Єва-Лотта

Єва-Лотта прокинулась. Відбулося це різко і несподівано — щойно тривав сон, а нині жодного натяку на нього. І ні краплі сонливості. Дівчина розплющила свої ясні очі й подивилася вгору. Яскраво-біла, ідеально рівна стеля. Повернула голову набік. Це виявилося важко, але болі не відчувалося. Побачила таку ж білу як стеля голу стіну з великим дзеркалом на ній.

Одним різким рухом Єва-Лотта зіскочила з ліжка, але одразу впала на підлогу. Гостра біль пройняла її тіло, немов у плоть встромились сотні нещадних шпаг. Водночас з'явилося відчуття терпкості, нездатності робити правильні рухи, а окремих частин тіла ніби взагалі не існувало. Біль поступово вщухла. Виникала лише при різких рухах. Єва-Лотта обережно сіла й обдивилася кімнату. Однакові стіни, стеля і підлога. Ліжко, заправлене білим, двері, що ледь вирізнялися в одній стіні, і вікно у стіні навпроти, в узголів'ї ліжка. Дзеркало її зросту на стіні.

Обачно й повільно Єва-Лотта піднялася й підійшла до дзеркала. Вона побачила себе. Невисоку дівчинку з довгим, нижче пояса, світло-коричневим волоссям, виразними блакитними очима, блідими, ледь помітними вустами, маленьким носиком з ямкою. Все її тіло було охоплене неприємними відчуттями, немов безліччю дивних ран. Утім, у дзеркалі вона бачила абсолютно здорову блідо-рожеву шкіру, без будь-яких слідів пошкоджень. Зовні все виглядало цілком нормальним. Одягнена дівчина у біле плаття, чимось схоже на лікарняний халат. Утім, це таки плаття, з тоненьким пояском, дрібненькими ґудзичками з візерунками. На ній не було ні взуття, ні якихось прикрас.

Єва-Лотта наблизилася до вікна, але відчула розчарування. Крізь нього проникало ясне світло, та за матово-білим склом нічого не видно. Дівчина швидко пішла до дверей, незважаючи на біль від різких рухів. Щось підказувало їй, що необхідно мерщій полишити цю кімнату.

За дверима, які одразу закрились за нею самі, все виявилося зовсім інакшим. Дівчина здригнулася від холоду. Брудний тьмяний коридор з грубою кам'яною підлогою і стінами. Єва-Лотта розгублено озирнулась по сторонам. Довго чекати їй не довелось, бо майже одразу з дверей неподалік вибігла рудоволоса дівчина у яскраво-помаранчевому одязі.

— О, та ти вже вийшла! Привіт!

— Е... А ти...

— Я — Бріт-Марі, а як звати тебе?

— Єва-Лотта...

— Чудове ім'я! Ходімо мерщій, я відведу тебе у вітальню.

Єва-Лотта пішла за дівчинкою, котра йшла, підстрибуючи і мугикаючи собі щось під ніс. Дівчина виглядала дещо молодшою за неї, але Єва-Лотта боялась щось говорити. Окрім того, що їй важко вимовляти слова, її сильно вразила присутність тут ще когось. Коли вона вийшла з кімнати у неї було надзвичайно гостре відчуття, що вона сама, абсолютно сама у якомусь чужому світі.

— А... Де я? — промовила таки Єва-Лотта.

— Ми називаємо цей будинок Котедж Випробувань. У долині є ще місто, але тобі туди поки не можна.

— Випробувань? — стривожено спитала Єва-Лотта. Щось злякало її у цій назві, можливо, відсторонена інтонація з якою це було сказано.

— Ну. Я не знаю, чому така назва. Ніяких "випробувань" тут немає, окрім холоду, дірявої стріхи і протягів. Але хтось його так назвав. Мені ця назва теж не подобається. Я, та й більшість інших, звемо його просто Котедж. Це наш дім і, повір, тут непогано!

Єва-Лотта дивилась на Бріт-Марі і намагалась вгадати скільки їй років. 12? 14? 16? Це було дуже важко... Вона відчувала, що Бріт-Марі молодша за неї, але не розуміла чому... І раптом дівчина з жахом усвідомила, що не знає, скільки їй самій років. Від цього вона навіть зупинилась. Спробувала згадати, де народилась, хто її батьки, що було з нею раніше — але не пам'ятала нічого.

— Що там? — спитала її провідниця.

— Я нічого не пам'ятаю... Я навіть не знаю, скільки мені років...

— Я теж нічого не пам'ятала одразу! Це нормально! Але ти старша за мене, це точно.

