‒ Ой ні! Тільки не це!
Катя позіхнула, вимкнула будильник і солодко випросталася у ліжку. А тоді поглянула на екран телефону. Отакої! О пів на дев’яту! А ще до книгарні треба доїхати! А там треба бути завчасно!
‒ Знову проспала!
Дівчина принципово уникала поганих слів. Але поки збиралася і вдягала джинсові шорти — вже на межі пригадати собі всі міцні слова, що знала. Швидко начепила лайбик та штрімфлі. Майнула по ровер. Вивела його з квартири, зачинила двері, і з усіх ніг подріботіла сходами. Вже на ґанку Катя знову зирнула на телефон. Без десяти. Має встигнути. Дівчина що було духу закрутила педалі. Лісапет летів наче вітер. А з гори так взагалі. Катя вдихнула на повні груди. Так, заради цього треба жити.
Встигла вона саме тоді, як Людмила перечіплювала “зачинено” на “відчинено”.
‒ Катька! Ти схожа на опудало! Перелякаєш всіх клієнтів! Хай би вже спізнилася! Хутко причешися!
Дівчина нічого не сказала напарниці, а лише швидким кроком майнула у службове приміщення. Ну й вигляд! І що за чудовисько дивиться на неї з дзеркала? Катя взяла гребінець і швидкими рухами стала наводити лад. Довгі біляві пасма слухалися погано. Вмила все обличчя. Все. Час. Гарні дівчата навіть без макіяжу виглядають круто.
До книгарні якраз завітав перший покупець. Людмила якраз пробивала йому шість книжок Карнегі “Як перестати турбуватися і почати жити”.
‒ Нащо вам так багато Карнегі? ‒ запитала Людмила.
‒ Мені на подарунки, ‒ відповів високий брюнет.
‒ А ви знаєте, що він покінчив життя самогубством?
‒ Це якось зменшує значущість його книг?
‒ Ну... Просто це як гуру виховання Марія Монтессорі віддала сина в дитячий будинок, щоб мати змогу займатися чужими дітьми.
‒ Особисто мені він допомагає. Може іншим допоможе.
‒ Дякуємо. Ось ваш чек. Приходьте ще!
Чоловік забрав свій пакет і вийшов з книгарні. Катя пирснула зі сміху.
‒ Людка! Що за дурню ти їм постійно верзеш!
‒ А що?
‒ Почнімо з того, що Дейл помер своєю смертю уві сні. А чутки про його самогубство пішли від плутанини з автором “Як загубити друзів і віддаляти людей”. Це він покінчив життя самогубством. А Марія віддала сина у звичайну англійську школу!
‒ Так, звичайну. Але діти в Англії майже не бачать батьків.
‒ І все ж це не завадило її сину бути близьким до матері та продовжити її справу.
Напарниця позіхнула.
‒ Треба ж якось урізноманітнювати спілкування. Катька! Будь простіше!
До книгарні зайшов огрядний старий чоловік і відразу підійшов до Катерини.
‒ Доброго дня. Мені потрібна книга про Чіпку.
‒ Третя полиця справа. Класична українська література.
‒ Ні. Мені потрібна не там де він, а там де про нього.
‒ Четверта полиця зліва. Останні надходження. “Нечуй. Немов. Небач.” Петро Яценко.
‒ Дякую.
Він розплатився готівкою і забрав свою книгу. Потім до Катерини підійшла жінка. Дівчина відразу підмітила, що волосся неї пофарбоване.
‒ Доброго дня. Мені потрібна книга “Всі чоловіки сволоти”, ‒ сказала жінка.
‒ Не знаю як вам зарадити. Я особисто не читаю жіночу літературу.
‒ То може щось порадите зі схожою темою?
‒ Четверта полиця зліва. Останні надходження. Ярина Каторож. “Стожар”. Вам сподобається.
‒ Дякую.
Жінка купила книгу і вийшла читаючи інформацію про авторку на звороті.
‒ Наче знала що порекомендувати! ‒ зиркнула на неї Людмила.
Час від часу в книгарню опановувала тиша. В такі миті дівчата поринали в книги. Катерина взяла “Малхут” Остапа Українця. Її напарниця — “Терор” Дена Сімонса про експедицію, що застрягла у кризі на півночі Канади. Кілька годин минули в спокої. Катя раз у раз зиркала краєм ока чи все гаразд. А ну як злодій заскочить? Стоп! Та кому потрібні книжки! Раптом Людмила фиркнула і взяла собі іншу книгу.
‒ Ну як? ‒ спитала Катя.
‒ Непогано, якщо вже подобається, як голодні білі ведмеді деруться нагору по щоглі.
‒ Люд! Ну можна ж без спойлерів! Я її ще не читала!
День минув напрочуд швидко. Катерина й не помітила, як настала дев’ята вечора і Людмила сказала, що час зачиняти книгарню. Покупців за день зайшло не багато і дівчина енергійно закрутила педалі лісапету. Спершу вона заскочила в гуртівню. Взяла кефір і хліб. Не для себе, а для Семена Геннадійовича. Він пережив ще Другу Світову і вже за віком не мав сили ходити за продуктами. Але розум мав на диво жвавий. І завжди був радий бачити Катерину. Цього разу в нього в гостях був Юхим Іванович і чоловіки грали в шахи. Тож дівчина з ними тільки привіталася і лишила пакет з хлібом. Далі в її списку було подружжя Іваненків. Вони також були дуже старі й у місто вибиралися рідко. А тому Катерина час від часу до них зазирала, чи все з ними гаразд. Цього разу вона із завмерлим серцем знайшла у дверях записку.
“Катю, люба, Петро зламав ногу. Тепер я маю доглядати його в лікарні, бо більше нікому. Не переживай за нас. Все буде гаразд.”
Дівчина зітхнула. Пані Марина хворіла і в місто зазвичай дід Петро виходив сам. Що тепер буде із самотнім подружжям? Катерина сховала записку і закрутила педалі далі. Треба тепер заскочити в аптеку та до Ірини Дмитрівни. Стара жінка все життя прожила сама і з усіх літніх людей, що доглядала Катерина, вона викликала чи не найбільше жалю. Вона завше була стомленою і наче магнітом притягувала до себе всі відомі хвороби. Отож з ліками дівчина їй допомагала часто.
Приватна хатиночка знаходилася в кінці вулиці. Занедбаний сад утопав у зелені. Вітер грав листям у промінні останнього вечірнього небограю. Катя поставила лісапет за хвірткою і почухала дворового пса Мартина.
‒ Привіт, кудлатий!
Зазвичай той її радісно вітав, але цього разу поглянув якось сумно.
‒ Ой! Катрунчику! Ти сьогодні рано!
Пані Ірина була сама на себе не схожа. Усміхнена, рум’яна. З акуратно заплетеною довгою сивою косою.
