Чотири відра халепи

- Ну що, пищить?

- Та не заважай ти! Ні хера не чую!

Лісом ідуть двоє чоловіків років за п’ятдесят, принаймні на стільки виглядають. Обидва небриті, брудні, з поганою шкірою, одягнені у спортивні штани та светри, взуті у чорні гумові чоботи. Один чоловік іде попереду, тримає в руках міношукач, сам прислухається у навушники. Другий, з лопатою на плечі, іде трохи позаду, інколи випереджає товариша, щоб по його обличчю зрозуміти, чи не почув він звук жаданого металу.

- Ну, Васю, що там?

- Та ні фіга! – Вася зупиняється, спльовує і знімає навушники. Гнівно дивиться на товариша. – Двісті рублів, за що? За оцю херню! – він махає міношукачем – примітивною конструкцію з заліза і дротів.

- Васю, та хороша річ! В мене кум з ним за один тиждень на тисячу нарив! На тисячу! Каже, що заманався тягати цвєтмет!

- Хай не триндить! – крутить головою Вася і закурює цигарку, роздратований. Його товариш намагається якось пом’якшити ситуацію.

- Ох, пам’ятаю, який тут рай на самому початку був, коли військові тільки пішли! Ото пригониш трактор, зачепиш кабель і тягнеш! По кілометру з-під землі видирали! Отакий, з руку завтовшки! Доводилося на шматки його рубати, бо ж не піднімеш! Ото були часи!

- Були та сплили! – все одно дратується Вася. Одягає навушники і чимчикує далі. Товариш поспішає за ним.

Деруться через хащі, серед яких іноді трапляються руїни будівель.

- Оце тут гауптвахта колись була. – розповідає чоловік, який зовсім не звертає уваги, що Вася його не чує. – Два ряди колючого дроту, з червоної цегли будівля. Розібрали! Як тільки полк вивели, так одразу тут все і розібрали! Наче мурахи розтягли! А колись же тут полк стояв, його американці боялися! Стратегічна авіація, не фігня якась! Ядерні бомби були! Та все розікрали!

Чоловік спльовує, чи то сумує за втраченою величчю, чи то за тим, що вже і вкрасти нема чого. Не помічає, що його товариш несподівано зупинився, наштовхується на нього держаком лопати.

- Куди преш? – дратується Вася, який грубо відштовхує товариша і крутиться на місці, до чогось прислухається.

- Знайшов? Знайшов щось? – питає чоловік і очі в нього починають палати надією. - Хоч би кілограмів п’ять! Цвєтмету! Бо ж у борг більше не дадуть! Ані в магазині, ані в самогонщиць! А труби горять! Горять!

- Ось тут. – Вася тицяє тупим носаком чобота у землю. – Копай!

Чоловік знімає з плеча лопату, плює на долоні і починає копати. Лопата спочатку легко входить у купу гнилого листя, а потім зупиняється об коріння.

- Стій, відійди! – Вася дістає з-під светра невеличку сокиру, заткнуту за ремінь. Рубає нею коріння, що стирчать із землі. – Тепер давай!

Дивиться, як товариш копає. Але в того сили мало, хоч ще і на штик не викопав, а вже все обличчя спітніло, в очі затікає і чоловік зупиняється перепочити, важко дихає.

- Оце ще, робітник! – дратується Вася, відштовхує товариша, хапається за лопату і копає сам. Значно швидше. Вже десь по коліна у землі, зупиняється перекурити. Підпалену цигарку йому завбачливо подає товариш.

- Ох, аби знайти. – каже він. – Вже другий день пощуся! Хоч би пива зараз міцного!

- Хер тобі, а не пиво! Всім вже заборгували, ніхто не повірить!

- Ой, не кажи. – зітхає чоловік. – А в мене ще донька на вихідних з міста приїде. Онука привезе, треба йому хоч цукерок яких купити. Тільки ж грошей, ані копійки!

- Якщо знайдемо, треба буде в район поїхати здавати. Там ціни нормальні, не те що у наших кровопивць. - Вася кидає недопалок і риє далі.

