День перемоги

I ain't happy, I'm feeling glad

I got sunshine, in a bag

I'm useless, but not for long

The future is coming on

(Gorillas)

На мені – плетена мереживна шапка, з тих, що колись продавали на Андріївському узвозі, смугастий різнокольоровий светр і довжелезна, до п’ят, спідниця. Ніколи раніш не носила спідниць. Але моя таємна гордість – це черевики. Великі, шнуровані, зтерті вщент чоловічі черевики.

У дитинстві до нестями хотілося примкнути до якоїсь субкультури – через порушення особистісних соціальних зв’язків, мабуть. Але жодна альтернативна громада так і не визнала мене своєю. Всі мої спроби примкнути до великої сім’ї дзвінко відскакували від незбагненної оболонки, як схематичні шматочки карієсу від непохитного схематичного зуба з колишньої реклами жуйки.

Може тому, що я не дуже люблю людей.

І от я маю вигляд пересічного столичного хіпана кінця дев’яностих. І люди до мене йдуть. Бо я соціальний працівник. Ні, подорослішавши, я не вилікувалася від побутової мезантропії. Просто задіяним у соціальній роботі легше вижити – до моїх обов’язків належить розподіл одягу та їжі. Так, наше суспільство розвиваеться – соціальна гарантія на речі першої необхідності – це неабиякий показник!

Спочатку, коли народ ще вештався знеструмленими тунелями метро, всяке було – і бандитизм, і мародерство, і ще багато різного високоцивілізовного лайна... Але все ж таки зібралась купка людей, що заходилась локально відбудовувати суспільство. Знайшлося багато головатого народу, який, зненацька вивільнившись від старих соціальних зобов’язань, отримав змогу займатися улюбленою справою. Недовчені фельдшери, непотрібні агрономи, вчителі-ентузіасти, електронники-аматори - всі стали затребувані, вшановувані і – щасливі. А я, от, стала потрібна людям.

Отож, в рамках предсвяткової соціальної програми я стою з величезною коробкою шмаття на Головній площі, де скупчилася більшіть народу. Я ще за старих часів вважала, що одягатися в секонд хенді – це круто, а зараз із втіхою спостерігаю строкатий натовп, якому б подивувалися найкрейзанутіші модельєри минулого, і виглядаю тих, у кого зносився одяг. І все на мій розсуд! Щасливець підзивається і отримує обновку. Он як – кожному за потребою. Утопісти минулого також би плакали.

Гірше було із їжею. Від початку Відродження наша чисельність збільшилася вп’ятеро. Спершу ми ледве відбивались від здичалих угруповань. А згодом чи то подіяли заклики до збереження людства, чи то вироблення електроенергії і питної води було неможливе за відсутнодності мізків, але багато хто покірно склав зброю и прийшов погрітися, помитися і поїсти гарячого... Є, звичайно, орди, що й досі блукалють нерозробленими ділянками метро. Але нам вони вже не страшні з того часу як скінчилися набої, і зброя перетворилася на дрюки. Нашу підземну фортецю з таким спорядженням вже не візьмеш. Особливо після силового затвердження за нами станції Арсенальної.

Так от, однієї болячки позбулися – отримали іншу – нестачу провізії. Звичайно, ми даємо собі раду завдяки гідропоніці. Та щодо необхідності для людського організму тваринного білку наші здичалі родичі все ж таки мають рацію. Ті консерви, що вціліли після катастрофи, давно стали байками, що їх розповідають на ніч рахітичним дітям. Подейкують, є ще склади, але – знайди дурня, який висунеться назовні. Два імпровізовані загони не повернулися.

Річ у тому, що ніхто досі напевно не знає, що трапилося тоді нагорі. Говорять і про ядерний вибух, і про метеорит. Бачила декількох, яким „у службових справах” довелося висунути туди носа. Не довго бачила – на шляху до хоспису (страшне місце). Такі місця взагалі страшні, а зараз... Користь від живих мерців не виправдовує коштів на їх утримання.

А сповненим життя я роздаю одяг.

Людей на площі побільшало. Кожен намагається бути корисним у здійсненні історичного прориву. Про можливість відновлення супутникового зв’язку теревеніли вже давно, але не мали змоги налагодити наявне обладлання. Аж от, з місяць тому, провели чергове тестування і засікли „розумні форми життя”, тобто спільноту, яка, як і ми, не сидить склавши руки. А відучора почалося всенародне приготування до першої офіційної трансляції з „того боку”. Все проводитиметься на найвищому рівні: інженери закріплюють кабелі, перевіряють електромережу, розвішують кустарні динаміки по периметру. Сьогодні о дванадцятій буде ввімкнено величезного монітора, і світло відродження проллється на всіх присутніх. З цього приводу готується велике свято на зразок колишнього Нового року. „Штатні” літописці вже назвали цю подію Вінцем Відродження, найпрогресивніші ж взагалі лементують про народження Нової ери. Та простому люду до термінології новітньої історії байдуже. Він розкладає принесені лежаки, заздалегідь займаючи місця, щоб добре почути, чи є у тих, трансльованих, їдло.

