Ця змучена й скривавлена держава

|Уся чорнота Києва|

Нова мораль в дії. Ще одна сторінка нашого фантастичного райського майбутнього.

Ще один поріз на тілі полоненого. На грудях, зовсім близько до серця. Неглибокий, але кривавий. Він сидить, голий та принижений, понівечений і знесилений. Свіжа кров обтікає ту, що вже встигла засохнути. А я стою над ним з ножем і все одно розумію, що програю. І Цісар осудливо дивиться на мене з портрета, який займає усю стелю великої темної зали.

— Давай, Максиме, тобі треба розказати мені зовсім трохи, щоб усе це припинилося.

На мені чорний шкіряний фартух, такий, ніби ми знімаємо кіно про тортури, а не проводимо їх. Естетика вчинку тепер важить не менше, ніж його суть. Фактично, естетика і є невід’ємною частиною суті. Такі, як Максим Кривенко, цього ніколи не розуміють.

— Ти ж розумієш, що ти щасливчик, і я — твій останній шанс? — говорю я, імітуючи спокій. — Особливий гість, можна сказати. Не кожного покидька приходить допитувати особисто міністр.

Якби у терористів Спраги могли осягнути концепцію корисної естетики, туди б нізащо не брали таких, як цей недолугий жиробас. Але це нічого, скоро я помітно зменшу його вагу.

— Я вже казав — я нічого не знаю, — хрипло каже арештант, випльовуючи кров. — Спрага так все продумала, щоб ніхто окремий нічого суттєвого не знав, а лише виконав свою частину плану.

— Ти не можеш виконувати частину плану, навіть не знаючи його мети. Я тобі не вірю. А коли я не вірю, тобі боляче.

Він теж знає, що переміг. Ми обоє добре розуміємо, що я вже нічого з цим не вдію, нічого не дізнаюся, просто замучу покидька до смерті, щоб хоч трохи зігнати злість.

— Ми їй довіряємо, — далі хрипить. — Робимо те, що вона скаже, без заперечень і нарікань, бо віримо в її план.

Я б’ю його в обличчя. Нове розсічення, цього разу над лівою бровою.

— І куди тебе привела ця віра, паскудо?

Максим Кривенко, тридцять сім років. Тіло занедбане, дух зіпсований. Працює діловодом у Медичному центрі святого Дмитра, має двох дітей, яких вирощує такими ж деградантами. Виростуть педерастами чи просто щурами, точно не кимось корисним чи красивим. Я б ніколи й не подумав, що такі незграби здатні на боротьбу, а тим паче на боротьбу проти Цісаря. Чоловіка, на рахунку якого перемоги над набагато не безпечнішими супротивниками: старим гнилим урядом, приватними арміями олігархів, татарським повстанням, русофобськими мілітаристами, без яких нарешті вдалося примиритися з Росією й закінчити довгу братовбивчу війну.

Але я мав на руках усі докази, що Максим Кривенко у вільний від роботи час виконував чимало доручень Спраги.

— Ти вірив головній терористці України і тепер стікаєш кров’ю, — кажу я. — Між іншим, уже маю ордер на твою страту. Хочеш, дам почитати?

Я дістаю з офіцерського планшета листок з печаткою Верховного суду, вже хочу почати читати йому вголос, але арештант перебиває мене:

— А куди вас приведе віра в Цісаря? Не відповідайте, ми обидва знаємо відповідь.

Віра в Цісаря привела мене на посаду міністра. Тут, на стіні, прямо під Його портретом, висить виконане у схожому стилі зображення першого міністра Щербича, а ще нижче — портрети трьох головних міністрів: гетьмана Старовузького, мій та писаря-народника Лукаша.

Я показую на свій портрет й відказую:

— Ось куди мене привела віра в Цісаря.

Але він посміюється крізь біль, цей покидьок. Десь далеко б’ють церковні дзвони, проголошуючи десяту годину вечора, і я розумію, що відповів не на те питання, а він цього й хотів. Й так зрозуміло, куди мене вже привела вірність Цісарю, але куди приведе у майбутньому? Сам замислююсь над цим уже другий рік, з часів першого теракту Спраги.

Але вся радість полоненого кудись зникає, коли він питає у мене пошепки.

