Етоси життя

Крізь вітраж високого готичного вікна світло долинало у вигляді кольорових плям. У напівкруглій кімнаті, кути якої тонули у повній темряві, це химерне освітлення справляло дещо гнітюче враження. На різьблених кріслах із високими спинками сиділи навпроти один одного чоловік і жінка. Аристократ у чорному фраку з короткою гострою бородою та служниця у трохи зім’ятому одязі. Між ними на гравітаційній подушці у повітрі висіла дерев’яна дошка. Шахова. На ній фігурки. Жодних голограм — усе зі справжнього ебенового дерева з планети Діоспирос-3.

Ні поруху, ні звуку — мов не живі істоти, а тривимірна фотографія великого формату. Гра тривала вже довго, бо не мала часових обмежень. Жінка виснажена і стомлена. На чолі у неї золотий штрих-код — знак біологічного андроїда найвищого класу А.

Зрештою, після довгих хвилин вивчення дошки, жінка наважилася. Вона плавно схилилася й елегантно узяла шахову фігурку своїми рівними білими зубами та переставила її на кілька клітинок уперед. Не відриваючи погляду від позиції свого короля, вона випросталася у кріслі назад.

Чоловік навпаки увесь час дивився на жінку, а не на гру. Його ніби кам’яні темні очі пильно вивчали її напружене обличчя. Потім, кинувши лиш один стрімкий погляд на дошку, пересунув королеву своїми довгими тонкими пальцями.

Погляд жінки почав швидко метатися від фігурки до фігурки на дошці. І хоч хід не був для неї несподіваним, як не як тривав ендшпіль, однак її обличчя зблідло, а зв’язані за спиною руки почали тремтіти.

— Шах, — пролунав холодний ледь чутний чоловічий голос.

Трьома роками раніше

— Допоможи-но, Адаме, — буркнув опецькуватий чоловічок у пожмаканому медичному халаті, Маркіян Головатий. Він звертався до іншого, більш охайного, що стояв поруч і зацікавлено розглядав дороге обладнання.

— Що саме?

— Та тре трохи одсунуть цю камеру.

Два медики взялися за високий білий ящик із напівкруглим верхом. Чоловіки були зовсім різними. Адам Ковальський — більш стрункий і охайний, однак не мав взуття від «Аес» та мінікомунікатора «Сермо-7» за п’ятнадцять тисяч на руці, як його недбалий колега. Емблеми на їхніх халатах свідчили про належність до різних інституцій — заводу корпорації «Андрокосмос» та скромної науково-дослідної станції «НН-Ґлавкастрея».

Маркіян із пихтінням поліз між камерами, щоб дотягнутися до якогось перемикача.

— Що ти робиш?

— Тре одімкнуть живлення. Економія, щоб її...

— Яка економія?! Там же андроїд! — стривожено вигукнув Адам.

— Ха, неправильно. Там був андроїд. Сьогодні вже йо’ там нема.

— Як це? Це ж та група, що народиться тільки через три дні!

— Ех, — Маркіян вибрався, хоч ледь не заплутався у дротах, і поплескав камеру по корпусу, де вже згасли усі індикатори. — Оцей уже не народиться. Ну, точніше ця, бо тута в нас жіноча партія.

— Що ж сталося?

— А хто йо’ зна. Таке бува. Ну, правда, в основному серед ексклюзивів, — Маркіян кивнув на підвищення поряд, де стояло кілька більших пристроїв із купою моніторів і голограм. — Отам смертність до народження сяга сорока відсотків... Серед стандартних моделей не більш пари відсотків.

— Нічого собі... У людській медицині такого не трапляється.

— Ну ти даєш, зрівняв ще... Це ж не люди! Хто тута витрачатиме купу коштів на лікування? Якщо померло, знач’, був брак. Хоча мені здається, — Маркіян іронічно притишив голос, — що тута якась містика із цими смертями. Ексклюзиви мають той же набір генів, що стандартні, або й підвищену витривалість. Отак от. Ні за якою логікою вони не мають помирать. Містика...

— Відчувають, що їх чекає, і не хочуть народжуватися? — запитав Адам.

Маркіян засміявся.

— Ну, хто зна, хто зна... Ексклюзивним таки є чо’ боятись, так що мо’ ти й правий. Але у цих все буде окей, — медик знову поплескав долонею по пластиковій поверхні.

— Андроїди — це наша етична втеча, — задумливо проказав Адам. — Ми створили їх як експонати, де зберігатиметься моральність, правильні людські риси, аби самим отримати можливість жити для задоволення. І без страху, що, втративши мораль, людська цивілізація залишиться без якоїсь важливої частини своєї суті. Це збережуть андроїди...

