Доглядач кладовища

Сьогодні я знову поховав свого найкращого друга.

Незважаючи на мою стару професію і нове покликання, я ніяк не можу звикнути до швидкоплинності життя, але насамперед — до його закінчення. Хоч готуєшся, а хоч ні — це завжди неочікувано. Так мені здається, бо я ще не помирав. Я боюсь смерті, але не скільки пекельних тортур за скоєне, скільки втрати пам’яті, бо вірю в реінкарнацію. Чи буду “я” після перетинання межі тим же “я”? Куди зникне моя свідомість? В яку енергію перетворяться нервові імпульси мозку? Просто зникнуть? Не смішіть мене — так не буває. Каюсь, я неуважно слухав старого вчителя на уроках фізики, але десь чув, що нічого і нікуди не зникає, а лиш перетворюється в щось інше. Ось тільки, чи стосується це свідомості? Бо, як розповідав один мій вельми розумний знайомий: якщо зламати жорсткий диск, то систему доведеться перевстановлювати на новий. І, хоч вона буде тотожною попередній, чи зможеш ти поновити свої втрачені особисті файли? Є, звісно, відновлення файлів, а ще варіант з хмарним сховищем... До того ж: людина - не машина, а все інше на рівні здогадок та роздумів...

Я сів на м’яку траву біля старого дерева трохи перепочити. Мій час теж добігав кінця. Звісно, ніхто не знає свою долю, всі живуть надією, навіть прокляті та приречені, всі чекають дива та спасіння. От тільки я вже не чекаю, бо знаю, що невдовзі все скінчиться. Передчуття неминучого стискає серце та крутить суглоби так, ніби скоро буде гроза. Не віриться. Співають пташки, зухвалий вітерець грається листям, вечірнє сонце не пече, а по дружньому огортає теплою турботою. Я закриваю очі і притуляюся спиною до дуба.

Два камені вже стоять на пагорбі. Чи достатньо у мене сили, щоб викотити третій? Кожні десять років. Отже - тридцять. Швидко час біжить. Але — добігає. Хто ж пригляне за собакою? Маю надію, що це буде добра людина. Тільки от надія, дуже ненадійна союзниця, щоб їй довіряти.

Час вирушати до хатинки.

- Доброго вечора.

- Доброго, - я не відкрив очі, бо по-перше - було байдуже, по друге — якби хотіли вбити, то я б уже не дихав, а по третє — я пізнав голос.

- Поховали?

- Так.

- Вибачте, що прийшов, не спитавши дозволу, та біля воріт ніхто не зустрів і ваш...

- Поховав.

- Так, я... Зрозумів. Співчуваю.

Помовчали.

Я відкрив очі. Високий, широкоплечий, рухи впевнені, одяг зручний та практичний. Останні два місяці він привозить вантажі. Чи зміг би я його вбити? Так. Він надто безпечно почувається поряд з сивочолим дідом, який пригнічений смертю домашнього улюбленця. Тільки навіщо воно мені? За свій вантаж вони сплачують добросовісно, проблем з іншими угрупуваннями не створюють, та й коньяк привозять найкращий. Клята стара звичка оцінювати вірогідного супротивника, хоч він ворогом може і не бути.

- Пригощайтесь.

Я зробив кілька ковтків. Гаряча хвиля прокотилася по стравоходу і шлунок наповнився благодатним вогнем.

- Дякую, - я важко піднявся, опираючись на лопату. - Пішли.

Він почав спускатися першим, хоча я й помітив його пильний погляд, коли перехопив держак міцніше. Йшли не до хатинки, а до невеликої улоговини між пагорбами.

- А це правда, що тут бачили тарілки?

Я не відповів.

- То ви не бачили? - він швидко оглянувся і продовжив шлях.

Я промовчав.

- Кажуть — вони такі місця полюбляють...

- Ні, не бачив, але чутки ходять - мені на користь.

- Так, звісно.

Ми зупинилися біля чорного мікроавтобуса. Два бугая в темних жарких костюмах, витягли з нутра авто блискучий антрацитовий мішок і недбало кинули його на землю. Закрили дверцята і сіли до авто. Їх не хвилювало, що буде далі. Гарматне м’ясо вищого ґатунку. Не суперники.

- Гроші та продукти залишили біля будинку.

- Гаразд, - я оперся на лопату.