— Пане Вакуло, мою родину також переслідуватимуть?

— Якщо даси хоч якусь корисну інформацію, я подумаю над цим питанням.

Таки зламався під кінець. А так довго тримався, що я навіть на мить подумав, ніби не такий це вже й слабак та незграба. Все ж таки подумав про свою приречену на трудові табори родину. Хто ставить родину вище за ідею — завжди програє. Перший урок Цісаря. Ідея без родини чогось варта, а родина без ідеї — баласт для соціуму.

Отже, перемога таки за мною.

— Я підробляв документи про списання й крав для неї різну хімію та приладдя, — белькоче цей зранений зрадник, понівечений покидьок. — Думаю, для вибухівок і лікування поранених. Я можу дати адресу, куди доставляв крадене, але більше нічого не знаю, даю слово! Січових стрільців, 37/41! Цього вистачить для вашої обіцянки?

Виструнчуюсь:

— Твоя родина не отримає звинувачень. Даю тобі слово, а моє слово, на відміну від твого, багато важить.

Він мені вірить. Вірність своєму слову, дотримання обіцянок — важлива цінність Нової етики, принесеної Цісарем. І відступитися від цього не наважаться навіть найхитріші покидьки, а таких вистачає й серед наших. Деградація моралі схожа на іржу — непомітними кроками пробирається навіть у найміцніші структури, підточує їх, ставить у небезпечне становище. Якби все залежало тільки від мене, ми провели б ще одну велику чистку державних посад, але політика, навіть нині, у часи розквіту — надлишково складна й від цього частково неконтрольована річ. Що ми точно можемо контролювати, то це покарання за недотримання власного слова. Сьогодні Цісар саме летить до Ужгорода, щоб особисто покарати губернатора за порожні слова.

Виходжу з Ганебної зали, знімаю фартух й одягаю темну шинель, йду до ліфта. Треба було б до кабінету, до телефону, зателефонувати Софії, запитати, як там Рома, але замість того — до ліфта, на дах, курити і думати. На кожній з трьох стін ліфта — дзеркало. Чоловік у шинелі, на долонях — чорні гумові рукавички, вкриті червоними плямами. Чому не зняв, коли виходив із зали?

Не знаю, але тепер не зніматиму — на тваринному рівні хочу, щоб цигарка всотала у себе трохи крові.

Двері відчиняються, дах. Кілька вертольотів, серед яких і мій, а далі — Київ. Чорні споруди на тлі чорного беззоряного неба, дощ. Здається, це місто малювали вугіллям на чорному папері, настільки тут темно. Але навіть нині, у комендантську годину, я добре чую, як живе і рухається ця чорнота, цей блаженний соціум, який нарешті поставили на правильний шлях. Чую й інших: циган, педерастів, наркоманів та психічно хворих калік. Тих, кого вже не виправити, хіба що відправити до кінця життя працювати на благо нової України.

Закурюю, дим одразу ж доповнює чорноту. Тютюн, подарований особисто Цісарем і просотаний кров’ю Максима Кривенка, що саме конає у Ганебній залі. Подарунок Лідера і кров зрадника — така суміш взагалі законна? Але Нова етика говорить, що криваві прагнення у бік зрадника — закономірна реакція на образу честі та гідності країни. Тож я собі вирішую, що це вони і є — мої криваві прагнення у бік зрадника.

Смак тютюну не міняється від цієї нової начинки.

А тоді з’являється спалах. Високо у небі, неподалік Дніпра. І яскраве світло падає на чорні будинки, на чорні автівки й чорні душі. Промені відбиваються від вікон, розтікаються вулицями, заповнюють весь простір аж до сліпоти. По тому приходить звук, різкій гуркіт, що ледь не збиває мене з ніг. Сліпота відступає, і у рештках несподіваного світла я бачу людей, що перелякано визирають з безкінечності вікон.

Попри шок, я розумію все дивовижно швидко: Цісар летить до Ужгорода літаком, у небі щось спалахує. Спрага все ж домоглася свого, а я не встиг, не вгледів, не врятував. Цісар мертвий, а уламки його літака падають у безодню холодної річки.

