Думай, Хеме, думай

Я прокинувся від торохтіння  мого  улюбленого  Джека, який  весело  щось наспівував та ще й, напевно,  пританцьовував.  Знаємо, бачили.  Звуки від його  концерту вщент розбили залишки мого різнобарвного сну, зліпили з них  цілісну картинку і візуалізувалися у  шедевр  не гірше, аніж артефакти у стилі Клода Моне. А ні, не пританцьовував, сидів у кріслі.

–Доброго ранку, Р-Джеку.

– Доброго ранку, шефе.

– Ми ж домовлялися – жодного шефа.

– Гаразд, шефе, як  скажете. Довго спимо, до речі.

Ач, уже роботи почали мені дорікати. Скільки хочу, стільки і сплю. В мене ж складне життя, це по-перше, а по-друге, я начальник, отже можу собі дозволити відпочити. Ну хоча б інколи.

– Не вказуй, що мені робити, друже.

– Як ви могли подумати, шефе. Перепрошую,  Хеме.

– Ось так краще.  Де мій одяг?

– Де поклали там і… перепрошую, у шафі.

Взагалі-то слово “перепрошую” від Р-Джека я чую разів тридцять на день, тож особливої уваги на це не звертаю. Окрім того, у нас  із ним своєрідна домовленість. Я не помічаю його  “маленьких мовленнєвих помилочок”, а він шанобливо ставиться до Марго. Свої  зобов’язання я виконую, а от Р-Джек свої не зовсім. Проте, мушу відзначити, інколи Марго заслуговує на те, щоб її трохи поставили на місце. Інколи я цим і займаюся, мовчу і вибухаю, вибухаю і мовчу. Ото життя.

–А ти чого такий радісний?

–Я? Звідки знаєте? “Роботи ж не вміють виражати свої почуття”, – процитував мої слова Р-Джек.

– Здогадався.  Взагалі-то я мав на увазі, що вони це роблять по-іншому, аніж люди,  але у твоєму випадку – якраз усе як у людей. Співають – значить радіють.

–Ага. Я от  Штерна читаю  “Чия планета?”. Такий гарний текст, що ледь не луснув від сміху, регочу вже три години.

О, це щось новеньке. Штерна він читає! Чули? Значить, наш експеримент себе виправдовує!  Хо-хо.  Треба дізнатися, що відбувається з іншими  робочими моделями нашої компанії.

–А книгу де взяв? У музеї паперових  книг?

–Який там музей! – заперечив Р-Джек. – Мене туди не пустили, якщо говорити відверто.

–Так, – зацікавився я, – продовжуй.

–Тому я пішов на барахолку, ну, знаєте, там, біля космопорту, у підземному переході.  Ви ж знаєте, що я не люблю читати електронні книги, лише паперові. Ото й пішов,  я ж подорожувати люблю.

–Та знаю, – зітхнув я. Треба ж мати такого робопомічника, він, бачте, електронних книг не читає, гурман бібліотечний. А на сміттєзвалище ходить як я на роботу.

–Ну-ну.

–Блукав я години зо три, бо там є на що подивитися. Окрім паперових книг там усіляких пристроїв купа, і предметів, речей старовинних. Проте мене цікавили лише книги. І приймачі транзисторні.

–А приймачі тобі навіщо?, – не міг я второпати, – ти ж і сам можеш налаштовуватися на хвилі.

–Можу, але, розумієш, Хеме, приймач – це дещо особливе. Коли крутиш коліщатко..тобто хочу собі приймача і годі. Куплю колись на бонусні. Ага. Так от: дивлюся  – книга лежить, трохи старенька, а на обкладинці робот намальований, на мене схожий, я погортав, почитав трохи. Мені сподобалося, і вирішив я її купити.

Раптом Р-Джек замовк і деяку мить не промовив ані слова.

– А гроші? Ти ж свої бонусні  витратив минулого разу.

