, куди вони їхали, або звідки. Чорні костюми, ділові краватки, шкіряні портфелі – ось їхні ключові коди зовнішньої презентації. Двоє з решти подорожуючих не викликали   підозри, Віст навіть невимушено посміхнувся. Це була пара закоханих, щасливих і безтурботних.

Непримітна жіночка у синій кофті та навушниках  сиділа  прямо напроти Віста, вона дивилася у вікно і слухала музику.  Хвилюється. Нарешті Віст зустрівся  поглядом із  симпатичною дівчиною, з короткою зачіскою, із сумкою на плечі. Дівчина пильно подивилася на Віста і весело запитала:

-Пане навігаторе, коли почнеться Стрибок?

Присутні зацікавлено дивилися на Віста.

-Шефе, ми поспішаємо, –  промовив один із чиновників.

-Шановні пасажири,  –  сухо звернувся Віст, – вас вітають у Джамп-вагоні Транспортної  компанії.  Ваші провідники – навігатор Віст та штурман Гадар. Стрибок почнеться  за три хвилини. Час переходу до Поліського  Сектору – сім хвилин. Бажаємо приємної подорожі.

Коли повернувся до кабіни, мовчки впав у крісло.

- Що? – кинув Гадар.

-  Ніби нічого.  Звичайні пасажири. Деякі – нахаби.

- Ага.

Гадар скептично посміхнувся.  Посміхнувся і Віст.

Річ, в цілому, зрозуміла. Штурман був не вельми високої думки про специфічні здібності  свого напарника. Виявити людину за допомогою якихось міфічних надчуттів не можна. Так вважав Гадар. “Особливо, якщо їх немає, – сміявся   Гадар і додавав, – але, я вірю в тебе, друже”.

***

Спогад про те, коли Віст вперше відкрив  для себе  Межу  світу давно загубився  посеред інших  яскравих  історій та образів. Інколи Віст таки намагався спробувати для себе визначити, що саме він відчув того дня, як майнув у свою першу подорож  вузенькою, ледь помітною стежкою, тією маленькою доріжкою, що звивалася поміж пагорбів та високих дерев. Розгубленість? Відчуття плину смарагдового часу? Радість від зустрічі із природою? Напевно все разом, змішане в єдиний потік веселкових вражень від чарів теплого літа, що розлилося днями в його казковому  дитинстві.  Все сталося тоді, коли Віст гуляв біля свого будинку і побачив великого яскравого метелика, що літав від квітки до квітки. Чомусь цей метелик міцно закарбувався у пам’яті, настільки міцно, що інколи здавалося, що він вільно літає у спогадах  хлопця, нагадуючи про себе.  Напевно, його вільний політ тоді  змусив Віста зробити крок і ступити на стежку,  побігти, мало не полетіти. Він забув і про застереження батьків (Вісте, прохаємо, не ходи до Річки) і  про слова Р-Філіпа (Вісте, давай вивчимо правила поведінки біля Дому, перше, не можна ходити до Річки, друге…) і про обіцянку, яку давав собі ( Вісте, друже, слухайся батьків та Р-Філіпа). Політ метелика був такий чарівний, що хлопець забув про все на світі і жваво мчав стежкою. Він віддалявся все далі від будинку, який поволі зменшувався, звісно під ноги не дивився, а дарма, бо стежка теж потроху  зменшувалася, зникала, ніби розчинялася у рясній  зеленій траві. Якби він був обачливий, можливо звернув би увагу на це, адже доріжка, на яку не ступає людина, зникає,   і ніщо не може  її врятувати від перетворення на спогад. А далі сталося неочікуване – якась невидима могутня сила зупинила його, змусила докладати надсили для того, щоб йти далі, до річки. Та марно.

Метелик повільно летів у далечінь, вперед, а хлопець залишився стояти край стежки. Так Віст дізнався, що у кожної стежки є Межа. 