- Ох, аби кабель знайти! Тільки нормальний! А то минулого року ми натрапили з кумом, зраділи, як дурні, потягнули, а там менше метра! Хвіст коров’ячий і той довший! Навіть на мерзавчик не вистачило! Отака фігня!

У цей момент лопата чутно дзенькає.

- Обережно! – скрикує чоловік, а Вася прожогом вистрибує з ями і ховається за деревом. Всі чули про Миколу Степановича, вчителя праці зі школи, який теж підробляв пошуком металів, сам зробив собі міношукач, нишпорив з ним лісом, щось знайшов, почав рити, а потім вибух. Такий, що, кажуть, і на тарілку холодцю б не вистачило тих решток бідного педагога, які змогли у лісі зібрати. Бо ж вибухнула авіаційна бомба, з невідомих причин прикопана ще за радянських часів. То тепер місцеві боялися натрапити на іншу бомбу, але все одно метал полювали, бо іншої роботи, з тих пір, як порізали цукровий завод, у селі не було.

- Ну, вставай, чого розлігся! – це Вася вийшов з-за дерева і штовхнув товариша, що розпластався на землі.

Стрибнув в яму, почав обережно розгрібати лопатою землю.

- Ну, ну що там? – хвилювався товариш.

- Пізно, не заважай! – огризнувся Вася. У всіх мужиків в їх селі мались прізвиська, які були головніші за ПІБ у паспорті. Ось Пізно звали так тому, що він завжди і усюди запізнювався. Кажуть, навіть на власне весілля прийшов невчасно, то їм довелося чекати, поки пройдуть всі пари, а тоді народу в районі було багатенько, то одружилися ледь не ввечері. Так ото і став він Пізно і багато хто у селі навіть не знав, як його звуть по документах, бо Пізно і Пізно, а жінка його Пізнюха, а донька Пізнюхина, хоча яка там Пізнюхина, коли народила в сімнадцять!

Самого Васю звали Утюх, бо якось він був у місті, і там, вже на автовокзалі, якийсь хлопець задурив йому голову і продав дві праски, а третю в подарунок. Тільки за ті гроші, які Утюх заплатив, можна було купити п’ять прасок, до того ж з трьох дві не працювали, а вдома і так праска була. Про цей випадок дізналися і так став Вася Утюхом, чомусь саме через «х». 

- Ну, ну! – нервував Пізно і тупцював на місці.

- Метал! – гордо сказав Утюх і плюнув.

- Кабель?

- Кобель! Щось крутіше! – Утюх розходився і кидав землю, наче кріт якийсь, Пізно ледь встигав ухилятися від шматків.

- Вася, Вася, що там? – аж кричав Пізно, який товариша Утюхом не називав, бо той дратувався за своє прізвисько аж до бійки.

- Мотузку давай! – Утюх теж кричав.

Пізно розмотав з тулуба мотузку, кинув товаришу. Той зачепив її за кусок металу, що стирчав з землі. Виліз з ями, удвох почали смикати мотузку.

- Ні хера собі! – хрипів Пізно.

- Важіль потрібен! – Утюх вихопив сокиру, почав бігати хащами. Нарешті вибрав молоду, але вже дебелу берізку, зрубав її, очистив стовбур від гілок, притягнув до ями. Удвох прив’язали мотузку, напружилися. – На три! Раз, два, три!

Вони смикали кілька раз, Пізно вже хотів покинути цю безнадійну справу, але Утюх завзятий і вимагав смикати далі. Ще кілька ривків, а потім вони вирвали з-під землі щось, трохи схоже на здоровезну антену. Гепнулися з розгону, тут же підхопилися і підбігли до здобичі.

- Ні хера собі! Та тут може і центнер буде! – зрадів Пізно, який схопився за один бік вирваної з землі конструкції.

- Цвєтмет! Цвєтмет! – тріумфував Утюх, коли відірвав один з вусів антени від землі.

- Та це ми стільки заробимо! – кричав Пізно.

- Не валуй! Тихо! – наказаів Утюх, який знав, як часто у житті трапляються розчарування.

Намагався поламати антену на шматки, але прутки дуже гнучкі і міцні, виривалися з рук, але не ламалися.

- Треба інструмент узяти! Ножиці по металу, пилки! – констатував Утюх.

