Ендшпіль

- 1 -

Ранок видався спекотним. Розпечений диск сонця не шкодував ані світла, ані тепла, щедро проливаючи їх на землю. Кірон трохи послабив вузол краватки. Було ще рано, людей на зупинці майже не спостерігалося, лише кілька ранніх перехожих та вічно заклопотані комунальники. Монорельс ще не підійшов і, судячи з графіку, чекати лишалося ще хвилин п'ятнадцять, якщо, звісно, він не спізниться. Над якими б проблемами не билося людство, які б питання не вирішувало, завжди лишається маленька розхлябаність — в межах розумного, звісно. Якщо людина навчиться коли-небудь не спізнюватися, це буде досягнення не менш важливе, аніж подолання «С-бар’єру». Кірон запалив цигарку, час від часу поглядаючи на годинник. До засідання залишилося дві години. Принаймні ще годину він міг мирно сопіти, стискаючи в обіймах ковдру, якби автомобіль не був у ремонті. Взагалі, можна було скористатися таксі, не таке вже це й дороге задоволення, особливо якщо таксі муніципальне. Але Кірона, невідомо чому, охопило бажання проїхатися саме в громадському транспорті. Це не було економією коштів — їх вистачало, зараз адвокати потрібні завжди і скрізь, — радше необхідність хоч на хвилинку стати частиною народу, який постійно доводиться захищати.

Біля бруківки зупинився пасажирський кар, здається Сааб. Зап'ясток почало щипати. Кірон подивився на тонку смужку рубідію. Весело кліпала червона цятка – сигнал виклику. Пеленгатор визначив напрямок: викликали саме від кару. Він встановив зв'язок. Долоню сповило м’яким блідо-блакитним сяйвом, що поволі підіймалося догори, перетворюючись на симпатичне кудряве обличчя.

- Бадьорого ранку!

- Вітаю.

- Вас підкинути?

- Ні, дякую, я рельса чекаю.

- Зовсім безкоштовно, - розпливлося в посмішці дівчисько. Кірон образився. Невже він так схожий на тих, що кожного дня тісняться у вагончиках рельсу, намагаючись заощадити бодай копійчину? Кірон знічено промовив:

- Дякую, не потрібно. Я просто хочу перевірити, на що витрачається мій транспортний податок.

Дівчина на голограмі знизала плечима.

- Як бажаєте. Продуктивного дня.

- Навзаєм, - він вимкнув зв'язок.

Рельс спізнювався, вже півтори хвилини Кірон мав сидіти всередині. Взагалі, бути присутнім на процесі йому зовсім не обов’язково. Він би й не знав про засідання, якби не компаньйон, що попросив з’явитися.

Підійшов рельс, блідо-блакитні вагони весело виблискували в променях вранішнього сонця. Кірон автоматично поглянув на годинник, фіксуючи трихвилинне запізнення. Гадав, буде гірше. Хлопець пропустив бабусю, увійшов слідом. Вагончик заповнював натовп, лиш самотньо стирчали два пластикові ложа. Обернувшись і впевнившись, що окрім них з бабцею ніхто більше не увійшов, Кірон присів біля вікна. Поруч примостилася бабуся. Зморщене старече обличчя було посічене зморшками, з-під хустинки пробивалися зовні пасма сивого волосся. Жінка була дуже старою, певно ще пам’ятала другу хвилю колоністів.

- Юначе, ви до кінцевої?

Кірон кивнув.

- А я до Чумацького Шляху.

- На ринок?

- Так.

Бабця належала до тієї категорії людей, про яку наче б то й піклуються, але, зазвичай, нікому не потрібної. І їхала вона зовсім не за продуктами — їх можна було замовити з кур’єрською доставкою, — а за живим спілкуванням.

Кірон витяг із папки документ, щоб бодай трохи ознайомитися із справою. Бабуся не надала цьому уваги, намагалася продовжити розмову.

- Дивні часи настали. Незрозумілі.

Він мовчав.

- От скажіть, навіщо було створювати колонію, про яку майже забули через сто років? Це ж зовсім не має сенсу.