— А скільки років тобі?

— Не знаю... — пробурмотіла дівчина. — Я згадала дещо, але вік не знаю.

— А що ти згадала?

Бріт-Марі несподівано спохмурніла.

— Це заборонено говорити.

— Чому?

— Не знаю! Заборонено і все! І питати теж заборонено!

— Ти давно тут? — Єва-Лотта змінила тему.

— Три роки, — дівчина промовила це сумним голосом.

Невдовзі вони зайшли у велику залу на першому поверсі. Схоже, це і була вітальня.

У порівнянні з тими коридорами і сходами, де дівчата йшли, тут виявилось значно чистіше й охайніше. Вочевидь, тут добре попрацювали. У великому каміні палав вогонь. Різьблені масивні меблі гарно відчищені. На стінах висіли гобелени і тьмяні картини. У кімнаті знаходилося три дівчини. Найстарша, скоріше вже жінка, саме підкладала дрова у вогонь. Ще одна зовсім маленька дівчинка розташувалась у велетенському кріслі з гігантською книгою у руках і щось там зосереджено вивчала. Третя, десь такого ж віку, як Бріт-Марі, сиділа за столом і крутила у руці яблуко. Вона перша помітила Єву-Лотту і радісно вигукнула:

— Нарешті! Ми вже думали, що буде непробуджена... 

— Її звати Єва-Лотта, — дзвінко сказала Бріт-Марі і провела новеньку за стіл.

Інші теж підійшли і сіли. 

— Я — Анна-Марія, — промовила старша.

— Марта-Брігіта.

— Нія, — тихо проказала найменша дівчинка, що явно з неохотою відірвалась від книги.

— У тебе зараз, мабуть, багато питань, — сказала Анна-Марія. — Почекай з ними. Втім, можу одразу попередити, що більшість з них залишаться без відповіді. Найдовше тут пробула Натаніель, більше восьми років, але й вона нічого особливо не знає.

— Точніше, не каже, — промовила Марта-Брігітта.

— Перш за все, тобі необхідно заплести коси, Марто, зможеш це зробити? — сказала старша.

— Так.

Єва-Лотта тільки зараз помітила, що у всіх дівчат було довге волосся, заплетене у одну або дві коси. Тільки Бріт-Марі мала зовсім коротеньке. Єва-Лотта запитально подивилась на неї.

— Мені не можна носити довге волосся, — буркнула хмуро Бріт-Марі.

— Чому?

— Просто не можна, — відрізала дівчина різко й насуплено відвернулася.

— У кожного є свої секрети, — промовила заспокійливо Анна-Марія до Єви-Лотти. — Ми не повинні випитувати їх, це неввічливо. А якщо стосується відроджених спогадів, то взагалі заборонено. Про них можна говорити лише з шеонами. Натаніелі, наприклад, заборонено носити інший одяг, окрім чорного. Мені... ну, в кожного є щось своє. Свої рекомендації.

Коли Марта-Брігіта нарешті закінчила з волоссям, Нія, що до цього сиділа мовчки за столом, пильно розглядаючи Єву-Лотту, промовила тихо, але чітко:

— Ти увесь час будеш носити цю нічну сорочку?

Єва-Лотта почервоніла. 

— Ніє! Це не нічна сорочка, а плаття таке, — обурено сказала Анна-Марія. — Хоч, справді, Єві-Лотті слід підібрати більш підходящий одяг. Це плаття не можна носити у повсякденному житті. Бріт-Марі, відведи її до нашого гардеробу.

— Добре, ходім!

Бріт-Марі взяла Єву-Лотту за руку і швидко потягла до виходу з вітальні. Втім, коли вони опинились за дверима у коридорі, руда дівчина різко зупинилась, так що її супутниця мало не зіткнулась з нею.

— Цього ще не вистачало, — холодно пробурмотіла Бріт-Марі.

Єва-Лотта виглянула з-за її плеча, але спершу нічого не помітила. Лише коли подивилася на очі Бріт-Марі й теж опустила погляд, зрозуміла, у чому справа. Перед ними на підлозі лежав обережно складений згорток одягу. На його верхівці лежала кругленька в'язана шапочка зеленого кольору.

Єва-Лотта не розуміла, чому у Бріт-Марі такий похмурий погляд. Але потім у неї з'явилась неприємна здогадка:

— Хто це приніс сюди? — запитала вона стривожено.

— У тебе є двійник, — безвиразно відповіла Бріт-Марі.

— Хто?

