Дим без вогню

Небо не впало на землю, і вона не порушилася, коли масивні глиняні печаті були безжально збиті з притвору гробниці дужою рукою Маголо. Тепер лише грізне прокляття, викарбуване над входом, могло б стати на заваді гроболазам. Та, звісно, не спинило й на мить: ні Маголо, ні його приплічник Шкруп не вміли читати.

В хід пішов дебелий молот. Поки Маголо змагався з плитою, що закривала прохід, Шкруп боязливо назирав, чи не видно де свідків їхнього блюзнірства. Правда, остерігався він зовсім не людей. Тут, на самому гірському гребені, та ще проти ночі, зустріти живу душу було майже неможливо. Лише вітер стугонів поміж заледенілого каміння, та тоскно жевріло крайнеба призахідне сонце. Не в приклад дужче щуплявий розбишака боявся мерців, саме тирло яких вони зібралися обчистити!

Зважитися на таке діяння змусила скрута. Маголо зі Шкрупом, будучи родом з Гіберу й наслухавшись там байок про казкове життя в Ктулухані, вирішили спробувати щастя в харцизькому ремеслі, позаяк жодне з чесних занять не було їм до шмиги. Але, переваливши через засніжені Карнійські верховини, вони з прикрістю виявили, що така щаслива думка навідала не лише їхні голови. Ба більше, не оминула вона й власників купецьких караванів, котрі дбали про надійну охорону своїх виправ.

Словом, сите й веселе життя на ділі обернулося напівголодним животінням. До того ж, небораки опинилися в пастці: заходила зима, й сніги вже закрили гірські проходи, відрізавши шлях до втечі. Залишалося таємно пробиратися в Ктулухан, щоби перечекати там холодну пору. Та в гаманах було порожньо, а на каравани до весни не лишалося жодної надії.

Отут Маголо й пригадав про стару гробницю якогось чи то святого, чи то жерця, що похмуро стовбичила віддалік битого шляху. Її давно ніхто не відвідував, схоже було, що місцеві або боялися потикатися сюди, або вже забули, хто й коли там похований.

Шкрупа вжахнула сама думка увійти до склепу. Але Маголо слушно розсудив, що там можуть бути якісь цінності. Мертвим вони вже ні до чого, а от їм вельми придалися б у близькому майбутньому.

Від кожного удару молота об камінь околиці стрясало дзвінке відлуння. Шкруп хворобливо щулився, намагаючись відігнати настирливу думку, що такий рейвах підніме й мертвих. Він сам себе ненавидів за цей безпричинний страх, та легше від цього не ставало.

Коли плита нарешті тріснула й розвалилася на шматки, він навіть перевів подих із незрозумілою полегкістю. Щоправда, майже відразу нутрощі скрутив ще більший жах.

- Далебі, н-нема там нічого, - пролепетав плюгавець, кутаючись у подертий кобеняк. - Ходім ліпше геть від гріха подалі. Щось мені неспокійно.

- От іще! - пирхнув Маголо, ладнаючи смолоскип. - Головне, що йому спокійно, - кивнув він у чорний прохід і зареготав, трясучи пелехатою бородою. - На те він і покійник!

- Кинь хулити! - розізлився Шкруп. - Май повагу до Смерті!

- І не подумаю, - безтурботно кинув крем’язень. - От коли упокоюся, тоді річ інша.

Підсміюючись, він викресав вогню й рішуче поліз у пролом. Шкрупові нічого не лишалося, як рушити слідом - стояти самому в сутіні було понад його сили.

Внутрішність гробниці виявилася тісною й низькою. Стіни, стеля й долівка сріблилися від пухкого шару паморозі, дихали пронизливим холодом. Посередині височів кам’яний саркофаг, закритий масивним віком.

Розбійники на мить нерішуче спинилися, напружено роззираючись. Але нічого вартого уваги не потрапило їм на очі, крім кількох розбитих глечиків та оберемка розламаних різьблених паличок на підлозі.

- Я ж казав! - прошипів здавлено Шкруп, творячи охоронний знак. - Катма тут поживи. Вшиватися треба.

Маголо вдруге проігнорував пропозицію спільника, натомість тицьнув йому смолоскип, приміряючись до гробу.