‒ Проходь. Проходь. Сядеш на кухні, поп’єш чай.
‒ Я купила ліки. Сподіваюся вони не знадобляться...
‒ Знадобляться-знадобляться! Але потім. Ти сядь, а я поки владнаю свої справи. Пий чай.
І господиня залишила Катерину саму на кухні та хутко вибігла кудись у іншу кімнату. Дівчина взяла чашку і зробила ковток. І що за день сьогодні? Який він взагалі? П’ятниця, субота чи неділя? І які такі справи у пані Ірини... Чай був смачний. Терпкий. Духмяний. Катя відсунула чашку і тихцем навшпиньки пройшла у передпокій. У спальні нікого не було. А другі двері праворуч завжди були зачинені. І щось Катя не мала ані найменшого бажання спробувати їх відчинити. Але щось... Щось ховалося за ними. Таємниця. Звичайні білі облуплені двері. Зі старим замком. Замком зі шпаринкою. Катя нахилилася і поглянула.
У невеличкій кімнатці було темно. Але вдалося розгледіти невисокого лисого чоловіка кримінальної зовнішності з купою татуювань. Він сидів на старому стільці, а пані Ірина водила навколо нього ножем, огортала димом обмахуючи жменею чорних пір’їнок, та шепотіла дивні слова.
Що ж, побачити вдалося достатньо, зрозуміла Катя і повернулася на кухню.
Через кілька хвилин Ірина Дмитрівна провела свого гостя до хвіртки і повернулася до кухні. Виглядала вона так само стомлено, як завжди пам’ятала Катерина. Невже такі речі забирають так багато сили? Стоп! Що за нісенітниці!
‒ Катю, ти купила Біпролол? Дякую. А то в мене той вже скінчився, ‒ літня жінка взяла склянку і спробувала налити в неї води. Але рука в неї затремтіла. Дівчина рвучко схопилася, щоб допомогти.
Старенька ковтнула таблетку, запила водою й наче не могла вгамувати спрагу та втомлено сіла на дзиґлик, що моторошно під нею скрипнув.
‒ Дякую, дорогенька, що б я без тебе робила!
Добре обличчя Ірини Дмитрівни засяяло посмішкою. Дівчина поглянула у вікно. Вже було досить темно.
‒ Катрунчику, я знаю, про що ти думаєш.
Очі старенької випромінювали ласку, але дівчина зрозуміла, що вона бачить все наскрізь.
‒ Вибачаюся, я...
‒ Та нічого. Все гаразд.
‒ Я розумію. Кожен має право на свої таємниці...
‒ Та це насправді ніяка не таємниця. Просто не всі це можуть спокійно сприйняти.
Катя знову поглянула у вікно. І раптом зловила себе на тому, що грає в пальцях срібним хрестиком, що висів у неї на грудях.
‒ Я нормально сприймаю. Кожен має право на свої дивацтва...
‒ А якщо я скажу тобі, що це не дивацтво?
Старенька нахилилася ближче і поглянула з під вій.
‒ Тобто... Тобто Ви хочете сказати, що справді можете забрати чуже горе чи хворобу?
Посмішка.
‒ Ні. Я не можу забрати. Я можу просто знищити.
‒ А чому ж...
‒ Справа у тому, що боротьба з демонами забирає багато сил. Але з цим вже доводиться якось миритися.
Запала тиша. Раптом засвистів чайник. І коли він встиг закипіти? Але Катя вирішила не дивуватися і просто налила окріп у чашки.
Чай був смачний та духмяний. Такий у магазинах...
‒ Один з моїх клієнтів привозить його прямо з Китаю, ‒ прошепотіла пані Ірина. ‒ Його справді збирають ще з росою у перших променях сонця з найніжніших пелюсток.
Смак і справді був незвичайний.
‒ Зазвичай я не беру від них плату. Але й відмовлятися від дяки було б образою.
‒ І все ж... Клієнти... Це звучить...
‒ Головне, що всі задоволені.
Дівчина знову поглянула у вікно.
‒ Катрунчику, в мене до тебе пропозиція.
‒ Стати вашою ученицею?
‒ Цьому не обов’язково вчити. Просто. Просто я хочу передати тобі свою силу.
‒ А що я буду з нею робити?
‒ В тому то й справа, що в теби достатньо клепки, щоб з нею не робити нічого. Бо силою хтось має опікуватися. І якщо я помру і нікому її не передам, то вона буде шукати собі іншого господаря. А як це буде той тиран, що онде втратив останні гальма? То ж перш ніж я помру, я маю бути спокійною, що...
‒ Моє життя мене цілком влаштовує.
‒ Це твій вибір. Але в мене вибору немає. Крім тебе я не знаю нікого.
Катя відсунула чашку.
‒ Це все вигадки.
‒ Ти боїшся повірити?
‒ Я боюся занапастити душу.
Пані Ірина сумно посміхнулася.
‒ Тоді Зло стане всемогутнім.
Старенька взяла чай і спробувала його піднести до губ. Але руки її тремтіли. Вона заплющила очі, а тоді ледь погойдала чашку, щоб чаїнки заходили колом. Пролунав дзенькіт розбитого фарфору.
‒ Не бійтеся, я приберу, ‒ схопилася Катя. Але старенька схопила її за руку. Дівчина наче вічність дивилася у її сірі очі. Очі що... Пані Ірина впала на підлогу. Руки в неї трусилися та Катя не могла вирватися з цих лещат. Бідолашна дівчина не вперше бачила її припадок, але нічого не могла вдіяти.
‒ Дякую, ‒ прошепотіла пані Ірина.
Її пальці розм'якли, а обличчя набуло щасливого виразу. Катя звичним рухом спробувала пропальпувати пульс. Нічого. Смартфон вдалося розблокувати з третьої спроби. Короткий номер сто три коштував сліз та нервів. Швидка приїхала тільки для того, щоб засвідчити очевидне.
‒ Вітаю, пані Катерино, я хочу купити “Альянс”.
‒ Четверта полиця зліва. Візьміть.
‒ Ось. Вже знайшла.
Жінка з волоссям пофарбованим у білявий колір передала на касу білу книгу.
‒ І ще Катю... У мене до Вас прохання. Не подумайте, що я знущаюся. Чи не могли б Ви повернути мені чоловіка?
‒ Чому це в мене питаєте?
‒ Ну.... Нічого не подумайте. Всі знають, що ви ходили до чаклунки Дмитрівни. Але тепер її немає, то ж спитати...
‒ Я нічого не знаю.
‒ І все ж... Може хоч щось порадите?
Катерина прикусила губу.
‒ Підіть у церкву. Поставте свічку за його здоров’я. Тільки не за упокій. За здоров’я. Відпустіть і доля сама вирішить, повертатися йому чи ні.
‒ Дякую. І за книгу теж дякую.