Сонце вже вчепилося в дерева і тягнуло на себе ковдру землі. Я чекав. Він теж.

- Вам місцеві не дошкуляють?

Я не знав, що відповісти. Люди звідси зникли років тридцять, якщо не сорок, тому. Гіди туристів не ведуть, бо занадто допитливі та цікаві зникають швидко і назавжди.

- Я маю на увазі... Ну, мисливці за НЛО, чи звичайні мисливці, сталкери...

- Ваші контролюють ситуацію, - я не питав, стверджував. - У нас домовленість. Щось змінилося?

- О, ні-ні, то я так, перевіряю. Про всяк випадок. - він нервово посміхнувся. - Просто цікаво і все.

Я подивився на наші витягнуті тіні:

- Працюю тільки до сутінок. А ще потрібно яму копати.

Він зрозумів.

Я дочекався поки бусик зникне, взяв мішок за горловину і потягнув за собою. Земля під ногами чим далі, тим ставала м’якішою. Ще метрів з двадцять. Під черевиком неприємно чвакнуло. Я розрізав мішок, викинув з нього труп. Земля почала неквапливо засмоктувати тіло. Разом з ним, як і з будь яким іншим, згасали спогади: з пам’яті рідних та близьких; кримінальні справи закривалися самі собою, навіть без спонсорської допомоги. Людина ніби зникала, залишаючись тільки рядком в книзі реєстрації, іменем, яке не викликало ніяких почуттів та спогадів, які варто було б витягти з зачиненої комірчини пам’яті. Ніби засмоктувала земля, ковтала все разом: фізичне тіло, душу, людську пам’ять. Цим користувалися і ті, хто був при владі, і ті, хто стояв поза законом.

Очі злипалися від втоми, серце рідко, але гучно та сильно гупало в грудну клітку, в роті пересохло.

Час іти до пустого дому, бо на рубежі дня і ночі я почувався незатишно. Сонце зникає за найближчим пагорбом і вечірні сутінки змінюють світ. Нечутно, на котячих лапах, підкрадається холод, він пригинає долу траву та квіти, притискає листя до гілок. Місяцю ще зарано з’являтися на небі і все навкруг розчиняється в невиразних сірих тонах. Стає тихо-тихо... І передчуття чогось неминучого тисне все дужче і дужче, ніби я вже витягнув той третій клятий камінь на пагорб, але нічого не змінилося...

* * *

Самопроголошений бригадир Кобра гнав по ґрунтовій дорозі надто швидко і наша шістка, мов необ’їжджена норовлива кобила підскакувала, високо задираючи круп. Я переймався за вантаж, бо ще кілька разів підстрибнемо і розлетиться наша здобич по чистому полю, наче сполохані куріпки.

По задньому сидінні мовчки літав здоровило Чиж. Вірніше, літав уже мрець Чиж — на пузі, по білій майці, розпливалася червона пляма. Голова друзяки теліпалася в різні боки і гепалася в стекла дверцят.

- Відірвалися! - я намагався перекричати ревіння мотора, та Кобру це не спиняло і він гнав далі.

Скоріше за все, бригадир був наляканий не менше мого, бо все сталося не так, як він запланував. І тепер, Кобра намагався втекти якнайдалі від пошти і трупів інкасаторів, і бажав якнайшвидше позбавитися від мертвого Чижа та залягти на дно десь у погребі занедбаної хатини, в покинутому жителями селі, оскільки повертатися на дідову дачу було небезпечно.

Ми влетіли в ліс. Вже не накатана дорога, а колії, наче дві стежини, лягали під колеса; дивом наша бойова подруга оминала старі дерева, що наче розлючені лісові охоронці, тягли до нас кістляві хваткі руки. Ставало дедалі темніше, ніби ми заїхали в чагарник з кадрів якогось жахастика. Залишалось ще застрягнути в багнюці і чекати поки воскреслий Чиж скрутить нам в’язи, щоб ми не заважали йому веселитися на шабаші десь на найближчій лисій горі. Я боязко озирнувся, машина підстрибнула на вибоїні і, широко розкривши обійми, до мене кинувся Чиж. На моє щастя, він врізався в крісла і опудалом повис на них, змучено звісивши голову. Цівка тягучої крові потяглася з рота і впала на руку Кобри, який відчайдушно перемикав швидкості і щосили давив на педаль газу — машина ревіла і місила колесами багнюку — ми все ж таки втрапили в одну з глибоких калюж і застрягли. З переляку я врізав ліктем в голову мерця - машину гойднуло — це Чижа відкинуло назад і його двох центнерів вистачило, щоб у коліс з’явилося гарне зчеплення з землею. Залізна коняка зробила неймовірний стрибок і винесла нас з в’язкого баговиння, а далі ми стрілою полетіли до світла в кінці темного тунелю, наче за нами гналося все лісове воїнство на чолі з Паном чи Дияволом. Зупинились лиш тоді, як ліс залишився позаду, а ми знов втрапили в болото. І хоч наша змучена механічна кобила ревіа наче сотня демонів, зрушити з місця їй було зась.