- Раз ми вже тут, привітаємося з хазя-а-аїном, - прохрипів він, із зусиллям відсуваючи віко. - Треба ж перевірити, чи м’яко йому лежиться.

Шкруп затрусився від страху й забурмотів молитви. Маголо, не звертаючи на нього уваги, зазирнув досередини труни.

Там у напіврозваленій дерев’яній домовині простяглася загорнута в поховальні пелени мумія, так само заледеніла, як і все довкола.

- Ану присвіти! - гукнув здоровань.

Шкруп зажмурився й боком підступив до саркофага, піднісши смолоскип; одне око він, утім, мимоволі розплющив, із хворобливою цікавістю косячись на покійника.

Як тільки світло залляло внутрішність гробу, Маголо радісно заревів: на лиці мумії полискувала золота поховальна маска.

- Бач, йолопе! А ти все тікати норовив! - Харциз нешанобливо вхопив мерця за ноги й виволік на світ божий. - Давай торбу, будемо патрати дядечка Небіжчика.

Шкруп трохи пожвавився. Осоружна остуда все ще тіпала його, але вигляд золота змусив кров хуткіше потекти в жилах. Набравшись духу, страхополох різко зірвав маску з мумії й тут-таки відвернувся, щоби смертяк не встиг, бува, роздивитися блюзніра. Маголо це розвеселило: очні ямки на висохлому пергаментному лиці черепа прикривали дві яйцеподібні блакитні перлини. Непомітно змахнувши їх у свій благенький капшук, здоровило дістав ножа й заходився над бинтами, що ними було сповите тіло. Тут його також чекали сякі-такі знахідки: коштовний нагрудник зі срібла, інкрустований самоцвітами, звита спіраллю золота змія на ланцюжку, золоті-таки таблички з невідомими письменами, кілька каблучок та коштовних наперстків.

Очі розбишак розгорілися від азарту, вони забули про все на світі, пильнуючи лише купу пошматованих пелен та зотлілої плоті, що обіцяла їм усе нові трофеї.

Нарешті мумію було сплюндровано дощенту й відкинуто за саркофаг. Здобич виявилася не вельми багатою, але для невдатних грабіжників то було ціле багатство. Страшенно вдоволені, вони вже було рушили до виходу, аж тут Шкруп, розохотившись, ще раз навіщось зиркнув у саркофаг і навіть поворушив рукою пласти перемерзлого тліну.

- Еге, та тут ще щось є! - присвиснув він здивовано.

Маголо відсунув його, перехилився через кам’яні стінки, погомзався кілька хвиль і виволік із труни якийсь товстий стрижень із кулястою маківкою.

- Залізний, - розчаровано пробурмотів він і хотів викинути знахідку, але Шкруп спинив його.

- Продамо ковалеві, - резонно зазначив він, забираючи стрижень у Маголо.

Залишатися в гробниці не було більше сенсу. Розбишаки моторно вибралися надвір. У запалі неправедних трудів їм здавалося, що минуло кілька годин. Насправді ж сонце ще не встигло зайти, рум’яний окраєць його й далі вичахав над зубчастим виднокраєм, обложеним хмарами. Стало хіба що холодніше й вітряніше, в повітрі проносилися колючі сніжинки.

При світлі згасаючого дня могильні крадії ще раз оглянули свою здобич, жадібно обмацуючи й погладжуючи знахідки. Цього мало вистачити не лише на цілу зиму безбідного життя в Ктулухані. Дещо можна було приховати на чорний день.

- Частину закопаємо в передгір’ї! - вирішив Маголо й заходився ділити скарби на три нерівні пайки.

Тим часом Шкруп зачудовано вивчав дивний стрижень. Метал, із якого той був викуваний, на жоден зі знайомих йому не скидався. Стрижень виявився навіть не цільнометалевим, а ніби скрученим із безлічі тонких дротин. Через рівні проміжки його оперізували невеликі потовщення. Маківка ж нагадувала радше якусь посудину, хоч і не мала кришки чи отворів. Хоча ні! Невелике вічко там таки виднілося! Зацікавлений, Шкруп наблизив до нього око…

Мозок ніби прошила холодна блискавка. Сутінки навколо сплеснулися, мов холодна вода. У вуха вдарив лункий зловісний шепіт. І стрижень… Шкруп раптом переполошено відчув, як той стрепенувся в його руках!