‒ Ось ваш чек. Приходьте ще!
Жінка пішла. Катерина продовжила читати книгу. Український переклад Карлоса Кастанеди інтригував самою обкладинкою. Так ніби світи, де живуть мудрі шамани та всемогутні відьми — це справжня хоч і прихована частина нашої реальності.
‒ Вибачаюся, мені потрібна книга про чайку.
Дівчина відклала книгу і поглянула на рудого хлопця з тунелями у вухах. На ньому була чорна футбілка з червоною перевернутою пентаграмою.
‒ Друга полиця справа. Річард Бах.
‒ Ні! Ви не зрозуміли. Мені потрібна книга про чайку. А там про ластівку.
‒ Про яку ще ластівку?
‒ Мартин — це ніяка не чайка. З англійської це ластівка. А в Україні мартинів мартинами ніхто не називає. І якщо вже брати запозичене слово...
‒ Я не буду з вами сперечатися.
‒ То що мені робити?
‒ Нічим не можу допомогти. “Фоліо” не перевидає старі видання.
Хлопець сперся рукою на стіл і посміхнувся правим кутом рота.
‒ То може щось порадите ще почитати?
Він хитро зиркнув з-під брови. Катя поглянула на свою книгу. І чому їй схотілося читати саме Кастанеду?
‒ Може...
‒ Штирка можете не рекомендувати. Вже читав усі десять. І в нього досить застарілі уявлення про розширену свідомість.
Посмішка рудого хлопця стала ще більш глузливою.
‒ Чому так впевнені?
‒ Чули про хакерів сновидінь? Ми можемо контролювати свої сни.
‒ Це, мабуть, дуже цікаво.
‒ Ще б пак! То що почитати?
Думає що розумний?
‒ Почитай ще Річарда Баха. Можна “Міст крізь вічність”, або...
‒ О те що треба!
‒ Та сама полиця, що з чайкою.
‒ Мартином! Дякую!
Коли хлопець пішов, Катя знову взяла книгу. “Коли ти у сні, ‒ сказав Дон Хуан, спробуй поглянути на свої руки. ‒ А що це мені дасть? ‒ Тоді тобі буде легше усвідомити себе у сні.” Збіг? Чи щось більше?
До Семена Геннадійовича в гості приїхав син, що був на заробітках у Польщі. Подружжя Іваненків все ще було в лікарні. Тож Катя прийшла в свою квартиру як ніколи рано і не знала чим себе зайняти. Трохи навела лад у безладі. Перепрала всі штрімфлі. Закип’ятила чайник і заварила собі зеленого чаю, сіла на вікно і спостерігала, як згасає небограй над будинком навпроти.
‒ Я певно ляжу сьогодні спати раніше, ‒ зітхнула дівчина, зробила кілька невеличких ковтків з чашки.
Сон не йшов. Катя довго вовтузилася під коцем.
‒ Я маю намір заснути, ‒ прошепотіла вона.
Цвіт сакури. Ніжний та таємничий. Пелюстки кружляють у повітрі. Вітер проносить їх над озером і шелестить у гіллі. Лунає спів флейти. Орфічний та плавний.
Рудий хлопець був у тій самій футбілці, що у книгарні. Тільки тепер його огортало світло.
‒ Що ти тут робиш?
‒ А ти думала, я глузую, коли кажу про контрольовані сни?
‒ Я просто згадала тебе перед тим як засинати. Це нічого не означає.
‒ У нас це називають взяти на гачок. Найпростіша техніка.
‒ Тоді чому б тобі не піти з мого сну?
‒ Ти готова позбутися шансу?
‒ Якого шансу?
‒ Шансу що ми...
‒ Я тебе не знаю.
‒ Мене звати Тарасом.
‒ Вибач, Тарасе, мені рано вставати.
Катя протерла очі. Поглянула на годинник. Ще так рано. Але спати вже не хотілося. Дівчина відкинула коц. Тіло переповнювала енергія. Вона встала на рівні ноги, а тоді нахилилася вниз, щоб дотягтися ліктями до підлоги. Це ж треба! Скільки ж вона не тренувалася! Треба частіше прокидатися раніше!
Ще раз зиркнула на телефон. Поглянула себе у камеру. І побігла до ванної кімнати наводити красу. Прийняла душ. Почистила зуби. Цього разу ретельно, а не як звикла кожного дня. Дбайливо розчесала волосся. Не завадить зазирнути до перукарні. Катя наклала кілька шарів тоналки на обличчя, підфарбувала вії. Тепер вона виглядала просто казково.
Ровер їхав неквапом. Світило сонце і дівчина раділа гарній погоді. Час ще був.
‒ Катька, щось у лісі трапилося!
‒ Аби покупці оцінили.
‒ Ти їх принадиш тепер сотні!
Роботи й справді стало більше. Покупці вишикувалися у чергу. Він також був там. Рудий хлопець з тунелями у вухах. Тільки тепер футбілка біла з веселим пінгвіном.
‒ Вітаю! “Підручник янгола” Олени Карпенко. Вирішили самі вибрати цю книгу? ‒ спитала Катя, коли хлопець дочекався черги і поклав цю книгу на касу.
‒ Вхопив перше, що трапило під руку.
‒ Ось ваш чек! Приходьте ще!
‒ Ні. Я просто хотів вас ще раз побачити.
‒ Я за вас рада. Але не затримуйте чергу.
Хлопець сперся на касу і посміхнувся.
‒ Черга нікуди не поспішає.
Бідолашна Катруня благально глянула на відвідувачів. Але всі посилено вдавали, що розглядають книжки на полицях.
‒ Та годі, Кать! ‒ сказав Тарас і пройшов долонею по рудому волоссю щоб більше стирчало. ‒ Де ще знайдеш Всесвіт, у котрому можна позалицятися до гарної дівчини у книгарні?
Дівчина глянула на бейджик на своєму лайбику. Так ніби напис “Катя, касир” міг змінитися чимось іншим. І стисла губи.
‒ Тарасе, у тебе жодних шансів.
‒ Жодних?
‒ Жоднісіньких!
‒ А я не казав тобі, що мене Тарасом звуть!
Губки дівчини скривилися у посмішці. Ще мить, і її вуста посміхнулися на всі зубеньки.
‒ А як?
‒ Може Максим, Може Андрій...
‒ Щось не личать вони тобі...
Тарас теж розреготався.
‒ Гаразд. Піймала. Зустрінемося у сні на тому самому місці.
‒ Як?
‒ Тренуйся!
Хлопець взяв свої книжки, помахав їй рукою та пішов з книгарні.
‒ Наступний... ‒ зітхнула Катя.
‒ Дівчино, пробийте мені оці “Сонники Міллера”, і ще мабуть візьму один за Фройдом...
Катя слухала клієнтів неуважно. У грудях ніби затаїлась якась смішинка....