- Що? - не зовсім зрозумів я, бо побачив, що губи бригадира плямкають, а звуку не видають. Я вимкнув двигун і лиш тоді почув, як він каркав:

- Всьо, прієхалі.

- Вилазь, бо засмокче разом з машиною, - закричав я і хутко вискочивши, почвакав до водійських дверцят. - Вилазь!!!

Кобра вирячився на мене, наче вперше бачив. Я ривком відчинив двері і впав навзнак в трясовиння.

- Чого репетуєш? - заверещав Кобра і замовк обрізаний тишею - навкруг не було ані душі.

Звуковий вакуум, який утворився після виключення мотора, боляче луснув по вухах і тиснув, ніби ми занурилися на дно Маріанської западини і сидимо ні живі, ні мертві. А потім все навкруг повернулося до звичного життя — закумкали жаби, загула комашня, зацвірінькали болотяні пташки.

Чорні смуги від коліс швидко затягло зеленою ряскою і автомобіль помалу засмоктувало ненажерливе болото.

Кобра вилізь з авто, дістав з кишені коробку сірників, витяг один і встромив собі в рота. Вдалося це йому з другої спроби - руки тряслися наче в завзятого пияка. Спробував перекотити сірник з одного кута рота в інший та дерев’яна паличка зірвалася з тремтячих губ і полетіла додолу. Він дістав з внутрішньої кишені чорні окуляри і начепив їх на носа - ну, викапаний Маріон Кобретті, тільки переляканий і не з тієї сторони закону.

- Що будемо робити? - запитав я.

Кобра матюкнувся і відчинив задні дверцята — з салону вивалилася туша Чижа. Він гепнувся лицем в багнюку і більше не ворушився. Кобра відскочив у сторону, впав навколішки і почав блювати. Я піднявся і глибоко вдихнув, відчуваючи, що мій шлунок теж може не витримати.

- Миколо?- позвав я, бо врешті решт, який він мені бригадир? - Коля?

Кобра сплюнув і сів в багнюку.

- Прієхали, - повторив він.

Ага.

- Цел?

- Так.

- Што теперь?- він озирався навкруги.

Я знизав плечима і не відповів.

- Дєньгі пополам і разбєжалісь??

Я кивнув, але глянувши на Кобру здригнувся — він цілив у мене з пістолета.

* * *

Я прокинувся від холодного протягу і відкрив очі. На мить здалося, що біля вікна стоїть Кобра і місячне світло вимальовує його стомлене обличчя, але то був не він, а лише кур’єр. Інший кур’єр. От тільки з цим кремезним чоловіком, в темному провулку, я б стрітися не хотів, навіть в свої молоді роки.

- Я так розумію — твій собака здох?

- Так.

- Шкода, бо ти покладався на нього.

Я промовчав.

- Щеня привезти?

- Ні, дякую.

- То й добре, - сказав гість і різко повернувся до мене: - Ящик на подвір’ї. Гроші на картці. Не сунь носа.

- Я не цікавлюсь вантажем, - спокійно, бо не вперше, відповів я.

- Моє діло — попередити.

- Кожен раз?

- Процедура, - він знову подивився крізь шибку вікна на подвір’я. Потім мовчки вийшов і за часинку я почув шум мотору автомобіля.

* * *

Труна була легкою та невеликою. Такою, як і минулого разу. Вони називають її ящиком, рідко коробкою, інколи вантажем, беручи приклад з військових. Як завгодно — тільки не труною. Можливо, тому, що труна - для людей. Для усіх інших — ящик. Я ж називав — скринею.

Мені знову потрібно йти на пагорб.

Витяг возика і, закинувши на нього скриню та лопату, почимчикував по пологому схилу.