Горло розбійника здавила розпачлива судома. Він випустив лячну знахідку, що направду заворушилася, мовби розлущуючись ізсередини. Страшенно закортіло кинутися навтіки чи хоча б покликати на поміч Маголо. Але тіло немов ухопив правець, і Шкруп, похоловши від жаху, міг лише безпорадно споглядати, як стрижень незбагненним чином подовжується, тоншає й вигинається дугою. Впавши, один його кінець устромився в землю, маківка ж казна як опинилася десь посередині все зростаючого прута… який, утім, протилежним кінцем поступово гнувся додолу, аж поки також не угруз у ґрунт. Ще мить - і замість стрижня розбишака побачив стрімко вигнуту арку, на самій верхівці якої полискувала пульсуюча кулька. Але ні, вона не пульсувала - лише випускала ліниві струминки блакитного туману. Проте випари ті стікали униз якось дивно, в одній площині, не розповзаючись навсібіч і тримаючись у берегах химерного обрамлення…

Нараз звідти, з ворухкої пелени, на Шкрупа наче глипнув хтось темний, мстивий, безмежно лютий. У душі сколихнулася незрозуміла тривога, котру швидко, мов брудне шумовиння, почала затоплювати безпричинна паніка. Димні язики звивалися, закручуючись спіралями, і Шкруп раптом із жахом усвідомив, що крізь них усе чіткіше проступають до огиди знайомі обриси… Щось виходило з каламутного серпанку. І Шкруп знав, що саме!

- Ні!!!

Цей крик мовби розірвав незримі тенета, що сковували м’язи. Розбишака пронизливо заверещав і гепнувся на каміння - ноги не тримали його. Він ще встиг зіщулитися й закрити лице руками…

Заскочений зненацька Маголо сахнувся, мов ужалений, рвучко озирнувся…

І мовби ревучий вихор задмухнув його розум, як свічку…

***

Мосяжний перевал став непрохідним два роки тому.

Двоє мандрівників-оріїв дізналися про це ще в прикордонному Іссі, але до останнього не йняли віри: чутки надходили вкрай суперечливі. Проте у Ктулухані остаточно з’ясувалося, що йти через Карнійські гори направду смертельно небезпечно. Якесь невідоме зло оселилося там, і мало кому зі сміливців щастило уникнути жахливої загибелі.

В багатому колись місті, що жило головно з перевізної торгівлі, всюди помічалися ознаки занепаду. Ктулухан стояв на самому караванному шляху, який проходив через Мосяжний перевал. Тепер ця дорога була для купців закрита. Всі сподівалися, що тимчасово, адже сухопутних шляхів до Тороса більше не існувало, а морем треба було робити втричі довший гак, та ще й повз Острів Горлорізів.

Оріїв непередбачена перешкода вельми спантеличила. Старший із них, котрого молодий супутник називав Учителем, мандрував до Мідного Міста у справах - віз до Предковічної книгозбірні якісь сувої, списані тайнописом. Молодшого кликали Ярмиром, і він сповняв при старому обов’язки джури, водночас переймаючи в нього нелегке мистецтво тайновідання. Позаяк орії вважалися чимось на кшталт магів, а їхня далека батьківщина здавна славилася як колиска чарівництва.

Плисти в Торос морем старий орій чомусь не хотів, хоча Ярмир пустився б у таку подорож охоче. Натомість Учитель наказав йому потовктися по шинках та базарах і вивідати все можливе про Мосяжний перевал.

Молодик із завданням більш-менш упорався, хоч не обійшлося й без пригод. Узагалі-то дужа постать Ярмира в чорному вбранні та з шаблею за плечима відразу вирізнялася в строкатому натовпі низькорослих ктулуханців, і зачіпати його ніхто не важився. Та молодий орій недоречно згадав, що літній Учитель аж ніяк не відзначався статтю чи войовничістю, а всі поступалися йому дорогою з незрозумілою пошаною. Якось він поцікавився, в чому тут річ, але наставник відбувся малозрозумілою притчею про змагання трьох Майстрів, із яких один дуже вправно ухилявся від кинутих у нього каменюк, до другого вони просто не долітали, а в третього ніхто не кинув жоден камінь. Тому Ярмир подумав, що, може, секрет у особливій ході Вчителя. Він і собі згорбився, сховав руки в рукави й низько опустив голову, не роззираючись навсібіч. Але щось не спрацювало, бо майже відразу до нього пропхалося двійко гевалів сумнівної зовнішності й грубо зажадало віддати гроші та цінності. Ярмир на пропозицію не пристав, і тепер п’ястуки немилосердно скніли, а очі доводилося ніяково ховати від пильного погляду старого орія.

