Ендорфін

Цього року мене обрали обличчям корпорації «Щасливий світ». У нашій глобальній конторі, а, отже, й по всьому світі цього року найвище котується слов’янська краса. Широкі й високі вилиці, вперте підборіддя, що формують обличчя сердечком, акуратний носик, довгі прямі попелясті коси й округлі сірі очі з довжелезними натуральними віями – це моє обличчя, обличчя Світлани Маковій, й це – світовий еталон на сьогодні.

На простих відеофонах сидять прості серкетарки. Я ж приймаю лише відеодзвінки найвищого рівня. Для цього мені стає в пригоді мій економічний бакалаврат, три мови, окрім рідної, й вишукані манери. Я перемикаю на шефа дзвінки від власників глобальних корпорацій, президентів країн та світових знаменитостей.

Наша корпорація покликана зробити щасливим цілий світ. Багаторічні дослідження, проведені нашими вченими, довели, що щастя кожної окремої людини – продукт генетики. Гормон ендорфін робить людину щасливою. Декому просто щастить – його мама й тато мали цього гормону вдосталь, тому й нащадкові, незалежно від соціального походження, реготати на голодний шлунок – що з гори котитися. А що робити іншим, у кого, ось як у мене, з «щасливою» генетикою не все гаразд? Мою маму називали царівною несміяною, а тато (він був відомим актором, але, нажаль, актором однієї ролі) взагалі покінчив життя самогубством в пяному дурмані. Отож, за результатами аналізу природного ендорфіну у мене в крові обмаль, що сприяє розвитку дипресій та загальному сприйняттю світу у сірих тонах.

Мені що, з такими природними данними все життя залишатися нещасною? Чи пожирати кілограмами шоколад, псуючи своє досконале тіло? Чи пускатися в розпусту, висікаючи в чужих обіймах з власного тіла необхідну іскорку ендорфіну всього на кілька секунд? Чи займатися самоколупанням на кушетці психолога два рази на тиждень, сто баксів за годину?

Вчені нашої корпорації винайшли цілком безпечний, без побічних ефектів, спосіб підняття гормону ендорфіну до «середнього показника задоволення» Усього одна пігулка «енді» на день, після чищення зубів, і привітна усмішка на обличчі – природний результат задоволення життям.

«Енді» нічого спільного не має з наркотиками, не викликає звикання. Хоча, як то кажуть в старій приповідці: «До хорошого швидко звикаєш», якщо, звичайно, можна звикнути до щастя. Хоча, як на мене, ліпше звикнути щоранку приймати пігулку, а не обїдатися солодощами чи віддаватися малознайомим людям. Науковці нашої корпорації довели, що на німфоманію чи проміскуїтет страждають ті люди, кому бракує природного ендорфіну, цього, такого необхідного, гормону щастя.

Сірі хмари не навівають тугу, затори на дорогах не дратують, адже можна увімкнути веселу музику в авто, озлоблені на життя обличчя... Але де ті озлоблені обличчя? Я їх уже давно не помічала. Адже, доглянута й гарно вбрана, прийнявши зранку пігулку «енді», зі своєї комфортабельної квартири я спускаюся в блискучий від чистоти підземний гараж, сідаю до свого новенького авта з білосніжними, оббитими найтоншою шкірою, кріслами, та їду по виділеній для працівників «Щасливого світу» смузі на роботу. Заходжу до офісу, якого досконало облаштував наймодніший дизайнер. Мені привітно й щиро усміхаються співробітники, такі само красиві й задоволені життям як і я.

Пігулки «енді» - далеко не для кожного. Вони коштують надзвичайно дорого. Пігулки «енді» означають приналежність до високого соціального кола, так само як і робота в «Щасливому світі», як виділена смуга на автотрасі. Ми – щасливі люди, усі решта мають лише прагнути до щастя.

Останнім часом, щиро кажучи, я відчуваю себе щасливішою від «середнього показника задоволення». Це все від того, що Ендрю Меддок, молодший партнер власника корпорації, виявляє до мене непідробний інтерес. Після того, як ми потанцювали вальс на корпоративній новорічній вечірці, він надіслав мені букет натуральних квітів із запрошенням на вечерю. «Світлано», - сказав мені Ендрю після дисерту, - «у вас дивовижні очі». У мені стало так гарно, неначе щойно після прийняття «енді».

Наш роман був прекрасним і стрімко розвивався. Цукерки і квіти переросли в коштовності. Ендрю Меддок дарував мені діамантові кольє й браслети, сережки і навіть одну діадему, але я так і не дочекалася від нього простого персня з невеличким діамантом, до якого зазвичай долучають руку і серце.