Син відвіз Семена Геннадійовича провідати ще якихось родичів. Зате подружжя Іваненків повернулися у свою квартиру. Марина Сергіївна заварила Петрові Івановичу велику чашку какао, наполягаючи, що там багато кальцію. Пан Петро лише подякував дружині та знову прикрився газетою, чурхаючи ногу крізь апарат Костюка — металевого каркасу, що прийшов на заміну гіпсу. Марина Сергіївна напоїла какао ще й Катерину. Дівчина лише роззиралася, відмічаючи, як у квартирі чисто та прибрано.
‒ Це до нас хлопчик прибирати приходив, ‒ пояснила їй раптом Марина Сергіївна. ‒ Кришнаїт. В армії альтернативну службу проводить. От соціальні працівники його до нас доправили.
‒ Ясно, ‒ Катя зробила все ж ковток.
‒ Тільки, Катеринко, ти до нас все одно приходь, не забувай.
Катя кивнула.
‒ Обов’язково.
Вдома дівчина знову була рано. Знову зайнялася прибиранням. Знову все прибрала і не знала, чим себе зайняти. Звичайні люди вечорами читають книжки. Але що робити, коли читання — то твоя робота?
Катя лягла спати ще до десятої і заснула, щойно її голова торкнулася подушки.
‒ Ну, як? ‒ спитав Тарас.
Він був у своєму звичному образі. Тільки руде волосся ніби палало, а тунелі у вухах були може навіть більші ніж Катя їх пам’ятала.
‒ Ти мені вже набрид!
Дівчина склала руки на грудях.
‒ Скажи, що це круто!
Тарас підстрибнув і зробив пірует у повітрі. А тоді облетів два кола навколо Катрі.
‒ Мене моє життя цілком влаштовує!
‒ А яке твоє життя?
Дівчина зітхнула і прикусила губу.
‒ Я хочу просидіти у книгарні до кінця своїх днів, а потім сидіти на хмаринці та грати на арфі!
Це Тараса дуже розвеселило.
‒ Грай так!
Він клацнув пальцями. Тут же перед дівчиною з’явилася арфа. Катя відкрила рота від подиву. Провела пальцями по струнах. Забринів легкий та дуже мелодійний звук. Невже арфа звучить саме так? Катя не змогла пригадати, чи чула вона арфу раніше. Але хотілося вірити, що вона так і звучить. Дівчина провела по струнах ще і ще. А тоді озирнулася. Навколо були самі хмари. Погляд її ковзнув униз. До землі було дуже далеко.
‒ Ай!
Тарас спіймав її за руку саме вчасно, коли Катя зрозуміла, що падає.
‒ Це ж сон! ‒ крикнув він.
Але Катя лише поглянула вниз.
‒ Не думай! А то я тебе не втримаю!
Дівчина поглянула йому в очі.
‒ А що?..
‒ Ти прокинешся!
‒ А я хочу!
Тарас підняв її вище до хмар. Але пальці Каті стали вислизати з його руки.
‒ Скажи хоч щось, щоб я довів тобі, що був тут!
Дівчина знову поглянула вниз.
‒ Я нічого тобі не скажу!
‒ Кать! Ти інвольтуєш мене у непозбувну збентегу!
Катря почала падати. Хмари разом з хлопцем стали все далі та далі...
‒ Ой, лишенько! Знову проспала!
Як не дивно, але на збори та притомний макіяж дівчині вистачило п’яти хвилин. Це п’ять на те, щоб вдягнути шорти, лайбик та штрімфлі. І ще дві хвилини, щоб звести ровер. Катя летіла на ньому мов на крилах. Лісапет їхав так швидко, ніби на реактивному паливі. І у книгарні дівчина була саме тоді, як Людмила ще протирала ганчіркою вітрину.
‒ Кать! Сон — для слабаків! ‒ лише сказала напарниця.
Відвідувачів цього дня майже не було. Зате був...
‒ Щось ти став нашим постійним клієнтом, ‒ сказала дівчина Тарасові.
‒ Та я взагалі знаменитий серед друзів як завзятий книголюб!
‒ Хочеш картку зі знижкою?
Але Тарас лише сперся ліктем на рецепцію.
‒ В цій книгарні є лише одна достойна уваги книга...
Їхні погляди зустрілися. Катя поглянула в його блакитні очі. Чому у сні вони здавалися зелені?
‒ І що ж це за книга?
Тарас витримав драматичну паузу.
‒ Це... Ти!
Катя ляснула у долоні.
‒ Я так і знала!
В цей момент Людмила добряче чхнула у хустинку.
‒ Катрун! Годі! А то твоєму кавалерові доведеться скупити всю книгарню поки буде до тебе клеїтися! ‒ не витримала напарниця.
І демонстративно зробила вигляд, що читає книгу. Катя злісно на неї поглянула. І насуплено подивилася на Тараса.
‒ Мені, будь ласка, оцю пробийте, пані... Люблю читати перед сном.
Хлопець простягнув ту книгу, яку першу вхопив з місця, де стояли бестселери.
‒ Ти точно хочеш це читати?
Це виявилося “Сяйво” Кінга.
‒ Так, ‒ кивнув Тарас.
‒ А як же кошмари?
Хлопець лише всміхнувся.
‒ Це ніщо у порівнянні з моїм минулим сном... Мені снилася ТИ!
Катя зітхнула.
‒ І що я там тобі сказала?
‒ Та нічого. Точніше... Спочатку нічого, а потім розповіла про свою бентегу.
‒ Це ти казав про бентегу!
‒ Я тобі сказав, що ти інвольтуєш мене у бентегу. А потім ти прошепотіла “бентега” та впала...
Катя не змогла промовити ні слова. Але й в очі хлопця дивитися не могла.
‒ Вам пакет потрібен?
‒ Так. Дякую.
Коли він пішов, Катя занепокоєно глянула на Людмилу. Вона все ще робила вигляд, що читає книгу. Букви у книзі були догори дриґом.
Хоч відвідувачів не було, Катя сиділа як на голках. Коли вже та восьма? Перед самим зачиненням зайшов чоловік, який здався Каті чимось знайомим.
‒ Прошу. Підкажете мені щось проти постстресового синдрому?
Дівчина поглянула на його шрами та татуювання. І згадала чоловіка, якого бачила в домі пані Ірини Дмитрівни.
‒ Ремарк? Гемінгуей?
‒ Тільки без цього. Я своє вже навоював.
Обличчя, що так здавалося лихим та небезпечним раптом скривилося гримасою. Катя озирнулася по книгарні. Потім згадала про книгу, яку читала.
‒ Можу запропонувати вам Коельйо...
Чоловік купив книгу та пішов. Через хвилину Людмила вирішила зачиняти крамницю. Катерині так запав у пам’ять той чоловік, що вона не відразу згадала, що забула навідати своїх пенсіонерів. Згадала вона це тільки тоді, коли зупинила ровер перед власним під’їздом і побачила перед дверима Тараса.