***

Пролетіло багато років. Віст  інколи підходив до Межі біля дому, думав про  дивний світ, в якому він жив. Розважливо переконував себе, що в цьому  (тобто у цій мозаїчності) є свої переваги, і треба просто навчитися приймати цей ландшафт, відсутність довгих широких доріг, якими колись рухались швидкісні машини. Щоправда такі дороги були в деяких інших Секторах,  куди Віст потрапляв край нечасто, адже послуги Транспортної компанії були енерговитратні і коштували дорого. А  фінансів  в родині Віста завжди не вистачало.

***

Робочий день промайнув швидко.  Останній стрибок Віст розраховував, уже думаючи про те, що скоро попрямує додому, скине форму службовця Транспортної  компанії,  впаде на крісло і почухає за вухом Діка, вірного чорного та кудлатого спанієля.  Ще Віст згадував ранковий стрибок і блакитні, як небо, очі дівчини. Дивне відчуття того, що він десь її бачив, довго навігатора не відпускало.

-Додому? – поцікавився Гадар, після  того як вони вийшли із кабіни.

-Ну…ніби так.

-А може заскочимо до Філа, кухоль-другий ?

Віст махнув рукою.

- Можливо завтра. Добре?

- Нехай буде завтра, – погодився Гадар,  – а я таки заскочу.

Традиція заходити після завершення робочого дня у бар до Філа з’явилася у тандемі “Віст-Гадар”  досить давно.  Тим паче там збиралося багато службовців компанії, додому поспішали далеко не всі. До того ж Філ, кремезний господар привітної установи, викликав у Віста певну симпатію. Трохи іронічний у висловлюваннях, проте щирий, він радо зустрічав відвідувачів.  В його установі можна і пива випити, і погомоніти з колегами. Щоправда, службовці компанії особливою комунікативністю не відзначалися.  Гадар, звісно, був виключенням із правил.

**

Однак все таки Віст вирішив піти не додому. Він у роздумах  підійшов до службового порталу, почекав, поки навігатор Нікас набере свій код на екрані і зникне. Потім здалося, що пальці Віста самі набрали цифри, і вони аж ніяк не позначали шлях додому. Навігатор зробив крок вперед, опинився у міському парку. Свіже повітря одразу захопило Віста у свій  полон, теплий вітерець торкнувся його обличчя і нагадав про  далеке дитинство.

У міському парку людей було небагато, і це добре, подумав Віст, адже хотілося побути на самоті, просто насолодитись піснею природи.  Навколо паркового  порталу стояло декілька лав і Віст попрямував до тієї, де  стояла  скульптура. Раптом хлопець побачив на тій  стороні парку, біля великого гіллястого дуба дівчину, одразу впізнав її. Так, це вона, з короткою зачіскою, із сумкою на плечі. Та сама, що питала про стрибок. Віст одразу підхопився з лави і рушив до незнайомки.  Проте дівчина швидко віддалялася, повернула за велику альтанку.  “Нічого, – подумав Віст, – там повинна бути Межа. Значить, вона не зникне”.

За декілька хвилин Віст опинився біля альтанки,  обійшов її, однак дівчини не виявив.

“Що за маячня, – подумав Віст, – куди вона могла зникнути? ”

Cтежка, що лежала перед хлопцем, вигиналася змією і зникала поміж дерев  густого лісу.  Припустимо, що дівчина пішла по стежці. Але ж не могла вона пройти крізь  Межу!? Спогад із далекого дитинства знову метеликом закружляв у голові  Віста. Якже йому хотілося тоді піти далі, за Межу! Навігатор розвернувся і хутко пішов назад, до паркового порталу.