Чого було вдосталь, то це алкоголю. І дивуватися нема чого, так завжди буває у скрутні часи. Якщо народ не п’є, значить він або зажерся, або його повністю деморалізовано. У нашому випадку – хай собі п’є...

О! Щось промайнуло... З колишнього життя.

– Гей! Ходи-но сюди!

Мене не чути. Я кидаю свою коробку, продираюсь крізь натовп і хапаю за рукав хлопчака. Так, я не помилилася – малеча із сусіднього двору. Колись ми товаришували. Зовсім не змінився.

– Здуріти можна! Сонечко, як ти? Де твої всі? – я майже падаю навколішки, щоб зазирнути йому в обличчя.

Хлопчина дивиться перелякано.

– Це ж я! Не впізнаєш? – я трясу його за плечі, щоб привести до пам’яті. Той скажено озирається навкруги, наче шукаючи від мене порятунку, але я вже розумію, що це лише паніка. Він тут один.

– Тихше, не лякайся, - шепочу я йому, обійнявши, більш для того, щоб не дати втекти. – Вибач мені, просто я дуже зраділа.

Він трохи заспокоюється, і я випускаю його з обіймів, щоб роздивитися.

Коли я навколішках, ми майже однакові на зріст. Він завжди був схожий на дівчинку: худорлявий, гнучкий, із хвилястим волоссям і великими очима. Однолітки з нього кепкували. Зараз він іще худіший, а очі в нього ще більші. Я хочу закріпити непевну довіру, непомітно взяти за руку, і – не можу дістатися його долонь. Стара роба на ньому така велика, що рукава звисають по коліна.

– Ходімо. Он моя коробка, – показую я. – Підберемо тобі одяг за розміром.

Тим часом народ трохи собі влаштувався. Йдуть монотематичні бесіди, звідкілясь лунає музика, хтось п’яно наспівує.

Я перевертаю догори дригом увесь свій мотлох, щоб знайти найгарнішого, допомагаю малому вибратися з його хламиди, наказую підняти руки і натягую на нього теплу строкату кофтину. Розправляю комір, закочую манжети…

– Подобається?

Перемога! Він посміхається.

«Це перемога, панове!» – якомусь розумнику потрапив до рук мікрофон. Усі принишкли, щоб послухати чолов’ягу, який видерся на імпровізовану трибуну посеред площі.

«Ця подія увійде до історії як…» – несподівано мікрофон харкає металево в аудиторію, і того стає нечутно. З натовпу до трибуни вже підбігають двоє, але не займають оратора, а кидаються поратися коло апаратури. Значить, виступ було заплановано.

Декілька секунд очікування, метушня із дротами, «раз-раз»...

«Панове, ми всі довго чекали на цей день!»

На промовця навіть наведено якусь світлову пушку. Напевно, позичили освітлювачі в теплиці.

«Ця подія увійде до історії як перемога людяності і розуму над невіглаством і тваринною ненажерливістю.»

З натовпу чутно оплески.

«Комунікативний акт, на який ми всі чекаємо, є свідченням незнищенності здорового глузду! Нам підвладні технології, в нас є однодумці, отже, ми процвітатимемо! Світ наш, панове! Ура! Усіх із перемогою!»

Натовп реве. Мені теж весело: от молодці! Після такого не вистачає тільки феєрверку.

Я озираюсь на малого. Той вже забув, що я поряд.

– Ну? Як тобі? – сподіваюсь я почути його міркування щодо побаченого. Але він і досі не може відвести погляду від мерехтіння світла коло трибуни. От так стоїть, зачарований, дивиться, чухає собі живіт. Якось завзято чухає...

У мене в голові вибухає.

– Швидко! Знімай! – я похапки здираю з нього нову одежину.

...Шкіра чиста. Кофта також.

– Вибач, здалося... – від переляку в мене підкошуються ноги.

Хлопець дивиться ошаліло. Я простягаю руку, щоб заспокоїти, але він шарахається від мене і зникає у натовпі.

– Стій! – я підводжусь, і не можу зробити ані кроку – шалено трясуться коліна.