Вибач, незнайомцю, церемонії не буде. Як і молитви та прощального слова. Це не для тебе, бо яким богам ти молився я не знаю. І чи молився взагалі. Буде нічна дорога на пагорб, бо трясовина та забуття не для тебе. Хто б ти і ким би ти не був. Амінь.

Місяць великою жовтою кулею висів наді мною, наче око небесного наглядача-циклопа. Слідкував, щоб я доправив вантаж до місця призначення; освітлював шлях, щоб бува не перечепився; підпихав в спину прозорими променями, щоб крокував швидше.

Перегукувалися пугачі, шурхотіли в траві їжаки, а я вперто тягнув свого возика вгору.

* * *

Зазвичай, до хатини ці гості не заходили,мовчки залишали ящик-труну і їхали геть, бо про все домовився їх старший - я назвав його генералом - ще на першій зустрічі.

“Ми тебе не займаємо — ти робиш так, щоб ящики зникали, - сказав він і заперечувати було марно. - Нам байдуже хто ти — тобі однаково, що в ящику. Ти мовчиш — ми фінансуємо. Патякаєш — у тебе буде персональний ящик”

Мені не було страшно, хоч яким грізним не виглядав генерал. Я здогадувався хто це — переповіли бандити, бо саме через них міліція-поліція та КГБ-СБУ вийшли на мене — місцевого відлюдника.

Мене дуже цікавила скриня. Я став наче реінкарнація Пандори і чекав, коли ж він зникне, щоб відкрити той клятий ящик. Та сталося не так, як гадалося, бо генерал вирішив проконтролювати поховання. Вилаявши його подумки, я поплентався до болота і там вперше здивувався, але зумів зберегти кам’яний, незворушливий вираз обличчя, адже трясовина розступилася і з’явилася вода - величенька така калюжа. Скриня булькнула у неї і каменюкою пішла на дно.

Задоволений генерал мовчки поїхав геть, а я стояв і наче баран, дивився, як краї калюжі змикаються і ось вже на її місці знов м’яка земля. Поряд Альф похмуро споглядав на болото. Аж раптом він здригнувся і загарчав - шось вилазило з болотяного нутра. Спочатку з’явився гострий кут, а потім скриня стрімко вилетіла з землі, наче радянська балістична ракета, яка вирішила самотужки знищити капіталізм в горнилі війни. Вона підлетіла метрів на двадцять вгору, а потім, ніби підбитий літак спікірувала до землі і розпалася від удару на уламки.

* * *

Важко дихаючи, я нарешті дістався вершини пагорба. І закрадалася у мене думка, що труп мій, гнитиме тут, де я стою, бо в трясовину я не піду, а на небо не заберуть — гріхів до лиха.

Тихо шарудів вітер в розлогій кроні дуба, тінь від дерева міняла обриси в оманливому місячному світлі, чорніли два камені та свіжа могила. Потрібно викопати ще одну яму — для себе, бо хто ж, як не я.

Десь на півночі — покинуте місто, на півдні древній, старий дід-Київ, зліва зміїться ріка — гарно як!

Хоч я і знав, що скриню повинні скоро забрати, та вирішив не повертатися до домівки, а зустріти гостей і схід сонця на пагорбі.

Я примостився біля міцного стовбура, оперся об нього спиною і спробував задрімати, щоб побачити гарний сон, в якому я йду по барвистому літньому лугу, але навіжена пам’ять знов і знов повертала мене в минуле...

* * *

Кобра не поцілив у мене з першого разу, а вдруге старий дідів револьвер дав осічку. Втретє вистрілити він не встиг, бо я кинувся на нього і з надлюдською силою схопив ворога за горло, жбурнув на спину і втопив у болоті.

Можливо, так все і було. А можливо, то була лиш суміш з моїх логічних розмірковувань, клаптиків пам’яті, снів та припущень. Достеменно я не знав, що відбулося. Часом мені здавалося, що якась частинка мого розуму, чи душі, чи якась програма безпеки отримала доступ до мого тіла і я зміг вбити людину.

Я і зараз дуже ясно бачу чорну діру дула револьвера, направлену в мою сторону; вона трохи тремтить, бо дуло вихляє з сторони в сторону в невмілих руках; барабан повільно повертається, Кобра шипить і шкіриться... Клац! Мої руки занурені майже по лікті в темній каламуті, пальці зімкнуті на тонкій жилавій шиї, коліна притискають руки ворога, а на поверхні темної води з’являються бульбашки... То було моє перше вбивство, але ні жалю, ні співчуття до переможеного ворога я не відчув, лише лють та відчай, а потім додалася втома.