Як завжди буває в нашій корпорації, перед новим роком влаштували щорічний конкурс на нове обличчя «Щасливого світу». Цьогоріч я мала увінчати короною нову переможницю. Нею стала Лолі Спаркс, тип «ельфійська принцеса»: коротко підстрижене чорне волосся з синюватим відливом, ніжно-рожевий румянець на білосніжній шкірі, велетенські, на півобличчя бірюзові очі.

«Соски в неї мають бути гостренькі й блідо-рожеві», пробурмотів Ендрю, не зводячи з Лолі очей. Він пробурмотів це несвідомо й ледь чутно, але для мене його слова пролунали як грім.

Нехай корона тепер належить Лолі Спаркс, нехай тепер вона сидітиме у моєму кріслі й відповідатиме на дзвітки на найвищому рівні, нехай. Все одно на різдвяні канікули Ендрю запросив мене на тиждень до Мексики.

Усе було прекрасно, як у казці. Ми разом пірнали у теплі хвилі Карибського моря, засмагали під тропічним сонцем, ходили до найкращих, лише для щасливих людей відкритих ресторанів. У останній день нашого відпочинку Ендрю Меддокс сказав мені:

-Світлано, крихітко, я маю сказати тобі дещо важливе.

-Так, я слухаю тебе, коханий, - просіяла я в очікуванні заповітних слів.

-Ми маємо розлучитися, - насупивши брови, мовив Ендрю. – Ти чудова дівчина, я не хочу завдавати тобі болю, ми прекрасно провели час, але, ти розумієш, я бачу, що ти прагнеш створити родину, а я... Я іще не готовий до такої відповідальності.

До столиці я поверталася сама. Пігулка «енді» зранку не мала жодного ефекту. І тоді я вирішила прийняти дві. Вийшла на рівень «середнього показника задоволення» й вирушила на роботу. Тепер я працювала перекладачкою, в одній кімнатці з двома іншими дівчатами. Вони щось вічно щасливо щебетали про покупки й нові модні колекції та про чудові гармонійні стосунки зі своїми бойфрендами, а мені ледь вистачало сили щиро посміхатися їм у відповідь.

Щодня мій організм потребував подвійної дози ендорфіну, щоб вийти на потрібний рівень усміхненості. За місяць довелося обміняти виділену лінію автотраси на шістдесят пігулок «енді». Дівчатка перекладачки гомоніли про щасливий роман молодшого партнера Ендрю Меддокса з обличчям корпорації Лолі Спаркс. Первно, мій колишній коханець уже дізнався про форму грудей «ельфійської принцеси».

Мені довелося обміняти свою шикарну машину на стареньку таратайку, а виручені гроші спустити на «енді». 

Автотраса, не виділена для щасливих, а звичайна у години пік – це справжнє пекло. Мені коштувало пари «енді» долати шлях від квартири до роботи, щоб не випадати з щасливої форми.

За півроку я обміняла свою квартиру за містом у сосновому гаї на маленьку студію в загазованому середмісті. Але, насправді, це було на краще – зовсім близько до роботи. Три години трафіку викреслила зі свого життя. Ненависну стару машину не треба щомісяця здавати в ремонт. Тому я продала непотрібну вже таратайку.

Почала приходити до форми. Для того, щоб щасливо усміхатися мені вже вистачало однієї щоденної «енді». Я вважала, що легко відбулася, моє розбите серце вже не так щеміло. До того ж, на горизонті вимальовувалися нові прихильники, що запрошували мене пограти в гольф на вік-енди.

Наближався Новий рік. Усміхнений хлопчик-кур’єр вручив мені запрошення на бал-коронацію нового обличчя фірми. Нею стала зеленоока мулатка Аврора Коффі з пишними каштановими кучерями й точеною, але не тендітною фігуркою.

Що гріха таїти, я тихенько зловтішалася, очікуючи падіння Лолі Спаркс.

Але, замість того, щоб переміститися з головного залу відеоконференцій до тісного кабінетика секретарок чи перекладачок, Лолі переїхала до триповерхового маєтку Ендрю, ставши пані Меддокс.

Після різдвяної відпустки, яку я провела на фермі зі своєю матінкою-несміяною та її новим чоловіком-фермером, фі! – я повернулася до столиці, ледь стримуючи бажання нажертися висококалорійного морозива й піти та віддатися півдесятку незнайомців, щоб трохи підняти життєвий тонус.

Я зустріла Ендрю на конференції, де синхронно перекладала з німецької одного з наших засновників на французьку для старенького мільярдера – потенційного вкладника «Щасливого життя».