— Ой, тіки не тре цієї філософії...

Адам стривожено подивився на сусідній ящик.

— О, з нею все гаразд, — сказав Маркіян.

Обоє лікарів підійшли до камери вирощування під номером АС-966-7888-40-1. Маркіян увів код і на голографічному моніторі з’явилися показники та зображення зануреної у рідину дівчини. Її тіло було обплутане безліччю трубочок і дротів. Здавалося, що вона одягнена, але насправді була огорнена гнучким напівпрозорим пластиком. Адаму це нагадувало новенькі скутери, запаковані в поліетилен чи поролон.

— Краще б померла ця, — сумно буркнув опецькуватий медик. — Та модель була така чудова... А тут я щось напартачив з генетичною корекцією.

Адам нахмурився, але нічого не сказав.

Обличчя дівчини було негарне — тонкі губи, ніс з горбиком і завеликі вуха, незначна, але помітна, диспропорція між очима. Рідке волосся невиразного русявого кольору. Тіло теж було далеке від ідеалів. Однак саме ця відмінність від стандартних жінок-андроїдів зі зразковими рисами робила її більш живою. Її штучність не кидалася в очі, чого не оминути жодному серійному андроїду, їх одразу помітно навіть без штрих-коду на чолі. Щось у ній вабило Адама, ніби торкалося стертих під час процедури вступу на держслужбу шарів пам’яті. І він користувався кожною нагодою, аби побувати на заводі та поспостерігати за нею.

— Ну, я б подбав, щоб ти міг її купить зо скидкою... Тіки, думаю, що в тебе все’дно грошей не вистачить. Це тисяч п’ятсот буде.

— Не треба, я знаю.

— І повір, вона тих грошей не коштує. Жодна з них не варта того, що ми за них здираємо. Це не люди. Це не жінки, — Маркіян захихотів, Адам же знову нахмурився.

Лікар «Андрокосмосу» піднявся на підвищення, де стояло кілька великих камер із ексклюзивними моделями. Підійшов до однієї з них, увів код, пройшов перевірку сітківки ока. Адам теж наблизився і здивовано подивився на зображення молодої жінки із цілком буденною зовнішністю.

— І це особлива модель? — недовірливо запитав він.

— Так. Тут справа не в зовнішності, а в інтелектуальних і фізичних можливостях. Надзвичайно розвинене логічне мислення... А ще максимально розвинена пам’ять, стійкість до її стирання та здібності відтворення після стирання. Хоч сучасні стандарти зі стирання неможливо повністю обійти.

— Спецслужби?

— Ні. Наш постійний клієнт, багатий аристократ. Це вже йо’ дванадцяте замовлення. Цікаво, що він з ними робить...

— Навряд чи щось хороше, — буркнув Адам.

— Ну, це ясно. Троє з наших андроїдів у нього були зняті з обслуговування через смерть. Формально нещасний випадок, але це якось забагато в статистичному аспекті.

— А як же законодавство...

— Ха! Для таких людей його нема.

— Чому ж він тоді їх офіційно купує? Можна ж...

Маркіян не дав колезі договорити:

— Не тре’ про це, — і озирнувся по боках. — Мене теж дивує, чо’ офіційно. Хто зна, мо’, то були таки нещасні випадки. Найсмішніше, що оце чудо-творіння за чотири мільйони за документами і за даними, що ми їй записуємо, буде служницею. Варіння кави, прибирання, гра з господарем у шахи... Мабуть, для цього їй тре’ логічне мислення. Якщо так, то він отримає що хоче, жодного разу не виграє.

У цю мить в обох лікарів запищали комунікатори на руках. Пронизливий сигнал свідчив про щось надзвичайне. Вони синхронно подивилися на маленькі екрани з інформацією, а потім розгублено перезирнулися.

— Що б це було? — здивовано спитав Маркіян.

Адам стиснув плечима:

— У будь-якому разі, треба бігти...

У шатлі на шляху до станції Адам прочитав: «Помилки в розрахунках часу колапсу ядра Ґлавкастреї. Непередбачуване прискорення процесу. За новими обрахунками орієнтовний час вибуху наднової: 27.07.3379 між 17:30 і 19:40 за часом станції». Лікар зблід і подивився в ілюмінатор на синього гіганта зоряної системи, що гордо плавав у фіолетовій туманності — результаті відкидання зовнішньої оболонки ще на початку згасання кілька тисяч років тому.

— Не може бути, — пробурмотів він. — Це ж через три дні! У нас ще півроку мало бути...