Залишків розсудливості та холоднокровності залишилось тільки на те, щоб забрати валізу з готівкою та почвалати геть з болота, знайти занедбану хатину — мабуть від лісника залишилась — та переночувати в ній.

Вранці — голодний, слабкий, брудний, з темними колами круг очей від перевтоми та безсонної ночі - я йшов через ліс, а потім полем, оминаючи село, де вчора пограбували пошту. Я все ніяк не міг второпати, як мене та Чижа підбив сколотити банду Колька-мажор, друг дитинства, який вже років десять не приїздив до діда, і ось — приперся. Легка здобич, говорив, бо пенсію привозять без великої охорони, роздають поштаркам, а ті вже розвозять по домівках літніх людей. Помилився, бо інкасатори ще не встигли передати гроші. А тепер і він, і Чиж в металевій братській труні прямують до іншого світу через болото, якого, правду кажучи, я не міг згадати. А ми ж бо малими об’їздили на велосипедах і мопедах майже весь район!

Я брів наче у ві сні, аж поки мене не підібрала попутка (“Загулявся ти хлопче, та діло молоде!”) і не довезла до нашого містечка. На диво тихого містечка. Говорили про пограбування — та чи цим можна було когось здивувати в той час, тим більше, що інкасатори залишились живими. Були поранені, втратили багато крові, одного ледь встигли врятувати, але всі залишились живими. Говорили, що грабіжники були з столиці, а ось в описі авто і нападників плутались, бо одні були далеко від місця події, інші - старі та підсліпкуваті, а деякі воліли тримати язика за зубами.

І стало все тихо і мирно, як в тому мультику про старого пса та вовка. Я про все забув і про пограбування, і про Кобру та Чижа, і про вбивство.

Про всяк випадок, я навідався до академіка, але дідуган про онука не навіть чути не хотів, адже той поцупив раритетний револьвер, готівку і пропав у столиці. І дідові зв’язки не допомогли його розшукати. Мати ж Чижа все кляла першого чоловіка, який часто кликав сина до себе в Сибір, за довгим карбованцем. Всі про все забули і тільки закопані під старою деревиною гроші, нагадували мені про минуле. Вони були ніби кнопкою “play” на програвачу — поки не натиснеш, то коробка як коробка — стоїть мовчить, а як ввімкнеш, то відразу все згадаєш.

Потім скінчилася моя відстрочка і я загримів до армії та й залишився там ще на п’ять років. А далі — робота тілоохоронцем у банкіра, гулянки, пияцтво, картярські борги, вбивство клієнта, як погашення боргу і ось я вже мчу на мерсі по знайомому лісовому тунелю, а по задньому шкіряному сидінню літає мрець.

І знову про зникнення банкіра забули, бо змінився господар банку, а йому це було на руку. Тож довелося шукати іншу роботу, а враховуючи мій досвід в розвідроті і знання про дивне місце, яке пам’ятав тільки я один, вибору у мене не залишилось. Але я брався тільки за поховання клієнтів і стирання інформації про них. Як я це робив — нікому не розповідав, бо й сам не знав.

Дивне це місце. Коли ховаєш якогось нелюда — трясовина радісно ковтає поживу; звичайну людину, що і нагрішила за життя, і добрих справ зробила чимало — яму потрібно копати в м’якій землі; а ось, якщо людина була доброчесною, то твердою ставала земля і з натугою відкривала свої обійми. Інколи мені здавалося, що під трясовиною знаходиться вхід до пекла і тому брама радісно відчиняється перед грішниками, а всіх інших приймає з неохотою. Коли ж мрець не належав цьому світові — земля викидала тіло, бо не знала, що з ним робити.

Так і жив. Попервах, хизувався новою тачкою та грішми, швидко міняв дівчат, навіть не встигаючи запам’ятати їх імен, пив, бився, стрілявся, як на стрілках так і граючи в рулетку — був господарем життя, аж поки...