Вчитель, звісно, помітив замішання свого опіканця й, мабуть, здогадався про його причину. Але в деталі заглиблюватися не став, лише похитав скрушно лисою головою, приліг на ложе під запненою віконною проймою й махнув рукою:

- Розповідай!

Ярмир зітхнув вільніше, прихилився до одвірка й заходився викладати добуті чутки та плітки.

- Достеменно ніхто нічого не знає. Одні кажуть, що на перевалі стоїть військо Мідного Царя, вбиваючи кожного, хто потикається в той керунок. Торік там загинув принц Магактул із загоном лицарів, і єдиний уцілілий перед смертю божився, що їм направду протистояла незліченна рать.

- Дурниці, - спроквола кинув Учитель. - Не бачу, навіщо це Торосу.

- Еге ж, цьому не дуже вірять, бо Мідне Місто страждає від відсутності караванів не менше, ніж Ктулухан, - згодився Ярмир. - Більшість схиляється до думки, що на перевалі загніздилися розбійники…

- І це малоймовірно. Де ти бачив харцизів, які при здоровому глузді стали б супроти лицарської витяги? До того ж, перекриття гостинцю нічого б не дало грабіжникам. Навпаки, вони мали б бути зацікавлені, щоби валки й далі ходили через гори.

Молодий орій почухав у потилиці й знизав плечима. З-поміж пояснень, які йому довелося нині вислухати, думка про розбишак видавалася верхом розсудливості. Та хай Учитель вирішує сам.

- Ще варнякають, що на перевалі завівся дракон. Огнедишний. Я зустрічав селянина, який навіч бачив його. Каже, потвора спекла полум’ям і пожерла всіх його овець. Показував рубці від опіків…

Старий мовчав, і Ярмир провадив далі:

- Трійця мисливців розводилася про перевертнів. З’являються, мовляв, як люди, а потім перекидаються чи то на ведмедів, чи то на шаблезубів…

Учитель покахикав, та молодий орій не був певен, що то сміх.

- Дехто вірить, що на Мосяжному відкрилася брама пекла, і звідти вилазять невимовні потвори, щоби полювати на праведних і грішників. Інші заперечують, що то всього лише вхід у царство Малого Народцю, котрий живе в надрах гори й не бажає терпіти сусідство людей…

- Сон розуму породжує чудовиськ, - пробурмотів старий орій задумливо.

Ярмир помовчав сконфужено, а тоді закінчив:

- А один недоумок, що годується при корчмі, твердить про живого мерця, що виліз із придорожнього склепу й роздер його поплічника.

- Там направду стоїть гробниця ченця-хранителя, - гмикнув Учитель і раптом сів, немов якась думка вразила його. - А нумо… пригадай, чи не було чогось спільного в усіх цих байках?

Ярмир подумав якусь мить і невпевнено відказав:

- Та ніби нічого такого… Хоча… Багато самовидців згадують між іншим якийсь дим! Чи то вогнище там куриться, чи парує щось… Дехто каже, що то димиться вхід у Геєнну Огненну. Або ж дракон сапає зі свого лігва… Іноді ще приплітають якесь несусвітнє око, а часом і язик - як на мене, це вже повна маячня.

Здавалося, старий орій слухав джуру через верх, поринувши в болісні міркування. Врешті, він міг просто розважати про щось своє. Або ж обдумувати їхній подальший шлях. Адже наймудріше - і найбезпечніше - оминути сумнівне місце якнайдалі.

Коли мовчанка надто затяглася, знуджений Ярмир прочистив горло й шанобливо запитав:

- Може, я почну потроху складати пожитки? Мулів доведеться продати, боюся, нам вони більше не знадобляться. Завтра треба б піти на пристань, розвідати, чи є попутні кораблі…

- Так-так, збирайся, - кивнув старий неуважно. - Тобто ні, - похопився він раптом і зміряв Ярмира допитливим поглядом. - Гадаю, є сенс тобі ступити на іншу стезю…

- Га? - не втямив молодий орій, якого сентенції наставника нерідко заганяли в суточки. - Ви знаєте обхідну дорогу?

