Без дозволу на божевілля

Світом доведено - непогано сприймається те, що пишеться від імені божевілля. Може навіть єдине, на що не треба просити дозволу у цього світу, так це на втрату глузду. Хіба ж не божевілля те, що дехто виводить теорії і концепції з кохання. З тих самих слів, якими ми зізнаємося у ньому. Божевілля і те, що треба спочатку смертельно поранити об’єкт кохання, а вже потім любити його, і саме таке кохання справжнє і довговічне. Це підтверджують навіть грецькі стародавні міфи. Спочатку стріла Амура проштрикає вас так, що мало вам не здасться, а тоді любов. З боку чисто християнського, все набагато гірше. Тож може, божевілля це єдиний вихід?

- З ким ти розмовляєш?

- Та так, сама з собою.

- Це мене турбує. Останнім часом ти дуже часто забалакуєшся.

- Ти ж знаєш, я весь час сама. От, я і спілкуюся з собою.

- Так можна з ума зійти.

- Дозволь мені це.

- Ти уявляєш, як це дивно звучить?

- Уявляю. Але це так просто, бути дивною.

- Ти можеш одного разу піти десь туди, у свої світи, і не повернутися до мене.

- Не хвилюйся, мамо, ти завжди зі мною. Хочеш ти цього, чи ні.

- Тоді скажи хоч, куди ти ходиш і з ким розмовляєш там, щоб я знала де тебе шукати.

- Інколи, як ти йдеш на роботу вранці, я лягаю подрімати. Через годину, просинаюся від того, що у хаті повно людей. Спочатку, вони роблять одне й теж, а потім в залежності від того, чи хотять вони мене дістати, ми розмовляємо.

Головний персонаж один і той же, але не я. Їх шестеро. Чоловік у сорочці й сімейних трусах, завжди починає ранок з того, що прасує собі штани, ніби збирається на роботу, і нікуди не йде. Він завжди розмовляє зі мною, ніби вимощує цю кімнату правилами. А правила такі: якщо я знайду ключ, то вони залишать мене у спокої раз і назавжди. Це така загадка.

Другий персонаж, це старий дід у капелюсі і плащі, з валізою. Він нічого не каже окрім „Випустіть мене”. У нього одна функція, якщо хочеш, можна довести його до істерики. Я інколи це роблю. Гарна розрядка.

Третій персонаж помітний не одразу. В залежності від мого настрою це або хлопець, або дівчина. Цей персонаж приходить не завжди, і помічаєш його тільки по легенькому сигаретному димку на балконі. З ним теж можна розмовляти.

Четвертий персонаж, це божевільна тітка у халаті й бігудях, що ніколи не виходить з кухні. Сварлива баба. З нею не побалакаєш. Ну і останні два, це діти. Вони просто бігають по квартирі і все.

- А що за ключ?

- У буквальному розумінні це те, що відкриває двері. У даному випадку з середини. Спочатку, я була настільки наївна, що й справді шукала його. На справді ключа немає. Щоб відкрити двері з середини, ключ не потрібен. Потрібна я. Виходить дивна штука: їх нема, але вони тут, і я мрію про спокій, ще глибший і ще мовчазніший.

З рідка я ходжу у гості до одної жінки, німфоманки. Вона, може мати будь-якого чоловіка. Дивлячись їхніми очима на себе, любить тільки себе і тільки так, як хотіла б, щоб її любив чоловік. Саме вона дає мені гарні поради, і я пишу.

- А що ти пишеш?

- Пишу про те, як осуджую людей.

- Самовпевнено з твого боку.

- Так, але назви мені хоч одного письменника, який би не записував своїх пороків. Якщо вже мені судилося, щоб хтось прочитав написане мною і склав список моїх комплексів, то нехай він буде докладний. Так, я осуджувала людей.

- Ти інколи говориш, як стара, але ж ти ще молода. Твоя душа молода.

- У тому то й річ, що всі сказали мені це занадто рано.

- А ти подумала, хто дав тобі право судити?