Останні промені від вибуху зникають, і я лишаюся на одинці з усією чорнотою Києва.

|За все|

В кабінеті одразу ж кидаюсь до телефону, але Софія не відповідає. Чекаю, пропускаючи гудок за гудком, думаючи про те, як розлітається на безсилі папірці колода карт, якщо витягнути з неї короля. Ця фігура трималася на одній карті, і, хоч якою сильною ця карта не була б, навіть вона не вічна.

Я знаю це і вже продумував такий варіант подій. Я повносердно відданий Цісарю як правителю і творцю Нової моралі, але свідомий того, що й найдивовижніші творці колись помирають. Гудок, гудок, гудок. Давай, Софіє, чорт забирай! Важливо перш за все додзвонитися саме туди, попередити родину, щоб тікали геть з міста.

Коли між міністрами почнеться бійня за місце у свіжому владному вакуумі, Софія та Рома можуть стати побічними жертвами. Я бачив таке під час Першої чистки. Гетьман, писар, перший міністр — всі рвонуть до своїх кабінетів роздавати свіжі накази, припрацьовувати стратегії. До різанини долучаться і спікер Ради, й верховний суддя, і лідери обох партій.

І я, як один з двох міністрів, що мають доступ до командування потужними збройними підрозділами, стану першою жертвою.

До кабінету забігає Ольга. Біляві кучері, темно-синя коротка сукня, ідеальні стрункі ноги. Думаю про них навіть зараз, коли телефоную дружині. Чи має сьогодні щось під сукнею? Абсолютно недоречні думки у час загибелі Цісаря. Оскверняю оплакування величі думками плоті. І все ж, пожадливо дивлюся на неї.

— Цей вибух — це те, що я думаю? — налякано питає вона.

У її очах бринять сльози, і в цьому я бачу хорошу нагоду підійти, пригорнути її, проголосити себе її захисником у ці темні часи скорботи, а тоді здерти з неї сукню й взяти прямо на моєму столі, під портретом Цісаря, відклавши усі справи й важливі думки. Господи, Цісар тільки-но помер, а моя мораль вже кришиться.

Все одно не маю часу на це.

— Так, — відповідаю. — Я ще чекаю підтвердження від диспетчерів, але вже можу точно сказати — Цісар мертвий. Мені треба, аби ти негайно подзвонила на всі телеканали й передала їм нашу заяву з цього приводу.

А вона ж плаче, справді плаче. Любила Його, як власного батька любила. Знаю, що читала його книги на обідніх перервах, читала «Образ жінки Відродження» та «Розмежування статевих сутностей», добре знала біографію й не пропускала жодного телезвернення.

— Візьми себе в руки, — гаркаю я. — Якщо ми не хочемо, щоб хаос різновладдя зіпсував усе, що Цісар для нас побудував, треба діяти швидко, а вже потім оплакувати втрату.

Вона трохи заспокоюється, а я продовжую:

— Отже, у нашій заяві ти маєш вказати, що Цісар загинув від підлої атаки терористки, відомої як Спрага. Маєш виразити скорботу нашого міністерства й співчуття всьому українському народу, який в цю гірку ніч назавжди осиротів. Ти запам’ятовуєш?

Ольга киває.

— Добре. Потім вкажи, що розслідування уже розпочато й ми маємо зачіпку, яка приведе нас до винних у цьому невимовному злочині. Скажи, що ми впевнені, що кожен патріот буде сприяти слідству, якщо виникне така потреба і попроси у людей розуміння щодо тимчасових додаткових обмежень, пов’язаних з полюванням на терористів. Оголоси прес-конференцію завтра на дванадцяту годину. У кінці скажи «Слава Цісарю, при житті й по смерті!». Якщо ваш відділ добре попрацює, з часом зробимо таке прощання офіційним. Все, біжи!

Нічого не перепитує, не дивується, виходить. Викидає з голови Ольгу, прес-конференцію, навіть терористів. Тепер мої головні вороги — щури у владі.

Зі слухавки, про яку я вже й забув, припиняють лунати гудки, і натомість звучить дитячий голос:

— Привіт!

Не Софія, Рома. Йому і двох років немає, він не зможе передати мамі повідомлення «тікайте з міста якомога швидше». Кажу йому:

— Ром, сонечко, поклич будь-ласка маму до телефону!