- Щоб іти в обхід, треба мати певність, що прямий шлях відсутній. А це не так.

- Але ж… усі ці розповіді… Диму без вогню не буває!

Учитель загадково всміхнувся.

- Ще й як буває, друже мій!

Відтак він споважнів і сухим, скрипучим голосом наказав:

- Завтра ти вирушиш у гори й очистиш Мосяжний перевал. Мусимо бути в Торосі щонайпізніше через тиждень.

Ярмирові здалося, що він недочув. Приголомшено вирячившись на Вчителя, молодик пробелькотав:

- Я… Я? Сам-один? Та ж ніхто досі…

- Ти орій, - відрізав старий гостро. - Вирушаєш на світанку - і квит. Приготуй зброю та спорядження.

- Але з чим… з ким я там маю зітнутися? - в досаді сплеснув руками Ярмир. - До чого готуватися?

Вчитель лише байдуже знизав плечима.

- Гадаю, це ти побачиш на місці…

***

Все складалося зовсім не так, як уявляв собі Ярмир.

Як виявилося, корчемні пересуди були зовсім не порожнім блягузканням. Вже за кілька польотів стріли від Мосяжного перевалу молодому орієві почали зустрічатися кістяки й закоцюблі трупи. І що далі він ішов, то мерців ставало більше. В одних були розірвані груди, другі лежали, мов поламані ляльки, без голів та кінцівок, треті валялися потяті холодною зброєю, четверті нагадували обсмалені головешки… Що могло вчинити подібне спустошення, годі було й уявити.

Проте нікого й нічого Ярмир наразі не помічав. Косе вранішнє проміння яскраво освітлювало перевал, різьбило кожен камінець на тлі бездонної синяви небес. Якщо не рахувати небіжчиків та кінських трупів, дорога й околиці були пустельними. Потягав пронизливий вітер, пошарпуючи купини чахлого ялівцю й жерепу, але це й був увесь рух, який ловило око.

Орій на хвилю спинився, дослухаючись. Та гори мовчали, велично пнучи до сонця могутні сизо-білі груди. На верховинах святково сяяли незаймані сніги, в урвищах кублилися рештки нічної імли, що все ще спливали подекуди ледь помітними струминками з вигадливо поламаних схилів.

Майже так само супокійно було й на душі в Ярмира. Учитель не раз напучував, що в хвилини найбільшої небезпеки слід вигострити розум, виготувати тіло й приборкати серце. Тому відчувалася лише легка тривога - через невідомість, та ще якась хлопчача, непогамовна цікавість. І, звісно, азарт близької пригоди міріадами бадьористих бульбашок нуртував у крові, збуджуючи до краю всі відчуття.

Почувався так орій не через самовпевненість чи недалекоглядність. Просто він знав, що, найпевніше, зможе дати раду з будь-якою нечистю - позаяк тепер день, і закляття його діятимуть удвічі дужче, - так само як і з будь-якою людиною - оскільки відточував бойове мистецтво вже не один рік. А якщо збагне, що перемогти годі - не вагаючись відступить, щоби обміркувати причини невдачі й потім спробувати ще раз.

Не завваживши ніде небезпеки, Ярмир швидко попрямував горі схилом. Як і раніше, нічого не відбувалося, мовби він не наближався з кожним кроком до невідомої загрози. Це дивувало й насторожувало. Де ворожі армії, сонми злих духів, кровожерні потвори? Довкола лише порепані від морозу брили. Та ще побита негодою будівля бовваніє віддалік - мабуть, ота сама гробниця, звідки мумія вирвалася. Самої мумії, щоправда, не видно… хоча кілька трупів там лежить, спробуй розберися! І ще дим! Ти ба, і тут не збрехали!