Нерви. Розплата розслабленість. Тут, під землею, людей подекуди рятує відчуття приреченості. Якщо пам’ятаеш, що будь-якої миті з тобою може трапитися будь-що, стаєш уважним і беспристрасним водночас. Будь-які сподівання, якщо не справджуються, вмить роблять тебе безпорадним. І перед дикунами, і перед голодом, і перед тою тварюкою, що мені тут привиділася під светром у малого. До речі, на цю піку ми напоролися, вирішуючи ту саму проблему харчування. Так завжди – тільки-но виринаємо з багна, одразу ж потрапляємо до казки.

В нас тоді була маленька птахоферма (це було ще до останньої великої маханини зі щуроїдами на нашій території). Птицю вирішили не різати, бо несла вона, як на наші часи, золоті яйця. Так от, коли тих яєць стало замало, вишукався серед нас один біолог, що запропонував штучно збагачувати яєчний білок поживними речовинами. Буцімто білок розкриває потенціал якихось там мікроелементів, які так не засвоюються.

У нас є негласне правило – довіряй своїм, коли сам у чомусь не тямиш. Кожен почав отримувати свою «вітамінну дозу» у розмірі однієї краплини збагаченого білку із розпорядженням втирати її у мочку вуха. Саме так. Ніхто не сперечався – біохімічні технології. Їм надавалася цілковита свобода, адже повилазило повно незнаних мікробів і вірусів. Цьому явищу було знайдено пояснення – мутації, і обіцяно пів королівства тому, хто візьметься контролювати санепідеміологічну ситуацію.

От тоді виявили одого гарнюню, який спричиняв повільну атрофію мускулатури. Із традиційною медициною у нас все гаразд, стрептоцид із пеніциліном можна ложкою їсти. Ми навіть оперуємо. Але це не лікується. Через те, власне, у нас і виникла система хосписів.

Коли кинулися з’ясовувати причини епідемії, виявилось, що ця падлюка пристосувалася жити у тому злощасному білку, що їм усі натиралися… Зараз вона вже «ходить», як інфузорія-туфелька. Таскає на собі дім, який сама жере, поки не потрапить у когось крізь шкіру.

Цікаво, як там зі здоров’ям у наших «братів по розуму». До зв’язку залишилося менше години.

Музику зробили гучніше. Знов здійнялися талканина і галас. Народ собі танок водить – проводжає старє суворе життя. Посеред цього – я, вчепилася в свою коробку, як в рятувальний круг. Ніколи не любила слемів.

– Гей, дівчинко! Ти чого тут стовбичишь?! Гуляти треба! – це до мене „прикрутило” звідкілясь п’яну веселу тітку.

Я показую на свою коробку, мовляв, – працюю.

– Ходімо танцювати! – вона висмикує мене з мого сховища, наче за шкірку кошеня.

– Я не вмію...

– Дурня яка! – тітка штовхає мене у натовп і перекриває усі шляхи до відступу.

А тітка кумедна: затовста для своєї блискучої синьої сукні, з відкоркованою пляшкою справжнього „Совєцького” шампанського в руці (і де можна було все це надибати?). Вона сміється, шалено гецає під музику, її ціцьки ледь не вивалюються з декольте у кожнім стрибку, і на всі боки летить піна з пляшки. Мені стає весело. Я захожуся скакати разом з усіма, відсьорбуючи мимохідь кожного запропанованого пійла.

Так ми самозабутньо кружляємо, аж от щось стається із світлом... Воно заливає геть усе, визволяючи від одвічного підземного півмороку речі, стіни і людей. Усі як один повертаються до джерела, у всіх перехоплює спільний подих. Це дванадцята, монітор включено. А на ньому...

Ви не повірете, яким приємним може бути білий шум. Він до країв наситив наші почуття, наче ми увесь цей час були неживі і ненасправді, а він – єдина жива субстанція, що торкнулася нас, і ми відтаяли. Сигнал з’являється за мить і, наче нервовий імпульс, розправляє нам легені. Я і натовп вибухаємо шаленим воєм, вереском, реготом, плачем.

На моніторі – панорама такого самого психозу. Я обіймаюся з кимось поруч, відчуваю на щоці чиїсь сльози, у саме вухо мені щось волає незнано звідки взятий бригадир моєї робітничої підгрупи. Не істерично волає – цілеспрямовано. Я зиркаю на нього, він вказує напрям, і йде. Я – за ним. Перед тим, як пірнути у прохід технічного тунелю помічаю, що тансляція припиняється.

У службовій комірці на нас чекають троє з моєї підргупи. Всі як я – п’яні і тупі. Після декількох годин галасу тиша навалюється, як бетонна плита. Ми гаркаємо один на одного, вітаючись, і сяк-так вишикуємося перед головним. Ноги мене ледве тримають.