- Так потягнемо! – запевняв Пізно, який не хотів залишати жадану здобич.

- Ага, спробуй через ліс! – кривився Утюх.

Вони таки узялися, трохи потягнули, та майже одразу застряли у хащах, бо антена завелика і чіплялася за все що можна.

- Пішли! – дратувався Утюх.

- Давай хоч прикидаємо! – запропонував Пізно.

Вони зрубали гілля і замаскували ним антену. Потім побігли до села. Але не встигли відійти далеко, коли почули якийсь шум, а потім удар від якого аж земля трусилася під ногами. Перелякано зупинилися.

- Це ще що таке? – питає Пізно, а Утюх махає на нього рукою, бо прислухається. – Впало щось?

- Пішли, подивимося. – каже Утюх і сам біжить назад, вихопивши про всяк випадок сокиру. Пізно поспішає за ним, боїться, щоб не було якогось конфлікту. Бо в нього умовний строк за розкрадання трансформатора. Зараз потрапити в міліцію, то значить сісти, а до тюрми він не хотів і дуже її боявся.

Вони деруться скрізь хащі, що виросли на колишніх газонах та пляцах військового містечка, де стояв цілий полк. А зараз он наче праліс.

- Диви! – шепоче Утюх і аж присідає.

Є від чого, бо ж попереду починаються зламані гілки, потім зламані дерева, а потім і зовсім  якась траншея - нагорнуті купи землі, наче щось важке проорало землю і зникло у ній.

- Що за херня? – лякається Пізно. Утюх теж лякається, про всяк випадок падає на землю. Лежать, прислухаються. Тиша, тільки тріщить щось. І пахне паленим. Ага, то он горить кілька гілок.

- Що це? – тихо шепоче Пізно.

- Не знаю! – дратується Утюх і шукає поглядом антену, яку вони висмикнули з-під землі. Он вона, тільки зім’ята. Ну, то не страшно, може, навіть, легше її тягнути буде.

- Чому дерева поламані? – питає Пізно, який тільки ось голову підняв і дивиться, що там попереду.

- Я тобі що, лікар? – шипить Утюх, хоч здогадується, що з неба щось впало. – Тихо!

Чується, якийсь ледь помітний шум, наче працює електромотор. Утюх згадує, як він вкрав колись з колгоспу два електромотори, розкурочив їх, метал здав, а рештки підкинув сусіду Мульйону, який був з дитинства Брагою на честь батька, той ніколи не міг дочекатися самогону, а випивав все ще брагою. Але потім молодий Брага поїхав до Москви, пообіцявши розбагатіти і повернутися з мільйоном. Після двох місяців роботи його побили московські менти, він ледь не помер, з будівництва його вигнали нічого не заплативши, дивом знайшлися добрі люди, які купили квиток додому. Ото сусід і став Мульйоном, а потім зрубав велику яблуню Утюха, яка, мовляв, затіняла город. Утюх би побив Мульйона, але в того був ще брат та і батько живий, утрьох могли б дати відсіч. То Утюх підкинув рештки двигунів і підказав міліції, якій треба було покращувати статистику. Міліція зраділа, схопила Муйльона, той швидко зізнався, втративши кілька зубів, і сів на чотири роки, взимку мусив вийти.

- Йоптіль! – простогнав Пізно, чим повернув Утюха зі спогадів. – Диви! – Пізно перелякано показував вперед. Там, в кінці траншеї  щось рухалося. Крутилося, а потім відкинулося. Пізно згадав люк танка, бо ж служив саме у танкових військах. Утюх служив у піхоті, а згадав, як поїхав до кума у місто і там вночі вони вкрали сім каналізаційних люків, побили їх на шматки, здали і пиячили потім два дні поспіль. – Лізе! – стогне Пізно. – Лізе!

Вони дивляться і бачать, як з того люку щось лізе. Щось дивне, схоже на величезного черв’яка, тільки металевого. Пізно згадує, як робив доньці у місті витяжку з гофротруби. Оце було щось подібне. Ось воно випхалося з-під землі. Метри у два з половиною завдовжки і сантиметрів сорок в діаметрі. Металева ковбаса! 