– От. Тепер я підхожу до основного у моїй історії. Грошей  у мене не було, це правда. Проте в мене є ти, Хеме!

“Це, звичайно, дуже приємно”, – подумав я.  Обережно промовив:

–І як цей факт вплинув на ситуацію?

– Я подумав, якщо в мене немає грошей, то я можу на щось книгу поміняти, на якусь дрібницю.

Після цих слів Р-Джека я  почав трохи хвилюватися, адже дрібниця у розумінні Р-Джека може виявитися чимось значущим, цінним для інших. Для мене, наприклад. Здається, минулого року він намагався поміняти експериментальний гіроскоп, який я приніс з роботи, на механічний годинник. Тоді я встиг зупинити обмін. А на що чекати цього разу?

–Cпочатку я подумав про скайд.

–Що? Про мою машину? – я аж підскочив з ліжка і підбіг до вікна. Ні, скайд висів поряд із вікном.

–Так. Про скайд. Точніше, про маленьку іграшку, що гойдається у салоні перед обличчям водія.  А давно хотів її прибрати, бо мені здається, що вона заважає, відволікає.

– Взагалі-то того дракончика мені подарувала Марго.

– От я і згадав про це. Потім cказав собі:  “А  чого це я мушу міняти щось цінне для Хема?”.

–Оце ти правильно, Р-Джеку, підтримую таке рішення.

– Чого це я мушу міняти щось цінне для Хема, якщо я можу поміняти щось цінне для Марго.

–Хм. І що?

–Я згадав про безліч сумок, якими  завалено наш будинок, згадав про оту, велику,

 зі шкіри Традагоської  рептилії з планети Гургаї.

Тепер мені стало весело.  Я давно говорив Марго, щоб вона навела лад у своїх речах, але вона робить все так, як захоче.

А загалом це край весело!

– Оту велику, зелену, задрипану?

– Ага.

– Зі шкіри Традагоської  рептилії з планети Гургаї?

–Так, Хеме.

Ну, Р-Джек, молодець!

–Вона приб’є тебе, Р-Джеку, – засміявся я від щирого серця.

– Ні, Хеме, –  радісно вигукнув Р-Джек,  – вона пішла від нас, тобто від тебе.

– Як?!!

Мій робопомічник одразу попрямував із кімнати.

– Стояти, ледацюго,  стояти. Розповідай, що ти маєш на увазі, чуєш?

–Нічого не знаю, Хеме. Сказала,  що пішла і все. Це ж ваші справи, правильно, тому  я не можу втручатися у ваші  стосунки. Вона надіслала вранці скайп-повідомлення, я трохи почав слухати, потім подумав, що це тобі буде цікаво, а мені не дуже.  Я, можна сказати, випадково ввімкнув ноутбук, навіть не чекав такого від себе. Знаєш, іноді таке буває, не чекаєш, а щось стається.  Пароль ще там був такий нескладний, тобто може і складний, але ж не для мене, бо  люблю вирішувати невеличкі логічні задачі.

       Хутко я почав одягатися. А як гарно починався цей день!  Марго вже тиждень знаходилася у своїх батьків, у Карпатах, обіцяла сьогодні бути. В цілому, це вже не вперше. Марго вже декілька разів випробувала наші стосунки на міцність, двічі і я намагався їх розірвати, проте, чи то стосунки наші були зав’язані морським вузлом, чи спроби наші були слабенькими, але аж до цієї пори ми були разом, як пташки білокрилі, як… Тьху!

– Шефе, ви просили нагадати, що сьогодні Вам треба раніше, ніж звичайно, потрапити на роботу.

–  Дійсно, просив. От халепа. “Ну який із мене начальник?”

–  А ти не міг раніше нагадати, Р-Джеку?

–Раніше не міг. Я оберігав ваш сон, шефе.

Я мовчки подивився на Р-Джека,  схоже він не жартував і щиро вірив у свою місію, мені ж залишається лише сподіватися, що такий охоронець зможе і в подальшому мене врятувати від життєвих негараздів та складнощів.

