Філософський круїз

Напівлежу на магнітній подушці й читаю новини.

«Самоліквідувалася остання офіційна релігійна громада Азурії, – джерело. – Нею була пресвітеріанська община на супутнику Альтехарон-5. Коли в церкві залишилося всього сімнадцятеро вірян, вони вирішили скасувати реєстрацію громадської організації та перейти у режим звичайного клубу.»

«Це означає, що феномен людини остаточно деконструйовано, – коментує новину філософ Джордж Франклін. – Адже саме людина, таємниця її душі – то був рушій, стимул шукати непояснювану й незвідну складність у природі. Тепер, коли наші клітини не старіють, а розум можна легко перенести у віртуальну реальність, коли в цілому мікрокосмі наших помислів не залишилося жодного неосвітленого куточка – потреба у богах відпала остаточно.»

А я думаю, це просто тому, що вони знудилися читати по колу одну й ту саму книжку.

Адже ніхто ще по-справжньому не «деконструював феномен людини».

Голографічний екран мерехтить – це я за допомогою нейроінтерфейсу перегортаю сторінку.

«Внаслідок аварії в гібернаційному модулі при заході на посадку туристичного лайнера "Октавіан" загинуло чотири людини. Це перші людські смерті в зоряній системі Азурія за останні двісті стандартних років.»

Ого. Справді шкода.

Ми вже передбачили майже все: віруси, збої в ДНК, тромби – все, що може поламати людину зсередини. Але проти наглої випадковості ще нічого не можемо вдіяти. Й тим прикріше – ці четверо могли би прожити ще мільйони стандартних років, якби не мікрометеорит, який пробив обшивку.

А проте – це всього лише чотири людини зі стомільярдного населення зоряної системи. Не порівняти з тими числами, про які дізнаєшся з історичних фільмів.

До того ж, якби на Азурії дозволили евтаназію, то й ці чотири смерті розчинилися б у статистиці. Сотні людей летять по смертельну ін’єкцію в інші планетарні системи просто тому, що втомилися жити. Хоч я й не розумію, як можна вичерпати весь можливий життєвий досвід. Мабуть, мені таке не загрожує.

– Привіт, Фене, – голограма ідеального обличчя Лаванди вистрибує поперед тексту. – Я скучила й лечу до тебе на Далтон. Проведемо разом кілька тижнів? Як буду на орбіті – зідзвонимося без світлових затримок, добре? Цьом!

Рухоме зображення зникає, знову поступаючись новинному сайтові. Мої очі сліпо дивляться крізь об’ємні букви заголовків.

Подумки наказую комп’ютерові повторити відеоповідомлення.

Це не схоже на Лаванду. Чому вона така напружена? Чому взагалі раптом згадала про мене?

Вимикаю голограму. Не злазячи з магнітної подушки, підпливаю до шафи. Натискаю кнопку авторизації на дверцятах – вони відсуваються вбік, і я мовчки розглядаю чотирьох Лаванд, вишикуваних у рядок: із синім, зеленим, рожевим і чорним волоссям.

Якщо забажаю, я можу влаштувати оргію з усіма чотирма водночас. Це ж лише тілесні оболонки, вирощені за її генетичним кодом і запрограмовані слухатися мене. В неї теж є кілька примірників мене. Так працюють стосунки на відстані у космосі – ти просто даєш іншій людині право користуватися копіями твого тіла.

Та й навіть якби хтось ґвалтував мою копію без мого дозволу – хіба б мені було від того гірше? Ніколи не розумів цих галактичних законів. Вони кажуть: твоє фото – це ти. І твоя ДНК – це ти, хоча у твоїх братів і клонів може бути така сама. І твої позбавлені свідомості копії, розкидані по цілій Галактиці – це все теж у якомусь сенсі ти. Але мені байдуже – якщо вам десь трапиться одне з моїх резервних тіл, можете робити з ним що заманеться, поки це не зачіпає свідомості та етичних проблем людського розуму.

А в цих копіях Лаванди точно немає свідомості – їхній програмний код уміщається на флешку. Я сам його бачив – доводилося трудитися в Інституті Конектому в ті далекі часи, коли людям ще потрібно було працювати. Власне, коду там усього декілька рядків – поведінка нейромережі; а основний робочий обсяг – це архів зв’язків на терабайт чи два. І це точно внеможливлює будь-яку етичну дискусію щодо «свідомості», адже мозок людини ну ніяк не влізе на терабайтну флешку – йому потрібно щонайменше в тисячу разів більше місця.