— Двійник. Хтось ще прийшов сюди слідом за тобою. Або ти прийшла сюди слідом за кимсь. Ти не сама, — у голосі дівчини звучало розчарування й ледь помітний сум.

— Це погано? — у Єви-Лотти знову похололо на душі.

— Хтозна. По-різному буває. Може бути погано, може бути добре, а може бути ніяк!

Бріт-Марі схилилася й підняла одяг. Вона ретельно його оглянула. Окрім шапочки, там було жовто-зелене смугасте плаття, світло-смарагдового кольору блузка, довга коричнева спідниця та такого ж кольору в'язана кофта. Дівчина приміряла плаття до Єви-Лотти.

— Одяг, у всякому разі, тобі дістався непоганий! — промовила вона. — Тільки немає взуття. Цікаво, чому... Може, тобі не можна його носити?

— Як це?

— Ну я не знаю. Може це просто твій двійник так вважає, то це не біда! Але якщо так скажуть шеони, то тобі не позаздриш. Зимою у нас дуже холодно!

— А в тебе є... двійник?

— У мене? Ні, немає, — засміялась Бріт-Марі. — Ще чого не вистачало!

— А вони у багатьох є?

— Крім тебе тільки у Натаніель. От їй дуже не пощастило! Він їй спокою не дає, їй бідолашній частенько дістається від нього! — Помітивши переляканий вираз Єви-Лотти, дівчина поспішила додати. — Ну ще у нас була дівчинка Ія, у неї був дуже хороший двійник, майже сестра-близнючка, вона допомогла Ії дуже швидко полишити нас.

— Полишити?

— Так. Ми живемо тут, але якщо ми згадуємо своє минуле, то можемо полишити Котедж! Це вважається дуже добре.

— А куди вони йдуть, ті, хто полишають?

— У місто, або до шеонів. Я не знаю, якщо чесно. Ми не розмовляємо з тими, хто пішов, навіть якщо іноді бачимося з ними у місті!

— Чому?

— Це заборонено!

  

Уперше Єва побачила його тільки за тиждень. Темний силует на далекому пагорбі у вечірніх сутінках.

— Дивись, он він! — голосно зашепотіла Бріт-Марі, штурхаючи Єву.

Дівчина змогла лише кілька секунд розглядати фігуру, після чого та зникла.

— Хлопець! — констатувала тоном знавця Бріт-Марі.

— Думаєш? — невпевнено пробурмотіла Єва.

— Ага, точно хлопець! А ще в нього така ж смішна зелена шапка, як у тебе!

Єва торкнулась рукою в'язаного капелюшка на голові. Він приємно зігрівав цього холодного вечора, коли, утім як завжди, найбільше страждали голі ноги.

— Але на ньому було взуття! — Бріт-Марі помітила опущений погляд Єви.

— Як ти могла все це побачити? Я взагалі майже нічого не роздивилась.

— У мене гарний зір! — гордо вимовила руда дівчинка. — Дівчата навіть якось просили мене підглядати за Вежею Сумнівів!

Єва кинула погляд на темний шпиль на одному з безлюдних пагорбів.

— Туди не можна підходити ближче, ніж на п'ятсот кроків, але Натаніель якось змогла пройти туди, у саму середину, й мене попросили подивитись, що там відбувається!

— І що ти побачила?

Питання захопило зненацька Бріт-Марі й та кілька секунд з розгубленим виглядом дивилась на Єву. Потім тихо буркнула:

— Нічого особливого.

Єва звикла до подібних уникань відповіді й старалася в таких випадках одразу перевести розмову на іншу тему, аби говірливий настрій Бріт-Марі не минув. Вона була найбалакучішою з усіх дівчат Котеджу.

— Цікаво, де він живе? — спитала Єва.

— Хто? Двійник? Ну точно не в місті, він же пробудився разом з тобою! Значить, у котромусь з інших місць для прибулих!

— Прибулих?

— Таких, як ми! Крім нашого Котеджу, я чула ще за Ферму Тіней, вона саме за тими пагорбами, — руденька махнула рукою в бік, де нещодавно зникла таємнича постать. — Швидше за все, він саме звідти. Пощастило ж їм!

— Чому пощастило?

— У нас хлопців вже багато років не з'являлось! Вони — рідкість!

— А я думала, що вони десь окремо живуть...

— Ну так, у нас в Котеджі є ціле окреме крило для них! Ми ретельно його доглядаємо! Але там ніхто не з'являється... Анна-Марія якось казала, що Натаніель ще застала одного хлопця, який жив там. Але навіть Марія їх не бачила, що вже казати за решту! Ми знаємо тільки двійника Натаніель, він теж хлопець, але краще б його не було!