Три роки потому

Синє скло у приміщенні ледь пропускало трохи світла. Чоловік у довгому чорному плащі незворушно спостерігав за рухами жінки. Біля його ніг крутилася і муркотіла кішка. Жінці близько тридцяти, солідний вік для андроїда. «АЕ-5-91743-052-1 Симона» — свідчила картка на її чистому й охайному одязі служниці. Андроїд рухалася вправно та професійно — поклала молоду жінку у білому халаті в м’яке крісло, надійно закріпила її руки й ноги, а на голову одягла пластиковий шолом. Симона пильно дивилася на заплющені очі молодшої, однак та так і не відкрила їх, хоча була цілком при свідомості. Крісло зникло в конусоподібному пристрої й він зачинився. Загорілося кілька додаткових індикаторів. Жінка зітхнула. Чоловік перевів погляд на неї:

— Іванна має унікальну можливість — кожні три дні помирати й народжуватися заново, починати життя із цілковито чистого аркушу.

— Ваша світлосте, хіба ж це життя — три дні? — стомлено відказала жінка.

— Це перший етап тренувань, їй необхідно перемогти відсутність пам’яті, інакше вона не переможе в турнірі, час, на щастя, не обмежений

— Ваша світлосте, але ж обмежені можливості її організму.

— Їх має вистачити, — граф спохмурнів, — і я помічаю прогрес, не розумію тільки, чому вона так боїться цього, невже через біль?

— За інструкцією потрібні знеболювальні, ваша світлосте, — жінка сховала погляд.

— Вони туманять розум, а я хочу, щоб у неї він залишався чистим.

Симона промовчала і почала перевіряти датчики, а потім стривожено проказала:

— Ваша світлосте...

— Щось не так?

— Основні покажчики життєдіяльності у небезпечній зоні, ваша світлосте. Не можна зараз проводити процедуру.

— Не можна?

— Ну... не бажано, ваша світлосте... Іванна вкрай виснажена — остання партія тривала майже всі три доби, і попередня так само. Бажано відкласти...

— Чим загрожує стирання пам’яті зараз?

— Смертю, ваша світлосте, — тихо вимовила жінка.

— Добре, я перенесу процедуру на три дні, — в його голосі звучало роздратування.

Чоловік вийшов. Симона підійшла до апарата й прихилилася до нього, приклала вухо до холодної поверхні та із болем на обличчі кілька разів погладила рукою метал.

— Граф такий освічений, а нічого не розуміє...

Трьома роками раніше

— Що це таке?! — перервав доповідь Адама начальник станції та обернувся до зображення на моніторі.

У системі з’явився ще один об’єкт. Чи то космічна станція, чи то великий корабель дуже химерної форми. В усі боки стирчали шпилі і башти, що звіддаля нагадувало їжака. Об’єкт був майже чорним, лише крайні точки мали білі вставки. У центрі станції-корабля красувався великий герб і лікар зрозумів:

— Аристократи.

— Що це їм тут треба?! — люто гаркнув полковник.

На екрані виникло байдуже і відсторонене обличчя чоловіка.

— Моє шанування, полковнику, — промовив той, хоч у голосі звучало швидше презирство. — На заводі «Андрокосмосу» залишився мій андроїд і я його негайно заберу, документи вже вам передаються.

Чоловік відключився, перш ніж полковник встиг щось сказати. «Граф Петро Острозький» — засвідчила особу аристократа автоматична ідентифікація. Через двадцять хвилин фортеці у системі вже не було.

— От паскуда, — буркнув полковник. — Прилітає за якоюсь однією залізякою, хоч міг би забрати нас усіх, включно з обладнанням! Ковальський, — звернувся він до лікаря, — Злітайте швиденько на завод і перевірте, чи не зробив там граф чогось... за що його можна було би трохи потрусити.

Адам Ковальський ледь впізнав завод, коли знову потрапив на нього. Станція була огорнута тишею і напівтемрявою аварійного освітлення. Увесь людський персонал вже давно залишив систему. Назустріч лікарю вийшла андроїд, що ввічливо промовила:

— Олександра, АС- 966-7888-26-6. Чим можу допомогти, пане Ковальський?

— Маю перевірити чи все нормально після візиту графа.

— Його світлість граф забрав камеру з моделлю АЕ-966-7888-65-7. Він надав усі необхідні документи... — андроїд змовкла і озирнулася в бік шлюзу, — ...хоч у цьому не було необхідності.

— Як це?

— Завод переведений в аварійний режим «00». Права власності заморожуються. Будь-хто може евакуювати андроїдів й обладнання із ненародженими зі станції, а потім зареєструвати їх за половину вартості. Або й не реєструвати.