‒ Як?
‒ Просто ти сюди впала, ‒ знизав плечима хлопець.
Катря приклала ключ до домофону. Але Тарас не дав їй відчинити двері.
‒ Запросиш у гості?
‒ А ти як вампір? Не можеш зайти без запрошення?
Тарас зніяковів. І поки він барився Катя встигла завести ровер і двері майже зачинилися. В останній момент хлопець все ж підставив ногу.
‒ Стривай! То “так” чи “ні”?
Катря поглянула на нього злісно. Їй дуже кортіло сказати “ніт”, але це слово якось застрягло в горлі та не хотіло лізти.
‒ Заходь, ‒ зітхнула вона.
З душі наче звалилася величезна брила розміром з Сивулю. Дівчина швидко понесла лісапед сходами. Тарас стрибав позаду, навіть хотів спробувати допомогти, але на врембах було мало місця.
Ровер дівчина лишила у передпокої.
‒ Чай будеш?
‒ Не відмовлюся.
Квартира була дуже маленька. Дев’ять метрів спальня. Дев’ять метрів кухня. І всі зручності. Але Тарас сяяв так, ніби це було житло його мрії. Катря помила руки. І поставила чайник. Тарас сів на дзиґлик. Дівчина лишилася стояти.
‒ Про що поговоримо? ‒ запитав Тарас.
‒ Тобі з цукром?
‒ Мені без.
Щойно закипів чайник, Катя вкинула по пакетику у дві чашки. Налила окріп.
‒ То про що поговоримо? ‒ знову запитав хлопець.
Катя лише подивилася у вікно.
‒ Не бійся. Ти можеш сказати мені все, що наболіло за всі роки, ‒ Тарас зробив ковток.
Дівчина і собі сіла на другий дзиґлик та взяла чашку. Але так і лишила в руках, тримаючи за ручку.
‒ Не знаю... Спочатку я знову хотіла сказати, що в мене все добре і мене все влаштовує...
Вона знову поставила чашку на стіл.
‒ А може мене просто дістало бути білою та пухнастою у суспільстві, де всім на всіх начхати.
Тарас зробив ще один ковток і кивнув. Його тунелі при цьому дивно підстрибнули.
‒ Може ти не знаєш, але про тебе кажуть, що ти допомагаєш всім виключно заради квартир...
‒ Хай кажуть. Мені байдуже. Я справді ні на що не претендую.
Вона зробила ковток чаю.
‒ Скажи, що я дурна.
Але Тарас лише знову закивав. І його тунелі застрибали.
‒ Ти кажи. Кажи.
Катря ще ковтнула чаю. Огорнула чашку долонями, щоб краще відчути тепло.
‒ Не знаю... Ще всі ці літературні сноби, що не відрізняють Панаса Мирного від Нечуй-Левицького. Жіночки, що дістають своїх чоловіків до печінок, а потім плачуть “Ой! Які ми...”
‒ Стій! А ти не хотіла вирішити їхні проблеми раз та назавжди?
Катя здивовано на нього витріщилася.
‒ Як?
‒ За допомогою своєї сили!
Дівчина зробила ще ковток чаю.
‒ Якої сили?
‒ Та годі! Кать! Ми ж свої!
Вона відставила чай і поглянула у вікно.
‒ Ще мене дістали хлопці, які не відрізняють чайку від мартина.
‒ Мартина від чайки! ‒ виправив Тарас.
‒ Тим паче!
Тарас перевернув чашку, яка вже виявилася порожньою.
‒ Дзешті мартини може й мартини. Але я прослизав у сни козаків-характерників доби Січі. Там про мартинів не чули.
Він поглянув оком у чашку.
‒ Хочеш тобі також покажу зворотній бік реальності?
Катря захитала головою.
‒ Мені вистачить снів.
Але Тарас постукав пальцями по столу.
‒ Ти навіть не уявляєш, у якій будеш небезпеці, якщо не зможеш контролювати свою Силу.
Він зробив наголос на останньому слові.
‒ А чого я маю потрапляти в небезпеку?
Катя закліпала повіками.
‒ Ти ж читаєш книжки! А у книжках дуже багацько халеп!
Погляд у Тараса був напрочуд серйозний.
‒ І? Що ти хочеш мені показати?
‒ Виміри, де живуть боги та демони. Де літають справжні янголи. Де все так само реально і навіть ще більш реальніше.
‒ І як туди потрапити?
Усмішка хлопця була мало не від вуха до вуха.
‒ Є два способи. Один з них — медитація.
‒ Це дуже довго.
‒ Другий — це секс.
Катя вишкірилася на всі зуби.
‒ Так і знала, що тобі тільки одне треба.
‒ Твоя посмішка просто чарівна, ‒ Тарас навіть не зніяковів.
‒ І нас перенесе просто у самий розпал... до іншого світу?
‒ Техніка називається “тантра”. В неї дуже широкі можливості.
Дівчина вийшла з кухні. Зупинилася у прорізі дверей. Провела пальцями по стегнах. Тарас пішов за нею до спальні. Вже у ліжку Катя зрозуміла, що Тарас найкращий з усіх хлопців, що в неї були. Що в школі. Що в інституті. Ні з ким не було так приємно. Кожен його дотик наче вражав струмом. Лайбик та штрімфлі полетіли на підлогу. Вони рухалися наче дві дикі тварини. Тарас поклав руки їй на стегна і з кожним рухом просував їх все вище. Коли його пальці затрималися вже на талії, Катя відчула себе дикою пантерою, що тепер навіки приборкана. Коли він цілував ребра та груди, вони дихали все частіше і частіше. Серця билися в унісон. Хлопець провів руками в неї по хребту, обійняв за шию. Вони рухалися все швидше та швидше. Аж раптом він поцілував її в лоба. Катя відкрила очі. Навколо було саме світло, хоча кохалися вони у темряві. Спочатку її охопив шок, але потім вона все зрозуміла. Це воно. Інший бік. Інший вимір. Тут дихалося дуже легко і кожен подих п’янив та змушував навісніти. Катря вигнула спину та закричала.
‒ Вітаю у реальному світі, ‒ Тарас встав та подав дівчині руку. Катя все ще озиралася не ймучи віри. Навколо було лише світло та хмари. Все ще голі, вони разом пішли крізь туман.
Він були наче вовна на дотик.
‒ Щоб не трапилося ‒ не падай.
‒ Я прокинуся?
‒ Ніт. Помреш. Це не сон. Це реальний світ. Ще більш реальний світ.
Дівчина стиснулася.
‒ Не переймайся. Зі мною ти в безпеці. Це тільки при медитації ти була б сама.
Тарас заспокійливо усміхнувся.