Єва знову пильно подивилась на пагорб, що поступово танув у сутінках. У її серці зародилось якесь тривожне почуття, туга, і їй здалося, що вона ось-ось щось згадає. Це було особливе відчуття, ніби зі свідомості спадають кайдани, які обмежують і сковують її, але водночас і стримують від чогось небезпечного. Це було так бажано, але й страшно. Та нічого не сталось, її штурхонула Бріт-Марі й голосно сказала:

— Ну все, нам пора, вже сутеніє.

Усе зникло і Єва розчаровано розкрила очі. Вона оглянула рівно прокопані ними ямки на полі — вони встигли зробити майже все, залишилось не більше десятка. Тепер вся долина перед Котеджем рясніла чорними цятками, що утворювали химерне мереживо, якщо дивитись здалеку. 

— Цікаво, нащо воно їм здалось? — пробурмотіла Бріт-Марі, розглядаючи перекопане поле. — Не пам'ятаю, щоб завдання були колись такими ідіотськими.

— А які були до мене?

— Ну... Різні... — Бріт-Марі знову не хотіла про щось говорити.

І тут Єва помітила дещо, що змусило її зупинитись і зойкнути.

— Чого ти? — здивовано обернулась Бріт-Марі.

— Ти... Ти світишся!

Бріт-Марі глянула на свої руки, а потім на сонце, що вже ховало останні промені на заході, й усміхнулася:

— А ти хіба не бачила цього раніше? Тю, ти ж вже цілий тиждень тут! Ми всі трохи світимось у темряві! Це одне з того, чим ми відрізняємось від людей міста! І від шеонів, звичайно.

— Це так дивно...

— Так. І це не дуже гарно, правда ж? Пішли-но швидше у Котедж!

Єва була змушена погодитись. У блідуватому синьо-зеленому світінні було щось нездорове, хворобливе.

  

Лотта вийшла з Ратуші на міську площу й ще раз окинула її поглядом. Вранці поспішала, ледь встигала за Анною-Марією, й не встигла все роздивитися. Місто виявилося зовсім не таким, як вона очікувала. Хоч сказати, що саме вона очікувала, дівчина теж не змогла б. Воно складалося з вузьких плутаних брукованих вуличок, невисоких кам'яних будиночків, більшість з яких були зовсім простенькі.

Людей на площі знаходилося небагато. Лотта довго спостерігала за ними, але так і не змогла зрозуміти, чим же вони відрізняються від жителів Котеджу й від неї самої. Різниця, безперечно, була, але в чому? Щось ледь вловиме, ледь відчутне. Можливо, вираз очей і рухи. Жителі міста виглядали більш впевненими, спокійними, рішучими.

Лотті не можна було затримуватись у місті й вона попрямувала до головної вулиці, щоб повернутися у Котедж. І в цю мить побачила його, якимось краєчком ока. А, можливо, і не побачила, просто відчула. Обернулась. Він стояв на іншому боці площі. Фігура зовсім нечітка — як вона не вдивлялась, але роздивитись його не могла. Хоч жителів, які сновигали поруч, бачила добре.

Дівчину знову охопило те дивне відчуття, прагнення щось згадати, схопити. Це було щось дуже важливе, вкрай потрібне. Вона не стрималась і рушила до нього. Помітила, що й він іде до неї. Але чим довше вони йшли один до одного, тим моторошніше ставало Лотті. Вона не бачила його обличчя. Вони перебували за пару десятків кроків один від одного, а його фігура все ще неясна і розпливчата, а обличчя... його взагалі не було, просто якась пляма, ніби перед очима знаходилось забруднене скло. Більш того, вона відчула, що не може наблизитись ближче цієї відстані. За його рухами дівчина розуміла, що він теж намагається роздивитись її і наблизитись, але так само не може. Щось немов відводило її кроки убік, не давало йти прямо до нього.

Страх і паніка зростали, Лотта розуміла, що погано контролює себе, що щось непереборне тягне її туди, а щось інше не дає їм зблизитися. Це було так дивно, неприємно і моторошно, що вона, зрештою, переборола себе, розвернулася й швидко побігла з площі. Її очі повернули здатність нормально бачити, ніби після окуляр із завеликим збільшенням. Вона помітила кількох людей, які поглядали на неї, якийсь хлопець навіть покрутив пальцем біля виска. Але зараз їй було не до цього. Лотта хотіла якнайшвидше залишити місто.