- Що це за глист? – перелякано прошепотів Пізно, а той черв’як вмить повернувся до них і став наче розглядати, хоч у нього і очей не було, просто виблискував на землі, переливався у мерехтливому світлі сонця, що пробивалося згори, скрізь коридор пробитий у гілках.

Черв’як подав якийсь звук. Наче забелькотав, а може говорив китайською. Донька Пізно якось жила у гуртожитку, де два поверхи населяли саме китайці. Пізно чув, як вони балакають не по людські і дуже боявся, що донька вийде за косоокого і народить відповідних онуків, від яких в селі буде ганьба, ще більша, аніж від дитини прижитої з якимось москалем під час першої ж поїздки на море.

- Дарагіє таваріщі, памагітє! Мой корабль потєрпєл крушеніє із-за паломкі планетнага маяка. – несподівано сказав черв’як, сказав невідомо чим, бо ж рота у нього не було, як і очей. Сказав російською, ще з якимось дивним акцентом, наче справжній москаль. Мульйон, поки був на свободі, коли випивав, то любив перекривляти москалів, говорив ось так само. – Пажалуста, саабщітє в Маскву! У нас дагавор с савецкім правітєльством! Памагітє!

- От херня! – прошепотів Пізно, який не любив зв’язуватися з владою, а Утюх з подивом помітив, як черв’як підвився і перетворився на людину. Так-так! Людину! Он де ноги, руки, тулуб, голова, таке-сяке обличчя! Тільки без одягу і ото переливався весь незвичним металевим блиском.

- Памагітє! – далі просив цей дивак, який ледь стояв на ногах, хитався наче п’яний. – Саабщітє в кагебе!

- Тікати треба, а то скажуть, що це ми! – злякався Пізно і почав сунутися геть.

- Куди тікати, ти що! – не погодився Утюх і підвівся.

- Таваріщь! Саабщі властям! У нас дагавор! Мнє ніабхадіма помощь! Таваріщ! – торочив своє цей дивак, який став ну точно людиною.

- Добре, добре, не хвилюйтеся! Я повідомлю! – Утюх підійшов до чоловіка і зачаровано роздивлявся його.

- Ви как-то странна гаварітє, я вас ні панімаю. – поскаржився той.

- Та ви не хвилюйтеся, ми ж хохли, ото так і балакаємо. А ви оце що з металу?

- Я вас не панімаю. Памагітє! Саабщітє в кагебе!

- Ви із метала ізготовлєни? – намагається Утюх говорити по-руські.

- Вася, та пішли звідси! – хвилюється Пізно, який відчуває, що від усього цього можуть бути великі неприємності до міліції включно.

- Та зачекай! – огризається Утюх. – Із мєтала ви сдєлани?

- Да, із мєтала. Жидкій мєтал (назва нерозбірливо), паследняя мадель со свойствамі самоорганізаціі, розумний метал, агранічєнная партія для космаразвєдчіков. Памагітє пажалуйста, саабщітє в Маскву! У нас дагавор!

- Ага, добре, зараз. А вот смотрітє, кто прішол! – Утюх вказує за спину Блискучому. Мабуть, чекає, що той озирнеться подивитися, але той так само дивиться на Утюха металевими очима.

- Здєсь нікаво нєт, только ми здесь. Памагі… - він не встигає договорити, як Утюх штовхає його. Чоловік і так ледь-ледь тримався на ногах, а то почав хилитися, а Утюх вихопив сокиру і вдарив його по голові. Хотів по голові, але сокира легко пройшла і голову і тіло, вислизнула з цього Блискучого і поцілили Утюха по нозі. Той заверещав, схопився за ногу і сам впав.

- Допоможи! Допоможи! – кричав товаришу. Пізно хотів втекти, але побачив, що Блискучий впав і лежить, наче не живий. – Та допоможи ж ти! – стогнав Утюх. – Боляче!

Пізно підбіг до товариша, задрав одну штанину, щоб подивитися рану. Виявилося, що сокира зовсім трохи зачепила ногу, зідравши шкіру. Трохи крові і все.

- Рану замотай! – Утюх аж побілів від паніки і згадав, як колись ворожка нагадала йому, що він помре від сокири. Утюх думав, що такий прогноз від того, що він не заплатив старій. А тут он як.