Отож, ми з Лавандою чудово жили на різних планетах, лише зрідка обмінюючись відеоповідомленнями, які потребують до години часу, аби перетнути Азурію з кінця в кінець. Живого спілкування справді трохи бракувало, та не настільки, щоб кидати амбітні плани й летіти на побачення зорельотом. Може, щось трапилося?

Замикаю шафу з ляльками й, незґрабно загрібаючи руками повітря, повертаюся в центр кімнати. (Надто люблю свою магнітну подушку, а ноги ще не відпочили після прогулянки з космопорту – чому я не поїхав на таксі?)

Мабуть, це через ту релігійну общину на Альтехароні. Пам’ятаю, що десь століття назад ми з Лавандою сперечалися на тему чи то буддизму, чи то кальвінізму. Вона тоді ще образилася на мене й навіть кілька днів не розмовляла. І тепер або хоче залагодити все сама, або натякає, щоб я попросив пробачення. Біда тільки в тім, що я вже давно не відрізняю буддизм від кальвінізму й заледве згадаю, про що ми там тоді сварилися.

Гаразд. Хай там як, треба її зустріти і вислухати. Навіть якщо вона захоче розійтися після тисячоліть стосунків – я маю з цим змиритися й віддати їй копії з шафи. Закон є закон.

Щоб менше думати про майбутню тяжку розмову, ще раз відкриваю повідомлення Лаванди – воно відправлене тридцять вісім хвилин тому за універсальним синхронізованим часом. Перевіряю розклад міжпланетних лайнерів – якщо вона записувала його на борту, то сама має прибути десь за п’ять годин. Ясна річ, я міг би провести цей час, споглядаючи чотирьох клонів, які повільно знімають із себе облягаючі біокостюми – до того ж, можливо, востаннє для мене; але настрою завершувати стосунки в такий спосіб зовсім немає. Тож заходжу в програму «Стрибок у майбутнє» і даю наказ нанороботам у кровоносній системі покласти мене в сон.

Минає одна секунда мого суб’єктивного часу, й справжня Лаванда вже дзвонить у мої двері.

Ноги нарешті відпочили – вимикаю магнітну подушку і йду відчиняти.

– Привіт, – вона усміхається від вуха до вуха, обвиває мене ніжними руками, смакує вуста і ластиться, мов кошеня. Теплота обіймів розвіює страхи: ні, вона прилетіла точно не для того, щоб попрощатися.

Ніжно гладжу її по спині.

– Я дуже радий тебе бачити, – щиро кажу, – але тобі ж так цікаво на Вегасі…

– Та до біса той Вегас, – махає рукою. – Хочу провести з тобою кілька тижнів. Може, помандруємо Далтоном? Ти мені тут усе покажеш… Чи мій домашній котик Фен так і не облазив усіх закутків своєї рідної планети, га?

Щипає мене за щоку.

Вона незвично привітна й ласкава. Такого давно не було.

– Щойно повернувся з Омадо, – зізнаюся. – Могли взагалі розминутися…

Ледве встигаю зібрати речі, як приїжджає роботизоване туристичне таксі – схоже, вона викликала його заздалегідь.

– Я починаю підозрювати, що тобі від мене щось треба, – кажу, поки за вікном пролітають краєвиди багаторівневого мегаполіса, що завис на магнітних подушках над океаном.

– Що ти, – сміється Лаванда. – Розслабся!

Машина пірнає в рожеву хмару – ми покидаємо місто.

– Просто, – зітхає вона, нарешті зізнаючись, – у нас із тобою були свого часу певні світоглядні розбіжності, й…

– О ні, – вигукую, – сонечко моє, я вже геть не пам’ятаю, про що ми там сперечалися! Я б дуже хотів перед тобою вибачитися, та це буде нещи…

Вона перериває мене коротким поцілунком.

– Стули пельку і слухай, – знову ледь не регоче. – Якщо не пам’ятаєш, буде навіть краще. Бо так я зможу розповісти тобі все з самого початку. Отож…

Хмара рожевої імли закінчується – тепер ми несемося на висоті пташиного польоту над береговою лінією. Купол машини майже зусібіч прозорий – від панорами перехоплює дух. Зліва виблискує, мов метал, поверхня неозорого океану, а праворуч простягаються ліси з величезних брунатних грибів, що вкривають скелясте плато. Азура – сонце системи – поволі сідає за небокрай далеко за морем.