-Привіт, Світлано! – сяючи від щастя, вигукнув Ендрю Меддокс, підносячи мені келих шампанського на фуршеті після конференції. – Для тебе є хороша новина! Можеш стати головою паблісіті для нашого нового проекту: «Щасливі діти щасливих батьків». Уяви, ще й досі деякі потенційні вкладники вагаються, не бажаючи жити щасливо завдяки «енді». Витрачають шалені кошти на психоаналітиків та небезпечні психотропи. Ось ми з Лолі вирішили, що наш первісток буде отримувати свою часточку «енді» вже з материнським молоком, а згодом, коли трошки підросте ми даватимемо йому дитячу суспензію «енді»! У будь-якого скептика відкриються очі на безперечні переваги нашого винаходу! Ну як, Світлано, ти згодна?

-Лолі вагітна? – вичавила я з себе.

-Так, уже на восьмому місяці! Ти навіть уявити не можеш, яке це щастя! – іскрився від радощів Ендрю.

-Іще якийсь рік тому ти казав мені, що не створений для сім’ї...

-Так, не ображайся, саме так я тоді й думав...

...Після того, що я влаштувала Ендрю в залі прийняттів «Щасливого життя», мені письмово повідомили, що таким як я не місце в корпорації. Я спакувала свої речі (серед яких був світленький кучерик зрадливого Меддокса, нещодавно видраний з його пишної шевелюри) й пішки подалася в свою занедбану студію. «Мені й справді не місце серед щасливих людей», – думала я спалюючи над мийкою волосся того, кого й досі кохала.

Я нещасна. Ендрю мене не любить і ніколи не полюбить. Він щасливий з іншою, яка народить йому купу прекрасних, невередливих, бо щасливих, дітей. Я втратила фешенебельну квартиру й машину, втратила роботу, врешті решт. Але – ось у чому сіль – я не мушу більше нікому всміхатися!

Я впала на своє вузеньке ліжечко й солодко, на весь голос, заридала. Потім замовила собі в квартиру шоколаду, морозива, пива та чіпсів, а за північ – двох стриптизерів зі скульптурними тілами.

На ранок, втерши соплі й розплатившись з хлоп’ятами, що знали свою справу на п’ятірку з плюсом й «відпрацювали» зі мною до ранку, я змила всі свою запаси «енді» в унітаз і поїхала до мами.

Мамин новий чоловік – Андрій Потоцьких – був із тихих «відмовників» від глобальної політики «Щасливого життя». Він віддавав перевагу натуральному. У наш час, коли вже двісті років сільське господарство настільки автоматизоване, що фермер за життя може жодного разу не побачити тварини чи рослини, Потоцьких та йому подібні відкривали натуральні свої фермочки, де, пардон, власними руками вичищали з-під корів.

І оце туди я й поїхала. Потоцьких був із тих щасливців, у яких природний ендорфін зашкалює. Ми з моєю матінкою ледви витримували натиск його солоненьких жартиків, з якими він підіймався зранку й засинав опівночі. Я зауважила, що моя мама щиро закохана в цього грубіяна, хоча вона й не показує своїх почуттів. Вона тихо, сама в собі, в своїй замороженій серцевині щаслива. Там – на глибині – тихо горить її ендорфінове багаттячко.

Я ж усе прислухалася до свого нещастя. Якісь відгомони легкий бриз далекого-далекого щастя відчувала у полі, відсторонено збираючи помідори чи пересаджуючи ніжну розсаду в тлустий, родючий грунт навесні. На фермі ми жили як в доіндустріальну епоху. Робили все руками, ні телевізора, ні радіо не було. Мали лише невеличку вантажівку на якій Рікі – молодий китаєць, якого десь підібрав Потоцьких, – возив городину до міста.

Два роки час від часу я віддавалася любовним утіхам з Рікі на сіновалі. А тоді нам довелося одружитися, бо я від нього завагітніла. Мене дуже хвилювало природне відчуття щастя, яке мав Рікі. Він начебто боявся зі мною заговорити. Лише тіло його було гарячим і нестримним.

Коли я сказала йому, що вагітна і, певно, треба нам розписатися, щоб дитина не росла базбатченком, Рікову плотину мовчання прорвало і його понесло. «Ти, прекрасна, небесна, кохана! Тільки дихання твоє на цій землі сповнює мене сили. Воно духмяне, як весняна трава, губи твої солодкі, наче персик, шкіра твоя, наче шовк, а волосся схоже на вітер, я вдихаю його і плачу! Ти, щастя всього світу для мене, ти в своєму лілейному лоні зачала від мене й питаєш, чи захочу я бути з тобою!? Я тисячу разів цього не гідний. Ти допустила мене до себе і я завмирав від щастя лише думаючи про твою тінь. Я не маю зараз багато. Але для тебе, Світлано, я зроблю все. Я зроблю все, щоб ти стала щасливою!»