Дівчина пильно дивилася в очі лікарю і тому стало не по собі.

— Тобто він міг забрати й інших?

— Міг. Однак не зробив цього, хоч я повідомила його про таку можливість.

— Гм... Можливо, у нього не було місця в шатлі. Вас тут багато?

— 50 осіб персоналу, 7 у ремонті, 94 вирощуються. Його шатл був розрахований на сорок осіб.

І хоч голос андроїда не виражав емоцій, однак лікарю знову стало незручно. Він нетерпляче роззирнувся навколо.

— Бажаєте пройти в залу 4?

— Так, будь-ласка.

Попри аварійне освітлення, усі камери із ненародженими андроїдами в залі Маркіяна функціонували як слід. Лікар швидко переконався, що зникла лише та камера, яка мала зникнути. Він не стримався і підійшов до устаткування з АС-966-7888-40-1. Активізував монітор. Здавалося, що дівчина там просто спала. Адам не міг відірвати погляду від неї, доки не задзижчав комунікатор. Чоловік увімкнув його і вимовив:

— Вже йду...

Однак не пішов.

— Прибув останній корабель? — запитала Олександра.

Лікар кивнув. Запанувала важка тиша, яку, зрештою, порушила андроїд:

— Ви візьмете з собою її?

— Що?

— Її, — андроїд кивнула на камеру. — Ви постійно приходили до неї. На цьому етапі вже можна відключити обладнання без шкоди для здоров’я і психіки.

— Я... я не знаю, — пробурмотів Адам. — Ми ж не евакуюємо андроїдів...

Олександра пильно і сердито подивилася на нього.

— Спробуйте хоч, — буркнула вона й натиснула якусь клавішу на корпусі.

— Активовано аварійне народження, — пролунав механічний голос. — Проводяться обрахунки... Небезпека для плоду — два відсотки. Процес розпочинається...

Кришка камери від’їхала вбік, замиготіли індикатори й механічний голос продовжив коментувати процес. Андроїд тим часом розвернулася й пішла до виходу.

— Е... зачекайте, — розгублено вигукнув їй услід лікар.

— Розберетеся, — промовила вона, не піднімаючи опущену голову.

Адам почав у паніці згадувати, що і як потрібно робити, але перш ніж щось натиснув, скляна капсула, у якій знаходилася андроїд, роз’їхалася у боки, рідина спустилася, усі проводи від тіла від’єдналися...

— А-а-а-х, — шумно вдихнула дівчина і сіла.

Її широко розплющені очі дивилися поперед себе, уста теж були розкриті. Вона продовжувала шумно вдихати і видихати повітря, ніби задихалася. Потім повільно повернула голову убік і в її поле зору потрапив лікар. Йому стало ніяково від цього чи то запитального, чи то розгубленого і майже сліпого погляду. Адам уявлення не мав що треба говорити новонародженому андроїду.

— Увімкнути процедуру обсушування? — розрядив напругу механічний голос.

— Так, — сказав лікар.

Запрацювали вентилятори й за хвилину від рідини на дівчині не лишилося й сліду. Однак вона продовжувала роззиратися по бокам.

— Я... е... нам треба йти... Евакуюватися...

— Добре. Йти, — промовила дівчина і піднялася, однак мало не впала. Лікар допоміг їй вибратися з камери. На ногах вона стояла нетвердо, і він був змушений притримувати її.

— Я лікар Адам Ковальський.

— Я... У мене ще немає імені. Серійний номер АС-966-7888-40-1. У власності... власності немає... — Дівчина здивовано повернулася до лікаря. — Як це власності немає? — у її голосі звучав страх.

— Потім поясню, нам треба йти.

Дівчина скорилася і вони пішли до виходу.

— Дата народження 27.07.3379. Але... сьогодні 24.07.3379... як це?

— Аварійна ситуація.

— Аварійна ситуація? Зрозуміло. Але... як же мене ідентифікуватимуть? Якщо мій офіційний день народження лише через три дні, — у голосі знову був страх.

«Якими дурницями вона переймається», — подумав лікар.

— Все буде нормально.

Вони вийшли у ліфт, а потім у коридор. Тут було кілька андроїдів, які перевіряли щось на бокових панелях. Вони припинили роботу й подивилися на Адама та АС-966-7888-40-1. Нічого не казали, а просто розглядали його похмурим, пильним поглядом. Лікар старався уникати їхніх очей і пришвидшив крок. Йому було моторошно від цього. Однак дівчина не розуміла нічого, вона зацікавлено роздивлялася навколо.