**

Це сталося років п’ятдесят тому. Зміни  виявилися не раптовими, а  доволі тривалими. Серед різноманітних глобальних проблем людства –  екологічних катастроф, перенаселення, забруднення повітря, локальних  війн та відключення інтернету за несплату, нове лихо  з’явилося якось непомітно і тихо, але почало поступово витісняти із арени світових баталій решту  із усіх отих катастроф. Ці дивні зміни почали з’являтися у різних куточках планети, проте всюди ознаки цієї нової “хвороби” були однаковими – щось відбувалося із простором. Здавалося, що планета ставала розділеною на певні зони, що відокремлювалися одна від одної непомітним силовим полем. Крізь ці силові поля людям ставало дедалі важче проходити, хоча інші живі істоти могли вільно рухатися.  Таких зон нарахували біля тисячі, і поки вчені висували гіпотези щодо їх походження, життя на планеті почало потроху  змінюватися. Невдовзі стало зрозуміло, що ще декілька років  –  і все зміниться остаточно.  Першими зникли швидкісні засоби пересування, особливо на дальні дистанції, їм на зміну прийшли інші, винахід 22 століття – система джамп-навігації, за допомогою якої люди  могли  рухатися в просторі, долаючи силовий бар’єр. Окрім того, почали створювати портали, для того, щоб миттєво пересуватися в межах однієї зони, або ж, як її стали називати, Сектору. Потрапити за допомогою порталу в інший Сектор  було неможливо, проте це можна було зробити,  здійснюючи стрибок у Джамп-вагоні.  Втім, портали дозволили людям повністю змінити життя, воно стало ще більш швидким і динамічним. Довгі та широкі дороги стали непотрібними і поступово зникли, їх можна було знайти лише в деяких Секторах, що відрізнялися великим розміром. На хвилі новоутворень виникла Транспортна компанія, яка  з роками перетворилась на могутнього велетня  у сфері транспортних послуг. Тому служити у ній було престижно, а потрапити до лав співробітників  – нелегко.

Однак Вісту вдалося це зробити. Спочатку він вступив до Транспортної Академії, де став одним із найкращих курсантів. Навчання йому дуже подобалося, і, окрім цього, Віст мав те, що відрізняло його від інших – феноменальну пам’ять. Тому він був єдиним, хто знав  коди всіх порталів, що знаходилися на планеті і, тоді, як решта користувалася товстенними довідниками, Віст робив розрахунки швидко та  з гумором.

Транспортна система працювала ефективно та злагоджено, як механізм старовинного годинника. Лише останнім часом почали виникати певні складнощі,  що засвідчували – ця Система  може бути ненадійною.  Рік тому менеджер однієї фірми зник, здійснюючи стрибок у службовому порталі.  Зник назавжди, до місця призначення не потрапив. Двічі у Технічному  центрі Компанії фіксували зміну кодів в порталах  Карпатського Сектору, фактично протягом дня  його транспортна система була паралізована. Причини таких випадків так і не встановили, зрозуміло було лише одне – із Системою щось відбувається. Деякий час в Секторах циркулювала інформація, що ці проблеми пов’язані із особливими людьми, яких бачили біля порталів. В  Мережі їх називали Мандрівниками. Однак Віст не вірив, що існували люди, які можуть долати силовий бар’єр  та рухатися у межах Сектору, не користуючись порталами. “Все це чутки, – думав раніше Віст, – і небажання розбиратися із технічними проблемами Системи”. Хоча він намагався бути уважним до всіх, хто викликав підозру під час подорожі.  

**

Стрибнувши додому, Віст вирішив погуляти із Діком і попрямував до Острова.  Це була маленька таємниця Віста, маленький світ, про який не знав ніхто на планеті. Віст потрапив на Острів випадково, коли грався із цифрами та формулами у квартирному порталі, прагнучи розрахувати короткий шлях до Південної Америки. Віст пройшов крізь портал і… потрапив до незнайомого місця. Коли роззирнувся – побачив, що це дивне, незвичне місце. Віст був просто вражений екзотичною природою, теплом повітря, його лагідністю та присмаком морської води.  Вже за декілька годин він обійшов незнайомі володіння і склав цілісне уявлення про те, куди потрапив. То був Острів, на якому окрім таємничого лісу, високої гори в центрі, гірського краєвиду та незвичного, незнайомого порталу (чужого, так визначив Віст) були  й живі істоти, різні тварини. І вночі у солоній воді плескався не один, а два місяці, а суцвіття зірок палало яскраво і таємничо.  Стало зрозуміло, що Острів розміщується на іншій планеті. Ще  Віст виявив, що час тут лине дещо швидше.