- Мені не потрібні права. Там, де я ходжу, немає ні одної справжньої людини.

- Але ж усе одно, ніщо нізвідки не береться і все проходить через справжній світ.

- Може. Я не знаю.

- Оце й усі твої світи?

- Та ні вони безмежні. Але далі йдуть психологізми викривлень, і я боюся їх сказати.

- Чому?

- Щоб власноруч не штовхнути їх на нерозуміння.

- А ти спробуй. Усі ми, інколи виштовхуємо свої задуми, просто треба самому бачити в них сенс.

- Добре, що ти сказала про сенс, бо у першому викривленні йдеться саме про нього. Перша психологізма викривлення: Якщо узяти будь яку книжку і дати прочитати будь яким людям на вибір, то кожен візьме з книжки своє. Зрозуміє по своєму, і це своє при всій схожості буде інакше завдяки тому, що буде поставлене різними людьми у різні обставини.

От і виходить - те, про що пише письменник, і те, що прочитується – зовсім різні речі. І вони співпадають тільки мікроскопічними частинками. Те, що написано один раз, існує у мільйонах варіацій, хоча не переписане ні разу. Підозрюю, що написане письменником, по справжньому так ніколи й не доноситься до читача. Воно не прочитується. Бо якщо кожен розуміє по своєму, то все змінюється з кожним прочитанням. Кожен творець, тільки прочитай.

І разом з цим різноманіттям, існують ті, що роблять так навмисно. Використовують цю силу у своїх зловмисних планах. Таких два різновиди: ті, що роблять таке не свідомо, і ті, що свідомо. Несвідомі, коли діляться тим, що засвоїли з книжки, перевертають твоє власне бачення, і з часом ти кажеш собі, що кожен має право на свій погляд. В цей момент ти не помічаєш маленький трупик, який з’являється біля тебе. Цей трупик називається – «Істинність написаного». Є таке оповідання, називається «Дві передостанні кімнати». Не пам’ятаю хто написав, але сказано так:

«Після скоєного теракту, до якого твоя байдужість вже народилася, ти тільки чекаєш об’яви результату. Все було сконцентровано тобою до такої густоти, яку ти сам переживав, коли був бідний. Тобі доводилося побувати в центрі натовпу, в годину пік, коли все і всі повертають в одну сторону. Повертають тебе проти твого бажання, спрямовують волею зграї.

Така гра приносить тобі особливий приємний тиск, який набувають разом з багажем химер. І ось, дистанційна руйнація. Особлива, притаманна кожному хлопчику чи дівчинці, котрі грають в комп’ютерні стрілялки. Це вже не приносить такого задоволення (адже воно дитяче), але приносить результат.

«Скільки сьогодні? Не може бути, щоб так мало! Не може, бо людей – їх завжди так багато, що важко, зовсім не можливо повірити в те, що якийсь рід десь закінчується».

І от жертви оголошено, і ти, підібгавши небо під себе, позіхаєш, шаркаючи капцями, йдеш до іншої кімнати – в якій ти сподіваєшся заснути. Але я не дам тобі спати...

Відчинив двері. Зайшов.

Отже тепер ти нещасний, якому ще спокійно і тихо кажуть - Мій Фюрер.

Неприкаяний Гітлер, який надумав покінчити самогубством своє життя. Навколо тебе, твої соратники і послідовники. Ти гордо просиш останньої ласки, і вони нададуть тобі її, по всім правилам.

Чим ближче вони підходитимуть, тим нещасніше ти здаєшся, бо вони розірвуть тебе на шматки саме так, як ти навчив їх. Саме тому, що вони вірні тобі, саме так, бо ти сам вказав їм і вказана дорога, єдина достойна. З їхніх облич сходить потроху порядок побудови рис спокійних надлюдей, і вилазить вовча маска, з якою роздирають кумира. В кінці, коли кров ще липне між пальців, я пообіцяю тобі, що з тобою ще багато чого робитимуть віки і люди.