Молодий орій притишив крок, пильнуючи й водночас обмірковуючи побачене. Побіля склепу направду височіло щось на кшталт стрімкої арки, під якою наче курів пригаслий присок. Чи, може, дим сотався згори, або й рясно струмував із кручених рамок? Досить того, що димний серпанок сплітався в химерну ворухку запону, крізь яку годі було побачити гори на задньому тлі. І - справді! - дим не виходив за межі арки. Та це було й усе. Жодної небезпеки дивна споруда, вочевидь, не становила. Навпаки, здавалося, вона дихала чимось заспокійливим, мирним, наче б навіть вабила зазирнути глибше в її туманний глиб…

…Усе відбулося несподівано й дуже швидко. Ярмир не встиг і кліпнути, як поряд казна-звідки вигулькнула якась нечітка постать. І відразу атакувала.

До честі орія, його таки не вдалося заскочити зненацька. Краєм ока він вчасно помітив небезпеку й звичним зусиллям увів тіло в бойовий ритм. Світ довкола на мить застиг, мов у шматку бурштину, а тоді наче б сповільнив свій звичний біг. Зате рухи Ярмира стали набагато швидшими й точнішими. Організм запрацював у прискореному режимі, спалюючи втричі більше життєвої енергії. Та зараз це було випрадано.

Перший випад, дуже підступний і небезпечний, орій відбив механічно, відзначивши, що противник (а то була людина!) орудує зарійською шаблею, подібною до його власної. Коли леза з дзвоном зіткнулися і розлетілися, мов бризки вогню, Ярмир спробував контратакувати, але, в свою чергу, наразився на глухий захист. На його подив, герцівник рухався так само швидко й володів зброєю бездоганно. Це дещо урівнювало їхні шанси. Але зараз він покаже, на що здатен у бою орій!

Кількома ковзаючими кроками Ярмир відступив, навмисно відкриваючи прогалини в своєму захисті, щоби з’ясувати, наскільки нападник досвідчений боєць. Хитрість не вдалася: той на штуку не купився, натомість наніс декілька дошкульних ударів знизу, майже прославшись у приземному леті. Хто не був знайомий із вирійським стилем фехтування, зараз уже холонув би бездиханним трупом. Але Ярмир сам користувався таким, тому легко відбив атаку й негайно спробував покарати зухвальця. Прийом називався «млин», Учитель показав його всього кілька місяців тому. Доволі карколомна комбінація стрибків із перевертом, зате він неї майже неможливо врятуватися.

Поєдинщик зміг, а значить, був знайомий із «млином»! Здивування Ярмира росло. Хто він? Невже також орій? Убраний подібно, в рухах проглядають роки безнастанних управлянь. Лице не роздивитися - як і в нього, воно запнене від холодного гірського повітря темною хусткою. Але ж орій ніколи не здійме руку на побратима! Й ніколи не нападе першим!

Утім, розмірковував Ярмир лише мить. Наступної хвилі бійці знову закружляли в стрімкому бойовому танку, який сторонньому глядачеві здався б радше змазаним від швидкості вихором. Леза шабель маяли напівпрозорими язиками, жалили порожнечу, жалібно дзенькали, щоб наступної секунди знов хижо, з присвистом захурчати в марних пошуках жаданої плоті.

Молодий орій діяв усе зваженіше, розуміючи, що цього разу йому трапився гідний супротивник. Він ще ніде не зустрічав подібного майстра двобою… За винятком Учителя, ясна річ, котрий, утім, зброєю практично не користувався... Хоч скільки Ярмир атакував, усі його хитрування пропадали марно: суперник наче наперед знав, де опиниться шабля, і встигав вчасно відхилити смертоносний клинок. Нападав же він також незвично, немов відчував найуразливіші місця в обороні орія, й тому доводилося прикладати всіх зусиль, щоб утримати ситуацію під контролем.

Бій тривав уже довгенько, супротивники помітно стомилися й поступово змушені були вийти з бойового ритму. Тепер усе вирішували пильність та спритність, котрих у обох було не позичати. Рубаки виглядали спокійними. Невідомо, що собі думав темний нападник, але Ярмир твердо вирішив піти з поля бою лише переможцем. Не тому, що відчував себе дужчим. Просто розумів: суперник не випустить його живим. Тож або - або! До того ж, треба, нарешті, покарати злочинця за криваві лиходійства, які він звершив!