–  Слухай мою команду, Р-Джеку. Звари мені кави і підгони скайд  до дверей, ні, краще до вікна на другому поверсі. Мені ж треба послухати те повідомлення  від Марго.

–  Так, шефе, тобто Хеме,  – весело відповів Р-Джек, – кави і скайд до вікна. Зараз запишу, щоб не забути.

– Джеку!!!!

–  Та жартую я, жартую!!!

Робочий день в суботу – то не зовсім гарно. Поки більшість людей після важкого тижня насолоджуються сонячним ранком та займаються тим, чим хочуть, я змушений летіти на роботу. В  повітрі було не так  багато скайдів, тому я досить спокійно, без особливих хвилювань  наближався до свого офісу, до своєї улюбленої корпорації, яку, власне, і очолював. Директорське крісло дісталося мені випадково, можна навіть сказати, що я не очікував, що в моєму житті ще пару місяців тому відбудуться такі зміни.  Атож, крісло я знайшов на складі корпорації, воно лежало поміж старих столів, укрите порохом.  Крісло мого попередника мене не влаштовувало. А от посаду я  отримав не випадково, а цілком закономірно, оскільки моя родина була власником більшості акцій, та, найголовніше,  директором протягом багатьох років був мій дід. Тож коли постало питання, кому передавати кермо управління, він  одностайно визначився зі своїм наступником.  Як говорив дід: “Потрібна людина відповідальна, цілеспрямована, пунктуальна, з ефективними організаторськими здібностями, яка зможе продовжити родинну справу“. Ясна  річ, що  в нашій великій родині Тарнопольських така людина  знайшлася. Ще б пак! То був мій старший  брат,  Артур. Саме він у нас був носієм усіх зазначених якостей. Щодо “молодшенького”, то,  чомусь завжди вважали, що “беззаперечно якісь професійні якості в нього є”, бо  “він  чуйний” (так говорила мама),  має “прихований інженерний  талант”  (підкреслював дядько),  “якийсь фантазер” (кивали головами решта родичів). Іншими словами, про мої перспективи як голови корпорації мова в жодному разі не йшла. Та, чесно кажучи,  не дуже я і хотів такої долі для себе. Тож коли на Марсі цього року було вирішено відкрити філію нашого підприємства, постала необхідність  когось призначити директором, і Артура делегували на червону планету. Я натякав, що і я хотів би, можливо, подивитися на краєвиди планети, побачити, так би мовити, перспективи, оцінити наші потенції в конкурентному середовищі. Та зась! Родина  сказала, що ТАМ може впоратись лише Артур.  Призначили ТУТ, таким  чином, мене,  що не дуже сподобалося деяким родичам. 

Скайд я не поставив на стоянку біля центрального корпусу, а тихенько залишив біля вікна на третьому поверсі. Я так роблю, коли запізнююся, і потім потрапляю до свого кабінету не через двері, а  крізь вікно балкону. Цим самим я вбиваю двох зайців. По-перше, я не запізнююся, по-друге, у колективі думають, що я приходжу на роботу раніше від усіх, а може  ще й вночі працюю і додому  не йду. Хай думають. Єдине, що інколи заважає, це повітряний патруль, який вже декілька разів намагався мені виписати штраф за паркування у неналежному місці. Ну хіба паркування у себе під вікном це неналежне місце? Атож.

Коли я зайшов  до зали засідань,  то раптово  побачив своїх підлеглих, членів малої ради, що сиділи за прямокутним  столом. Всі уважно дивилися на мою появу, у когось на обличчі грала усмішка, хтось ледь приховував зловтіху, а дехто  сидів із кам’яним обличчям.   Що відбувається? Ну звісно! На годиннику, що висів над дверима, зелені цифри показували  10.00. Ясно. Запізнення на одну годину. Найкращий захист – це напад.

– Всім доброго  ранку.