Аж поки не прокинувся мордою в багнюці на краю болота. Позаду потрощене авто, якийсь дебелий чолов’яга звисає на ремені безпеки, вціліла ліва фара підморгує тьмяним світлом, саме ж авто прошите кулями, а над трясовиною піднімається білий холодний туман... Хтось скиглить і лиже мені долоню шершавим язиком. Я сів, взяв щеня на руки і сказав:

- Будб... таль... бр.. - харкнув кров’ю в сторону, закашлявся, відчув як болять ребра і спробував ще раз: - Будеш Альфою.

Потім пригадав вчорашні події і ніби пелена спала з очей — це край, ще крок і я мрець. Не допоможуть мені ні покровителі бандюки, ні менти, бо це інше, бо я не господар цього світу. Буде, як в тому анекдоті про попа, який кілька разів падав з дзвіниці і залишався живим, а потім довийо... ...жувався, і вбився таки.

Я глянув у темні розумні очі і промовив:

- Або Альфом.

Так я познайомився зі своїм новим другом і того ж тижня перебрався жити в хатинку на болоті. Гроші я почав перераховувати в благодійний фонд, сподіваючись на якийсь плюсик в кармі, в місто виїжджав рідко, а пізніше зовсім перестав...

* * *

Я підняв комір легкої куртки, жалкуючи, що не одягнувся тепліше; вмостився зручно і поглянув на розсипані на неозорому небі зорі. Місяць підморгував і похитувався туди-сюди, наче маятник на тоненькій незримій мотузочці. Закололо в грудях, серце затріпотіло, завмерло... Я спробував вдихнути... Вдалося з другої спроби. Вдихнув ще раз, глибоко — відпустило. Протер вологе чоло, провів долонею по неголеній щоці... Рано, занадто рано... А навкруги стало тихо-тихо: замовкли комахи, поснули втомлені нічні мисливці: і птахи, і звірі...

Крапельки вологи ледь помітно іскрилися в місячному світлі на поверхні скрині з мерцем, а сама скриня скидалася на ще одну свіжу могилу. Невдовзі її заберуть. Я ніколи не бачив тих, хто приходить по неї. Я ніколи не говорив з ними. Я ніколи і нічого у них не просив. Я ніколи не відмовлявся від їхніх подарунків. Я ніколи... Ні, не так, бо пам’ять, показує інше...

* * *

Він не зводив з мене здивованого погляду, наче це я, а не він випав зі скрині-труни; ніби це мене поховали, чи то пак — намагалися поховати.

Альф припав до землі і застережливо гарчав — він один не вмів гавкати, ходив тихо, а злі очі завжди зиркали на поодиноких візитерів. Кличка “Привид”, напевно підійшла б йому краще. Або “Бортан”, бо через рік став наче міфічний пес безсмертного калліканзаріда.

Я повільно підняв руки відкритими долонями до чужинця — він лежав і не ворушився, лиш пильно дивився на мене великими очима. Я хотів посміхнутися, але тільки нервово смикнув губами; розвів руки в сторони — у мене немає зброї, жестами говорив я, не потрібно сіпатися, я ж бо не з ними...

Щось голосно брязнуло і я кинувся на землю, закрив голову руками, Альф відскочив у сторону, а потім.... Пес гарчав і я насмілився відкрити очі — біля мене лежала лопата, то вона впала і налякала нас, а чужинець здивовано дивився на мене. Я піднявся, обтрусив штани та футболку, скоса позираючи на мовчазного клієнта — той міряв мене поглядом. Дивно - не злякався, не кинувся битися, не драпонув навтікача, навіть пози не змінив, наче він... мертвий? Можливо, бо живих сюди не привозять.

Я підійшов ближче і його очі не прослідкували за мною. Отже - труп людини звичайної. Чи ні? Він був голий-голісінький, по рожевій шкірі, від підборіддя до паху, тягнувся зашитий розріз. Було видно, що шили нашвидкоруч — як в дешевому похоронному бюро. Я видихнув, нахилився ближче, бо думав, що привиділося. Ні, так і є — вертикальні зіниці, як у змієподібних. Але, як не крути, а не годиться, щоб мрець так витріщався, тому я долонею закрив йому очі і відчув дрібні лусочки, які вкривали шкіру... е-е-е... не людини.

Поховати вирішив на пагорбі, бо трясовина не приймала тіло, а тягнути його деінде не було бажання. Та й місцина під старезним дубом здалася мені гарним місцем для могили.

