Малюк бавився із цуценям на подвір’ї. Усміхався до песика, стиха вдоволено мугикав. Якби не жахливий шрам, що перерізав праву щоку та численні сліди від опіків по всьому обличчю — дитина нічим би не відрізнялась від однолітків, була жвавою та життєрадісною.
Через прочинені двері хатини долинала розмова двох жінок літнього віку:
— Дуже співчуваю. Таке горе! І як ви тримаєтесь? Якби втратила єдиного сина та невістку, а мого онука так скалічили, як вашого — я від розпуки, з розуму би зійшла!
— Що поробиш, — зітхнув другий голос, — така вже доля. Добре хоч дитинка зосталась... Велике диво, що хлопчик залишився живим. Ці ж недолюдки і його рубанули, а синів будинок підпалили. Як маля вибралось з вогню — нікому не відомо.
— Це чудо, — погодився перший голос. — Та, як з таким лицем в світі жити?
— Нічого. Люди — добрі, допоможуть...
***
Сонце опускалось за кущі калини, кидаючи жмути багряних променів на хлопчаків, що зібрались до гурту біля криниці.
— Їх більше не буде! — припустив чорнявий хлопчина мружачи очі. — Давно ж не з’являлись у наших краях. Може, подобрішали чи іншим ділом зайнялись?
— Ха! Звичайно прийдуть! — заперечив статний білявий хлопець. — Ярику, на те вони і варвари аби грабувати та вбивати. Не віддаси данину по-доброму — відберуть разом із життям силою. Здавна так повелось і буде поки не віднайдеться могутній світлий чарівник. Лише йому до снаги зупинити варварів. Так сказано у Пророцтві!
— Святогоре, ти цього у Всеволода набрався? — поцікавився дебелий хлопчак, що був підперезаний широким шкіряним поясом, який носять дорослі воїни.
— Так, Туре, — гордовито розправив плечі Святогор. І загадково додав: — Він мені багато про що розповідає. Обіцяв взяти в учні, бо здібності в мене неабиякі...
— Чому ж варварів без чар неможливо перемогти? — запитав Тур.
— Їхні відьмаки так вміло заклинають зброю і обладунки, що наші мечі та стріли відскакують чи ламаються, не наносячи ворогу шкоди, — пояснив Святогор.
— Вигадки все це, — стояв на своєму Тур. — Що слабаки та боягузи не придумають аби не воювати? Як виросту, то зберу таке військо, що розіб’є ворога! Ось побачите!
— Всеволод казав, що так гадали багато славних воїнів. Всі вони були порубані, а їх міста зруйновані, — зауважив Святогор зверхньо. — Без великого чарівника загинемо дарма.
— А як серед нас вже є той самий могутній світлий маг? — подумав вголос Ярослав.
Запала тиша. Товариші підозріло роздивлялись одне одного, наче бачили вперше. Лише лице Святогора засвітилось у самовдоволеній посмішці.
Раптом кущі захитались. На галявину до криниці вибрався хлопчина зі псом на руках. Глибокий шрам через праву щоку та рубці від опіків по обличчю робили хлопця потворним. Його бідняцька одежина та нерухома тварина — були перемащені криваво-червоним.
— А-а-а! — мимоволі вирвалось у когось із гурту, від чого ворони здійнялись угору.
— Варвар — упир! — голосно закричав Святогор і позадкував. — Варвар — упир!
— Упир! Упир! — підтримала його ватага і кинулась навтьоки.
Їх лемент ще довго долинав здалеку, тривожачи люд, що готувався до сну.
Той кого прозивали Варваром, присів навпочіпки і обережно поклав собаку на землю. Лагідно провів долонею по голові мертвої тваринки. Плечі хлопця здригались, по щоках котилися сльози. Сонце востаннє блиснуло промінчиком і полишило світ темряві ночі.
***
Річка неспішно несла води, віддзеркалюючи на поверхні біляві хмаринки та підлітка, що стояв на березі. Хлопець довго вивчав своє відображення, по черзі торкаючись рубців пальцями. Потім, спересердя пожбурив у нього каменем, від чого піднялись бризки та розбіглись по воді кола.
Почулися кроки. Варвар обернувся і побачив тендітну дівчину з довгим русявим волоссям, що вийшла до річки з боку млина. Її виразні зелені очі, здавалось, стали ще більшими. Сповнились страхом та огидою, ніби побачила бридку жабу, а не людину.
— Не бійся, я нічого лихого не зроблю, — сказав підліток благально. На скаліченому обличчі з’явилась квола усмішка. Він ступив крок назустріч.
— Варвар? — дівчина виставила перед себе долоню. — Не підходь! Бо як закричу...
— Гаразд. Вибач, — одразу погодився хлопчина і відступив. — Я вже йду.
Позаду красуні з’явилося кілька однолітків.
— Ось ти де, Лано! — вигукнув статний білявий парубок. — А я всюди тебе шукаю!
— Добре що ти тут, Святогорчику! — зраділа красуня. — Я так злякалась, що тремчу.
— Гей, ти... — гукнув до Варвара Святогор. — Хіба не казали, щоб тримався подалі?
— Вже й нормальним людям нема де гуляти! — пробасив кремезний Тур.
Варвар мовчав, спідлоба поглядаючи на супротивників.
— Та облиште його, — в голосі Лани прокинулась нотка жалю. — Хай іде собі...
— Тому, не ображайся, — глузливо промовив Святогор, безцеремонно відсуваючи дівчину вбік. — Як заслужив — отримай!
Він із товаришами обступили скаліченого підлітка.