 Усмішки зникли, кам’яні обличчя  трохи змінилися.

–Я радий, що ви налаштовані на cпівпрацю  і пошук ефективних рішень. Тож сьогодні ми з вами зібралися для затвердження плану нашої роботи на наступний квартал. Також до порядку денного включено “різне”.

–А що серед “різного”? – голос Марка пролунав упевнено і, мені здалося, навіть трохи нахабно.

Марк  очолював відділ програмування і  мав за честь бути мені кузеном. Взагалі, тут куди пальцем не тицнеш, потрапиш  у когось із Тарнопольських.  Марка підтримав ще один мій кузен – Айзек, його молодший брат; він намагався мені дошкуляти з архівів відділу кадрів.

–Мені  теж цікаво.

– Давайте вже до справи. І так сидимо годину, –  підключилася важка артилерія із відділу інноваційних технологій. Коректувала вогонь моя тітонька Ізольда  Гершівна.

– Гаразд, – почав я, – окреслимо перспективи нашої подальшої роботи.

Я  говорив, а думками блукав біля  Марго. Як вона могла так вчинити?  Невже рік нашого спільного життя  нічого для неї не означав? Ми, звісно, декілька разів сварилися, навіть не розмовляли  день, проте завжди знаходили спільну мову. І потім. Характер у Марго, можна сказати,  складненький. Єдина донька переселенців з Марсу, вона звикла до  розкішного життя, адже батьки виконували всі її забаганки. Тато її був сенатором в колонії,  тому життя Марго було до деякого часу казкою. Потім вона зустріла чарівного принца (тобто мене), молодшого із родини Тарнопольських, яка володіє компанією “Тарнопольськроботікс”.  Ми познайомилися на  березі Середземного моря, у Греції, коли я з друзями на вихідних літали купатися. Я пам’ятаю теплі вечори, червоне вино  та музику хвиль. Ми дивилися одне на одного і думали, що то на все життя.  За два місяці всі маски були зірвані, проте було вже запізно. А місяць тому ми посварилися, після того як Марго дізналася, що керівником філії на Марсі призначили Артура. Повернутися на Марс було її мрією. Я ще тоді бовкнув, що взагалі не планую залишатися на посаді керівника компанії, що моє призначення відбулося  виключно завдяки волі мого дідуся Хема-старшого.

Ранкове повідомлення Марго  показало, що навіть моя приналежність до “Тарнопольськроботікс” не була значущою для неї (а я підозрював, що це деякою мірою так). Я згадав голос Марго та її слова, сповненні іронії:“Любий Хеме, вибачай, що не можу особисто бачити тебе. Гадаю так буде краще, останнього разу ми  з тобою про все поговорили,   все з’ясували. Па-па, прощавай, думаю цього разу востаннє. Привіт, твоєму Р-Джеку”.

Я дивився на своїх колег і думав про те, що, це ж вони і є винними в цих не дуже гарних для мене подіях! Це ж завдяки цій поважній компанії я сиджу тут, на Землі! І вдома на мене чекає не Марго, а Джек. Хоча це я трохи драматизую, зазвичай Марго мене не чекала, а вешталася десь містом. Про всяк випадок  я гучно промовив:

–А тепер зауваження та пропозиції до плану.

Тітонька одразу налаштувалася на активні дії. Кузени теж приготувалися.

–Чого мовчимо, – я теж приготувався,  – хтось має щось сказати?

Десять піднятих рук засвідчили, що питання  і зауваження є.

А хто би сумнівався?

Після такої розмови якось і працювати натхнення не було. До того ж у середу виявилося, що вирішив  звільнитися ще один із провідних інженерів компанії  Анжей Юревич. Я деякий час  намагався  з’ясувати, яка причина такого рішення, проте чіткої відповіді не отримав.  Навіть перспектива збільшення оплати Анжея не привабила. Настрій звісно зіпсувався, бо за останні три місяці це вже третій працівник високого рівня, що залишає нас.  Я відчував, що треба щось змінювати, інакше все те, що так довго будував Хем-старший, розвалиться на шматки.