– Наша суперечка почалася з Парменіда, – розповідає Лаванда.

Ім’я видається мені віддалено знайомим. Здається, це якийсь мислитель з Землі.

– В одному з трактатів Парменід наводить «вогняне божество», – її мелодійний голос ллється в мою свідомість. – Розумну істоту, яка присутня всюди, де горить вогонь. От запалюєш свічку – і якась частинка цієї істоти опиняється просто біля тебе. Око, рука, нога, мацак чи волосинка.

Я киваю, ще й досі не впевнений, чи я справді це згадую, чи Лаванда просто нав’язує мені «хибний спогад». Коли живеш тисячоліттями, таке неминуче стається з мозком: ти пам’ятаєш одну частину твого життя, а твої друзі – іншу.

– Сьогоднішньою мовою ми б сказали, що вогняне божество порушує принцип локальності, – веде далі вона. – Так само, як не можна мандрувати швидше за світло – не можна перебувати водночас на різних планетах. До того ж, бог Парменіда одразу створює безліч запитань. Що буде, коли всі вогні на світі згаснуть – божество загине? А якщо їх запалити знову – воно воскресне? Пам’ятатиме воно той проміжок часу, коли не горів жоден вогонь – чи перескочить через нього, як людина, що застосовує «Стрибок у майбутнє» і вливає собі в кров транквілізатор? Що буде, коли вогнів більшатиме – божество просто «погладшає» чи його свідомість стане потужнішою?

Вона замовкає, щоб насолодитися краєвидом за вікном.

– І я однаково не пам’ятаю, яку відповідь давав на бодай якесь із цих запитань, – хитаю головою.

– Та це й неважливо, – відказує вона.

Якийсь час ми просто дивимося вниз – на трав’янисту рівнину і скелясте плато з грибами, на вкриті піною хвилі, що накочуються на піщаний пляж, на зграю трицератопсів, що тупотить степом.

– Просто постався до цього як до ще однієї приємної мандрівки, – вона гладить мені плече.

Щось у її голосі таки напружує мене. Вона говорить так, наче хтось із нас смертельно хворий – але людина востаннє була смертельно хворою багато віків назад.

– Мандрівка в минуле, – глибокодумно продовжую її слова. – У спогади.

– І так можна сказати, – всміхається Лаванда. – До речі, від Парменіда ми далі рухаємося до Платона.

Оце ім’я вже відгукується в пам’яті набагато краще.

Таксі знижується й тепер летить просто над верхівками хвойних дерев. Грибний ліс залишився позаду. Небокрай переливається від помаранчевого до фіолетового.

Раптово з моєї пам’яті виринає:

– Платон казав, що ми не формуємо нові знання, а лише згадуємо їх.

– Так, але ти забігаєш наперед, – відказує вона. – Найперше – Платон стверджував, що є певні ідеї, спільні між матеріальними предметами. Кожна з цих ялинок під нами – зелена; вони всі поділяють між собою одну й ту ж «зеленість» – ідеальну рису, вищу від будь-якого матеріального втілення. Впізнаєш парменідівське божество? Отож, в уяві Платона були такі всеможливі риси предметів – «зеленість», «ялинковість», «високість», що існують незалежно від самих об’єктів, тобто дерев, які лише вбирають у себе ті чи інші якості.

– А Арістотель заперечував: «зеленість» та інше – то лиш плоди нашого схильного до узагальнень розуму, – спогади повертаються до мене.

– Молодець, – усміхається Лаванда. – Слухай… Може, заїдемо в Торнвол – глянемо фільм?

Знизую плечима. На гру мене спокусити було б легше, а фільм із лінійним фіксованим сюжетом… Однак таксі, кероване нейроінтерфейсом Лаванди, вже звертає з курсу і рухається в бік накритого метеорологічним куполом містечка, що майорить на горизонті.

– «Конфігураційний простір» сестер Братовських, – пояснює вона. – Нещодавно вийшов. Він якраз на двох. Дуже хотіла тобі його показати.

Машина залітає крізь шлюз у гігантську прозору півкулю й зупиняється на одній з вулиць перед будівлею фантомплексу.