— Провчи його! Провчи! Щоб добряче запам’ятав на майбутнє... — закричали довкола і на Варвара посипалися стусани. Він не давав здачі, лише закривався руками. Навіть впавши під ударами додолу не зронив ні слова, мовчки зносячи знущання.
Лана постояла, нервово кусаючи губи, а потім кудись хутко побігла.
— Бий виродка! Бий! — кричали приятелі, щосили гамселячи ногами лежачого.
— Досить! — почувся владний голос. Хлопці неохоче розступились, пропускаючи середнього віку чоловіка. Правий рукав його сорочки був пустий, акуратно застромлений за пояс. Каліка мав такий грізний вид, що ослухатись його не посміли. — І вам не соромно?
— Ратиборе, він перший почав, — виправдовувався Святогор, витираючи рясний піт. — Ми хотіли його трішки виховати...
— Геть звідси! — гримнув однорукий чоловік. Поки хлопці неквапно розходилися, він схилився над Варваром і тихо проказав: — Не зважай. Самі не знають, що творять.
Та той вперто зберігав мовчанку. Лише в його синіх очах віддзеркалювались, як у річці довколишній світ, почуття, що змагались в душі. І не зрозуміло, чого було більше: болі, смутку чи відчаю?
***
У садку квітли вишні. Підстаркуватий чолов’яга милувався їх біло-рожевим цвітом на високому, з вибагливою різьбою, ганку. Раптово налетів вихор і хурделиця з пелюсток закрутилась у хвацькому танці по смарагдовій травиці. Від величного мистецтва споглядання відволікав гість, що переминався з ноги на ногу.
— Пресвітлий Всеволоде! У мене до Вас п-прохання, — нарешті проказав юнак, затинаючись від сильного хвилювання. Якби не скалічене обличчя — на його щоках можна було б помітити сором’язливий рум’янець.
— Гм-м-м... Кажи, — провів рукою перед себе в щедрому жесті господар. — Присягаюсь, що для тебе зроблю все, що в моїх силах. Ну, сміливіше!
— Чув, що Ви набираєте учнів, — вимовив Варвар. — То дуже хотів би... мав би за честь вчитись у Вас магічної премудрості.
Всеволод ледве стримав непрошену посмішку і лагідно запитав гостя:
— Нащо це тобі, синку?
— Ну, щоб допомагати людям... Щоб мене всі так як Вас — любили і поважали!
— Хотів би зарадити у цьому, та не можу. Ти ж бо такий, гм-м-м, особливий...
Всеволод зробив паузу, заклопотано потер підборіддя і продовжив:
— В мене вже є учні. Наприклад, Святогор. З нього вийде чудовий маг... Хіба можу всіх охочих брати? Що скажуть люди? Зрозумій мене правильно, ти ж не дурний...
Юнак потупив очі. Його стиснуті у кулаки пальці побіліли від напруження.
— Усунути твої вади також не можу. Як був малим — тебе бабка на руках приносила. Я старався, та не вийшло. Варварська темна магія дуже сильна, а ти від зброї, заклятої нею постраждав. То ж — вибачай. Може, чого іншого хочеш, то — будь-ласка.
— Та, ні. Нічого мені від Вас більше не треба.
Опустивши плечі парубок зі скаліченим обличчям попростував геть. Всеволод поміряв кроками ганок. Врешті вмостившись на подушці, промовивши сам до себе:
— Гм-м-м, така вже його доля. Що тут вдієш?
Підкоряючись магічному поруху долонь ожила в примхливому танцю пелюсткова хурделиця. Чарівник поринув у споглядання, прагнучи досягти абсолютного просвітлення.
***
В нетрях лісу можна досита наплакатись і накричатись. Німі свідки — лише вільхи, буки, дуби... На гілці найближчого дерева погойдувалась міцна мотузка з петлею на кінці.
Варвар не здригнувся від того, що хтось поклав на його плече руку. Та обертатись не поспішав. Йому зараз було байдуже, що хоче від нього той, хто міг так непомітно підкрастись, що не хруснула жодна гілка.
— Здоров, юначе! — почулось привітання деренчливим голосом. — Як ся маєш?
Парубок повернув голову і побачив дідугана у чорній одежі з торбою на плечі. Очі у старого по-хижому зблиснули. Не діждавшись запрошення дід присів на землю поруч.
— Хе-хе... Ось йду собі тай бачу — хтось сумує. Дай, думаю, може чим і зараджу, — продовжив непроханий співрозмовник, скидаючи торбу. Юнак запримітив на спині старого огидний горб, який був до того прихований ношею. — Здогадався, хто з тобою розмовляє?
Варвар похитав головою, стираючи сльози.
— Я — Сом! — не без гордості відрекомендувався дід.
— Відьмак і чорнокнижник? — нахмурив чоло парубок.
— Він самий! — посмішка старого нагадувала вишкір лиса, ніж вияв радості людини. — Ти мене досі не бачив, а поголос чув! Хе-хе... Значить, не дарма землю топчу!
— Не думаю, щоб такої слави багато хто хтів, — зауважив Варвар.
— Молодий ще і не розумієш, — Сом весело підморгнув. — Гадаєш — я відьмакую для власної втіхи?
— А, що — ні?
— Помиляєшся! Я людям допомагаю! Хочеш — відкрию найбільшу таємницю світу?
— Ну... — завагався юнак, підозріло дивлячись на Сома.
Відьмак посерйознішав, від нього наче повіяло холодом, а голос набув урочистості:
— Неможливо вчинити добро, не приносячи комусь зло! Ціна щастя одних — горе для других! А такі як я допомагають скривдженим.
— Світлі чарівники вважають, що ви мастаки обманювати...