Йшли вони досить довго. Але Катя знала, що час тут відносний і внизу на Землі могли пройти лічені секунди. Але скільки б не минуло часу, хмари розійшлися і вони опинилися у підніжжі гори, схожої на Сивулю. Підйом дався їм досить легко. Ввиджувалося, що вітер сам несе їх до вершини ніби на крилах. На вершині стояв трон. Кам’яний трон. Порожній.
‒ Він завжди чекав мене тут! ‒ Тарас озирнувся навкруги. ‒ Куди він пішов?
Замість відповіді лише затряслася земля. З тріщин почало ватріти полум’я. Катя сіпнулася, але Тарас міцніше стис її руку. Полум’я бриніло все вище та вище, поки не набуло обрисів величезних вогневих демонів.
‒ Шукаєш Його? ‒ зареготали демони. Всі як один моторошним сміхом.
‒ Так, ‒ без жодного страху промовив Тарас.
‒ А є тільки ми!
І знову зареготали.
‒ Я сильніший за вас!
‒ А ми прийшли не за тобою! ‒ усміхнувся один.
‒ А за нею! ‒ другий демон вказав пальцем на дівчину.
‒ Вона зі мною!
‒ Вона вкрала нашого раба!
У Катерини промайнув морозець по спині.
‒ Вона зі мною!
‒ Тоді ти помреш!
Але Тарас лише стис кулаки.
‒ Я сильніший за вас!
Замість відповіді найкремезніший демон метнув у хлопця вогневий спис. Полум’я проштрикнуло його груди. Тарас захитався та впав на коліна. Катерина ніби цілу вічність спостерігала, як він падає. Демони оточили їх кільцем.
‒ Ходімо з нами, Володарко Всесвітнього Зла, ‒ демон сів навпочіпки та простягнув до Каті руку. ‒ Ти йому вже нічим не допоможеш.
Катерина знову ніби цілу вічність дивилася у його палаючий погляд. Перевела очі на помираючого Тараса. Щокою прокотилася сльоза.
‒ Ми сильніші за вас! ‒ прошепотіла Катя.
Демони жахливо зареготали.
‒ У всесвіті немає вже ні богів, ні янголів. Вас нікому захищати, ми вбили усіх!
Катя змахнула своїми білими крилами. Висмикнула спис з грудей Тараса. І жбупнула його в шию ватажка демонів. Той впав. Решта демонів відсахнулися.
‒ Назад! ‒ крикнула вона.
‒ Ти все одно лишишся тут! ‒ загорлав у відповідь кожен демон.
Катя підняла Тараса за плече. Зараз вона віднесе його на своїх крилах!
‒ Надто пізно, ‒ прошепотів хлопець. З його рота пробулькотіла кров. Він відкинув голову і затих. Катя затрясла його за плечі.
Але все марно.
‒ Ти залишишся тут довіку! ‒ промовив демон.
Катя заплакала. У розпачі затулила лице. Поглянула на власні руки, на яких залишилась кров Тараса. Руки... “Коли будеш у сні...” Слова Дона Хуана...
Лише з другої чи третьої спроби вдалося розблокувати смартфон. Вони знову були голі на ліжку в темній квартирі. Але Тарас лишився лежати весь у крові. Гудки після набору номеру сто три лунали ніби цілу вічність.
‒ Допоможіть! Швидше! Рудкевича чотири!
Лікарі й справді приїхали досить хутко. Дівчина годинами чекала у вестибюлі лікарні, поки хірурги боролися за життя хлопця. Вже під ранок до неї підійшла медсестра у білому халаті.
‒ Перепрошую, то ви приїхали разом з хлопчиком в якого сталася внутрішня кровотеча. Ми... Ми зробили все, що могли.
Катя затисла обличчя долонями та заплакала. Вона віддала б усе щоб...
У медсестри задзвенів телефон.
“Тамаро! Ходь сюди! Вколов п’ять кубиків адреналіну! Ще наш клієнт!” ‒ вловила Катя. Лікарка нічого не сказала, але побігла коридором.
Вже по обіді Катя сиділа в палаті на ліжку біля Тараса.
‒ Я бачив мартинів! Я літав разом з ними! Вони справді кажуть, що вони мартини! ‒ прошепотів він.
В цю мить у дівчини задзвенів телефон.
‒ Катька! Хоч би попередила про прогул! Покупці мене просто їдять! Совісті в тебе нема!
Коментарів: 16 RSS
1Elessmera30-11-2020 20:06
Дякую, повеселили! Щоправда, очікування від початку зовсім розійшлися з фіналом. Якось налаштовуєшся на ненав'язливу рекламу укрфантастики, а воно он як переросло. Почали рекламою сучасної укрліт з чаклункою, а закінчили сновидним пікапом...Коротше, Катря дуже чуйна і непослідовна дівчина)
До кінця очікуєш ще якогось повороту від хлопця з татуюваннями - склалося враження, що його прихід у книгарню проміжний, і він десь має вигулькнути наприкінці.
Трохи не вистачило ще явних ознак небезпеки, що мало б з нею бути, якби вона не користувалася даром... або, звісно, то хлопець просто аргументи наводив х)
На скільки я розумію, якщо дівчина скористалася силою хоча б раз, то має знову ж таки її комусь передати перед смертю, інакше 100% потрапить до демоноти?
З явних плюсів - динамічна оповідь, яскраві персонажі, кожного легко запам'ятати. Читати приємно та швидко.
Успіхів на конкурсі!
2Mesnick01-12-2020 13:14
Вітаю. Що можна сказати? Головна героїня викликає симпатію - це плюс. Багато уваги приділено літературі - це також добре. Більш менш справна мова, але забагато діалектизмів, навіть ґуґлити довелося. Загалом складалося враження такого собі магічного реалізму у стилі буденності, та фінальна фентезі битва трохи зіпсувала атмосферу. Себто, вогняні демони це найгірший тип антагоністів з усіх можливих. Вони з'являються пізно, їхня мотивація "зло заради зла" і вони програють просто тому що. Тому, як на мене, цьому оповіданню потрібен інший фінал. Або ж цьому фіналові інше оповідання. Але читалося легко та приємно, тож на оцінку, як на мене, ця історія заслуговує.
3Олександр03-12-2020 12:27
Сподобалось. Місцями - дуже. Особливо - про Карнегі і Марію Монтессорі та фейки навколо їхніх імен. Хоча є окремі сцени з помітно слабкішим рівнем. На мою думку - "лайбик та штрімпфлі" - якось не надто органічно у загальний текст вписалися. Щодо розвитку взаємовідносин між Катею та Тарасом, то (можливо я й занадто старомодний) вони вже занадто стрімко перейшли до полунички. Окрім того - показувати "зворотній бік реальності" через секс (навіть тантричний) у психотерапевтичних та езотеричних спільнотах - заборонено на рівні Уставів цих спільнот. "Світлі" такими речами точно не займаються.