Бригадир розповідає про електромагнітний сплеск, про сигнал сос, зафіксований просто перед зв’язком, і тишу в ефірі зараз...

– А то шо було? На площі? – виходить один із трансу.

– Бутафорія. Самі себе показували, щоб у натовпу дах не з’їхав, – вже зрозумів інший.

– Наказали спочатку перевірити ретранслятори, – резюмує бригадир. – Вам – Дніпровський.

– Туди?! – тикає пальцем вгору найп’яніший, раптом отямившись.

– Так. Дійдете до Арсенальної, звідси кілометрів з шість, доріжка проторена. Там видадуть інструмент і захисні костюми. Поліпшені. Звідти – далі, на Дніпро...

– А з Арсенальної там нема кого послати? – питає один єхидно.

– З посту ніхто не зніматиметься. Через свято на Межах поставлено професійну варту.

– А ми, виявляється, професійні ретрансляторники...

Я мовчки спостерігаю цю дріб’язково-інтелектуальну бійку. Я знаю, хто ми – соцпрацівники, професійні миші в коморі, поважні невігласи. Так легше вижити, я вважала…

Наостанок жалісливий дядечко пропонує нам прийняти якоїсь гидоти, щоб протверезіти. Ми дякуємо і відмовляємося. Вже протверезіли.

І знов проходимо Головною площею, де сомнамбулічно тиняються люди. Кожен поодинці. От він – крах сподівань. На блокпості отримуємо карту, сірники, два смолоскипи, чотири кийки, дробовик, сім набоїв і плентаємося далі.

Шлях і справді проторений. Тобто нас не зжирають просто на ганку рідної домівки. Окрім Арсенальної і нашого таких містечок ще два. Шляхи сполучення між ними посильно патрулюються. Усе це входить у Межі, по периметру яких влаштовані ватові фортеці – у кожному з магістральних тунелів. Та шантрапа, що потрапляє у Межі нерозробленими лазівками у більшості поводиться тихо, але поодинці тут краще не ходити. І не розмовляти по дорозі. І дивитися на всі боки.

Так і йдемо. Один за одним, по рейках, роздивляючись склепіння тунелю у мерехтінні смолоскипу. Будь-який звук біжить попереду нас, спритно шугаючи по розгалуженнях, тож намагаємося не шуміти. Говорити нема про що. Позаду – третина шляху.

– Гадаєте, ті костюми надійні? – зривається один.

– Так. – відповідає інший. Його авторитет у таких питаннях безумовний. Колись він мобілізувався до нас з Межі у локальну варту. В соціалку подався, як було відомо, від нудьги. Буцімто в нас занадто спокійно. Він знає карту, на ньому камуфляж, в нього дробовик. Тільки на голові – смугаста вовняна шапка. Моя робота!

Перший нервово зітхає.

Їх модернізували… – додає на це межовик і здає себе із потрухами – він також не впевнений.

Я мовчу, концентруюся на ходьбі. Якось я занадто втомилася.

Далі йдемо стуливши пельки, аж поки не виходимо з тунелю на занедбану платформу. Тут іще деінде залишилося облицювання на стінах, а над головою – фрагменти іконоподібних зображень історичних діячів.

– Станція «Золоті Ворота», перехід на станцію «Театральна» – проголошує замикальний.

Пів шляху подолано! Зараз перейдемо на іншу гілку, а там – ще два перегони.

Попереду – мертвий ескалатор – шлях угору у суцільну темряву. Недобре.

Межовик наказує видати йому другого смолоскипа, підпалює і жбурляє, закрутивши, у морок ескалаторної галереї. Розумно. Від звуку удару древка об каменюку підлоги вгорі хочеться замружитися і провалитися крізь землю.

Та наступної миті гул розчиняється, а ніхто зверху не кидається нас гасити. Ми ще хвилину прислухаємося до тиші і отримуємо наказ дертися нагору – до світла.

Після цього нервового струсу я почуваюся взагалі кепсько. От піднімемось, перебіжимо відкриту місцевість, і пропонуватиму привал.

Перші пішли вперед.

Ступаючи на першу «злизану» сходинку, відчуваю під ногою пружну ребристу поверхню і раптом млію від задоволення, як у дитинстві. Колись завжди намагалася зробити декілька кроків перед тим як сходинки стануть стойма і тітка з оглядової будки у мікрофон умовлятиме пасажирів не бігати по ескалатору.

Я йду обережно, намагаючись не сполохнути примару, аж раптом застигаю на черговій сходинці не в змозі піднести ногу. Занадто для звичайної втоми...