— Тато! — радісно кричить мій син. — Мама в магазині, а ти — в телевізорі!

В телевізорі? Ольга не могла все зробити так швидко. Вмикаю невеликий плаский екран, вмонтований у стіну, і на Першому каналі бачу двох чоловіків, які стоять на тлі мого портрету. Швидко, до біса швидко відреагували. Вони були краще підготовлені до такого, ніж я. Розслабився, не встиг, не тримав руки на потрібних важелях. Що тепер? Що говорить про мене Перший міністр, сухий, але не худорлявий, голомозий чоловік із козлячою борідкою?

— Ми маємо всі підстави вважати, що Георгій Вакула заздалегідь знав про замах терористів, але свідомо змовчав про все, щоб за допомогою підконтрольних йому внутрішніх військ на тлі терористичного хаосу захопити владу в країні.

Звісно, тепер він не боїться брехати. Говорить так само спокійно і впевнено, як і зазвичай. Обливає мене брудом, хоча ще два дні тому разом пиячили в урядовому пабі на Лютеранській. І Старовузький, цей вузьколобий гетьман, який нині стоїть поруч і киває, пиячив з нами, та ще й більше за всіх. Святкували День чистки, і цей здоровань, допившись до ледь притомного стану, довго розказував мені, як багато хорошого я зробив на своїй посаді.

А Кривенко, паскуда, знав, що так буде, тому й питав, куди все це мене приведе. Й про адресу мені розповів не тому, що раптом згадав про родину, а тому що церковні дзвони пробити десяту. Це означає, що як би швидко я не збагнув їхній план, шансів зірвати його я вже не мав. Обійшов мене, обдурив, узяв з мене слово. Хоча, якщо подумати, яка тепер цінність у слів? Цісар помер, і чесність його постаті вже не зависає над нами так загрозливо.

— Татку, а ти скоро прийдеш? — весело питає Рома.

Не встигну, чорт забирай. Ніяк не встигну аж до будинку раніше за них.

— На час розслідування пана Вакулу буде усунено від виконання обов’язків міністра внутрішніх справ, — продовжує Щербич. — Він, разом з можливою спільницею, Софією Вакулою, буде арештований і поміщений до слідчого ізолятора. І, якщо інформація виявиться правдивою, покарання буде найжорсткішим — зрадники Цісаря не мають права на життя.

— Татку?

— Кажи мамі, щоб забирала тебе з міста! — волаю я, хоча в цьому немає сенсу. — Не беріть машину — вони знають номери. Потягом чи автостопом!

Кидаю слухавку, набираю інший номер, де відповідають миттєво, як і завжди:

— Юр, мені треба, щоб ти відправив усіх своїх хлопців до мого дому. Боюсь, туди заявляться військові, або, що ще гірше, мої ж поліцейські. Мені шкода, що так вийшло, але вам доведеться допомогти моїй родині втекти й залягти на дно.

Вони ж не думали, що якщо я керував усіма підрозділами внутрішніх військ, то не подумав завести собі кілька менш офіційних бійців. Якщо ви йдете до влади — заведіть знайомства з директорами спортивних клубів і заслужіть їхню абсолютну довіру, колись ці старання можуть зіграти для вас вирішальну роль.

Далі біжу сходами до самого низу, до парковки. Там сідаю до машини, вже вмикаю двигун, коли бачу Ольгу, що біжить між машинами так, як зазвичай бігають дівчата на підборах — смішно й страшно водночас.

— Пане міністре, — кричить. — Візьміть, вам знадобиться.

Боязко протягує мені мій пістолет, який я забув у кабінеті. Що я тепер вирішу одним пістолетом, коли проти мене ціла країна? Але все ж беру, зброя важка, але це приємна важкість оманливого відчуття безпеки.

— Дякую, Ольго. Я справді ціную, що ти не відвернулася від мене через їхню брехню.

— Ви ж не поїдете додому?

Ні, звісно ні, я ж не дурень — кидатися у брудні лапи цих щурів. Я маю місце, сховок, який створив для такого сценарію. Це не порятунок, але там я зможу перевдягнутися у цивільне, поміняти документи на підроблені, замінити мій форд на незареєстровану тойоту й зголити волосся та бороду. Стати іншою людиною, якій буде набагато простіше втекти від цього безумства.