— Вони на цьому не розуміються або нахабно лицемірять!
— Щось тут не так, — напружено потер скроні парубок.
— Хочеш, навчу тебе справжньої мудрості? — загадково примружився Сом.
— Пропонуєте піти до вас в учні? — спантеличено запитав Варвар.
— Так. Чому дивуєшся? Я вже старий, мені потрібен хтось, щоб досвід переймав та по господі допомагав. А в тебе була одна бабуся, якій ти був потрібен, і та померла...
— Ви ж не випадково тут проходили? — зміривши поглядом діда запитав Варвар.
— Твоя голова добряче варить! Отже, я не помилився, — вдоволено вишкірився Сом. — Ти певно і сам здогадався, чому тебе вибрав. Еге ж? Така вже твоя доля! Змирися та користуйся. Розумна людина — та, що знаходить вигоду там, де дурна бачить лихо.
З цими словами відьмак підвівся й попростував у напрямку хащ. Під його ногами не тріснула жодна гілочка. Юнак тяжко зітхнув та й пішов слідом.
***
Полум’я свічки тьмяно освітлювало кімнату. Сом та Варвар сиділи за столом із розгорнутими книгами. Судячи з пошарпаного вигляду, засмальцьованого пергаменту — ними користувалося не одне покоління відьмаків. Сторінки вкривали стародавні письмена, один дивовижний вигляд котрих викликав благоговійний трепет.
— Отже, щоб навести мару потрібно розтовкти корінний зуб мерця, — промовив старий, повчально підносячи вгору вказівний палець, — і додати до нього...
Делікатний стукіт завадив дізнатись секрет рецепту.
— Подивись, хто там, — наказав Сом підводячись з-за столу та завбачливо відходячи в найтемніший кут. — Якщо дядько за приворотним зіллям, скажи, що не готово. Най днів зо три зажде поки настоїться. Бо як дати зараз — не втерпить, побіжить до пасії ще сьогодні.
Варвар вийшов у сіни та незабаром повернувся із жіночкою середнього віку.
— Доброї ночі, добрим людям! — привіталась вона, підозріло косячись на скалічене обличчя парубка. При непевному світлі та грі тіней від свічки — воно здавалось ще відразливішим, ніж звичайно.
— А-а! Голубонько, це ви! — впізнав чорнокнижник гостю. — Що привело на це раз?
— Ох, бідна я ж, бідна, — заголосила тітонька боязко присідаючи на краєчок стільчика. — Тільки ви можете допомогти! Тільки ви розумієте мої страждання! Охо-хо!
— То кажіть, що сталось, — зупинив причитання Сом, присідаючи поряд.
— Пам’ятаєте, як зверталася по допомогу від клятої сусідки? Вона ж порозводила прірву худоби! З ранку і до вечора від її хлівів голосні реви. Ні сна мені, ні спочинку!
— Коли в одного є, а в іншого ні — це дуже несправедливо! — вишкірився відьмак.
— На допомогу ви давали учня. Я вже так раділа, так раділа... — драматично закотила очі тітонька і раптом тицьнула в бік Варвара. — А він мене підвів, окаянний!
— Як так? — від щирого здивування у старого полізли брови на лоба. — Усі руни — розпізнає, закляття — пам’ятає, по зіркам на небі читає...
— Сусідка то моя, не тільки не збідніла, — по-змовницьки стишила голос жіночка. — Навпаки. Хату нову будує. Так, наче стара не вдвічі більша за мою... Ще й чоловік її так вже любить, так любить. Сама чула як щебетали, мов після весілля. Не те що мій пияк... А учня свого більше не присилайте. Ніякої користі від нього, одні збитки!
— Молодий він ще, і нічого в житті не розуміє, — задумливо проказав відьмак. — Гараз, я сам цим ділом займусь. Можете не хвилюватись.
— Дуже дякую! Дуже дякую! — засяяла гостя підводячись. Вона витягла з-за пазухи пакуночок і всунула чорнокнижнику в руки. — Тільки на вас одна надія. Побільше б таких ревнителів справедливості як ви, світ став би кращим...
Коли тітонька вийшла, дід довго сидів вдивляючись у мерехтливий вогник свічки. Його учень старанно читав, наче нічого не сталося.
— А знаєш, — раптом вкрадливо вимовив відьмак, — Святогор до Лани вже сватів засилає... Може, підеш і їм так само підсобиш, як сусідці цієї милої жіночки?
Навіть в тьмяному світлі було видно, як скалічене обличчя Варвара зблідло, а кисті рук, що лежали на столі, затремтіли і стислись в кулаки.
***
Головна вулиця міста о цій обідній порі була велелюдною. Із відкритих крамниць пахло свіжим хлібом. Одинокий подорожній в сірій халамиді з пустою торбою на плечі вийшов з темного провулку. І одразу наштовхнувся на молоду вродливу пару.
— О, Варвар! Давно не бачив, — зверхньо проказав Святогор, міцніше притискуючи Лану за плечі до себе. Їх прикрашені дорогими перлами сорочки так і виблискували на сонці. — Чув, що ти у відьмаки подався... Ха! Змалечку знав, що в тебе туди дорога. Варвари ж не спроста тебе пожаліли. Певно, свого в тобі узріли і дали втекти, як був дитиною...
— А я знав, що з тебе вийде настільки світлий чарівник, — тихо проказав молодий чорнокнижник, дивлячись у вічі давньому кривднику, — що аж засліплює.
— Що ти сказав, виродку? — гнівно вигукнув Святогор. — Та я тебе, як таргана...