Наша компанія  посідає важливе місце на ринку виробництва сучасних роботів. Ми пропонуємо сучасним споживачам широкий вибір роботизованої техніки, намагаємося рухатися в ногу із часом. А він біжить не гірше Форреста Гампа, тож мусимо докладати максимум зусиль, щоб не зійти  з дистанції. В марафоні на звання кращої компанії, що виробляє роботів, беруть участь з десяток великих і маленьких підприємств. Попереду “Тарнопольськроботікс” і  “Нова енергія”. Відверто сказати, інколи мені здається, що у  “Нової енергії” більше перспектив, аніж у нас,  бо у них і активів більше, та й штат  інженерів і програмістів дуже потужний. Нашого головного конкурента представляє  Марат  Доннар, кремезний вузькоокий  чоловік років сорока, хитрий як лис і гнучкий як змій. Небезпечний. Декілька разів ми зустрічалися раніше, ще тоді, коли я займався розробками когнітивних моделей поведінки робопомічників. Звісно, це були більшою мірою неофіційні зустрічі, навіть щось святкували разом. Він завжди мені не подобався, цей розумник і бабій. Тому, коли він мені зателефонував, я одразу  зрозумів, що добра від Марата чекати не треба. Виявилося все навіть гірше, аніж я думав.

–Слухаю, – сухо я промовив, міцно стискаючи правицею телефон.

– Вітаю Вас, Хеме Костянтиновичу. Як ваші справи? Чув, що ви  вирішили завойовувати червону планету?

–Добридень, Марате Казимировичу.   Наші справи, як завжди, гарні. Радий, що стежите за нашими успіхами.

– Молодці!  Тим паче, за мною стежкою рухаєтеся.

Правильно, камінь у наш город. “Нова енергія” раніше почала розширюватися.

– Ми рухаємося своєю дорогою. А ви телефонуєте, що дізнатися, як у нас справи? Чи не забагато уваги до моєї скромної персони?

–Ну що Ви, Хеме. Не ображаєтеся на Хема? Ми ж з вами майже родичі тепер.

Овва! Мало мені моїх  родичів, ще один знайшовся.

– Родич, кажете? Дуже цікаво. Рідня велика в мене.

– Знаю я про вашу рідню вельмишановних Тарнопольських. І НЕ ЛИШЕ  про рідню. Тут, Хеме, тобі Марго привіт передає, пам’ятаєш таку?

Правиця  повз волі ще більш стискала телефон. Тепер зрозумілим став жарт про родичів. Думай, Хеме, думай.

–У Вас все до мене, Марате Казимировичу?

–Ну-ну, Хеме, тримайте себе у руках. Бо ваша компанія дуже швидко, як той “Титанік”…

–До побачення.

Після цієї розмови на душі стало зле і не хотілося нікого бачити, навіть Джека. Я вирішив  прогулятися містом, адже проста подорож вулицями кварталу заспокоює, а прогулянка парком дає можливість і зовсім забути про неприємності.  На  площі, біля  “Музею надземної техніки”, я затримався надовго, згадуючи дитинство та прогулянки із Хемом-старшим, моїм дідусем. Хеме-Хеме, як же іноді мені не вистачає твоєї підтримки! Власне, весь отой експеримент із Р-Джеком – це спроба матеріалізувати дружню підтримку, присутність одного з моїх найбільш шанованих родичів, мого надійного супутника. Коли я їхав на “живому тротуарі”, мені навіть здалося, що  дід стоїть поряд зі мною.  Здалося  навіть, що можна  звернутися до нього,  і він посміхнеться.  Мені ж було невесело, я блукав  містом і намагався відганяти від себе спогад про Марго.