Автору (чи правильно "авторці"? ) - удачі та наснаги!
4Злий Критик04-12-2020 22:20
Склалося враження, що це не оповідання, а продакт-плейсмент сучасної української літератури, настільки там багато згадок і посилань. Саме ж оповідання якось проходить мимо через деталі. Приміром, цитата: "Всі знають, що ви ходили до чаклунки Дмитрівни." Я вибачаюсь, але це настільки світ оповідання малий, чи Дмитрівна настільки популярна в ньому? І такого купа. До цих пір просинаюся посеред ночі в холодному поту, а з горла вилітає тільки одна фраза:
Що сподобалось - підкати Тараса. На цих моментах щиро сміявся5Ohnename08-12-2020 01:23
Фінал не в тему. Таке враження, що з іншого твору. І зім'ятий, наче автор спішив влізти у 30 000 знаків.
Вже згадали про татуйованого дядька - для чого він був?
Також хотілося якогось застосування сили головною героїнею щодо її підопічних - вони ж старі та хворі, чи не так? Думалося, що героїня буде змушена їм якось допомогти.
Читалося легко до фіналу.
6Ohnename08-12-2020 01:32
І до чого тут "більше ніж совість"?
7Автор08-12-2020 16:35
Дякую всім за відгуки. Оповідання не достатньо відшліфоване, тому з увагою ставлюся до всіх зауважень.
Основною темою оповідання є Свідомість. І саме Свідомість є тим, що "більше ніж совість". Наш світ рятують саме свідомі люди, які свідомо вибирають свої цінності. І саме усвідомлення рятує головну героїню у критичний момент.
Це ще одна наскрізна тема твору, що не все поділяється на біле та чорне. Пізнання це також дещо "більше ніж совість". Цей персонаж супроводжує героїню у кожний момент її прагнення до пізнання і сам також отримавши пізнання отримує також шанс свідомості та шанс керувати власною долею.
Спробую відповісти на всі питання. Що стосується неузгодженості чи непослідовності тексту, авторський задум річ доволі примхлива. Комусь все буде зрозуміло, а хтось побачить повну відсутність логіки та здорового глузду. В будь-якому разі радітиму кожному відгуку.
8Мандрівник08-12-2020 18:25
Залишилось враження, що оповідання складається з окремих пазлів-частин, які не дуже добре поєднались між собою.
Перша частинка про робочий день Каті доволі велика, хоча не зовсім обов'язкова для сюжету.
Далі пенсіонери, які постійно згадуються, з іменами та деталями, хоча вони знову не сюжетотворчі персонажі.
Пані Ірина спочатку говорить про купу клієнтів, а тоді про те, що крім Каті вона нікого не знає. Дивно...
Клієнти, що чомусь вже знають про дівчину і потягнулися в крамницю на наступний день. Також дивно.
А далі починається найцікавіше. Я був вражений від того, як легко дівчина погодилась на секс. До цього моменту я був про неї іншої думки. А от битва з демонами, крила у Каті, вогняні списи, як на мене, лишні в цьому оповіданні.
Остання частина також здивувала, коли лікарка доповідала про смерть, а потім герой ожив.
Для мене забагато дивного.
9Злий Критик09-12-2020 14:00
Залишився попередньої думки, а може навіть і гіршої. Чесно кажучи, навіть втомився від того, що автори роблять одні й ті самі помилки в своїх історіях. І доводиться писати майже одне й те ж саме. Автор, якщо хочете більш розлогий коментар чому все погано, можу його надати.
10Карасятко09-12-2020 17:56
Спочатку так ніби жвавенько, хоч ранок героїні в ролі експозиції - це не найкраща ідея.
А потім усе розвивається стрімко й несподівано не в хорошому сенсі і зрештою лишає нерозуміння. Мені здається, темп історії зовсім не витримано, шматків бракує - які ще демони наприкінці, звідки воно взялося?.. Ніби сказали А, Б, В... К... - а далі одразу Я. Таке враження.
Тарас у мене викликав огиду своєю настирливістю. Я розумію, у нього там якісь наміри, але камон, чуваче, тобі тричі відмовили - та звали ти вже, господи.
Катя не знає, чим себе зайняти ввечері? Про який вечір ідеться, якщо вона з роботи йде о дев'ятій? Коли вона всіх старих обходить, опівночі?..
Деякі зауваження, які виникали в мене протягом читання, вище вже озвучили.
Ну і загалом воно починалося як такий собі амелі-стайл, а стало зненацька історією про Зло, усвідомлені сновидіння, тантричний секс (з якої речі Катя погодилася? Вона цього хлопа ганяла до того кілька днів) і звинувачення людей в обмеженості й тупості (ну так, люди взагалі стрьомні, але ніби ж героїня вся така на позитиві?). Фінал справді такий раптовий і зіжмаканий, ще й з мартинами, що я навіть не знаю, якце все сприймати. Як на мене, засумбурно.
11buga.Ga10-12-2020 21:46
Вітаю, авторе!
Швидше не сподобалось, ніж сподобалось. Оповідання нагадує вінегрет, в який покрали всього потрохи, і принцип, за яким обирали, що покласти, вловити не вдалося. Наприклад, яку роль саме в цьому оповіданні, мова якого є досить звичайною, відіграють окремі рідковживані слова? Чому обрано саме ці слова та їх використання підкреслено повторами? Що має означати перехід: розповідь про надзвичайно самовіддану дівчину - передача відьомського дару - спрощена кастанедщина - серіал про закоханих тупих підлітків - "тантричний" секс - раптова зовсім вже фантасмагорична битва з "вогняними демонами"? Тут є якась прихована логіка? Чи сенс саме у відсутності будь-якої логіки? Якщо друге, то не вистачило відірваності та розмаху.
Дуже несимпатичні головні герої, особливо у сцені залицяння. Несимпатичні герої - це нормально, якщо автор їх такими намагався зробити, а тут я не впевнений. Але вони несимпатичні у тій самій "вінегретній" манері, їх риси ніби зібрані докупи навмання.
Сцена, де продавець книгарні відмовляє покупця від покупки, просто за межами мого розуміння - навіщо це було? Яку роль ця сцена відіграє в оповіданні?
Якусь ідею, замисел, цілісну історію в результаті вловити не зміг. Відпоаіді автора читав, розуміння, на жаль, не додалося.
Успіхів!
12автор11-12-2020 00:07
Мої походи у книгарні завжди закінчуються чимось цікавим. Я не знаю, що думала продавчиня, яка при мені так спілкувалася так з клієнтом. Але прибирати це з оповідання вже вище за совість. Я просто взяв усіх героїв з життя. Життя вінегрет?