— Не чіпай, — кинулась між ними Лана. — Ти ж бачиш — він і так долею покараний. Порухом дужої руки, яка нещодавно лагідно стискала її в обіймах, дівчину було відсунуто у бік. Тільки свідки довкола стримували учня Всеволода від фізичного покарання нахаби.
— Жаль, що тебе в дитинстві не придушив, — задихнувся від праведної люті світлий чарівник. — Ворог от-от нагряне, то ще в себе під серце пригріли змія! В давні часи таких як ти — привселюдно на вогнищах спалювали.
— Ще треба розібратись, хто цей змій, — зауважив чорнокнижник. — Від варварів — щось є в кожному... Якщо не здолати варвара в собі, то як його перемогти в іншій людині?
— Єдине тішить, що з тебе і відьмак вийшов нікудишній! — глузливо проказав Святогор. — Якщо мовити про тебе в двох словах, то підійшли б „гидке посміховисько”. Не тільки я — всі так вважають! Якщо хоч один стрічний скаже інше — землю їстиму!
Варвар опустив очі, відступив на крок.
— Мовчиш? Бо на моєму боці правда! На моєму!!! — радів перемозі світлий чарівник так голосно, аби чули перехожі. — Щоб я тебе тут більше не бачив, нікчемо!
Молодий чоловік зі скаліченим обличчям обернувся і поспішив подалі від цієї вулиці, людей... В такт швидким крокам за його плечем теліпалась порожня торба.
***
— Загін Тура розбито! Ворог до смерку буде в місті, — стурбовано повістив Ратибор.
— Що ж світлі маги? — холодно поцікавився Варвар, відриваючись від книги.
— Хто загинув, а Святогор коли побачив, що нічого не вдіє — втік... — пояснив старий воїн, витираючи піт з чола.— Нам дуже потрібна твоя допомога!
— Варварів ще ніхто не перемагав. Ви всі загинете, — похмуро прорік чаклун.
— А ми спробуємо. Набридло все життя на данину працювати. Та й після того, як проти них бився Тур, пощади не буде... Одна надія — на тебе!
— Я ж відьмак! Забули? — зло посміхнувся чародій. — Відьмак!!!
— Невже тобі байдуже, що станеться з твоїм народом? — лагідно запитав старий воїн.
— А зі мною що буде — когось переймало? — чоловік зі скаліченим обличчям стис кулаки. — Ви всі для мене як варвари! Навіть гірше, бо вони знущались наді мною мить, а ви — все життя! В мене не було друга, окрім пса, якого загризли вовки. Кохана дівчина вийшла заміж і ніколи не взнає про мої почуття. Люди від мене голови воротять. Навіть, як насправді звати — не знають. Мій учитель Сом — і той помер, тож і заговорити ні з ким...
— Я ніколи тебе не ображав, — твердо проказав гість. — І знайдуться ще люди, які співчували, та зарадити твоєму лиху не могли.
— І де ж вони, коли були потрібні? А тепер маю гинути за всіх? І за тих, хто мене вголос ображав і за тих, хто мовчки співчував?
— Я не переконуватиму тебе, — сумовито промовив Ратибор. — Кожен вважає, що знає істину і чіпляється за неї до останнього подиху.
Запала мовчанка. Варвар опустив погляд у книгу.
— Якщо віриш, що добрий — ти добрий, якщо віриш, що злий — ти злий. В будь-якому разі ти будеш правий! — порушив тишу старий воїн і зробив крок до дверей. — Вирішувати тільки тобі. Іншого такого разу — не буде.
— Вам легко говорити. Ви не терпіли того, що довелось мені! — вискочив із-за столу відьмак. Його голос тремтів, а в очах блистіли сльози. — Не можна все забути! Від долі не втечеш! Особливо від такої безталанної, як моя!
Ратибор став на поріг і перед тим як вийти проказав:
— Не доля творить людину, лише допомагає проявити себе! І чим вона складніша — тим швидше виявляє хто ти є насправді.
***
Місцина навкруги нагадувала дивовижний смітник. Купи грізної зброї виблискували в променях призахідного сонця: двосічні мечі, довгі списи, масивні металеві лати та широкі щити. Мальовані двоголові круки у безсилій злобі роззявляли дзьоби із полишених знарядь війни. А їхні колишні слуги — понурою юрбою брели на схід.
Вбраний у свою звичну сіру халамиду Варвар сидів на траві в оточені жителів міста. Від знесилення він хилився додолу, обхопивши обличчя долонями. Його дрібно трясло, наче в пропасниці. Спина була мокрою від поту.
Люди переглядались, боячись наблизитись до чародія. Звідусіль радісними голосами лунали одні і ті ж слова: „Пророцтво збулось!”
До середини протиснулась Лана і присіла поруч з магом.
— Що з тобою? — лагідно запитала дівчина, обережно кладучи руку на його плече.
— Пече, — ледь чутно простогнав той у відповідь. — Це ти, Лано?
— Так, я. Де болить?
— Лице, — сором’язливо зізнався Варвар. — Здається, воно стало ще потворнішим.
— Дай подивитись, — попрохала дівчина.
Маг поволі опустив руки: Лана скрикнула. Навкруг прокотився зойк здивування. Обличчя чародія змінилось до невпізнання. Шрами зникли, наче їх і не було. Шкіру вкривав здоровий рум’янець. Молоде красиве обличчя, здавалось, належало комусь іншому, тільки сині очі були, як і раніше, сповнені смутком.
— Що зі мною? — запитав чародій, обводячи всіх нерозуміючим поглядом.
До них наблизився усміхнений Ратибор і проказав:
— Все добре, Світозаре! Ти став тим, ким мав стати... Могутнім світлим чарівником!