Додумати, як один чоловік, хай навіть майстер бою, міг уколошкати кількадесят людей та коней, причому не лише зарубати, але й порозривати багатьох на шматки, орій не встиг: герць розгорівся з новою завзятістю. Ярмира пойняла весела злість, він моторно насідав на чорного ворога, шабля немов ожила в його руці, сплітаючи навколо орія непробивну павутину й раз-по-раз по-зміїному вихоплюючись уперед разючою блискавкою. З кожним ударом він відчував незбагненну впевненість, що тепер точно переможе, причому вже швидко, ось-ось…

…Зненацька щось боляче штрикнуло молодого орія в шию, біля основи черепа. Першої миті він не звернув не це уваги, бо саме відбивав заплутану комбінацію випадів чорного вбивці, до того ж ніяк не сподівався нападу ззаду. Аж раптом тіло звела пекуча судома. Годі було поворухнути бодай пальцем. Ярмир безпорадно подивився на суперника, насторожено застиглого з піднятою шаблею, відтак ноги йому підломилися й кам’янистий ґрунт навально метнувся назустріч.

Перед тим, як свідомість потьмарилася, орій устиг помітити над собою незворушне лице Учителя…

***

Прочумався Ярмир у заїзді, в їхній убогій кімнатині. Годі було збагнути, як він опинився тут. Може, події на перевалі лише приверзлися в тривожному сні? Тоді він і не ходив наразі нікуди, й виправа на Мосяжний іще попереду… Але чому так болить усе тіло? Цілком певно, схожі відчуття бувають лише після тривалого бойового ритму. Виходить, пригода таки мала місце насправді? І ґуля на потилиці… Але який стосунок має до цього Вчитель?.. Де він, до речі?

Ніби у відповідь на його думки запона на дверях відхилилася, й до кімнати, присвічуючи собі ліхтарнею, поволі ступив старий орій.

«Уже вечір?» - здивувався Ярмир, не зводячи з Учителя настороженого погляду. Але той, не звертаючи на джуру жодної уваги, кинув у куток якусь важку торбу й стомлено опустився на ложе. За хвилину звідти почулося розмірене сопіння.

Це вже було занадто! Ярмир рвучко сів, звісивши босі ноги на долівку. Хай там що, а він не мав наміру витріщатися цілу ніч у темряву, гублячись у здогадках і не тямлячи, чи то поволі божеволіє, а чи з нього роблять бовдура. З боку Вчителя це було несправедливо, нечесно…

- Заспокойся, Ярмире, - почулося з присмерку, й молодий орій злякався, що допіру мимоволі думав уголос. - З тобою все гаразд, хвала богам. Нетерплячість, щоправда, чеснота сумнівна, та тобі її можна пробачити… з огляду на обставини.

Відчувалося, що Вчитель посміхається.

- Я… - пробурмотів Ярмир розгублено, а тоді зціпив зуби і з притиском зажадав: - Хочу знати, що..? Навіщо..?

- Це було випробування, - не дав йому договорити Вчитель. - Уже вибач старого за мимовільну примху. Власне, все життя наше - суцільне випробування, та іноді трапляються нагоди, проходити повз які просто нерозумно.

- Виходить, ви з самого початку знали, що на Мосяжному нічого немає, й найняли того блазня, щоб я повправлявся у фехтуванні? - пирхнув Ярмир гірко. - А коли він почав подаватися, просто вирубали мене своєю метавкою?

- А трупи? - резонно нагадав Учитель. - Усе не так просто, як тобі здається. Почнемо з того, що перехід направду був перекритий, і утримувало його зло, майже нездоланне для простих смертних.

- І що ж то було? Мене воно, як бачите, здолати не змогло! - саркастично, хоч і не без гордості, всміхнувся молодий орій.

- Мабуть, ти не простий смертний, - гмикнув старий, і в його вустах це прозвучало як один зі звичних малозрозумілих жартів.

- Це не відповідь, - образився Ярмир. - Раз ви мене випробовували, я маю право хоча б знати, чи пройшов іспит.

- Безперечно… - Вчитель помовчав, а тоді несподівано заговорив про інше. - Багато років тому, мандруючи прибережними містами на захід від Шаммару, я зустрів дивного червоношкірого незнайомця, зодягненого у вбрання з різнобарвного пір’я. Як виявилося, він приплив на торговому вітрильнику з самого Світокраю, з-за Великої Води. Світокрайці рідко навідуються до нас, тож я не пропустив нагоди побалакати з ним про його батьківщину. З-поміж іншого приходько повідав мені про своїх богів. Один із них називався Тескаліпоком і вважався повелителем смерті, зла й облуди…

Ярмир насторожився, розуміючи, що Вчитель розповідає цю історію не знічев’я. Тим часом старий орій так само непослідовно заговорив по-суті:

- Ще вчора я не підозрював, що знаходиться на Мосяжному перевалі. Та коли ти згадав про гробницю й дим…

- Дим? Він направду був там!