Я сиділа мовчки, намагаючись в уяві піднести з грунту свою відпалу щелепу. Зі щастям в цього хлопця все гаразд, отож, навіть якщо дитині перепаде лише половина батьківських генів, з рівнем ендорфіну в крові малого проблем не буде.

Такого щастя я не відчувала ніколи-ніколи-ніколи! В своєму житті. Коли нарешті цей головастик після шестигодинних потуг вийшов з мене. Мій синок! Жовненький, схожий на свого тата. Нічого такого особливого, окрім великої, красивої голови, в зовнішності малого не було. Але моя матуся-несміяна плакала від щастя, навіть грубіян Потоцьких втирав розчулені сльози. Я вже не кажу про Рікі, що позрізав на фермі всі троянди, обставивши вазами з ними всю лікарняну палату, й дивився оце то на мене, то на нашого хлопчика такими очима, що в них утопився б увесь всесвіт і захлинувся б від щастя.

Щось трапилося зі мною після перших пологів. Я раділа з приводу й без. Не так часто, звичайно, як Рікі чи вічно піднесений Потоцьких. Але ендорфінчик пускав свої іскри раз-по-раз  і в моєму тілі. За сином Байроном я народила доньку Флору й молодшого синка Матвія. Роботи було – не продихнути, бо ми з Рікі купили свою власну маленьку фермочку.

Про «енді» я в’яло згадала на похоронах Байрона – мого малого веселуна. Я подумала, що мені б зараз і візка тих пігулок не вистачило, щоб вибабратися з горя.

У той день, коли сталася трагедія, ми поверталися з регіонального ярмарку для «відмовників від щастя»: продали десяток поросят, дітвора накаталася на старих скрипучих каруселях. Рікі в тирі виграв для малих по м’якій іграшці, а для мене – дошку для відбивання м’яса. Гарна така дошка, дерев’яна, різьблена. Байрон попросився на переднє сидіння, коли ми поверталися на нашу ферму. Воно й краще, бо менші двоє люблять засинати на задньому, широкому, поклавши голови мені на коліна. Пам’ятаю, мій старший синочок сказав, повернувши до мене своє красиве обличчя з сірими розкосими очима: «Мамо, я сьогодні такий щасливий! Цей день, напевно, найщасливіший у моєму житті!» А Рікі йому відказав: «Будуть іще сотні таких чудових днів, Байроне»

Ми собі потихеньку повзли по звичайній, не виділеній для щасливчиків, смузі. Аж раптом спереду почувся гул перегонів. Три надшвидкісних автомобіля вилетіли з-за повороту. Певно, «щасливці» були нетверезі й змагалися на швидкість. Одна з машин – велика, потужна – пішла на обгін свого сусіди й, добряче черкнувши крилом, відкинула нашого «старигана» з траси. У Флори – опіки на спинці, у Матвія – зламана ручка, у мене – вибито половину зубів і обличчя було – вночі насниться, злякаєшся. Рікі втратив обидві ноги. А Байрон, мій старшенький, вилетів з машини головою на гранітний стовп. Ховали в закритій труні.

Ховали на кладовищі корпорації «Щасливий світ». Виявляється, я там і досі мала місцинку як колишнє «обличчя» корпорації. Зараз важко з місцями на кладовищах. Земля дорогоцінна. Насправді, Потоцьких – мільйонер, тому він зміг собі дозволити тримати еко-ферми для своєї й нашої з Рікі родин.

Поховати Байрона на території ферми я не захотіла, не змогла. На похорони до столиці ми їздили всі разом: мама, Потоцьких, я в масці, Рікі на протезах, перебинтована Флора й Матвійко з ручкою на перев’язі. Їхали по виділеній смузі. Потоцьких купив для нас це право «щасливого світу».

Уже три роки пройшло по смерті мого синочка. Я відпрошуюся в Рікі час-від-часу, щоб з’їздити сюди самій, поговорити з Байроном, моїм щасливим хлопчиком, наодинці. Плачу тут сиджу. Від горя й від щастя. Від горя, бо немає вже мого Байрона. Й від щастя – що він у мене був.

Мою тиху бесіду з Байроном перервали звуки пишної поховальної процесії, що наближалася. Я поцілувала гранітний камінь на могилці сина й наблизилася до процесії.

У дорогій відкритій труні, яку несли дванадцятеро молодиків в уніформах сек’юріті «Щасливого світу» лежала молода жінка з красою типу «ельфійська принцеса». За труною йшов добряче розповнілий Ендрю Меддокс і двоє красивих дітей: хлопчик і дівчинка. Усі троє мило всміхалися й щасливо перемовлялися про плани на вихідні.