— Ні, я перевдягнусь і поїду за адресою, яку мені назвав арештант, — несподівано відверто відповідаю я. — Родині я зможу допомогти, тільки якщо піймаю справжніх винних. Тож побажай мені удачі.

— Удачі вам, пане міністре, — розчулено каже дівчина. — До останнього віритиму у вас.

— Дякую тобі, Ольго. За все.

|Січових стрільців, 37/41|

Вже на тойоті обережно їду вулицею Січових стрільців. Машин майже немає, комендантська година. За документами я більше не Георгій Вакула, не розгублений міністр-втікач, а Сергій Домбров — районний куратор нічних кур’єрів продовольчої служби. Посада з правом пересування у нічний час доби, вельми зручно. Лисий і виголений, вже не у шинелі, а у смокінгу та дорогих брюках, як і личить куратору, наближаюся до потрібної адреси.

Знайомтеся, Сергій Домбров. Куратор, великий любитель жінок і хорошої випивки, також має пристрасть до гри у покер, але не низьку й жалюгідну, як ті кінчені ігромани, що втрачають у казино останні копійки, ні, радше як аристократи, які можуть собі дозволити витратити сотню-другу гривень на подібні розваги. Сергій не має серйозних правопорушень, лише одне попередження за перевищення швидкості.

Сергій Домбров — моя маска на сьогодні. В такому вигляді мене навіть Софія не впізнає.

Зупиняюся на Січових стрільців, 37/41. Районний палац культури. Навіщо Кривенко доставляв сюди крадені хімікати? Адреса правильна, він не міг мене обдурити — це звільнило б мене від обіцянки про безпеку його родини. Зовні будівля невисока і чорна, але у цьому місті й цієї ночі все видається чорним. Темна вишуканість столиці, конструктивна естетика архітектури. Багаторівневий культурний утилітаризм.

Зупиняюся, накидаю пальто, виходжу з машини. У кишені — заряджений пістолет, на якому я тримаю руку. Але не дістаю — не хочу, щоб тут зрозуміли, хто я. Спробую видати себе за нездару, який хоче приєднатися до терористів.

До повстанців. Якщо я Сергій Домбров, який мріє працювати на Спрагу, то називаю їх повстанцями, а не терористами.

Підходжу до дверей, обережно їх причиняю. Рука на пістолеті пітніє і труситься, але голос не видає мого страху:

— Агов? — кричу в темне фойє палацу культури. — Агов! Мені сказали, що тут я можу бути корисним.

Вулицею проїжджає поліцейська колона з увімкненими вогнями, але на мене уваги не звертають.

— Зайди до середини й замкни за собою двері, — лунає старечий голос з темряви. — Подивимося, з якого тіста зліплений.

Я давно відвик від того, що мною можуть командувати таким тоном, та ще й якийсь дідуган. Але підкорююсь, зачиняю за собою двері, обережно ступаю у темряві.

— Витягни руки з кишені, — далі командує старий.

Слухняно відпускаю руків’я пістолета, повільно виймаю руку з кишені.

— Захаровичу, досить гнати біса з бідолахи, вмикай світло.

На кілька секунд сліпну, а тоді бачу перед собою старого діда з обрізом в руках, і обріз цей дивиться прямо на мене. На ньому червона сорочка в клітинку, мисливська куртка і стара, певно що доцісарська кепка.

Жінку, що стоїть позаду нього, я впізнаю одразу. Зелена футболка, старі військові штани, високі берці. Африканські косички, пірсинг у щоках і до невимовності блакитні очі.

Спрага. Прийшла сюди особисто, значить знала про моє прибуття. Може Ольга здала?

— Ви дуже доречно вдягнулися, пане міністре, — усміхнено каже Спрага. — Смокінг вам дуже пасує.

Піднімаю руки. Що ж, останні надії втрачено. Я остаточно програв.

— Отже, тут мене й пристрелите? Як безпритульного пса?

Жінка грайливо підносить палець до підборіддя, ніби задумується.

— Ви замордували чимало моїх друзів. Одного — особисто. Було б дуже втішно пристрелити вас тут, або катувати до смерті.

«Було б» — ось, як вона сказала. Це добре.