Кірон знову не відповів. Ні, звичайно, старість треба поважати, особливо якщо зважати, що цими зморщеними руками будувалося сьогодення. Але ж і їй потрібно враховувати інтереси інших. Він усе розумів. Чоловік помер, діти залишили планету, подружки хто впав у маразм, хто доживає вік по лікарнях, а кого й взагалі вже немає. Ось і не вистачає їй живого людського спілкування. Та й казала вона правду, колонія мало потрібна метрополії. Але навіщо бути нав’язливою?

Переконавшись, що бесіди не вийде, вона трохи заспокоїлася. Він потай полегшено зітхнув. Сиділи вони із сонячного боку, тому Кірон опустив жалюзі. Бабця відверто нудьгувала, вертіла головою, совалася на сидінні. Час від часу тяглася до вікна, відхиляла жалюзі, з тугою поглядаючи за вікно, ніби за довгі роки життя не надивилася на прісну панораму Сіті. Кірона це починало бісити. Кожного разу, не навмисно звичайно, в неї виходило зачепити його руку. Він збивався, не міг зібратися. До того ж давалася взнаки спека, система вентиляції рельсу потребувала капітального ремонту. Кірон потягнувся до маленької кнопки у бильці ложа. Крісло легко завібрувало і між ними тихо піднялася пластикова мембрана, відсікаючи бабці можливість спілкування. Вона образилася. Кірону стало ніяково, але іншого виходу він просто не бачив.

- 2 -

Грегорі кроками міряв кабінет, здавалося ось-ось, і з-під підошви бризне на всі боки полум’я. Зараз, наодинці з собою, він міг дозволити цю маленьку розкіш – емоції. Той недовгий час, що він входив до складу Організації, здавався вічністю. Подвійне життя приносило купу проблем, хоча, й не менше переваг.

Грегорі впав на маленький диван, що самотньо примостився в кутку кабінету. Заплющив очі. Ні, цей процес він не мав права програти, інакше виліт із Організації забезпечений. А з неї вилітають лише одним чином – ногами вперед. Останнім часом він часто проклинав той день, коли вліз в цю багнюку. Те, що ігри влади густо замішані на безневинній крові й щедро приправлені брудом, Грегорі почав розуміти лише з часом. Раніше, коли він лишень довідався про існування Організації і завдяки збігу обставин опинився в її рядах, все видавалося в рожевому світлі. Пахло пригодами і досягненнями, було осяяне романтичним ореолом. З часом полуда романтики облупилася, ореол потьмянів і якось змазався, обернувся бурим місивом.

Грегорі торкнувся браслета, коротко мовив:

- Каву, і швидше.

Витяг цигарку, кілька секунд розминав, запалив. Випустив хмаринку сизого диму. Окинув поглядом скляного пузаня – келих. Й навіть потягнувся до початої пляшки коньяку, але вчасно зупинився. «Клятий процес, - заскреготів зубами Грегорі, - ні, доки вистачить алкоголю».

В двері тихесенько постукали, вони прочинилися, пропустили секретарку.

- Ваша кава.

- Дякую, пробурмотів Грегорі.

Дівчина кивнула, граціозно розвернулася й залишила кабінет під дріб шпильок. Грегорі розчавив недопалок в попільничці, ковтнув кави. Поглянув на годинник — до засідання лишалося сорок хвилин. «Де ж цей Кірон, чорт забирай»?

- 3 -

Легкою ходою вельми успішної й впевненої людини Кірон прямував до будинку суду. Згористий дах гордовито здіймався над іншими спорудами центру Сіті, лишень трохи поступаючись шпилю Намісництва, що виблискував золотом. Центр нагадував мурашник. Метушилися люди, гасали кари й флайєри, вешталися дроїди. Кірон ніколи цього не розумів, його дратувала постійна метушня. Тому й мешкав на околицях Сіті.

Підіймаючись сходами, Кірон помітив Сааб, що притиснувся неподалік. «Цікаво, це тієї жіночки, що так прагнула підкинути, - промайнула думка, - чи все ж інший? Шкода, номер не запам’ятав». Та наступної миті його роздуми обірвав гучний голос:

- Кіроне, нарешті!

Назустріч вискочив кошлатий Грегорі, простягнув руку.

- Привіт.

- Вітаю, - Кірон потиснув спітнілу долоню.

- Ти чому затримався. Авто ще в ремонті?

- Так. Рельсом їхав.