— Як ти їх здолав? — зачудовано поцікавилась Лана, кивнувши на схід. — Адже ми завжди зазнавали поразки.
— Непереможна зброя зачаровує безкарністю. А війна обертає кожного загарбника на варвара, — пояснив маг. — Моє закляття змусило їх нагадати, що ми всі — люди…
Жителі міста поодинці і цілими сім’ями підходили до рятівника та дякували. Світозар тільки ніяково посміхався і червонів. Тут таки вирішили зібрати всю кляту зброю та вкинути у найглибшу прірву, аби нікому не було спокуси нею скористатись.
В розпал бурхливого святкування чарівник відвів Ратибора в бік і тихо запитав:
— Як ти здогадався хто я?
— Тільки дуже сильна людина може стерпіти безліч страждань і залишити душу вірною добру.
Коментарів: 45 RSS
1Зіркохід10-10-2014 21:54
Непогане оповідання. Правда, тут радше казка, ніж фентезі, але питання їх розмежування - предмет тонкий, дослідженню не підлягає . Проте мушу зазначити, що діалоги дещо засучасні як для Епохи Легенд. Додати б у них трохи колориту тих часів - було б, як на мене, достовірніше.
2Автор13-10-2014 08:20
Дякую за відгук, Зіркоходе.
Цікаве підняв питання. Я раніше ніколи в такому жанрі не писав, і не задумувався над різницею між казкою і оповіданням-фентезі... Певно, вона у тому, що все придумане давно - то казки, а написане сучасними авторами - то фентезі? Чи, якщо для дітей - казка, для дорослих - паралельний світ меча, драконів і магії? Або якщо автор подає безліч історичних достовірних подробиць - то чистокровне фентезі, а як зосереджує увагу на сюжеті та ідеях - то притча, казка...
3Син лейтенанта Шмідта16-10-2014 17:22
Ну, так непогано. Трішки наївно, з передбачуваним фіналом. Рятує, хіба що, гарна, соковита мова, якою написане оповідання. Успіхів!
4Автор16-10-2014 19:49
Красно дякую за відгук, Сину лейтенанта Шмідта!!!
Не буду сперачатися з Вашою думкою про те, що непередбачуваний фінал - найголовнійший елемент хорошого художнього твору.
Значить, мені ще далеко до Вашого розуміння літератури...
5Автор16-10-2014 20:01
Цікаво було б почитати ще відгуки.
Але, попрошу Шановне товариство, більше не використовувати розмите "непогано".
6L.L.17-10-2014 21:35
Читала оповідання раніше, а відкоментувати вирішила після того, як проголосую. От, дійшла до Доброї долі - насилу згадала, про що там ішлося.
А все тому, що нічим не зачепило. Знаєте, скільки вже було таких історій, про людей, яких всі змалечку ображали, а вони потім раптом стали героями? Нічогісінько оригінального, що здивувало б, звернуло б на себе читацьку увагу...
7Пан Мишиус17-10-2014 21:35
Последний обзор Пана Мышиуса на данном конкурсе. Он улетел, но обещал вернуться. Автор просил об обзоре, и я - отзывчивый, чуткий человек просто не мог не отозваться. Хотя занят - провожу экспресс обучение по айкодо - мне же обещали набить морду? Вот - теперь не хватает времени на обзоры. Впрочем, одним обиженным автором больше, одним меньше - критику на ЗФ не привыкать.
Это я о буффонаде. Итак, начинаем барабанную дробь.
Нет, не начинаем. Вернемся в прошлое, ненадолго и вспомним мой первый... нет, третий русскоязычный конкурс рассказов - на первом я случайно занял второе место, и расскажем, как по моему рассказу прошлись критики. И пафос зашкаливает и вообще. В финал рассказ, конечно, вышел, но занял там место ближе к концу. Как я тогда невзлюбил тех завсегдатаев конкурса. Вот, думаю, гады, тут такой рассказ, а они... Теперь я понимаю - плохой рассказ. Не тянет он на публикацию. И некоторые из тех критиков стали хорошими моими товарищами. И сам я стал такой же сво... ой, извините, критиком, как они. Потому что молодого самовлюбленного автора надо добить, то есть направить в нужную сторону. Выживет - пойдет в печать со временем, если повезет. Нет - превратится в одного из многих на самиздате. Там собираются группки графоманов и хвалят друг друга, варятся в собственном соку, потому что их писанина не годится никуда. Шагнете выше через слезы, через собственное эго ("я не мольчишка! Вы меня обижаете!") к хорошим текстам - будете писать, нет - автором много и без вас.
Вступление со вкраплениями пафоса и самолюбования критика закончилось.
Вы мужчина, жалеть не буду.
Начинаем. Все,ч то я скажу это лишь моя мысль, не претендующая на объективность.
На какой возраст читателя рассчитан рассказ? Взрослым - а тут Ося Бендер (или Шура Балаганов?) совершенно прав, и не нужно раскидываться выражениями, что по-разному воспринимаем мировую литературу, рассказ не интересен. Детям - а для детей надо писать интереснее чем для взрослых, тоже не понравится. Да и не рассказ это пока, скорее, притча. Кто будет с интересом читать притчу в подобной обертке, где почти все ясно после встречи мальчишек? Читаешь, и понимаешь, чем закончится. Интриги нет, интерес не поддерживается. Для рассказов, где нет особой интриги, где наперед знаешь концовку, текст следует делать интересным по чтению. Ведь читаешь и понимаешь, чем закончится, но приключения заставляют об этом не думать. Здесь же - пастораль без напряжения.