Так линули мої дні, в турботах та хвилюваннях, смутку та в радості, в  роботі та відпочинку. Нарешті, ми знову зібралися на малу раду.  На мене чекала, так я відчував, важка розмова.

Напруження я відчув майже одразу, як зайшов до зали засідань.  Присутні щось бурхливо обговорювали, а  після моєї появи організовано замовкли. Погана прикмета! Цього разу Марк і Айзенк  змінили місце розташування за столом, тепер вони сиділи прямо напроти мене. Ще одна погана прикмета! 

Я сухо привітався і не встиг оголосити порядок денний, як Марк почав:

– “Добрий день” кажете? Хеме Костянтиновичу, а що у нас відбувається?!

–У нас – мала рада, а у вас?

Марк хутко підскочив з місця, але не промовив ані пари з вуст, тільки багатозначно глянув на присутніх, мовляв – я ж казав!

– Я бачу у нас є  що обговорити. Я слухаю.

–Хеме Костянтиновичу, протягом трьох останніх місяців  у нас звільнилося троє спеціалістів високого рівня.

– Так, –  погодився я, – і що?

–Ось, – на стіл полетіли декілька скріплених аркушів паперу із таблицями і цифрами.

– А це наші   фінансові втрати за останні три місяці.

– Я знаю про це.

– Добре,  – Марк не зупинявся,  – ми всі знаємо, що всі троє, що звільнилися, брали участь у новому проекті, на який Ви покладали так багато надій. Як вийшло, що вони пішли? У них що, в контракті не були прописані належні умови співпраці?

Я глянув на Айзенка. Він відвів погляд.

–Вони були вільно найманими працівниками. Так ми домовлялися. Проте не бачу проблеми, в чому річ?

–Річ у тому, що, згідно з даними нашої служби безпеки, всі троє звільнених наразі працюють у компанії  “Нова енергія”. Гадаю, не треба пояснювати, що це означає?

Це, звичайно,  був удар поза правилами.  Справа в тому, що рік  тому  ми запланували створення експериментальної моделі нового робопомічника. Перш ніж почати серійне виробництво, треба  було перевірити роботу моделі у повсякденних умовах.  Одна з таких моделей – мій Р-Джек.  А взагалі, згідно з нашими припущеннями, це перший робопомічник, поведінку якого можна моделювати згідно зі смисловою матрицею  віртуальної особистості. Іншими  словами, поведінку такого робота можна запрограмувати таким чином, щоб вона була схожа на дії конкретної людини. Р-Джек   демонстрував поведінку дуже важливої для мене людини – Хема-старшого. Звісно, це не було повне відтворення, проте любов до фантастичної літератури, гарного гумору та жартів (часто-густо нестерпних)  – то, звісно, було від діда. Він був чудним, мій дід.

–І це  не все, – голос Марка  повернув мене до присутніх, вирвав мене з полону міркувань.

–Продовжуй.

– Оперативна інформація нашої служби безпеки  засвідчує, що  компанія “Нова енергія” готує до випуску нову модель робопомічника. Точніше, робопомічниці.

–Робопомічниці?  – розгублено промовив я.

– Так. Модель “Марго”. Гадаю, нам треба узгодити план наших подальших дій.

– Так, – прошепотів я,  – десятихвилинна перерва.

Мені вистачило хвилини, щоб прийняти рішення.  Насправді, Р-Джек  створювався саме для цього, окрім, звісно, виконання безпосередніх функцій помічника.  Наділення робота деякими ознаками та рисами Хема-старшого  передбачало, що в окремих випадках до нього можна звертатися за порадою. Хто ж нам допоможе у складній ситуації? В першу чергу, наші рідні або інші близькі люди, найближчі друзі. А у випадку, якщо їх вже немає з нами, то цю функцію може виконати ось такий робопомічник.  Тому не вагаючись, я зв’язався із Р-Джеком.

– Джеку, друже, мені потрібна твоя допомога, послухай  і спробуй сказати, що слід зробити.