— Але від вас нам ще буде користь, правда? — вона сміється.

Вона сміється, сміється, сміється. І це мене бісить.

— Ви вбили Цісаря — чи не найважливішу для мене людину. Можете стріляти, але вам, паскудам-убивцям, я нічим не допомагатиму.

— А даремно, бо є у вас і важливіші люди, — грайливо відказує Спрага. — Дружина і син, наприклад. А їх вже везуть на Лук’янівське, ви самі знаєте, що там буде. Це ж була ваша робота, врешті-решт.

Відчуваю різкий удар слабкості. Кінцівки м’якнуть, похитуюсь, в голові паморочиться.

— А ви зможете їх врятувати?

Подумки вже засуджую себе. А як це вищість ідеї? Все, на що я спирався, уся моя ідея — померла разом з Цісарем, вибухнула у літакові й упала в Дніпро. Тепер я у неї в кишені. Хороший міністр внутрішніх справ, слухняний міністр внутрішніх справ.

— Можу і врятую, але пообіцяйте мені, що чітко виконаєте мій наказ.

У фойє Палацу культури на вулиці Січових стрільців я переступаю свою ідею, тому що не можу заперечити вищість родини.

— Я даю своє слово, що виконаю.

Повільно дістаю з кишені пістолет й кидаю їй під ноги.

— Захаровичу, починайте операцію по Лук’янівському, — абсолютно неспішно командує Спрага.

Старигань з обрізом слухняно йде за двері, а жінка сміється:

— А ви, пане міністре, підніміть свою зброю. Не варто таким важливим людям гуляти без пістолета.

Важливим людям, ха. Втікачу, якого підозрюють у державній зраді? Ну, в якомусь сенсі це теж важливість.

— Ходімо, пане міністре. Спочатку трохи потанцюємо, а тоді вип’ємо по коктейлю і я коротко поясню суть завдання.

Йду за нею коридорами цієї дивної будівлі. Ледь чую якісь електронні ритми. Вже звідси зрозуміло, що це електронна музика того штибу, який найбільше подобається наркоманам. Спрага йде попереду, ступає легко, але завзято. Я волочусь позаду, і відчуваю, що від усієї моєї особистості лишилася тільки вірність своєму слову. Останній канат, який пов’язує мене з тим, ким я є.

Пройшовши крізь ще одні двері, потрапляємо у шумовий хаос, який психічно хворі вважають музикою. Світло у залі таке ж швидке, дике й непередбачуване. І всюди танцюють люди в одязі, в якому мені було б соромно показуватися навіть власній дружині. Але ці диваки трусяться й звиваються у ритмі химерної музики, закочують очі від екстазу, цілуються та обіймаються. Швидко помічаю кількох педерастів, що цілуються неподалік від пульта, з якого темношкірий чоловік, вочевидь, контролює музику.

— Розслабтеся й танцюйте, пане міністре.

Я розслабляюся і намагаюся тремтіти в тому ж ритмі, в якому тремтить цей пекельний шум. Хороший міністр, слухняний. Спрага робить це набагато краще — її рухи розкуті, обличчя усміхнене, вона згинається, як стовбури дерев від сильного вітру.

Хтось сміється від радості, музика сильними ударами відволікає мене від реальності. Удари, і пухкенька дівчина у коротких шортах цілує шию рудому худорлявому хлопчині. Удари, і бабуся у зеленій сукні усміхається мені, танцюючи. Удар, а Спрага неймовірно гнучка, неймовірно танцює, рухаючись навколо мене.

— Святкуємо загибель вашого Цісаря, — пояснює вона. — Туса просто грандіозна.

Вашого Цісаря. А чи мій він тепер? Чи вартий ще я того, щоб казати «мій Цісар»? Спочатку я був зрадником у брехні моїх ворогів, але тепер я зрадник за своєю суттю, танцюю з головною терористкою країни.

Швидка музика різко змовкає, і на її місце приходить набагато повільніша й приємніша мелодія. Спрага жестом запрошує мене до повільного танцю, я слухняно погоджуюсь, і ми плавно кружляємо.

— Вам дуже пощастило, пане міністре, — майже еротично шепоче вона. — Поки ваші колеги гризуть одне одному горлянки, ви танцюєте з найвідомішою жінкою країни.