Та ж сцена повторилася на станції. Тут на завантаженні останнього судна працювало багато андроїдів. Їхні погляди були нестерпні. Добре, що хоч людей не було, всі вже зайшли в корабель.

— Скільки вас можна було чекати! — вибіг полковник. — А це ще що? — Він вкляк.

— Андроїд... Я хотів би забрати його...

Начальник станції кілька секунд не міг підібрати слів, аж потім сказав:

— Ну, знаєте... Якби не ваші колишні заслуги, і не моє позитивне до вас ставлення, то за таке...

— Але ж у нас є вільні місця на кораблі...

— Немає у нас ніяких вільних місць! Ми взяли всіх людей, а також найдорожче обладнання, яке могло поміститися...

— А вантаж... я ж маю право на особистий вантаж?

— Ну... так... на 50 кг... — полковник окинув поглядом тендітну фігурку дівчини й буркнув. — Ну добре, вмовили. Гадаю, вкладетеся у вагу. Тільки як ви поміститеся — то вже ваші проблеми.

За кілька хвилин дівчина лежала на ліжку в маленькій каюті (так вимагала інструкція з експлуатації андроїдів, яку Адам знайшов в базі даних), а лікар сидів на краю того ж ліжка і дивився на екран із зображенням зоряної системи.

— А як воно було, до народження? — запитав він.

— До народження? Не знаю. Я ж нічого не пам’ятаю.

Її погляд справді був прозорий, кришталево чистий, ніби неписаний аркуш паперу. Андроїд із великим інтересом та подивом пильно розглядала все у каюті, навіть зовсім нецікаве.

— Тобі подобається ім’я Христина? — запитав Адам.

Три роки потому

— Шах і... мат, — тремтячий, нерішучий голос.

Чоловік кинув на дошку більш пильний, ніж зазвичай, погляд і на його незворушному обличчі з’явилася посмішка.

— Нарешті, — тихо промовив він і піднявся.

Повільно обійшов дошку і підійшов до жінки. Та не підводила голови й погляду. Вона була більш блідою і сильніше тремтіла, ніж коли програвала.

Граф схилився і розв’язав їй руки.

Андроїд втратила свідомість, однак чоловік підхопив її сповзаюче тіло. Чи не вперше за багато років на його незворушному обличчі з’явилася тривога.

— Іванна...

Трьома роками раніше

Стільки інформації... А я ледь розумію про що йде мова... Моє ім’я... його ще немає. Його дасть власник. Мій власник... Граф Острозький... Мій ідентифікаційний номер АЕ-966-7888-65-7... Я народжуся 27.07.3379 року. Сьогодні 24.07, тобто ще три дні... Що воно таке, народження? Я осягну все те, про що отримую інформацію? Ні, я не хочу... Це страшно... Я пам’ятаю інформацію про біль. Це було зовсім недавно, і не просто дані чи зображення, я відчула це... Лише мить... Я не хочу такого... А після народження в мене буде багато болю, дуже багато...

Я не одна, поряд багато сестер. Ми народимося одного дня... Вони так прагнуть народитися... Однак не всі... Вчора одна... померла... Вона не захотіла народжуватися... Скільки пам’ятаю себе, я відчувала її страх... Вона чогось боялася, боялася так сильно... Мені теж страшно... і я не знаю... Та чому ж інші не бояться? Особливі ті, що там, нижче, вони дуже радісно чекають на народження хоч дехто й там вагається, як АС-966-7888-40-1. Біля неї щойно були люди, вони розмовляли... З нею щось не так, головний зневажливо ставиться до неї. І вона вагається... О, вони йдуть до мене... Жаль, що я не можу чути слів, але я відчуваю емоції... Що це, жаль? Ну чому... Вже пішли... Швидко... Не треба їй вагатися, інший же ставиться до неї добре... У мене ж немає такого нічого...

Іноді здається, що мені чогось не вистачає, якась порожнеча усередині... Ніби щось вирізали, або не дали... Чого б це? І що це може бути?

Я бачу й гарні картини, серед тієї інформації, що надходить до мене... Природа, люди, тварини... Щоправда я не зможу бачити це, бо житиму у космосі, у міжзоряній фортеці графа... Там немає природи... І граф... Мені страшно... Я не хочу болю...

Ой, а це що... Таке миле... Кішка. Граф любить котів... Ось він їх гладить і... він посміхається... Дивно, хіба це можливо? Я ніколи не бачила досі його посмішки... Він такий жорстокий. До людей і до андроїдів... особливо до андроїдів... він виміщає на них свою ненависть до людей... Але ж він любить котів... І вони хороші... А от люди не завжди... Я починаю розуміти... Тепер я хочу народитися.