- Чому не зателефонував? Я б хоч грошей на таксі виділив, - реготнув Грегорі.

- Гроші ні до чого. Просто… просто захотілося проїхатися монорельсом.

Грегорі посміхнувся.

- Так, в мене теж іноді таке трапляється. Ти зі справою ознайомився?

- Угу. Ніяк не доберу, чого тобі від мене потрібно? Я ж цивільний адвокат, а тут справа суто кримінальна.

- Скажеш теж, кримінальна, - пирхнув Грегорі й кинувши кривий погляд на Намісництво додав, - певно там доклали зусиль. Справа сфабрикована. Але сфабрикована чисто, красиво.

- Навряд. Навіщо їм здався той недолугий фізик? Чи хто він там?

- Фізик. До того ж – звичайнісінький. Незрозуміло одне – навіщо старому вбивати члена Палати?

Грегорі витяг цигарку. Кірон теж запалив, «жіночу».

- І як ти їх курити можеш?

Кірон не відповів, знизав плечима. Грегорі продовжив:

- Сфабриковано. Точно кажу. Зрозуміти б ще, навіщо.

- Щось ти, друже, надто проти влади налаштований, - посміхнувся Кірон. – Часом з підпіллям не зв’язався?

- Ні, - якось надто різко й швидко відповів Грегорі й на мить відвів погляд.

«Влучив», - зрозумів Кірон.

- Ходімо вже до зали.

- Пішли.

- 4 -

Повідомлення було дуже містким. Іноді таке трапляється, що у кілька слів вкладено значно більше змісту, аніж до купи інструкцій. «Будь-якою ціною». Фактично, ці слова давали йому повний сarte blanche, можливість задіяти усі можливі ресурси. Але і у випадку провалу по голівці не попестять. Хоча і без цього не пестили б. Як часто трапляється так, що у руках однієї людини опиняються долі мільйонів. Головне вчасно стиснути кулаки, щоб надто багато цих самих доль не ковзнуло між пальцями. Він встигне. Він вже їх стиснув. Спеціалісти відпрацювали красиво: не бездоганно, але все ж таки чисто. Лишилося зовсім трошки. Він знищив повідомлення й відправився до зали засідань.

- 5 -

Із великим здивуванням Кірон відмітив, що знає підсудного. Бідолашний мешкав поруч, майже сусід. Стариган скуйовдився за ґратами, погляд переляканих оченят метушився залою. Час від часу затримувався на Грегорі, поглядаючи із затамованою надією, рідше завмирав на ненависному прокуророві. Зрідка ковзав по обличчям присяжних.

Руки старшини, що тримав питальний лист, тремтіли. В залі запанувала мертва тиша: здавалося, усі разом припинили дихати.

- Вердикт суду присяжних, - він витримав паузу, - винен.

Зала разом видихнула. Прокурор розплився у самовдоволеній посмішці переможця: він ні на мить не сумнівався у такому розвитку подій. Грегорі закляк, як стовп. Повітря не вистачало, чоло спітніло. Стукало у скронях. Хоча, що там стукало — відчайдушно гуркотіло. Старий за ґратами осів на підлогу. І тут підвелася дівчина. Оригінал був куди краще пласкої сірої голограми — це Кірон відзначив одразу. З певним запізненням він подумав, що дарма відмовився зранку від її пропозиції. Всі голови обернулися до неї.

- Оголошую Право Вето.

Кірон присвиснув. «Право Вето» могло означати лише одне – дівчисько із самої Землі. Емісар.

- Не може бути! – тонким чужим голосом вигукнув прокурор. Кулаки перестали стискатися і мільйони чужих доль вислизали з долонь разом із перемогою. Обличчя кривилося, наче від нестерпного болю. Він рвонув вузол краватки, судомно хапаючи ротом повітря .

- Я забираю підсудного, - роздільно, з натиском промовила Емісар. Провела якісь маніпуляції з браслетом й посеред зали спалахнуло її посвідчення. Кірон дивився прямісінько у її очі. Жорсткі й колючі, в яких немає нічого, окрім рішучості й жаги виконати своє завдання.

- Це вже ні, - прокурор отямився, з неймовірною швидкістю вихопив щось із кишені піджака, жбурнув до зали.