— Не називайте мене міністром, — кажу. — Я більше не міністр.

— Це ми ще побачимо. А як же вас називати?

— Ніяк не називайте, тепер я ніхто. Слуга у терористів.

— Вам все одно пощастило більше, ніж Кухаренку чи Лукіну. Вони вже мертві.

Спікер та голова Трудової партії. Отже, Партія шляхти стала на бік гетьмана. Так, саме на бік гетьмана, бо і перший міністр, і писар — просто його маріонетки. Тільки він має в руках армію.

Бути ніким — це краще, ніж бути мертвим? Питання, у яке я поки не готовий заглиблюватися.

— Дивне відчуття. Ще нещодавно я казав твоєму агентові, що йому дуже пощастило, бо його допитую я. То чому ж мені так пощастило, Спраго?

— Ти убивця, кат, упереджений недомірок та ідейний посіпака диктаторського режиму, Вакуло, — вона притуляється до мене ближче й шепоче. — Але у тебе є дві хороші риси: любов до родини й сакральне ставлення до обіцянок.

Вмикається наступна пісня — така ж швидка, як перша. Спрага бере мене за руку й веде за собою. Ми виходимо з танцювальної зали. У своїй ході ця жінка дивовижно змішує войовничу впевненість й дівчачу грайливість. Я розумію, чому терористи, чи то пак повстанці, довіряють їй — секрет у її харизмі, помітній з кожним рухом.

— Зайдемо до моєї кімнати, я зроблю нам по кривавій мері й поясню суть справи.

Волочусь за нею, ніби не маю власної волі. А може й не маю, може й не треба мені та власна воля, й не мав її ніколи — просто завжди знаходив достатньо харизматичну людину, щоб за нею йти. Все життя у пошуках Бога, а навколо самі демони.

У її кімнаті з освітлення тільки лавова лампа — такі я бачив лише у історичних фільмах. Велике широке ліжко, напроти нього — дзеркало, а більше нічого побачити за такого освітлення я не можу. Але Спрага якимось дивом знаходить холодильник, дістає горілку, томатний сік, соус. Чаклує над кривавою мері й, зрештою, вручає одну зі склянок мені.

— Пий, — наказує мій новий ідол, моя харизматична командирка.

Випиваю, а вона одразу готує ще. П’ємо мовчки, нервово згинаю й розгинаю пальці, все чекаю, поки вона заговорить. Замість цього п’ємо ще по одній, потім ще і ще. І мені, захмелілому чоловіку без сили волі, починає навіть подобатися музика, яку чути аж сюди. З незрозумілих причин я раптом набираюсь упевненості, що з моєю родиною все буде гаразд. Є в цій жінці щось, що змушує вірити, при тому вірити настільки, щоб соромитися найменших сумнівів.

— Отже, Георгію, якщо дуже коротко, — у Спраги вже трохи заплутується язик, але говорить вона дуже усвідомлено, — твоїм завданням буде стати наступним Цісарем України й за пару років правління поступово перетворити цю спотворену диктатурою країну на справжній приклад свободи особистості.

Довге речення, складне для мого п’яного мозку. І як вона його вимовила? Але розуміння таки приходить, хоч і з запізненням. Чомусь не дивуюся.

— Не те, щоб я проти, але як я стану Цісарем? Всі карти в рукавах у Старовузького, я тепер просто втікач-невдаха.

— Ти міністр, на якого довгий час молилися всі копи. У тебе є авторитет. А з козирних карт у рукаві тобі вистачить і мене.

Вона дістає з холодильника тістечко, відламує шматок і кладе мені до рота.

— Завтра я здамся тобі, з допомогою моїх хлопців прорвемося на Перший національний і там ти представиш глядачам справжню вбивцю Цісаря. Тобто, мене. Я одразу ж зізнаюся, що гетьман Старовузький та Перший міністр фінансували цю операцію, покажу безліч чеків з їхніми відбитками.

На мене нападає гикавка. Намагаючись боротися з нею, питаю:

— А вони справді фінансували?

— А це важливо?

Розводжу руками. А що тепер взагалі важливо? За одну ніч усе, що могло у моєму житті піти шкереберть — пішло, за останні години я стільки разів міняв свій світогляд, що тепер зовсім гублюся у власних думках.