- Чим мотати? – нервував Пізно, який дуже не любив кров. До того доходило, що вдома навіть курей не різав, через що всі з нього сміялися. Був би Кров’янкою, якби не феєричні запізнення, про які казали, що Пізно і на смерть свою запізниться, прийде, коли сорок днів відмічатимуть.

- Светром! – Утюх зриває светр, але потім жаліє, бо светр теплий, хороший, хоч і куплений в секонді. – На майку! – Утюх зриває майку, віддає товаришу, а светр одягає на голе тіло. Пізно зав’язує рану, допомагає Утюху підвестися. Дивляться на Блискучого, що валяється на землі. Наче мертвий, а наче і живий, бо метал переливається, виблискує.

- Ти ж його вбив! – лякається Пізно, який відчуває, що тепер тюрми не оминути вже точно.

- Дурний! Він же з металу! Сам сказав! Залізяка! – кричить Утюх. Торкається Блискучого чоботом, потім рукою. – Диви, яка фігня! – каже зачаровано, бо в руці у нього щось дуже дивне. Наче метал, але ж метал не може бути ось таким, метал - твердий! А тут наче пластилін, тільки до пальців не липне.

- Він же говорив! Говорив! А тепер мовчить! Ти вбив його! – панікує Пізно.

- Дурний! Магнітофон теж говорить! А як довбанути, то мовчить! – каже Утюх, а сам все бавиться з металом. – У нас такий не здаси! Треба у район їхати! І дуже великі гроші можна узяти!

- А що як це ртуть? – лякається Пізно, який згадує, як мужик з іншого кінця села, Недоріз його звали, бо якось різав свиню, ножем вдарив, але серце не поцілив, свиня вирвалася і втекла, бігали за нею потім по всьому селу, аж біля клубу ледь спіймали, бо її машина перекупок збила, так ще довелося їм за м’ятий бампер платити. Так той Недоріз колись знайшов підвал колишнього військового складу, а там кілька капсул. Узяв їх, а в них ртуть. Ото наче метал, а рідкий, у краплі береться. Недорізова донька відмінниця була, на фармацевта збиралася вступати, хімію знала, то наполягла, що треба в МНС звернутися. Звернулися, так їм всю хату догори дригом перевернули, а Недоріза потім кілька місяців до СБУ тягали, допитували звідки ртуть.

- Яка ртуть? Ртуть не така, ти що, градусників не бачив? – шипить Утюх і намагається узяти жменю металу. Метал береться, але не відривається від тіла Блискучого. Утюх тягне, а відірвати не може, наче тісто на суперклеї. – Сокирою допоможи!

Пізно бере сокиру без особливої надії, бо де це бачено, щоб сокира метал різала? Але тільки торкається, як метал починає відділятися.

- Важкий! – Утюх грається зі жменею відокремленого металу. – Треба розрізати на частини!

- Ох, Васю. Він про Москву казав! – боїться Пізно.

- Яка на хер Москва, ми ж самостійні! І ти що, заробити не хочеш? Не хочеш, то йди звідси! – гримає Утюх. Пізно крутить головою.

- Та ні, хочу, хочу! – він згадує, що заборгував геть усім, а ще онук приїде, хоч би карамельок якихось купити.

- Давай, ріж!

Вони розділяють тіло Блискучого за допомогою сокири, намагаються узяти по шматку і нести, але метал вислизає з рук, він важкий і рухливий, стікає з рук наче кисіль якийсь. 

- Відра треба узяти! – здогадується Утюх. Ховають шматки і біжать до села. Повертаються з чотирма оцинкованими відрами, які поцупили у сусідів, вантажать шматки Блискучого і тягнуть до села. Пізно зморюється дуже швидко.

- Васю, зачекай! Важке. – він задихається, хапається за серце.

- От, дохляк! Іди до дороги і чекай там! – миттєво вирішує Утюх, бо ж до дороги метрів сто, а до села весь кілометр.

- А ти куди?

- Попрошу кума відвезти до району! Бо так ми не дотягнемо!

- Та він не погодиться їхати, гроші на бензин вимагатиме. – сумнівається Пізно. – Він же жлоб!