Какое время действия в рассказе? Герои ведут себя, как современные люди - это чувствуется во всем, в их разговорах, сокращениях имен и прочем. Изначально фантазия представляет современный сельской дом, где во дворе играет мальчишка. Потом появляются современные мальчишки, один из них даже Ярик, но читаешь про мечи и магию и не веришь в происходящее. Да и сами герои воспринимают все как-то несерьезно, будто даже для них все понарошку.
Третья претензия - слишком много персонажей для такого короткого рассказа, которые подаются скопом. Сразу путаешься в этих всех светловолосых, темноволосых и прочих яриках, светогорах. Научитесь для рассказов сводить героев к необходимому минимуму.
А теперь о разном вперемешку. Внимание - будет похвала от Пана Мышиуса, сам удивляюсь.
Начало - то, что фантазия рисует современный дом, я уже говорил. Дверь приоткрытая, но нам подчеркивают, что женщины старые
Откуда читатель может знать,ч то они старые? По голосу? Так напишите, что старческие голоса, ведь читатель не может хорошо разглядеть женщин сквозь приоткрытые двери. Возможно, я придираюсь, но считаю, что, как и в кинематографе, не стоит давать сцен, откуда в реальности нельзя увидеть. Кажется, это говорил кто-то из известных режиссеров. Например, когда герой открывает холодильник, не стоит снимать камерой из холодильника, а подобными картинами любят баловаться современные режиссеры, это вызывает недоверие.
Разговор двух женщин полностью провальный. Они рассказывают не друг другу, а для читателя, ведь история им давно известна. Автору плюс - он не стал описывать события напрямую авторским текстом, а решил показать через разговор персонажей. То, что он не получился - это второй вопрос.
А будто собеседница не знает. Уже и раны зажили - только рубцы остались, а все рассказывают, будто новости.
Как бы я написал? Не знаю. Возможно,заставил бы сказать о белом лекаре, что тот говорил - не выживет после таких ран. А мальчишка выжил. Сделайте разговор более эмоциональным, вы же ввели женщин только для этого разговора.
Разборка мальчишек. Вы сначала вводите описания мальчишек, потом их имена, но далее опять возвращаетесь к описанию. Но читатель же с мальчишками уже знаком, не думаю,ч то это правильно. Опять же если в начале
, то потом он снова .Сколько им лет? Десять-двенадцать, мне так кажется. Даже пусть младше, хотя герой нес на руках собаку, значит, не самый маленький. Мальчишку обижали, гнобили всю жизнь. У него два пути - либо озлобиться и стать маленьким зверенышем, драться до крови, агрессивно, или быть полностью подавленным. Здесь же все выглядит, будто это их одна из первых встреч и столкновение.
Да и мальчишки друг с другом разговаривают истинами, которые им должны быть хорошо известны. Если бы Тур приехал издалека и не знал реалий, тогда бы ему могли объяснять про варваров и как их победить. Но он живет в той среде, должен знать.
Далее автор начинает описывать взрослых персонажей, и это получается у него гораздо лучше, чем описывать детей. Волшебник однорукий - и персонаж оживает. Но самым живым оказался ведьмак. У него и разговоры реальные, и ведет себя, как живой персонаж, а не картонная кукла. Это у вас хорошо получилось.
Но интереса после встречи мальчишек нет. Понимаешь, что персонаж окажется белым волшебником, хорошим и пушистым. И в конце во до оскомины написали для читателя мораль. Да и персонаж сразу красивым стал. Интересно, как он гадости делал, когда ведьмаком работал? И девушка сразу к нему и односельчане на поклон. Как онпобедил варваров, объяснил, что они поступают плохо?
Но персонаж уже в возрасте, привык быть ведьмаком.
Как бы я закончил рассказ? Не знаю, это был бы рассказ Пана Мышиуса, а не автора.
Допустим в конце стоял бы окровавленный герой. Односельчане, не веря в свою победу, с испугом смотрели бы не него, боясь подойти. И только девушка несмело подходила к герою. И с каждым шагом она не верила своим глазам. та часть лица, которую она видела, была лицом красавца с голубыми глазами. Она позвала, он не посмотрел. Только меч выпал у него из рук в пыль. Когда она подошла и прикоснулась к его плечу, герой обернулся, и девушка отшатнулась. Вторая половина лица была покрыта теми же уродливыми шрамами, и лицо словно делилось на две стороны. Либо это просто была тень.
Ведь персонаж почти всю сознательную жизнь был ведьмаком, и нельзя победить врагов, оставаясь белым и пушистым.
Но это моя концовка. Автор решил сделать притчу с разжеванной моралью.
+ Автор пишет неплохо (хотя пропущено много запятых). Мне кажется, что у автора хорошо получатся описания природы. А автора получаются взрослые персонажи. Один-два штриха, и герой оживает, когда автор хочет.
- Неестественность многих разговоров. Надо представлять героев живыми и проживать с ними диалоги, чтобы понять неестественность. Излишняя приторность бьет через край. Пусть это притча, но тут конкурс не притч.
Неестественность мира, в него не веришь, все наигранно.
Я закончил.
На конкурсе есть мой рассказ, каюсь. Я написал его в начале своего творчества, сейчас переведен на украинский и отправлен для интереса на конкурс. Можем устроить охоту на мой рассказ. Кто угадает?
8Автор17-10-2014 21:51
Володимире, щиро дякую за рецензію.
Справді дуже слушні поради. Мені також більше всіх подобався не ГГ, а відьмак Сом...
9Пан Мишиус17-10-2014 21:55
И это чувствуется. Еще немного однорукий. Остальные - картонные.