— До того часу моїх хлопці, — продовжує Спрага, — переодягнені «поліцейськими, які залишилися вірними своєму справжньому очільнику», вже ліквідують і гетьмана, і першого. Це буде плутанина для всіх, але, зрештою, саме тобі віритимуть. Твоє відсторонення вважатимуть незаконним, поліція та внутрішні війська знову перейдуть під твоє командування. Армія також не чинитиме опору.

— І, за відсутності вагомих конкурентів, — припускаю, — саме я стану Цісарем.

— Трохи магії, й ціла Україна в твоїх руках. Але зробиш ти з нею те, що пообіцяв мені зробити. Принести свободу. Поступово, в різних сферах.

— А що буде з тобою?

Вона говорить так спокійно, що у мене мурашки на шкірі.

— Думаю, стратять. Можливо ти встигнеш втрутитися і під якимось приводом добитися для мене довічного, а не страти. Але на кращі варіанти я поки розраховувати не можу. Зрештою, ми ще у Його країні, а не у Твоїй.

Ці слова Спрага каже, поки я стягую з неї футболку. Ще одна моя риса, яка лишилася зі старого життя — не можу не захоплюватися красивими жінками. Навіть не так, бо ж не можу я ставити її, Спрагу, яку нині так спрагло цілую, з іншими красивими жінками. Є у ній щось більше за красу, за харизму чи розум. Є в ній щось, що було у Цісарі — щось глибоко сакральне, до чого хотілося тягнутися й розчинятися в ньому. Але є у ній і те, чого у Цісаря ніколи не було — до болю безмежна свобода, яку я відчуваю навіть на дотик, торкаючись її грудей.

Незграбно розстібаю її штани, стягую їх, але лишаю на ній берці. Я у її безмежних очах, скидаю смокінг, сорочку, брюки, білизну, взуття. Все це падає в різних місцях кімнати, додаючи хаосу до й так незрозумілого інтер’єру. У світлі лавової лампи я цілую її шию, пригортаю до себе.

Міністр внутрішніх справ та головна терористка. Майбутній Цісар і майбутня арештантка. Воістину дивовижна ніч.

І коли вперше входжу у неї, у Спрагу, у спрагу як явище, ця жінка згинається так гарно, що кожен скульптор мріяв би зобразити ці вигини. Цілую її, відчуваю запах горілки, але все одно цілую, йдеться тут не про смаки та запахи, навіть не про примітивні бажання плоті, а про Ідею і те, як вона отримує втілення.

Ми кохаємося, поки повстанці везуть мою родину в один зі сховків за містом. Кохаємося, поки перший міністр та гетьман коньяком святкують свою ефемерну перемогу. Кохаємося, поки величезна частина населення країни абсолютно щиро оплакує найжорсткішого диктатора сучасності.

І ця жінка, еротична у кожному своєму русі, спокуслива кожним подихом, тепер сидить на мені й кричить від ейфорії, від свободи, якої так багато, що нею можна захлинутися, сидить на мені й плавно рухається. Я ніколи не бачив такої розкутості, такої відданості сексу, такої його сакралізації. Ось вона — та, хто піднімає повстання й несе свободу моїми руками. Ось вона — та, хто витворює нові смисли й ліпить з них докорінно інший світ.

Навіть не знаю її імені. Просто Спрага. Просто Спрага і я кохаємося у дикому ритмі музики, насолода змішується з музикою в одне суцільне щастя, яке хвилями розходиться тілом.

Я ніколи не був таким щасливим, як зараз, кохаючись із жінкою, яку завтра віддам поліції і завдяки цьому вже за тиждень стану Цісарем. Кохаючись з жінкою, яку вже за сімнадцять годин розстріляють прямо у Лук’янівському ізоляторі, а отже за двадцять чотири години життя я втрачу аж двох богів. Цісар і Спрага. Є в цьому щось вічне. А втім, це тепер Моя країна, а не Його.

Що ж, нехай буде так. Років за десять Україна матиме її обличчя, це я вам обіцяю, а обіцяне завжди виконую. І, можливо, тоді я нарешті зможу щиро покохати цю змучену й скривавлену державу.