Нас із Лавандою підключають до фантоплікатора. Кінозала розчиняється у пітьмі, й починається фільм, який ми з нею бачимо очима головних героїв.

Я лежу на спині й споглядаю над собою криваво-червоне небо.

– Вставай, – говорить мені жіночий голос. – Час їхати.

Моє безвільне тіло покірно виконує інструкцію – моторні нейрони зараз повністю заблоковані, тож я не можу навіть спробувати відхилитися від сценарію. За це й не люблю лінійні сюжети.

На обрії вирує ядерна війна, падають літаки і махають крилами вогнедишні дракони.

– Що трапилося? – запитує мій персонаж.

– Сингулярність, – пояснює дівчина. – Людство винайшло технологію, за допомогою якої перевело Всесвіт із координат Арістотеля в координати Платона.

– Як це?

– Уяви, що ти відсортував усі речі на світі від найгарячіших до найхолодніших і розклав їх зліва направо. А тепер серед усіх цих предметів великі залишив унизу, а маленькі закинув нагору. Тепер у тебе є конфігураційний простір із двох параметрів – температури й розміру. Якщо тіло нагрівається, воно рухається зліва направо в цьому просторі, а якщо збільшується – то зверху вниз.

– Ого.

– А тепер замість двох параметрів уяви нескінченну їх кількість. Усі предмети розкладено за всіма ознаками.

– На це не вистачить просторових вимірів, – зауважує мій герой.

– А їх скоро стане більше, – підказує подруга. – Тож нам із тобою треба поспішати, щоб не застрягнути навіки на периферії платонівського простору – в секторі примітивних дешевих ідей.

– А ти знаєш, де бувають… дорогі ідеї?

– Так. У борхесівській точці Алеф. Там перетинаються всі шляхи. Але треба поспішати, – повторює вона.

– То… сіли на машину Тюрінга й поїхали?

Я хочу розсміятися через цю «власну» фразу, але не можу, адже сміх – це теж скорочення м’язів. (Ще одна причина, чому я не люблю сучасні фільми.)

Біля нас і справді стоїть антикварний кутастий автомобіль на дорозі з квадратних плит.

– А ти вмієш керувати? – запитує дівчина.

– Я програміст, – відповідає мій персонаж.

Вони – ми – завжди плутаюся в такі моменти – їдемо дорогою з клітинок, і попутниця розповідає решту історії цього вигаданого світу.

– Мов у Вавилонській бібліотеці, кожна книжка тут існуватиме лише в одному примірнику. Проте – на противагу Борхесові – подібні між собою сюжети перебуватимуть поряд. Тож тобі не доведеться, наприклад, згадувати, де ти чув таку-то історію – ти зможеш просто прийти до неї, рухаючись у просторі Платона, переходячи від одного оповідання до іншого – його близької подоби.

– Ти говориш у майбутньому часі, – зауважує Програміст.

– Так, адже перетворення не миттєве. Нам дається трохи часу, щоб ми не втратили нашу людську ідентичність і змогли – як оце ми з тобою зараз – зайняти правильне й комфортне положення у нашому новому світі.

Далі кіноапарат, схоже, запускає в мозок якийсь наркотик, бо зображення перед очима дивним чином множиться, а думки і слова сплутуються, наче хтось приробив тобі замість очей калейдоскопи.

– Простір стає чотиривимірним, – зауважує супутниця. – Доведеться звикнути.

– Але як можна уявити чотиривимірний простір? – панічно запитує Програміст, міцно вхопившись у кермо.

– Дуже просто, – безтурботно відповідає вона. – Спочатку уявити N-вимірний простір, а тоді покласти, що N дорівнює чотирьом.

Мені – глядачеві – знову не виходить розсміятися.

Раптом машина глохне.

– Halting Problem, – упізнає Програміст. – Машина Тюрінга не може обчислити, чи вдасться їй виконати програму за скінченну кількість кроків.

– Сиди тут, – наказує компаньйонка, очима якої фільм дивиться Лаванда. – Я зараз.

Вона вискакує в магазин на узбіччі дороги, а «я» роззираюся й розумію, що просторових вимірів уже щонайменше п’ять.

За хвилину хтось починає розхитувати машину. Програміст надзвичайно повільно повертає голову крізь усі можливі гіперплощини (це тяжче, ніж у трьох вимірах), аж поки в його поле зору не потрапляють вони – зомбі. Натовп одягнених у піджаки й краватки людей, що обступили машину і вже проникли всередину.