10Док18-10-2014 00:11
І який смисл розповідати, що оповідання "з ранньої творчості"? Якщо оповідання не мінялося, як же постійні промови Пана Мишиуса про роботу над собою? Чому ж було не доопрацювати оповідання до свого нинішнього рівня? А якщо доопрацювання відбулося, для чого повідомляти читачам, що "з раннього"? Перестраховка на випадок низьких балів?
Тепер нецікаво.
Актуальна фраза
11Ал18-10-2014 01:04
Це той що гугл тренслейтом перекладений в другій групі? ;)
12Пан Мишиус18-10-2014 10:24
Зачем? Для уровня ЗФ сойдет и так, а публиковать его я все равно не буду.
Чтобы поддержать и так скудное число нормальных авторов на конкурсе. Чтобы был повод поразвлечься. Есть гораздо более важная работа, чем дорабатывать рассказ ради развлечения. Не переживай, низкие баллы он не получит.
В общем-то я действительно несколько разочаровался в украинских авторах. На конкурсе развивается лишь один Зиркоход. Вот у него реально виден прогресс, но человек не борется за свой успех. Еще как хорошо писал Субчак на своем уровне, так и пишет. Остальные пока не тянут, разве что кто-то из новеньких, которых не знаю.
Для кого актуальна? Думаешь, зацепил меня? Я сам знаю пока свое место в литературе и пытаюсь выгрести, хочешь ты этого или нет, а не бултыхаюсь на одном уровне в болоте, как некоторые.
13Док18-10-2014 10:54
От і видно відношення автора до спільноти Зоряної Фортеці. Для чого тоді в цьому "болоті" крутитися, постійно лякаючи своїм "уходом"? Втім, у кожній пристойній фортеці були свої блазні. І, хоч їм постійно діставалось, тікати вони не поспішали. Бо в новому місці знайдуться свої, вже прикормлені блазні.
Авторе, вибачте за розмову не по темі під Вашим оповіданням. Але не я почав першим. Думаю, уривок з мемуарів про початок творчості Пана Мишиуса теж не додасть вагомого вкладу у доопрацювання тексту.
14Пан Мишиус18-10-2014 11:00
Потому что мне нравится поддерживать людей, в которых виден хоть какой-то потенциал. Потому что меня в свое время наставляли именно так, и это реально помогает, а не хвалебные ничего не значащие отзывы.
То, что ты меня назвал шутом, меня не задело.
Да, я шут, я циркач! Так что же! Пусть меня так зовут вельможи.
Зато я откровенно развлекаюсь, глядя, как вы беситесь и ведетесь, а моя помощь реально помогает. Да и считаю ЗФ своим конкурсом, как бы от меня не хотели избавиться.
15Пан Мишиус18-10-2014 11:06
Тут только выбросить и написать новое. Но некогда.
16Док18-10-2014 11:25
17Пан Мишиус18-10-2014 11:25
Док лишился дара речи.
18Автор18-10-2014 12:38
Оце вже відгуків "мені" всипали...
По-моему, тут багато хто просто нахабно заздрить Володимиру. (Знаю, що піся цих слів можу також попасти під роздачу, та істина дорожче!)
А Пану Мишиусу прохав би не провокувати шановне товариство. Що занадто, то вже не весело. Ви ж знаєте як швидко дехто може образитись і на менші натяки. Особливо, творчі люди...
19РожевийФашистик18-10-2014 13:07
Якщо по суті, то на що ображатися? Мені пан Володимир теж добре всипав і це, надіюсь, пішло мені на користь.
20Автор18-10-2014 13:29
Може, він старожилів колись випадково "зачепив", а ті і мають на нього зуба.
Я ж не частий гість "ЗФ", всього не знаю...
21Пан Мишиус18-10-2014 13:41
Подозреваю, что зацепил всех. Ладно, пока сворачиваю шутки, всем удачи.
22Док18-10-2014 15:14
Роздачі не буде
Заздрощів особисто у мене немає. По тій причині, що заздрощі найчастіше виникають за умови конкуренції. В літературі Мишиус мені не конкурент, у нас різна мета. Мишиус хоче стати відомим письменником і працює для цього. Я хотів знайти нових цікавих знайомих і друзів, котрі захоплюються фантастикою - і вже цього досяг
О, згадав! Трохи заздрю основній роботі, яку НМСД вважаю халявною
Втім, добре там, де нас немає.
Більше заздрити нічому.
23Док18-10-2014 15:15
До речі, авторе, Ви у мене в топі
24L.L.18-10-2014 15:22
А в мене - ні
25Ловчиня птахів18-10-2014 16:05
І що це я прочитала зараз???
Пан Мишиус взявся рецензувати твір. Поради у нього завжди грамотні і цікаві. Але раптом нашого письменника понесло у щемливі спогади, а затим назагал, а не в якійсь тісній і дружній компанії, він почав пліткувати про колег по перу, з якими за роки участі в конкурсах ЗФ не один казан каші довелося виїсти. В результаті у декого склалося враження, що ніби-то хтось комусь заздрить.
Пане Мишиусе, ми, канєшно, вам заздрим - ви талант і купа виграних конкурсів та публікацій про це свідчать красномовно. Но всьоже... не задумувалися, що людей писати змушує іноді просто потреба писати, а не бажання видати книгу і прославитися?
І якось воно некрасіво так робити, тут же купа нових людей може бути, потім усякі домисли з"являться. А попліткувати і на форумі можна. Я так вважаю.
26Пан Мишиус18-10-2014 16:55
"Халява" давно закончилась. Сейчас работа кипит настолько, что занят постоянно.
27Пан Мишиус18-10-2014 17:36
Забыл сказать автору, что в художественных тестах "вы" с заглавной буквы не пишется.