- А я йому ось це покажу! Повезе, він же Спекуль! – посміхається Утюх і грається жменею рідкого металу, який виблискує в променях сонця, наче золото якесь.

Утюх побіг до свого кума, якого звали Спекулем, бо колись той купив ящик цукерок «Горошок», які кілька років були в місцевому магазині і ніяк не продавалися, бо їсти їх було неможливо, дуже вже тверді. Спекуль, який тоді ще був не Спекулєм, а Карасиком, бо на власних проводах до армії вдавився смаженим карасем, аж до лікарні довелося везти, так ось Спекуль  «Горошок» залив водою і довго варив, поки не розчинив повністю, додав дріжжів і вигнав самогон два відра добрячого самогону. Продав його. На виручені гроші купив вже два ящика «Горошку», потім чотири, потім вісім, а потім цукерки закінчилися і тим поклали край цьому чудовому бізнесу. Більше таких же прибуткових схем Спекуль не знайшов, але назавжди залишився у селі Спекулем.

Був він жадний і їхати спочатку не хотів, не дивлячись на спокушання Утюха.

- Ні і все! Або гроші на бензин, або бензин, або чухрай пішки! – строго казав Спекуль і Утюху довелось залучити останній аргумент.

- Ось, дивися! – він виклав на стіл шматок рідкого металу, який уміщався в жменю. – Знаєш, скільки це коштуватиме! Дуже дорого коштуватиме!

Спекуль вирячився на метал, бо ні про що подібне не чув, а він же служив у Києві, в підземному штабі військ ПВО і багато чого бачив.

- Торкнися, не бійся! – посміхався Утюх, який вже вирішив, що на виручені гроші віддасть борги, набухається і купить телевізор, бо без телевізора якось сумно. Ні, спочатку купить телевізор, а потім набухається.

- Важкий! – зачаровано сказав Спекуль, узявши метал в руки. Метал переливався і виглядав надзвичайно привабливо. – Тільки мало.

- Ти що, мало! Та у нас його чотири відра! Ледь доперли!

- А хто ще з тобою? – невдоволено поцікавився Спекуль.

- Та Пізно, хто ж ще.

- Це ти дарма, він стукач! – сказав Спекуль, але побіг в гараж за машиною.

Скоро вже їхали до району, повантаживши відра з металом у багажник старої Спекулівської «копійки». Цю копійку колись виграв у лотерею тесть Спекуля, але зятя за кермо довго не допускав, все казав «я цьому мудаку і м’ясорубку не довірю, бо зламає!». Потім тесть їв у піст ковбасу, поперхнувся, пішла ковбаса не в те горло і помер. Так Спекуль став автомобілістом.

У райцентрі заїхали на колишній арматурний завод, давно збанкрутілий і розкрадений. Залишився цілим лише один цех, де приймали метал. Під’їхали туди, покликали власника, якого звали Кабан, але він і у паспорті був Кабан, товстий та грізний, казали, що колись його перестріли рекетири, всадили три кулі, але Кабан втік, бо живучий був. 

- Ось, дивіться! – Спекуль у селі вважався одним з самих серйозних мужиків, але перед міськими і він переходив на «ви». Прибрав з відер стару та брудну ковдру, розкрив граючий блиск металу у відрах. Задоволено побачив захоплення Кабана.

- Що це за херня? – спитав той.

- Суперхерня! Дивився! – Спекуль почав гратися долонею в одному з відер, місити той наче живий метал.

- Це ж не метал? – сумнівався Кабан.

- Метал! Ось. – Утюх дав шматок, який відрізали ще у лісі. Важкий та холодний, яким і мусив бути метал.

- Зараз, перевіримо. – Кабан дістав з кишені штанів магніт. Той до металу не приставав.

- Цвєтмет! – тремтячим голосом сказав Спекуль.

- Скільки хочеш? – поцікавився Кабан.

- А скільки даси? - нервово посміхнувся Спекуль.

- Дорога штука! – спробував втрутитися в розмову Утюх.

- Не лізь! – гримнув на товариша Спекуль і подивився на Кабана. – Скільки?

- По сто гривень за відро. – видохнув Кабан і прибрав руку від металу, наче не дуже то він йому і потрібен.