Ясна річ, виявляється, що це не «прості» зомбі.

– Людина може бути собою тільки на самоті, – повідомляє один із мерців. – Якщо не любиш самотності – то не любиш і свободи. Адже тільки коли ти сам – ти по-справжньому вільний. Артур Шопенгауер.

Тим часом супутниця повертається.

– О ні, філософські зомбі! – кричить вона. – На щастя, в мене є кочерга Вітґенштайна…

Дівчина розмахує металевою палицею, розкидаючи трупаків, але враз зупиняється.

– Гей, а котрий з них ти? – гукає вона моєму Програмістові. – Річ у тім, що ззовні їх не відрізнити від людини. Вони так само виглядають, поводяться і…

– Ось я! – одночасно вигукують Програміст і декілька мерців.

– …і відповідають на запитання теж так само, як люди, – скептично закінчує речення дівчина.

– То, може, немає різниці, з ким із нас вам продовжувати подорож? – запитує її один з небіжчиків.

Дівчина замислюється. Схоже, аргумент на неї подіяв.

Мій погляд силоміць скеровується інтер’єром машини: кермо – педалі – пасажирське сидіння – вікно. (А у віртуальній реальності я б міг сам обирати, в якому напрямку дивитися. Втім, п’ять вимірів там, певно, не змоделювати.)

– Але чому цих поганців так багато? – кричить Програміст. – Адже ми в Конфігураційному просторі! Тут не повинно бути багатьох копій одного поняття… Придумав!

Він видобуває з кишені лезо й кидає його крізь п’ятивимірний простір у руки дівчини.

– Це бритва Оккама! Відсічи зайві сутності!

Розгортається кривава сцена в найкращих традиціях Тарантіно; за хвилину з усіма зомбі покінчено, й машина Тюрінга рухається далі. (Проблему зупинки розв’язали якимось хитрим математичним прийомом; якби справді був програмістом, то, мабуть, зрозумів би, як саме. Я конектолог, тобто інженер нейронних мереж, або, як сказали б люди минулих епох – дресирувальник комп’ютерів; це інший фах, ніж програмування.)

Зрештою дорога з клітинок піднімається в небо і виходить на орбіту, мов кільце Сатурна; ми бачимо планету далеко внизу. Фінал фільму відверто злитий: герой просто раптом усвідомлює, що він уже в точці Алеф, нерухомий, тоді як решта світу прокручується під колесами його «машини Тюрінга».

– І що ти хотіла сказати мені цим фільмом? – запитую я в Лаванди, коли ми сідаємо назад у туристичне таксі. Надворі вже ніч.

– Багато всього, – загадково відказує вона.

Раптовий здогад спалахує в мозку.

– Ти несправжня! – напівжартома кажу, хапаючи Лаванду за руку – в тому місці, де у кожного громадянина Азурії вшито підшкірний ідентифікаційний чип.

Проте миттєва квантова перевірка безпеки проходить успішно – переді мною саме та Лаванда Ґрейс Котлон, із якою я зустрічаюся останню тисячу стандартних років.

– Цікаво, що ти вирішив перевірити це саме зараз, – усміхається вона.

– Тоді кінець сеансу несправжній! – вигукую, коли таксі вже здіймається над вулицею, а наші кровоносні системи знову підключено до метаболічної системи авто, завдяки якій ми в дорозі не відчуваємо ані голоду, ані потреби в санвузлі. – Ну, як у Лема – закінчується фільм, ти виходиш із кінотеатру, а на вулиці – Раґнарьок. У тебе влучає блискавка, все гасне, і ти знову прокидаєшся в кінотеатрі, а працівник повідомляє тобі, що ти щойно переглянув бонусну сцену. Але потім ти вже ніколи не зможеш дізнатися, вийшов ти по-справжньому з фантомата чи так і дивишся один нескінченний фільм замість решти свого життя.

– Облиш, це тільки з твоїми іграми можливо, – сміється Лаванда. – Ти ж зараз можеш рухати м’язами, а у фільмі не міг.

Летимо над нічним степом. У вогкій пітьмі просто під нами похитуються порослі величезним лапатим листям стебла, і я раптом усвідомлюю, що це – морський виноград. Тобто внизу – не земля, а густо вкрита рослинністю глибочінь моря.