28Автор18-10-2014 20:34
Раз шановне товариство використовує це подвір’я біля мого оповідання для зясування стосунків між собою, то і я хочу висловити думку.
Мені особисто на Зорянаній Фортеці цікаво та... приємно.
І навіть подібні прикрі інцеденти не зможуть змінити ставлення до цього проекту.
Принагідно дякую його засновникам і підтримувачам!
Обома руками "за" цю тезу. Але ж ніхто також не відмовиться, від збірки чи журнала...
29Пан Мишиус18-10-2014 20:41
Посмотреть сколько и кто остался. Ведь всегда есть желание вернуться, если играют сильные участники. К сожалению, пока их нет и, видимо, в ближайшем будущем не предвидится.
30Пан Мишиус18-10-2014 20:42
Ой, не в той ветке написал, извините.
31Пан Мишиус18-10-2014 20:44
Просто потреба писать - это графомань, когда человек не может не писать будь что, даже про помесь кальмара с овечкой. Человек пишет, когда ему есть, что сказать.
Почему-то все думают, что издание книги прославит. Ничего подобного. Первые книги обычно проходят незаметно. Трудно сделать так, чтобы на тебя обратили внимание. Тут еще много зависит от пиара автора.
32Пан Мишиус18-10-2014 20:53
Почему "плитки"? На каждом конкурсе, где участвую, стараюсь внимательно следить за рассказами коллег по перу, чтобы реально оценивать, кто на что способен. К сожалению, лично по своему мнению, вижу рост далеко не у всех. Почему-то для конкурсов многие расслабляются, не выкладываются на полную катушку, пишут пустышки просто ради того, чтобы поучаствовать.
33L.L.18-10-2014 21:00
Чистосердечное признание... не всегда смягчает наказание.
34ФантПоінт18-10-2014 21:08
Але ж буває і так, що Муза спеціально не приходить, а взяти участь у конкурсі хочеться...
35Пан Мишиус18-10-2014 21:09
Признание? Лишь для текущего конкурса, и то потому, что тема идеально совпала с моим рассказом. А про рассказы с прошлых конкурсов... Вы давно заглядывали в рубрику "публиканты" на ЗФ?
http://starfort.in.ua/publications
36L.L.18-10-2014 21:15
Прошлый конкурс. Этот рассказ, хочешь сказать, доведен до совершенства?
http://starfort.in.ua/page/de-neba-ye-blakit
37Ловчиня птахів18-10-2014 21:37
і це - проблеми ваших колег, а не ваші. Якщо, звісно, колеги вважають це проблемами. Навіщо ж їм за це виказувати?
Мабуть, я розумію - ви боїтеся, що відсутність сильної конкуренції розслабить і вас. Тоді це вже стане й вашою проблемою. Ні?
***
А щодо графомані і теде... Хз як воно насправді... Кіяновська (поет і прозаїк) якось зізналася, що пише ніби у трансі - находить такий стан і вона пише...Автоматичне письмо, майже. А інші письменники - ви читали це не раз - радять писати, наперед склавши план і продумавши сюжет та героїв. У кожного свій метод і спосіб реалізації... Але щоразу кожному здається, що він має, що сказати. Навіть тоді, коли твір відверто поганий (але й це суперечливо, бо - от конкурс не раз підтвердив - знайдеться завжди такий читач, якому він сподобається).
Коротше, не хандріть, дохторе
ХаузеМишиусе, просто тихо зловтішайтеся, що вас, як вам здається, ніхто не перевершує, навіть у ваших перших "невдалих" спробах38ФантПоінт18-10-2014 21:51
Так, ми всі такі грішні...
39Chernidar20-10-2014 12:21
Зачин хороший, але кінцівка виглядає дуже неприродно, соложаво і приторно. "не вірю". ЦЕ твір і псує. Як подати інакше треба думати.
40Автор20-10-2014 13:17
В мене спочатку було інше, трагічне закінчення, та стало жаль ГГ...
41Chernidar20-10-2014 13:38
Не в закінчення як такому проблема, проблема, що воно не випливає із попереднього тексту. Тобто усе йде до того, що ГГ має жагу помсти. І аж ніяк не має альтруїзму. І тут раптом... звідки? Бо так захотілось? от тому і "не вірю". Мав бути якийсь катарсис, який би навернув цого саме на цей шлях. Наприклад, посидів би в лісі, поспостерігав за мурашками, і тут його осяяло...
42Автор20-10-2014 20:00
Катарсис був в передостаньому епізоді.
Так, по логіці звичайних людей ГГ мав би взагалі допомогти загарбнику, але ж він інакший, не такий як усі... Дійсно добрий. Тільки раніше не усвідомлював цього.
Багато хто скаже про того, котрий робить добрі вчинки всупереч усьому, що він нелогічний, несповна розуму. Невже справжне "добро" робиться тільки з користю для себе?
43Chernidar20-10-2014 20:25
так.
Інакше це зветься альтруїзм. І, зазвичай, вимірюється користю популяції, а не індивідуума.
...
Клянусь своей жизнью и любовью к ней, что никогда не буду жить ради другого человека, и никогда не попрошу, и не заставлю другого человека жить ради меня.
Автора нагадати? ;)
44Автор20-10-2014 21:06
Айн Рэнд «Атлант расправил плечи»?
Не читав. Але дуже зацікавився... Щиро дякую!
45Ліандра20-10-2014 21:55
Написано гарною мовою, сюжет простенький, не дуже чіпляє. Кінець чомусь розчарував, хоч я і прихильниця "хеппіендів". Були моменти, які сподобалися, були які не дуже.
Бажаю успіху!