Задум історії в думках автора завжди цілістний. Якщо цього не бачить читач, то значить нам обом щось заважає. Можливо проблема а авторі, що він не розтлумачив свій задум. Можлииво читачеві заважає те, що автор бачить в усіх героях позитивнів риси, які намагається зображувати, але читачеві вони загалом зовсім не імпонують і викликають відторгнення.
Хто такий Тарас? Це хлопець, що хоче Пізнання. Цей поклик заводить його у дорсить темні манівці людського его. Це конфліктний персонаж, що одночасно читає Річарда Баха та носить мерч із сатанінською символікою. Я не в перше зустрічаю на Фортеці, що "озаріння" конфліктних персонажів викликає дискомфорт. Це неприродньо? Окей, ви перемогли. Наш світ приречений.
Подорожі Україною для мене невичерпне джерело натхнення. Рідко вживані слова як інструмент щоб створити атмосферу містичного міста, яким його хотів би бачити особисто я. Не спрацювало? Окей, може сповнені русизмів невичитані тексти це те чого потребує читач. Я як автор можливо перегнув палку. А може тут навпаки невичитаний та сповнений русизмами текст, де рідковживані слова для відволікання уваги. Це вам як читачам видніше, тож хотів би почути. Але в будь-якорму разі це був цікавий досвід. Якщо читачеві не затишно, що можна розширювати обрії пізнання, окей, чуваки, розходимося.Це ваш час. Вам видніше. В будь-якому разі я вдячний за всі відгуки. Може наступного разу вони допоможуть мені написати оповідання, яке буде подобатися усім.
Всім дякую за цікавий досвід. Хай авторський задум виявився невдалим, але я вдячний вам як читачам, що виділили час на мою спробу відкрити для всіх шпаринку містичної України.
13Владислав Лєнцев11-12-2020 00:59
Охо-хо, коли оповідання починається з того, що героїня прокидається - це вже знак якості.
Жартую, насправді тут я не відчув якогось дискомфорту від того, тим паче що тут сюжет зав'язаний на снах, а пробудження героїні служать композиційним маркером.
Тут пишуть про вінегрет, і я цілком згоден, а автору можу сказати: так, життя - вінегрет, а гарно написана історія завжди фільтрує його, так би мовити. Це відчуття неприродного суміщення виникає із-за того, що на сцені тантричного сексу сюжет просто ламається та починається якась містична какабека. Бачу з коментарів, що тут є якийсь ширший контекст з езотерикою, але в цієї історії проблеми починаються на набагато простішому рівні, ніж концептуальний зміст.
Головна героїня - пасивна Мері С'ю. Їй нічого не треба, але з нею постійно відбувається щось магічне, та врешті-решт вона виявляється мегаобраною і перемагає демонів. Але що вона там змінила своєю перемогою, окрім того що врятувала відвертого харассера Тараса, не зрозуміло. Відповідно, якщо в неї немає власних бажань або чіткої арки, або будь-чого, окрім книжкового снобізму, співпереживати їй не виходить. А без цього навіть вдало написані епізоди в магазині та західноукраїнський колорит просто повисають у повітрі без будь-якої підтримки.
Пропоную авторові дати цьому тексту відлежатися та повернутися до нього з чіткою метою, що саме хотілося розповісти та відповідно побудувати який - не який шлях героїні, на якому вода буде долати якісь перешкоди, вчитися чомусь чи шо. А то ця молодь - потрахалися, і відразу до фінальних босів, чітери малолітні ((
14Mesnick11-12-2020 12:58
От тут я, незважаючи на загалом позитивний відгук, погодитися не можу. Справа в тому, що Ваші нібито рідко вживані слова не є такими. Лайбик (хоча Інтернет стверджує, що правильно лайбик, але говорять і так) це назва конкретного одягу, який мало де носять. А "штрифлі" взагалі суржик з німецької, що ставить їх на один рівень з русизмами (начебто, їх зараз правильно називати росіянізмами. І якщо вже пішли в закарпатський колорит, то чому сленговий "лісапед", а не біцигль?
15А.Я.12-12-2020 02:02
текст дуже енергійний, читати приємно і легко. персонажі живі. але є проблеми з мовою (присутні русизми та кальки з інших мов, деякі слова використано у невластивий для української мови спосіб).
сюжет теж не бездоганний. як вже казали інші, твір наче склеєно з різних частин, які не грають разом. можливо, справа в тому, що твір ледве втиснуто у 30 тисяч знаків, і бракує сполучних частин. наприклад, сцена смерті старої чаклунки потребує набагато повнішого опису, особливо в плані переживань головної героїні (коли помирає знайома людина — це не тривіальна подія).
фантастичні елементи не дуже добре вписуються. фантастика — це не просто чари, відьми і демони, а ще й копітка праця над їх безшовною інтеграцією в розповідь. а тут таке враження, що твір був би кращим без цього. опис роботи в книгарні викликав у мене неабияку ностальгію. так і хотілося, щоб решта оповідання теж була про цей побут, а не про надприродне.
у тому, як головна героїня мислить і поводиться, чітко відчувається її жіночність. це великий плюс даного твору, і дається таке далеко не всім. єдина помилка — в тому, наскільки швидко Катерина погодилася на секс. як уже писали інші, це йде в розріз із її характером у решті твору. навіть якщо якісь іскри між Тарасом і Катею пролітали, вони ж так і залишилися практично незнайомі. крім цього, Тарасові залицяння справляли дуже гнітюче враження.
цікавий, потужний момент. додає персонажу головної героїні моральної виразності. біда в тім, що цей аспект у творі критично недорозвинутий. потрібно більше рефлексії про те, що вона робить і навіщо.судячи з коментарів автора, у творі є багато елементів із символічним значенням. на жаль, це саме значення зовсім не очевидне для читача. потрібно було надати більше чітких знаків.
дрібниця, але все ж: хоч Катя і Катря є скороченнями одного і того самого імені, вживання поперемінно то одного, то другого має дуже неоковирний вигляд. треба було вибрати щось одне.
загалом, твір скоріше сподобався, ніж ні. тут є всі ознаки чогось вартісного, якщо відшліфувати мову і зняти обмеження конкурсного формату. у автора є здібності, залишилося набути досвід.
і на сам кінець, професійна порада для автора: ніколи не йдіть на конфронтацію з читачами. вчіться добувати користь із критики, а не оборонятися від неї. відгуки допомагають письменнику вдосконалювати свою майстерність — потрібно тільки налаштувати себе на конструктив.
16автор12-12-2020 17:21
Дякую за відгуки. Ні в якому разі й не думав сприймати в штики критику. Просто вже власне творіння як автору не байдуже і більше цікаво як все ж таки донести ті ідеї, що були на меті. Даю слово, що наступна спроба буде без викрутасів та максимально орієнтована на читача. Всю критику з вдячністю приймаю та врахую.
Всім добра.