Шалений біль різонув по барабанних перетинках, дивними пелюстками заквітчався сліпучий спалах. Акустична граната примусила усіх затулити вуха, зігнула навпіл. Бризнули друзки скла.

Першою отямилася Емісар. Вона кинулася до приставу, намацала ключі від ґрат. З коридору долинув тупіт ніг. Хтось відчайдушно кричав. Грегорі також кинувся до ґратів, налетів на дівчину, намагаючись відібрати зв’язку з ключами. Вони покотилися підлогою, завдаючи одне одному нищівних ударів, дзенькнули ключі. До зали увірвалися люди в сіро-сталевих комбінезонах, півкільцем оточили прокурора, міряючи навколишній простір короткими стволами.

- Чорт забирай! – вилаявся Кірон. Часу майже не лишилося і він стрибнув до ключів. Якщо стариган так усім потрібен, то й йому стане в пригоді.

Старий вже отямився, ошелешено дивився на хаос навкруги. Повз них прокотилися клубок, в який сплелися дівчина й Грегорі, що продовжували відчайдушну бійку. Кірон смикнув ґрати, вчепився у фізика.

- Тікаймо!

Старий не відреагував, лише часто кліпав очима. Кірон смикнув за лацкан підіймаючи його з підлоги й намагаючись потягти за собою.

Почалася паніка, метушилися люди.

- Не дайте їм втекти! – шалено кричав прокурор.

Солдати розштовхували людей, намагаючись дістатися втікачів. Один підвів зброю, намагаючись спіймати в приціл спину підсудного, що час від часу бовваніла серед натовпу.

- Живими! Живими брати! – прокурор тицьнув солдата, збиваючи приціл.

Кірону вдалося вибратися до коридору. Фізика доводилося тягти за собою, той ледь перебирав ногами й ладен був знову знепритомніти.

- Та прийди ти до тями, чорт забирай! – Смикнув старого Кірон, - чи може тебе тут лишити?

Трохи подіяло. Фізик замотав головою, погляд трохи прояснився. Старий почав впевненіше й швидше перебирати ногами.

- 6 -

Сааб мчав вулицями. Вів машину молодий хлопчина, Емісар сиділа поруч, пильно вдивляючись у крихітний дисплей, що маленьким клаптиком неба здійнявся над браслетом. На задньому сидінні валявся у безпам’ятстві пом’ятий і скривавлений Грегорі.

- Ліворуч!

Хлопчина різко смикнув кермо, машина гвинтом увійшла до вузького провулку.

- За нами женуться.

- Знаю.

- Далеко до наших втікачів?

- Ні, скоро наздоженемо. Судячи зі сканеру, пересуваються пішки. На перехресті візьмеш праворуч.

Хлопець кивнув.

- 7 -

Місто стояло на вухах. Час від часу звичний гамір Сіті розривало виття сирени. Стріляли.

- Цікаво, навіщо ти усім так потрібен?

Старий не відповів. Він й так втомився, сили стрімко залишали, щосекунди кроки ставали все важчими.

- Мовчиш, - продовжував Кірон, - ну й мовчи. Потім розповіси.

І тут із провулку вилетіла масивна туша Саабу. Різко скрикнули гальма й машина, вихнувши, перегородила дорогу. Емісар і ще якийсь хлопчина вискочили з неї й рвонули до втікачів.

Кірон кинувся тікати, але надто вже малою була відстань до кара. Останнє, що він почув – глухий звук удару. «Як безглуздо», - подумав Кірон, провалюючись у темні глибини безпам’ятства.

- 8 -

Голоси. Вони щось казали. Тихо й незрозуміло. Кірон спробував поворушитися. Виходило погано, чомусь було тісно. Свідомість потроху поверталася, а разом з нею і пам'ять. Голоси стали гучнішими, розбірливими.

- Ти впевнена, що це вона?

- Так.

- Тобі видніше. А що зі спільником робити будемо?

- Заберемо на Землю. Нехай там пояснює, навіщо їм виходити зі складу імперії.

- Наскільки я зрозумів, вони не в змові з Халіфатом.

- Скоріше за все – ні. Самі по собі. Можливо цей, так званий фізик, і був для них важливою фігурою у їх маленькій боротьбі. Та навряд чи місцеве підпілля знало, хто ховається під цією личиною. Та й Арвійському Халіфату ця нікчемна планетка ні до чого. Їм потрібна була дівчинка. Ці точно знали, кого шукати.