Віст приходив  сюди нечасто. В хвилини, коли йому було трохи сумно, коли хотілося втекти від  динамічного, швидкого світу. Інколи він стояв на березі, слухав музику хвиль, дивився на палац, який він будував з піску і на маленьку дорогу, яку він прокладав біля будови. Хвилі повільно розмивали   його маленький витвір мистецтва і здавалося, що  вони розвивають також його фантазії та мрії.

Цього разу Віст довго сидів на  піщаному березі разом із кудлатим Діком  і дивився на пухнасті хмари. В небесному океані вони плили поважно, повільно зникаючи за лінією небокраю. Віст дивився і розумів – навіть хмари в цьому світі були особливими, казковими.

Десь там, вдалечині, виднілася незнайома земля. Можливо там був Край світу, можливо й ні.

Коли в тебе є Острів, неважливо, що знаходиться вдалечині.

Так вважав Віст.

**

Ранок зустрів Віста теплими промінцями яскравого сонця. Він навіть примружив очі від задоволення, адже приємно відчувати на собі сонячну посмішку. Одразу згадався веселковий сон, в якому теж було сонце,  незнайомі люди і широка дорога, якою Віст йшов  дуже довго. Запам’яталося також місто, що лежало  перед Вістом, як на долоні, внизу, попід горою. Якійсь архітектурні споруди, башти старовинної фортеці та високий кам’яний Маяк  на піщаному березі. Такі сни Віст бачив часто. В них було дуже  багато доріг і незнайомих людей, яких він зустрічав у подорожі.  На жаль, в його реальному світі таких доріг майже не було. Натомість були тисячі порталів, швидкісне пересування світом і, водночас, дивне відчуття обмеженості у власних діях, ба, навіть, думках.

Віст  виконав усі ранкові процедури, вдягнув форму,  оглянув себе у дзеркалі і помахав своєму двійнику рукою. Потім набрав код на квартирному Порталі, зробив крок вперед і… опинився у незнайомому місці.  Він з подивом озирнувся довкола. Власне, це була невеличка кімната, без вікон, проте зі столом і двома стільцями. Зі стелі падало достатньо  штучного світла.

“Що за жарт!” – подумав Віст. Розвернувся, проте марно, Портал закрився, екран для введення коду ознак життя не подавав.  “Кепсько”, – майнуло в думках Віста. Він  попрямував до стільця. Схоже,   в нього буде трохи часу подумати про життя.

**

Із появою джамп-навігації в світі багато чого змінилося, скажімо, з’явилася можливість майже миттєво  здійснювати подорожі у екзотичні  куточки планети, а швидкість доставки піци наблизилася до швидкості світла. Однак  дещо залишилося незмінним.  Серед цього “дещо”  своїми традиціями відрізнялася та структура, що покликана стояти на охороні інтересів громадян, захищати їх. Іншими словами, Віст зрозумів, що потрапив до поліції. Про такі історії він знав зі слів людей, які потрапляли у  схожу ситуацію. Якщо колись до поліції викликали, або приводили в “гості”, тепер стало простіше. Людину могли “спіймати”, змінюючи код порталу, і – прощавай свобода! Стрибок завершувався на допиті у слідчого. Тому, коли двері відчинилися і до кімнати увійшов невисокий брюнет у костюмі, Віст не здивувався. Незнайомець одразу представився:

-Слідчий Другого відділення Поліського Сектору. Віктор Храпко, капітан поліції.  Вісте Назарчуку, ви затримані для проведення допитної бесіди. Прошу триматися із гідністю та зберігати спокій.

Віст посміхнувся.

- Слухаю вас, пане офіцере.

- Вісте, одразу скажу, що міра запобігання злочину, яку ми застосували, особисто вас не стосується. Впевнені, що ви є зразковим мешканцем  Сектору і, здається, професіоналом у своїй справі. Тому ми до вас і звертаємося.