- Ти що! Як можна? Мало! – хором обурилися мужики.

- Невідомо що це таке! – аргументував Кабан.

- Цвєтмет! Цвєтмет! – аж застогнав Пізно, який вже думав, що мова піде про тисячі.

- З такими цінами, ми краще у область поїдемо. – гордо сказав Спекуль, який вирішив торгуватися до останнього, щоб заробити, бо машина потребувала капремонту, а грошей на це не було.

- На чому ти поїдеш? На цій шкарбанці? - Кабан з роздратування ткнув черевиком у крило «копійки». Може тому, що Кабан здоровий був, наче лось, може, бо «копійка» проіржавила вся, але нога легко пробила крило.

- Ти що робиш, козел! – заверещав Спекуль, який свою машину дуже любив і беріг.

- Я – Кабан! – ще більше роздратувався Кабан і вдарив Спекуля в обличчя. Той впав.

- Ти чого? – вступився за кума Утюх і вихопив з-за пояса сокиру, бо бачив, що голіруч Кабана не подужає.

- Ах ти ж сільпо! – Кабан вихопив травматичний пістолет і вистрелив Утюху в ногу гумовою кулею. Той заверещав і впав. Пізно спробував втекти, але перечепився за якийсь дріт і гепнувся. Тут вибігли ще двоє робітників Кабана, які почали бити супротивників ногами.

- Відра узяти, а цих мудаків нахер! – наказав Кабан.

Робітники забрали відра, наваляли ще Утюху і Спекулю (Пізно таки втік), після чого запхнули їх в машину і почали ходити навколо з металевими кийками. Встигли кілька разів вдарити по машині, поки Спекуль завів двигун і рушив з місця. Вискочили з території заводу, за воротам чекав переляканий Пізно. Спекуль проїхав біля нього і зупинився лише метрів за триста, подалі від воріт заводу. Вискочив і почав дивитися на пошкодження машини. Аж за серце хапався.

- Ну тварюка! Козел! Мавпа товста! – бідкався Спекуль, дивлячись на понівечену автівку.

- В міліцію треба скаржитися! – кричав Пізно, який біг до товаришів. – Посадять суку!

- Або підстерегти і побити! – грізно сказав Утюх. – Це ж наш метал! Не віддамо! Голову знімемо свині товстій!

- У Кабана тесть – начальник райвідділу! Він сам вас  посадить і голову зніме! – плюнув Спекуль. Він торкався вм’ятин і подряпин на «копійці» і тремтів, наче торкався відкритих ран. Ледь не плакав. Потім подивився на скривавлених товаришів, що тупцювали поруч. – А ну підштовхніть, хлопці. – попросив і сів за руль.

Пізно з Утюхом вперлися руками у багажник і почали штовхати «копійку». Спекуль завівся і так несподівано рушив з місця, що вони аж попадали. А Спекуль не зупинився.

- Стій, ти куди? – закричав Утюх.

Виск гальм, десь метрів за сто. Спекуль вискочив з машини.

- Пішки ідіть, мудаки! Зв’язався з вами, потвори, алкашня! Тьху! – Спекуль смачно плюнув.

- Міношукач віддай! – закричав Утюх.

- Хер вам! Це мені за машину побиту! Щоб ноги вашої у мене вдома не було!

- Підвези, у нас грошей немає! – заверещав Пізно.

- Пішли ви! – Спекуль заліз у машину і поїхав.

Утюх подивися на Пізно і скривився. Потім вдарив товариша в обличчя.

- За що? – скрикнув Пізно.

- Це через тебе все, невдахо клятий! – крикнув Утюх, вдарив товариша ще і пішов геть.

Увечері Утюха взяли в райцентрі при спробі вкрасти пиво у магазині. А Пізно пов’язали на автостанції, де він намагався забрати гроші у школяра, щоб купити квиток, бо не хотів іти пішки, до села ж двадцять кілометрів. У кутузці товариші зустрілися і домовилися покарати Спекуля, бо він їх підставив, а потім покинув. Коли вийшли на волю, то дізналися, що Кабана вбила дивна блискавка, що спалила весь пункт прийому металу, а два його робітника посивіли й оніміли. Нікому той клятий цвєтмет на користь не пішов.