Чи здивувався я появі такого... такої...істоти? Навряд чи, бо мешкаю у місці, де все дивне - і мінливе болото, і пагорб, і старе дерево на ньому. Особливо у сутінках. Часто ввижалися мені величезні крилаті тіні над кроною дуба; кентаври, голосно регочучи раз по раз мчали з пагорба і зникали у далекому лісі. На болоті правив човном довгов’язий чолов’яга, який повсякчас лаяв мене — буцімто я відбираю у нього роботу. Інколи, особливо на повний місяць, круг дуба водили хороводи напівоголені дівчата, а я радів, що гормони мої вже втихомирились і я не шукатиму пригод. Бувало - з’являвся мінотавр - його очі палали, а роги виблискували золотом, він рив копитами землю і тупцював біля підніжжя, але на пагорб і до хатинки — ні ногою.

Це зараз, я вже не так реагую на сутінки, а тоді... Встиг лиш викотити візок на пагорб і скоріше повернувся додому, бо вважав, що перетин дня і ночі краще пересидіти у безпечному місті. Злюка Альф, пізніше і вайлуватий здоровань Балу, та нарешті, шкідливий Гермес, яких я жартома називав абетковою зграєю, були в цьому питанні зі мною одностайні. Мир їх праху... Як же я назву свого нового товариша і яким він виросте? Як говорять: з одної печі, та не однакові калачі.

І ховав я друзів своїх з усіма почестями на пагорбі, під священним Зевсовим дубом, а скрині безслідно зникали вночі. в потойбічному місячному сяйві, але сьогодні я хочу побачити все на власні очі.

* * *

Хтось скиглив і лизав мені долоню шершавим язиком. Я прокинувся і взяв цуценя на руки.

- Доброго ранку, - почулося згори, - мене звуть Прометей.

- Доброго. Тільки до ранку ще далеко, - відказав я, жалкуючи, що сон зморив мене раніше, ніж я побачив як вони забирали скриню.

Їх було двоє: на вигляд люди, чоловіки, широкоплечі; в однакових джинсах, білих футболках, чорних кросівках. І не холодно ж їм! Одне слово — молодість.

Прометей ховав очі за темним склом сонцезахисних окулярів, в руках він тримав ноутбук, інший - два мотоциклетні шоломи з затемненими, чорними забралами. Якщо рахувати разом з щеням, то їх було троє — троє привидів минулого. Одного я знав дуже добре, як сам себе, іншого - бачив тільки одного разу, та й то — мертвого, а цуцик прийшов до мене вже вчетверте, а це значить, що назву його на “Д”. Наприклад — Декстер.

- По всім показникам ресурси вашого тіла вичерпані, - констатував Прометей.

Я вимучено посміхнувся, пригорнув до себе цуценя і почухав його за вухом:

- Не новина. Та я ще міцний горішок.

- Вибачте, я не розумію вашої самовпевненості — мої дані вірні і я достеменно знаю про зношеність вашого організму.

- Та що ж ти за... - ну як його назвати? Привид, прибулець, воскреслий міфічний бог? - Йдіть собі. Ми з Декстером вже якось самі розберемося, кому могилу копати, а кому сонце стрічати.

Прометей зняв окуляри і уважно подивився на мене драконячими очима — язик не повернувся назвати їх зміїними.

- Ми вам допоможемо.

- Підлатаєте чи що?

- Не зовсім, - відказав чолов’яга, присів і розкрив ноутбук. Прометей посміхнувся, бо здогадався, що я все розумію і лише по-доброму кепкую з нього. А ще я трохи нервував. Ну, може не трохи... Він махнув своєму товаришу і той віддав йому один шолом, а інший надів собі на голову.

- Все буде гаразд, - він обережно надів другий шолом мені.

- Тільки я не просив... - сказав я. Надіявся? Авжеж, але вголос я не скажу таке нізащо.

- Звісно, що не просив, - почув я приглушений голос, - Як у вас там говорять: за рахунок закладу? - а потім...

* * *

Мою шию стиснули дужі руки і я не те що кричати — дихати не міг; руки притисли до тіла і я марно шкріб пальцями по землі; мені здалося, що навкруги хлюпає чорна вода, а мене затягує все глибше і глибше... Раптом мене відпустили, в очах розвиднилося і я кинувся навтьоки. Впав, підстрибнув, знову впав, покотився по схилу підраховуючи боками горби та кущики... Часу озирнутися не було. Гукнути собача теж. Тікати, просто тікати. Забігти до хатинки і знайти рушницю. Вб’ю гадів! Це ж треба - так підставили. Знав, що скоро мені знайдуть заміну, але я сподівався, що це станеться пізніше... І прийде не рептилоід Прометей а, наприклад, величний Зевс, чи хоч Аполлон. А може вони всі заодно? Може між древніми ящерами і стародавніми богами можна поставити знак рівності?