Я про таке чула. Білковий пожирач їсть мускульні волокна, буравлячи тіло вглиб – до нутрощів. Спочатку це загальна слабкість, потім оніміння кінцівок, порушення зору і слуху, згодом – параліч, хоспіс, темрява, пролежні і – смерть від задухи або зупинки серця...

Я не викручусь! Мене викриють і упекуть вже на Арсенальній!

Зі спини вже обганяє замикальний. Долоні стають липкі.

– Чого стала?

– Зачепилося...

Перше бажання – шугнути у темряву, розчинитися, у будь-який спосіб уникнути долі «державного» утриманця.

Безглуздо.

Треба затаїтися, дійти до Дніпра. Все ж краще, ніж так.

Вгору я видераюся майже на самих руках.

Троє стоять згуртовано, оглядаючи руїни. Ох і дісталося ж тій Театральній! Понищено майже всі арки, всюди кам’яні брили. Дивно, що й досі тримається стеля.

– Диви. Он там... – показує межовик у темряву.

То зграйка дітей. Вони причаїлися за каменюкою і роздивляються нас на всі очі, наче ми інопланетяни.

– Отакої! Малеча, ви звідки тут?

Ті виступають із темряви і сунуть до нас. А їх тут чималенько. Всі брудні, деякі майже голі, але багацько – у дорослому одязі.

Двоє одразу розуміють, що до чого, і перехопивши кийки зручніше, стіночкою квапляться до тунелю.

Ми із межовиком лишаємося на місці. Для мене бігати – це занадто.

Я пам’ятаю декілька історій, де йдеться про неймовірну здатність малечі уникати смерті. Говорять, їм щось дане за їх слабкість. От зараз, наприклад, їм дані ми.

Межовик, наче недоумок, крутиться на всі боки, виставивши перед собою дробовик.

- Бий! – кричу я.

- Дітей?! – він ледве не плаче.

Он воно що! Боєць спецпризначення… Авжеж! Військовий нездара! Соціальний працівник із дробовиком!

 – Даремно! Нічого не буде! Нам не буде... Ніякого Відродження! – він приречно падає на дупу, знесилений фаталістичним прозрінням.

– Все буде, – я сідаю поруч, знаючи, що вже не зможу підвестись. – Ми налагодимо зв’язок, дітлахів відловимо...

В голові трохи паморочиться.

– Бий! Вони полохливі, – згадую я малого на Головній площі. – Давай, на рахунок: три, два...

...Один. Я підхоплююсь...

– Тш... лежимо.

Світло сліпить.

– Як тебе звать? Пам’ятаєш?

Називаюся. В очах розвиднюється.

– Пречудово! – говорить бригадир. Ні, не бригадир.

Лежу, прикута до стерильного ліжка.

Бригадир розмикає ремені на руках і ногах.

 – Візьми-но в медсестри, випий.

Медсестра! А бригадир – то лікар.

 – Вітаю! Дуже вдало!

Я роздивляюся сонячні відблиски на стінах. Давно такого не бачила.

– Чесно кажучи, я сумнівався, узгоджуючи сеанс із центром зайнятості. Це твій профорієнтатор мене переконав – подякуєш, – бригадир-лікар посміхається мені краєчком вуса. – Комунікативні порушення викорінюються у підлітковому віці. Але ти молодчина! Я тобі тільки раз допоміг. А так – сама собі змоделювала дійсність, намагалася налагодити соціальні контакти…

– Це було з практичних міркувань, – вирішила я встрянути у звіт.

– Авжеж, особливо кучеряві хлопчики!

– Я його знала! Тобто, знаю…

– Годі тобі, – відмахується лікар. – Впродовж всього гіпнозу була позитивна знаковість: той монітор, одяг, танці… Перераховувати далі?

– Ні. Скільки я була під гіпнозом?

– З півтори години. Враховуючи медикаментозну підготовку і навіювання.

– А всі ті роки?..

– Хибна пам’ять. – перестрів моє запитання лікар. – База для моделювання. Скоро минеться.

– А смерть? Це ж ви!..

– Дуже важливий момент. – поважно мовить дядько. – Стародавня практика багатьох народів. Ти знаєш. Перед лицем смерті  відбувається «перезавантаження» світосприйняття. Страхи стають дріб’язковими, усе колись важливе – ніби несправжнім. Як почуваєшся?

– Очі злипаються…

– Це снодійне. Треба привести до ладу твою нервову систему.

 Засинаючи, я бачу літо, будівлі, сквери, людей на лавках, посмішки, морозиво у ріжку… Так, звісно. Все не насправді. Насправді я конаю під завалами станції метро «Театральна».