Мов на підтвердження моєї думки, десь хлюпотить риба. Гнучкі стовбури тягнуться за повітряним слідом машини, наче проводжають нас і не хочуть прощатися. Передній ліхтар вихоплює з пітьми невеликі острівці зі сплетених водоростей, а між ними – заглибини, у яких виноград не росте, тож світло фари там відблискує від темно-синьої поверхні води.

Ми обоє кимаримо, лиш зрідка перекидуючись фразами. Лаванда далі згадує про Платона і його «зеленість» ялинок – так, наче та «зеленість» може існувати десь в одному місці, мов окремий матеріальний предмет.

– Якби десь у світі існував інший Фен із таким самим чуттєвим досвідом, як у тебе, – позіхаючи, питає Лаванда, – якби у нього були такі ж спогади, як у тебе – ну, може, трішечки відмінні… Ти би вважав себе і його однією людиною?

– Нізащо, – всміхаюся у відповідь.

– А між тим… – знову позіхає. – Між тим, вчорашній ти маєш ті ж спогади, що й сьогоднішній ти – лише без одного дня. Виходить, вчорашній і сьогоднішній ти – різні люди?

– Йди в дупу, – віджартовуюся.

Під ранок остаточно засинаємо. Азура будить нас уже з висоти свого зеніту – сліпуче світло б’є в очі крізь лінзу оглядового вікна. Машина все ще летить стрижем просто над поверхнею моря, а виноградник залишився далеко позаду. Суходолу ніде не видно; на обрії з води вистрибує дельфін, і таксі вирішує набрати трохи висоти задля безпеки.

– Несямун, – раптово каже Лаванда.

– І тобі доброго ранку.

– Пам’ятаєш такого?

– Ні, – заперечно хитаю головою, а сам закидаю до рота зубочистну таблетку.

– Це давньоєгипетський жрець, – розповідає дівчина. – Він мріяв, щоб його голос зберігся для вічності. А потім науковці відтворили його гортань завдяки ультразвуковому дослідженню мумії. Й записали звук, ідентичний до його прижиттєвого голосу.

Я хочу щось відповісти, та мій писок зайнятий розумною піною, тож доводиться зачекати, поки нанороботи вишкрябають усю гидоту з-поміж зубів.

– У нас із тобою тоді виникла дискусія – чи справді отриманий звук можна назвати «голосом Несямуна», – нагадує Лаванда. – Ти наче казав, що ні, бо то лише імітація.

Ствердно киваю.

– Але голос – то пуста словесна гра в порівнянні з проблемою свідомості, – веде далі вона. – Що, коли записати весь конектом людини – всі зв’язки між її нейронами – і скопіювати її розум на новий носій?

Намагаюся щось відповісти, та піна в роті заважає, тож доводиться її нарешті виплюнути в утилізаційний шланг машини.

– Я залишаюся прихильником теорії Пенроуза, – випалюю, щойно в пащі стає порожньо. – Наша свідомість має квантову природу. А тому – її не можна скопіювати, адже існує теорема про заборону клонування. Можна лише створити якусь іншу, схожу на неї свідомість – але невизначеність Гайзенберґа ніколи не дасть нам згенерувати повний дублікат.

– Незважаючи на те, що всі експерименти спростували теорію Пенроуза? – перепитує Лаванда.

На це я не маю що відповісти.

– Усі наші когнітивні процеси описуються класичною фізикою, – впевнено продовжує дівчина. – Моє котеня може скільки завгодно, – вона знову хапає мене за щоку, – відстоювати унікальність і неподільність свого кваліа – свого чуттєвого досвіду, проте звичайні фізичні виміри показують, що квантовим явищам до наших думок – як бронтозавру пішки до орбіти. Ми з тобою – мешканці Серединного Світу Галілея, а не квантових флуктуацій Планка.

На обрії з’являються вкриті пальмами острови. Я позираю на радар і розумію, що ми долетіли аж до самісінького Архіпелагу.

– Однак це не спростовує квантового безсмертя, – зауважує Лаванда, й тут я остаточно гублюся.

Саме в цю мить просто під нами знову вистрибує з води косатка. Білі плями на блискуче-чорній спині, гострий плавець, довга пащека з рядом зубів і пронизливий тріск ехолокатора, перемішаний з плюскотом води.

– Як можна розносити теорію Пенроуза, але триматися квантового безсмертя? – неуважно запитую, проводжаючи поглядом дельфіна.