Я скотився майже до самої хатинки, але піднятися сили не було — старе тіло не слухалося.

Мені допомогли піднятися. Все боліло, ліву руку я не відчував взагалі, в очах все розпливалося, але я побачив, що одяг на чоловікові інший, ніж на тих двох. Знову когось привезли? Кур’єр? Просити про допомогу? Я відкрив рота і відчайдушно намагався вичавити з себе якийсь звук, але так і не зміг. Та добросердечний помічник виявився тямущим і заліпив мені в обличчя кулаком. Потім я почув, як клацнув затвор і відчув холодний метал дула пістолета. Вибух... Моя свідомість розлетілася на шматки разом з дурною головою. Що ж залишиться? Душа? А пам’ять?

Мене тягли по м’якій траві. Ногами вперед. Голова підскакувала на горбочках. Не вистрілив - лиш вдарив. Буде топити, щоб ні сліду, ні пам’яті.

Зібратися з силами. Як зупиниться — кинуся на нього. Буду бити, рвати, душити, гризти... Тільки б залишитися живим.

Зупинився, відпустив ногу і я... зумів тільки сісти, похитуючись, і дивився на людей навкруг себе. Кількох я пам’ятав: Кобра, Чиж, банкір; картяр, який називав себе Джокером, полковник з обпеченим обличчям; рептилоід... За ними юрба людей, яких я не бачив ніколи. А чи повинен був? Їх привозили в трунах, ящиках, скринях, чи просто в чорних пакетах.

Кобра дико вищирився, націлив на мене пістолет і вистрілив - цього разу він не схибив, а потім...

* * *

Я зняв шолом і озирнувся навкруги — гарно, як же гарно! Вдихнув на повні груди ранкове прохолодне повітря і подивився на чарівний схід сонця. Посміхнувся — новий день тільки починається.

Прометей знімав шолом з сивочолого діда, обережно підтримуючи його голову.

- Дякую, Прометей, - я посміхнувся, підкинув та спіймав шолом. - Облиш тіло - я ним займусь пізніше.

- Більше поваги до мертвих, - пробурмотів Прометей. - Тим паче що це... Але тобі краще знати, що і як. - Він піднявся на ноги: - Що будеш робити далі?

- Помщуся за вас, бо відчуваю винним, а в боргу я залишатися не звик.

- Не варто ризикувати життям, бо це, - він приклав долоню собі до грудей, - тимчасова оболонка, в ній лиш частина моєї свідомості. Твій же дух було перенесений повністю. Важко, але повністю.

Прометей закрив ноут і піднявся.

- То ви залишите все як є? Вас це влаштовує? - я віддав йому свій шолом.

- Ти знаєш, що скринь привозять набагато менше, ніж в перші роки. Ми обережні.

Я мовчки кивнув.

- А що з людьми?

- Нічого. Як тільки ми закриємо... гм, болото, вони забудуть це місце.

Я почухав потилицю:

- Що воно?

- Те, що ти думаєш.

- Пекло? Дорога в потойбіччя?

Прометей не відповів. Декстер поклав голову на груди свого господаря — свого старого і мертвого господаря. Я ж пам’ятав цього песика, як Альфа, як Балу, як Гермеса — моїх вартових псів. Таких однакових, але таких різних.

- А чому ж ви так довго не можете...

- Ми - не всесильні,- сумно відказав Прометей. - Потрібен час...

* * *

Декстер сидів поряд з могилою. Задравши до неба писок він протяжно і тужливо вив. Сьогодні він похоронив друга, якого ледве знав.

На пагорбі було чотири могили: три з каменями, одна без. Довелося таки копати собі могилу, бо хто ж, як не я. Нудна, одноманітна робота. Краще жбурляти трупи в болото — ні тіла, ні згадки про людину, та й зусиль докладаєш менше.

Я відклав в сторону молоток та скарпель, протер вологою ганчіркою напис — “Гермес”. На двох інших -“Альф” і “Балу”.

А що ж написати на своїй могилі?

Оце питання, так питання!