- Інших способів звернення немає?

Капітан повів плечима.

- Це найбільш зручний спосіб. Для всіх. Отже, маю декілька запитань.

***

В розмові йшлося про Гадара. Запитання офіцера били ніби блискавка. “Як давно ви познайомилися?”,  “чи здатен він на злочинні дії”,  “назвіть друзів і знайомих  Гадара”. Ланцюг питань кувався швидко і Вісту здавалося, що вони вже довго говорять. Відповіді Віст знаходив швидко, бо щиро вважав Гадара людиною надійною та зовсім не пов’язаною із будь-якими злочинними діями. Та які можуть бути злочинні дії?!  Познайомилися давно.  Професіонал.  Родичів нібито немає. Знайомих багато. Друзів мало. Любить інколи посидіти в барі у Філа та шахмати.

Капітан уважно слухав Віста, щось записував у нотатнику. Інколи виходив з кімнати. Нарешті, Віст не витримав і  поцікавився:

- Капітане, а в чому справа? Що трапилося?

Віктор Храпко пильно подивився на Віста і промовив тихо, але чітко:

- Дивно, що ви нічого не знаєте. Вчора ввечері зафіксовано збій джамп-системи Поліського та Карпатського секторів. Ми вважаємо, що до порушення роботи має відношення Гадар. І це точно. Є дані, що Гадар з’являвся в Центрі, намагався втрутитися в Систему. Тепер нам не відомо, де він.  Якщо дізнаєтеся про місце перебування Гадара, прошу повідомити. Поки ви вільні, оскільки знаємо, що за межи власної квартири ви не виходили.

***

Після розмови Віст попрямував на роботу. Довго слухав докори свого безпосереднього начальника  Павла Мілоша, мовляв, “чому запізнюєшся, куди подівав Гадара і чому ніхто не може до тебе додому додзвонитися?”.

- Гадаєш, можна так поводитися? Чому кожного разу, коли у нас виникають складнощі, ми не можемо тебе знайти?

Віст посміхався у відповідь, але стурбовано згадував діалог із Храпком.  В принципі Гадар був диваком, трохи наївним, з гарним почуттям гумору. Не схожий він на людину,  яка могла здійснювати будь-які протиправні дії.

-Ти мене слухаєш, Вісте? – лунав ніби здалеку голос Мілоша.

- Так.

- Сьогодні будеш працювати із Ніком, він замінить Гадара. Зрозуміло?

“Ясна річ”, – погоджувався Віст.

Він думав  про інше. Додзвонитися не могли, тому що його не було вдома. “Треба перенести телефон на Острів”, – подумав Віст і промовив:

–  Будемо працювати із Ніком.

***

 Острів зустрів Віста  різнобарвними співами пташок і посмішкою мідночолого сонця. Цього разу він прийшов не просто відпочивати, його кликав у подорож берег незнайомої землі. Віст поки що не зовсім чітко розумів природу такого поклику, але відчував, що йому стало тісно у межах Острова. До того ж подорож Віст готував давно. В його маленькому будиночку знаходився рюкзак із провізією, біля берегу пришвартований невеличкий пліт. Віст, не гаючи часу,  відв’язав пліт  від коріння кривого дерева, потім зіскочив на берег, штовхнув пліт і стрибнув  на нього. Подорож почалася. Течія підхопила цей “корабель”  мандрівника і  повільно понесла вперед. Він плив довго, аж поки пліт не зупинився біля піщаного берега. Віст здивовано дивився на зруйновані архітектурні споруди, башти старовинної фортеці та високий кам’яний Маяк. Пахучі квіти та зелена трава росли поміж цих споруд. В повітрі літали тисячі яскравих метеликів. Коли мандрівник  ступив на берег, здалося, що трава розійшлася і внизу ледь заблимала смарагдовим кольором кам’яна дорога. Він йшов уперед, і ця дорога відгукувалася яскравою  пульсацією на кожен крок. За деякий час Віст помітив на небокраї маленьку крапку, яка поступово збільшувалася. Невдовзі стало зрозуміло, що це якийсь повітряний апарат.  Ще трохи –  і він опустився на дорогу.