Дівчина пробігла вже більшу частину шляху й майже заспокоїлася. Вона кілька разів озиралась, але не бачила й сліду свого двійника. Під час одного з таких обертань, вона не розрахувала й зіткнулася із жителькою міста. Жінка щось сердито буркнула, Лотта мало не спіткнулась, але побігла далі. І тільки потім, після кількох кроків, упала, не втримавшись на ногах від того, що охопило її.

Вона ніби втрапила у шкіру жінки, якої торкнулась. Відчула, як млосно, тягуче болить живіт, як неприємно свербить шкіра на руці. Але найгіршим виявилось інше. Її свідомість охопили спогади, там, де у неї була пустота, тепер стало повно зображень, відчуттів, слів і думок, але зовсім не її, а чужих. І тому таких неприємних, відразливих. А може там і з'являвся лише негатив. Сором від вкрадених продуктів на ринку, біль від биття власної дитини, нехай і заслуженого биття, лайки з чоловіком, палюча образа від його слів, і давні спогади про дитячу жорстокість, знущання над пташками, і муки совісті через підлі вчинки, зради подруг у школі колись давно, підступні доноси... Це була така маса інформації, відчуттів і образів, що Лотті здавалося, що вона збожеволіє, її нещасна голова, така пуста відколи вона себе пам'ятає, просто не витримає цього всього. І це при тому, що нічого особливо страшного у цих спогадах не було, звичайні спогади звичайної людини, такі дівчина й сама могла мати, якби вона щось пам'ятала. Але витримувати це жахливо, нічого подібного вона ще не відчувала...

Спомини не відступали, здавалось, вони тільки наростають. Й окрім них з'являється щось інше, якесь розуміння, що відбуватиметься з жінкою далі. Не передбачення, а якесь гостре і чітке, суто логічне усвідомлення наслідків її вчинків, усі причинно-наслідкові зв'язки... Лотта заплакала, вона не могла витримати усього цього, голова почала просто розколюватися від болю, він цієї шаленої кількості інформації...

  

Дівчина бігла темними коридорами Котеджу. Шлях освітлювало лише тьмяне світіння її власного тіла. Кілька разів вона мало не перечепилась і не впала. Очі були заплакані. Тільки коли опинилась біля дверей, з яких вийшла місяць тому, змогла перевести подих. Її тіло ще й досі здригалось від беззвучних ридань.

Кілька хвилин похмуро дивились на ці старезні обшарпані двері, котрі не мали нічого спільного з тим білосніжним прямокутником, через який вона потрапила у це місце. Потім рішуче взялась за ручку.

— Не роби цього, — холодний і водночас нервовий, високий, мало не істеричний голос, прорізав тишу.

Дівчина здригнулась від несподіванки і злякано обернулась. Вона нікого не побачила й від цього їй стало ще страшніше. Цей голос вона чула вперше.

— Хто... хто тут? — запитала злякано.

—Натаніель. Я не свічусь.

Відчула рух у темряві й невдовзі змогла розгледіти чорний силует неподалік. Дівчина тільки вдруге бачила цю мешканку котеджу. І вперше чула її голос.

— Чому? Я хочу повернутися. Я не витримую тут!

— Дурна. Ти не уявляєш, що там. Ніхто з тих ідіоток не знає цього, інакше б зупинили тебе, — голос ніби зривався, але не від хвилювання. Інтонації дуже дивні.

— А ти знаєш?

— Так, знаю, — голос зітнувся на шепіт. — Повір, там найстрашніше з того, що є у світі.

— Що?

Натаніель не відповіла. Лише після тривалої мовчанки сказала:

— Повертайся і заспокойся. Не роби дурниць. У тебе ж є подруги. Тут не так погано. А те, що ти вважаєш поганим, насправді є добрим.

— Що тут доброго? Це жахливо! Я відчуваю... всю ту гидоту...

— Повір, ти ще не відчувала гидоти. І не відчуєш, якщо не зайдеш у ці двері. Не повернешся туди. Тут хороші люди. У них є недоліки, але нічого особливо страшного. Добре й те, що, відчуваючи їх, ти можеш краще зрозуміти себе й допомогти собі. А, можливо, й декому з них.

— Як?

— Не поспішай. Цього тебе вчитимуть шеони.

Дівчина ще раз з ваганням подивилася на двері.

— Вихід не позаду, Єво. Він попереду. Не повторюй моєї помилки. Слухайся шеонів. І тоді зможеш дійсно вийти звідси.

Почулись кроки, які невдовзі стихли. Дівчина зрозуміла, що Натаніель пішла. Вона повернулася й повільно рушила назад у вітальню, витираючи дорогою залишки сліз.