– Дивись, – Лаванда намагається привернути мою увагу. – Є два «Я» – «моментальне Я» і «пам’ять». Це не я придумала, це Даніель Канеман.

Знову обертаюся до неї й поволі киваю.

– Моментальний «ти» переживаєш тільки ті емоції та відчуття, які є зараз, – пояснює вона. – Тривалість цього «Я» – не більше трьох секунд. Ось зараз дельфін уже вислизнув із твого моментального «Я» – і перейшов у твої спогади.

– А є якийсь практичний експеримент, щоб…

– Так, – уриває Лаванда. – Заплануй собі ідеальну мандрівку. А тоді – уяви́, що точно знаєш, що після цієї подорожі всі фото і відео буде знищено, а твою пам’ять – стерто. Чи зміниться від цього твій вибір, куди полетіти на відпочинок?

Я замислився. Тепер, у часи сингулярності, складно «летіти на відпочинок», бо в людини всюди відпочинок; однак спогади про Епоху Праці допомагають змоделювати гіпотетичну ситуацію.

– Розумію, – киваю. – Є певний конфлікт між…

– Між безпосереднім досвідом і пам’яттю про нього, – закінчує Лаванда. – Тому це два різні «Я».

Таксі летить достатньо швидко, тож до островів залишається всього декілька хвилин. Звідси вже видно курортні поселення Архіпелагу і великий згаслий вулкан.

– Отож, квантове безсмертя, – повертається до попередньої теми вона. – Насправді воно ніяк не пов’язане з теорією Пенроуза про свідомість. Воно походить із багатосвітової інтерпретації Еверетта. Якщо ти вистрелиш собі в голову з квантової рушниці, то з моєї точки зору імовірність твоєї смерті складе п’ятдесят відсотків, адже рушниця стріляє через раз. Але з твого погляду імовірність того, що рушниця вистрелить – нуль, бо ти просто не спостерігаєш ту частину світів, у якій твої мізки розмазало по кабіні.

Киваю.

– Але є ще один спосіб дійти до квантового безсмертя – навіть без Еверетта, – додає Лаванда.

Запитально підіймаю брову.

– Теорія Минулого Четверга, – пояснює вона, – каже, що Всесвіт був створений у минулий четвер, а вся його давніша історія просто закладена в нашу пам’ять.

– Є таке, – кажу. – Голографічне минуле.

– Четверизм ніяк не суперечить нашому досвіду і не може бути експериментально спростований, – продовжує Лаванда. – І з нього випливає ще один цікавий погляд: анаскопізм. Оте уявлення Платона, що весь наш досвід – то лише згадування. Кожну мить свого життя ти проживаєш лиш раз; але згадуватимеш її потім сотні разів. Отже, якщо я тебе запитаю – ти зараз проживаєш цю мандрівку над океаном чи лише дуже реалістично згадуєш її? – то ймовірність…

– Е, стоп! – кричу. – Як ти сама казала про вихід із кінотеатру – зараз я маю свободу і можу вибирати, що робити. У спогадах я не маю свободи волі…

– …бо знаєш, що буде далі, – закінчує Лаванда. – А якби не знав? Якби твої спогади відкривалися поступово – без можливості забігти наперед?

Аргумент змушує мене замислитися. Тим часом ми пролітаємо над острівцями, й мій хтивий погляд вишукує внизу славетні нудистські пляжі Архіпелагу.

– Отож, анаскопізм – це сприйняття життя так, наче ти не проживаєш його, а згадуєш, – пояснює дівчина.

Я намагаюся «згадати», чи побачу з такої висоти голих відпочивальників. Але пам’ять не працює в той бік – у бік майбутнього. Як на мене, це доволі надійний критерій того, що я перебуваю в теперішньому моменті, а не у спогадах.

– У першій серії Декард гине, – вона пригадує якийсь старезний серіал, – але в другій виявляється, що його свідомість скопіювали в робота.

– І це ніяк не допомагає оригінальному біологічному Декардові, – киваю. – А лиш дозволяє всім навколо вдавати, що він не помер.

– Є два Декарди, – наполягає Лаванда. – Один – біологічний і миттєвий, інший – у пам’яті робота. І коли ти Декард – тобто коли ти переживаєш його досвід – то ти не знаєш, який ти Декард.