Віст посміхнувся.

В машині сидів Гадар.

- Радий тебе бачити, друже, –  привітався Гадар.

- Навзаєм. Можеш пояснити, що відбувається? – поцікавився Віст, – бо припущення деякі є, то вгамуй мою спрагу до отримання нової інформації.

 - Гаразд,  – засміявся  штурман, – планета, на яку ти потрапив, знаходиться в іншій системі, дуже далеко від  твоєї. Ми називаємо її  Дарніель, що означає –  “смагардова”. Якщо коротко і доступно пояснювати, ми в своєму розвитку пішли значно далі, аніж земляни.  Коли ми відкрили для себе вашу чудову планету, вирішили трохи допомогти.

Віст насупився.

- Що означає “допомогти”?

- Я маю на увазі  систему джамп-навігації. Зрозуміло, що ця допомога була непомітна, просто підкинули ідею винахіднику. Потім здійснювали незначний контроль за роботою, була створена спеціальна  група, яка протягом багатьох років допомагала. На зміну одній приходила інша група, змінювалися і погляди та настрії дарніельців.  Я був у складі вже четвертої групи, склад якої нараховував  п’ятнадцять учасників проекту.

Віст згадав дівчину, яка зникла за Межею.

-Мандрівники?

Гадар кивнув.

- Десь рік тому ми помітили, що Система починає давати збій. Довго не могли розібратися в тому, що відбувається. Через нашу активність довелося себе трохи викрити. Я змушений був повернутися, тим паче,  як не дивно, причину знайшли тут, на Смарагдовій. Один із наших техніків звернув увагу на сигнал від стародавнього порталу на острові Тан-ло. Я навіть не сподівався, що той антикваріат працює, уявляєш? Стало зрозуміло, що хтось із Землі користувався міжпланетним порталом, що і приводило до порушення роботи системи. Ну от, а далі просто. Ми зустрілися.  Приємно було побачити саме тебе.

- А як ти зрозумів, що я йду?

Гадар показав на смарагдову дорогу.

- Це Гараліозіс. Жива дорога. Вона оживає, коли на неї ступає людина, палає в цю мить яскравим cвітлом.  Cтає із  мандрівником   єдністю, тому ніколи не заблукаєш,  йдучи такою дорогою. Вона підкаже, підтримає, надасть сили. Окрім цього, вона тягнеться по всій планеті. Інших доріг у нас не було. Тільки Великий Гараліозіс.

- Ясно.

Віст помовчав і запитав:

А Сектори? Це теж ваша робота?

- Ну..це було давно, Вісте. Наші попередники щиро вважали, що в такий спосіб позбавлять Землю від багатьох проблем. Пізніше влада на Смарагдовій змінилася, ми переглянули нашу взаємодію із мешканцями інших планет. До того ж  у нас портали перетворилися на архаїку, ми навчилися рухатися миттєво і без них.

-А дороги?  – не вгамовувася Віст, – теж перетворилися на архаїку? Cхоже цей ваш “гараліозіс” давно не відчував ніг людини, чи не так, Гадаре? Тому ви і звернули увагу на мандрівника.

Штурман промовчав.

                                                                           ***

Вони вже довго  йшли  по дорозі.  Гадар залишив свого повітряного нороліса  на березі моря, там де починався Великий Гараліозіс. Віст постійно відчував присутність цієї дивної істоти, від цього ставало  радісно і затишно. Гараліозіс виявився гарним співрозмовником, хоча говорив він переважно мовою емоцій та образів. Поки ще це було неяскраві образи. Ледь відчутні, проте він ще більше палав смарагдовим вогнем.

Віст  багато дізнавався про Дарніель від своїх співрозмовників. Раптом побачив (можливо, відчув, чи осяйнув)  планету ніби зі сторони, вона була охоплена  смарагдовою мережею.

Великий Гараліозіс прокинувся.