Хриплий голос  робота звучав упевнено і тепло. Мені навіть  здалося, що то був голос діда.

–Так, Хеме-молодший.  Я уважно слухаю тебе.

Намагаючись нічого не втрачати, я розповів Джеку свою історію. Отримавши відповідь, я повернувся до зали.

***

– Шановні  колеги,  враховуючи наш  досить складний стан, врахувавши всі обставини, я вирішив  прийняти таке рішення,  – розпочав  я  впевнено,  –  ми  з вами, працюючи тривалий  час… виконуючи..

Раптом слова закінчились, і я замовк. Схоже, що промовити пораду Р-Джека мені досить складно. Всі дивилися на мене.  Чекали чогось суттєвого, що якось налаштує всіх на роботу, мотивує на подальший рух у царині робовиробництва. Я знав, що ми з ними досить різні, спільного у нас – родичеві зв’язки  і компанія. Ми любимо підколювати один одного і влаштовувати словесні дуелі не гірше принців Бурштинового королівства. Проте сьогодні вони чекали від мене твердого рішення, відповідної реакції на стан компанії.  Інакше довіри до мене не буде, інакше брати мої почнуть перетягувати важелі керівництва на себе. Я мусив це врахувати.  Думай, Хеме, думай. Вдихнувши повітря, я нарешті сформулював свою думку:

–Ми з вами  нічого не будемо робити. Будемо чекати. Ось.

Марк обмінявся поглядом із Айзенком.

– Тобто ми продовжимо працювати над впровадженням у виробництво моделі “Р-Джек”, але в цілому це стан очікування, аніж активної боротьби.

–Хеме Костянтиновичу, а скільки нам чекати? – обережно запитав Айзенк.

– Поки наш ворог не попливе за течією ріки, – багатозначно я промовив і пильно подивився на Айзенка, – хтось має щось сказати?

Десять мовчазних облич  засвідчили, що питання  і зауваження відсутні.

А  я і не мав сумнівів!

***

Три місяці промайнули дуже швидко.  Ми, нарешті,  у нашому марафоні  починаємо вириватися вперед.  Компанія активно розвивається, колектив знову заряджений на роботу і нові здобутки. На противагу цьому компанія  мого суперника починає поволі відставати, ще трохи – вона опиниться за обрієм.   Справа у тому, що інформація, якою я володів, дозволяла зробити висновки, що  Марат  Доннар,  створюючи нову  модель робопомічниці, скористається  знаннями, які отримав від моїх колишніх співробітників. Думаю і Марго йому додала клопоту, адже вона  мені  натякала, що  було б непогано створити робота, схожого на неї. Вона ж бо вважала себе ідеалом! Атож, коли я довідався, що модель, яку планує створити “Нова енергія”,  буде відгукуватися на  ім’я  “Марго”, стало зрозуміло, що деякі якості у ній будуть від моєї колишньої коханої.  Р-Джек   погодився  із моїми припущеннями, це не дивно, бо його вустами говорив Хем-старший, а Хем-старший поганого не порадить. Так і сталося. Поява на ринку робовиробництва“Марго”  викликала справжній  фурор, майже кожна родина хотіла мати у господарстві таку помічницю.  Робопомічниця була чемною, вихованою і працьовитою. Та пройшов тиждень, виявилося, що вона любить  вештатись містом, купувати кілограми непотрібного одягу, а ще –  лазила до гаманця своїх господарів, вміла сваритися за якійсь дрібниці і, головне, чомусь прагнула полетіти на Марс. Тож коли ми розпочали серійне виробництво Р-Джека і почали рекламну компанію, всі вже чекали на нього. Трішки дивакуватого, трішки  кумедного, проте дуже розумного  і мудрого робопомічника.  Принаймні у складній життєвій ситуації він може завжди сказати: “Не бачу проблеми, сідаємо на березі річки і чекаємо, поки ворог догоричерева  не попливе за її течією”.  Так казав Хем. Хем-старший.