– Пройди тест і дізнайся, – жартую я.

– Але якщо ти – анаскопічний спостерігач із майбутнього, то можеш дивитися лиш із пам’яті того Декарда, що вижив, – пояснює вона. – В момент смерті виявляється, що ти – це збережена пам’ять Декарда, яка тепер цілком неперервно – без жодної телепортації свідомості! – стає роботом.

– Шматком заліза, – киваю.

– Ох, мій коханий Фене, – зітхає вона.

Ми таки пролітаємо над нудистським пляжем. Нині в усіх людей досконалі тіла – тож виглядає, мов виставка генетичних моделей, кожна з яких, незалежно від статевої конфігурації, незмінно викликає гормональний відгук хіті у глядача.

– Ти невиправний, – мабуть, Лаванда має на увазі й мій погляд за борт таксі, й моє світобачення загалом. – А ще ж працював у Інституті Конектому. Колись, коли розвиток штучного інтелекту тільки починався, говорили про прірву Тюрінга, яка розділяє розум людини і комп’ютера і яку начебто ніколи не можна буде перескочити.

Я киваю, а таксі описує півколо, огинаючи вулканічний острів.

– Потім, – веде далі Лаванда, – замість безодні з’явилася «стіна Тюрінга». Бачиш, як помінялася метафора? Стіну можна пробити, хоч і важко. А ще – в стіні чітко відчувається штучність: адже мур, на противагу прірві, навмисно хтось збудував. Та не минає й п’ятдесяти років, як мова знову змінюється – тепер говорять про «ширму Тюрінга», «штору Тюрінга» і зрештою «мембрану Тюрінга». А сьогодні вже всі знають, що ніякої мембрани немає – штучний інтелект давно пройшов усі можливі тести на «людськість», і тепер існує вислів «нове вбрання Тюрінга».

Мене пробиває крижаний здогад.

– Я зрозумів, куди ти хилиш, Лавандо.

Вона замовкає й сторожко дивиться на мене. Внизу гуде пароплав.

– Ти робот, – витираю піт з лоба. Як я раніше не здогадався? – Я тисячу років зустрічався з роботом. Гаразд, показуй свій кремнієвий мозок, і ми закінчимо з цією філософською суперечкою – я врешті ви́знаю, що весь цей час помилявся. Якщо ти змогла настільки гарно мене обдурити, то й справді – між людьми та роботами немає жодної практичної різниці.

Лаванда заціпеніло дивиться мені в очі.

– Я не дискримінуватиму тебе через те, що ти робот, – додаю. – Я справді визнаю́ свою помилку. Лавандо?

Вона заперечно хитає головою.

– Я не робот, Фене. Я не це намагаюся тобі сказати.

– Тоді що?

Вона сумнішає.

Відкриває щось на голографічному проєкторі у панелі приладів.

– Я прошу тебе визнати тільки одну річ. Що, коли скопіювати конектом людини в інший носій і знищити її оригінальне тіло, то… Відбудеться те, що ти називав «телепортація свідомості». Тільки це не телепортація – ти справді виявляєшся отим голографічним спогадом, який неперервно дожив до нинішнього моменту.

– Скопіювати на біологічний носій? – про всяк випадок перепитую.

– Так. Живий чистий мозок із білкових нейронів. Не на електронний пристрій, ні.

– Гаразд. Як забажаєш. Я програв суперечку і готовий прийняти твої погляди.

Вона поволі видихає. На екрані – нещодавні новини.

– Розумієш… Вони зробили все як слід, – Лаванда починає плутатися у словах. – Технологія нова, але робоча – штучний інтелект займається розробками не гірше за природний. Тільки вони не були певні, чи людина твоїх поглядів не збожеволіє, якщо сказати їй усе одразу. А з трьома іншими хлопцями все гаразд. Бекап, тобто резервну копію, роблять при посадці на борт, тож вони не втратили жодного спогаду. Перед перельотом в анабіозній капсулі завжди підписуєш ліцензійну угоду, там усе є… На щастя, ти ніколи не запам’ятовуєш назву корабля – я сказала їм про це, щойно дізналася. Тому на виході з терміналу в космопорті просто поміняли табличку на «Марк Аврелій», а в новинах просили не згадувати ім’я…

– Що?!

– Феніксе Ендере Лі, ти загинув три дні тому на борту лайнера «Октавіан», – випалює вона.