- …Відразу пригадалася розповідь світокрайця. Адже той віз у Шаммар кілька чарівних артефактів, потрібних для обряду ініціації магів. Називалися вони чорними свічадами й, за словами чужинця, належали колись самому Тескатліпокові.

- Все ще не тямлю, - зізнався Ярмир збентежено.

- Тескатліпок мовою Світокраю означає «димне дзеркало», - пояснив Учитель. - Тим-то чорні свічада мали властивість показувати темний бік людської натури. Не просто проявляти найпотаємніші людські страхи, а втілювати їх у плоть і кров. Шаммарські чародії використовували магічні дзеркала для духовного самовдосконалення, однак для простих людей це справилля було смертельно небезпечними. Тому врешті його вилучили з ужитку і передали на зберігання орденові ченців-хранителів.

- То у гробниці…

- Був похований один із таких ченців. Разом із ним у труну поклали чорне свічадо - повернули, так би мовити, небезпечну надібку її власникові - Тескатліпокові. Певна річ, ніхто з окільного люду не потривожив би місце спочинку хранителя. Однак туди, мабуть, проникли якісь зайди й випадково розкрили артефакт.

Ярмир недовірливо схилив голову:

- Хочете сказати, що всі оті люди… тобто трупи… насправді забили себе самі?

- Над ними взяли гору їхні власні неусвідомлені страхи.

Запала тиша. Молодий орій силкувався безпристрасно осягнути почуте, проте воно ніяк не бажало вкладатися в голові.

- Стривайте, Вчителю, - нараз похопився він, уражений наглою думкою. - А з ким же тоді змагався на Мосяжному я?

- Гм… Ну, до певної міри - з собою!

- Хіба я боюся самого себе? Це ж смішно!

- Але очевидно, - зітхнув старий орій. - Ти давно навчився не лякатися ближніх. А от повної впевненості в собі ще не віднайшов. Тому часто підсвідомо побоювався, що робиш щось не те чи не так. Хоч визнавати це не бажав навіть перед собою. Тож важливо було змусити тебе подивитися на своє друге «я» мовби збоку… Це й було суттю випробування.

- Навіщо ж ви втрутилися в поєдинок?

- Не можна перемогти себе, не померши.

- Тоді в чому ж був сенс двобою? Адже я так і не зміг убити…

- Зміг! Ти переміг свій найпотаємніший страх - і цього достатньо. Проте можеш не стерегтися досконалості, - гмикнув Учитель, - людині її однаково не досягти… А тепер давай-но спати - завтра в дорогу.

- Через Мосяжний перевал?

- Авжеж, він тепер безпечний.

Ярмир кивнув і машинально влігся на ложе. Але тут-таки нова гадка штрикнула його, примусивши звестися ще раз.

- Учителю, як же шлях може бути вільним, коли я навіть не наближався до чорного свічада?

- Онде воно, в торбі лежить, - спроквола обізвався старий орій, перевертаючись на другий бік. У Торосі віддам у Релікварій.

Ярмирові вуха запашіли від сорому. Він, молодий і сильний, замість сповнити загадане, ледь не згубив себе у дурному герці, та ще й гонорувався допіру своєю вправністю! А Вчитель отак любісінько, завиграшки, пішов і взяв темний артефакт голіруч. І каже про це ніби між іншим, як про щось не варте уваги!..

Мабуть, для старого Ярмир навіть у темряві був відкритою книгою, бо, покрутившись трохи, Вчитель раптом дещо збентежено зізнався:

- Як і в кожної людини, в мене є свої страхи. Я… не ризикнув зазирнути в чорне свічадо… - Тут у голосі його знову прослизнули іронічні нотки: - Та цього й не знадобилося. Бач, вирішення з самого початку було вкрай просте. Хай те свічадо й чорне, але, як і для будь-якого дзеркала, йому потрібне світло. Вночі артефакт цілком безпечний… якщо, звісно, не боятися темряви.