- Ага. Ох, вже й донечка у Імператора! Хитра, як та лисиця. Це ж треба, так залягти, що п’ять років ані ми, ані Халіфат не могли її знайти.

Кірон тихенько обмацав двері. Дивно, та машину не заблокували. Певно, сподівалися, що так швидко він до тями не прийде.

- Добре, хоч ми встигли вчасно, інакше…ну ти сам розумієш. Не дарма ж арвійці закинули агента й, судячи з усього, дали карт-бланш.

- Розумію. Вона могла стати дуже важливою фігурою у великій грі. Тоді б Халіфат мав шанси виграти війну.

- Добре, що все так скінчилося. Дівчинка у нас.

- До речі, може час уже на неї подивитися. Вмикай свій гаситель.

Кірон рвонув двері, вистрибнув з машини. Хлопець різко вдарив по гальмам.

- Біс із ним. Нехай втікає, часу обмаль, - мовила Емісар, - поїхали.

Водій кивнув, обернувся, зачинив двері й заблокував машину.

- На всяк випадок, а то може й ці такі ж спритні. Ну, покажи вже нам справжнє обличчя Катріни.

Емісар кивнула, потяглася до браслету, направила руку на фізика. Нічого не сталося. Вони подивилися одне на одного. В очах – нерозуміння.

- Може дівчинка удосконалила ботів? І твій гаситель не здатен заблокувати приток енергії?

- Можливо, але я не впевнена, - обличчя Емісара виглядало розгубленим, - а можливо…

- 9 -

Кірон повів плечима, дістав цигарку. Страшенно боліла голова, свербіла шкіра. Тіло немов пропустили через навантаження в кілька десятків «g». Але це неважливо. Усе неважливо. Зараз головне – якомога швидше тікати звідси.

Він попрямував до Сіті. У вечірній димці фігура його раптом засяяла, неначе сплетена із тоненького мережива сонячного світла. По ній побігли міріади тріщинок, сліпуче білих, ніби розпечений метал, а через кілька секунд кокон світла м’яко осипався у траву. Кірон нахилився до блакитнуватої калюжки, обережно торкнувся пальцями. На очах проступили сльози. Боти були ще теплими… але вже мертвими. Енергії не було. Розірвалися Тесла-зв’язки. Крихітні творіння людської думки. Геніальної думки молодого вченого – Кірона Вудворда, безтямно закоханого в доньку Імператора. Боти-маскувальники, здатні створити будь-яку подобу навколо носія, подаровані їй. Живі грудки металу, що п’ять років захищали від чужих поглядів. Від того, щоб стати розмінною монетою, пішаком у чужій брудній грі. Тепер мертві…

Катріна підвела очі догори. «Любий батечко. Я ненавиджу тебе. Ненавиджу твою імперію. Твою вічну війну з арвійцями. Навіщо? Навіщо ти народив мене? Щоб все життя я ховалася? Від ненависних друзів, від любих ворогів? Агенти Імперії, агенти Халіфату. Скільки їх було? Скільки ще буде? Коли я отримаю спокій? Певно ніколи. Знову бігти. Кудись вдалечінь. І навіть без надії, що ця біганина коли-небудь скінчиться»…

Сама того не помічаючи, Катріна пестила пальцями холодний метал. По щоках текли сльози. Такої технології більше не буде. Нажаль. А як комфортно було жити під захистом цього живого металевого…друга…друзів.

«Годі емоцій, - сказала собі дівчина, - життя не скінчилося. Треба жити далі. І поміркувати. Чому Імперія і Халіфат накинулися на фізика? І в одних, і в інших було обладнання, що фіксує ботів. І усі вони зупинилися саме на стариганові. Можливо… Ні, ні, це неможливо. Хоча…»

Закінчити думку їй не дало хрипке бурчання двигуна. Звук зовсім не був схожим на потужний голос Саабу, і це заспокоювало. Машина поволі наблизилася, зупинилася в кількох кроках. Із кабіни висунулося усміхнене, вкрите ластовинням обличчя зовсім молодого хлопчини.

- Дівчино, Вас підвезти?