ПОПЕРЕДНЯ КІМНАТА

Ти собака. І я заведу тебе у двір, де ти чекатимеш одну школярку, котра кожного ранку, йдучи до школи, віддає тобі свій бутерброд. Тим часом, поки що, подивися на подорожніх. Незнайомка, візьме тебе до себе додому і ти врятуєш її від самотності. Але у той час, нехай тобі нестерпно хотітиметься бути людиною, то твоя доля, твоя половинка і вона прекрасна, а ти не людина.

Тільки подумай, скільки всього випливає з того, що ти не людина! Скільки всього побачиться тобі не так і скільки ти всього не зможеш. Як не людині тобі ціни немає, твоє лагідне скавчання складає гарну компанію. Вона не знатиме самотності, а ти знатимеш ïï в усій красі. Тому нехай жене тебе двірник поганою мітлою, бо та школярка з бутербродами піде тебе шукати і щезне.

Таке багатоденне життя собаки, закуте у власний мозок, надасть тобі привабливість шовковистого хутра і думку, що може це кінцева, але одного разу, ти підеш на кухню до своєї миски і випадеш з вікна. То вже буде інша кімната, яка для тебе закінчиться при вході. Далі тебе чекає неймовірна подорож абстракцій наркозу.

Почухав за вухом. Увійшов.

ПЕРЕДІСТОРІЯ

- Ти добре попрацювала. Не заперечила ні в одному випадку. Придумувала свої власні виходи. Настав час винагородити тебе. Чого ти хочеш?

- Можу просити чого завгодно?

- Так.

- Я хочу одного хлопця, самогубця.

- Якого саме? За цей час їх стільки було.

- Того, що ти наказав мені штовхнути.

- Чому саме його?

- Не знаю. За ці роки я стільком людям не подала руки, багатьох сама ж знищила. Серед них було багато жінок, дітей, просто нещасних людей і не людей. І я нічого не зробила, бо так треба було, але той хлопець... Я бачила його десять секунд, але мені вистачило. В ті рідкі години, коли я сплю, мені сниться багато благань, лише він мовчить.

- Нагадай мені, як то було.

- Ти сказав, що один хлопець, стоятиме на карнизі висотного будинку. В розпачі він хоче покінчити з собою, але не зможе, і треба допомогти. Його майбутнє загроза рівновазі. Я з’явилася прямо на карнизі за десять секунд до того, як він передумає. Мені не хотілося розтягувати, а в душі я надіялася, від несподіванки моєї появи, він перелякається і сам впаде. Так вже було, і це полегшує завдання. Бідолахи вилазять на дахи і не знають, що їх там очікує. Отож, я з’явилася. Він побачив мене. Я зробила три кроки до нього. Побачила впритул його очі. Вітер останній раз розворушив йому волосся. І я штовхнула його. От і все.

- Ти любиш його?

- Любові мало для мене. Тим паче, що його половинка, його жінка не я.

- Тоді, що ти хочеш від нього?

- Все! Я хочу від нього все! Я хочу дивитись на нього, я хочу рухати ним, я хочу кидати його, я хочу сама відмірювати, скільки разів йому вдихати, я хочу тягти його за собою, як жертву і бути покірною йому, коли він не знатиме нікого і нічого, окрім мене. Я хочу не жити без нього. Я хочу володіти ним.

- Ти дивуєш мене. Занадто велика в тебе думка про себе. Ти забагато хочеш. Це називається - манія величі. Цю спрагу не можна втамувати.

- Мені все одно.

- Я був кращої думки про тебе. Думав, ти мій єдиний друг.

- Не треба цієї маячні. Друзів ти маєш багато і без мене. До того ж, я не хочу бути твоїм другом.

- Так, друзів багато, але тільки ми вдвох знаємо, хто ти і хто я. Чому ти вирішила, що той, хто поклав початок і кінець, дозволить тобі знущатися над хлопцем?

- Знаю, не дозволить, і заплачу свою ціну, але так навіть краще.

- Я, не дам тобі його.

- Пропоную угоду. Дай мені цього і я, дам тобі - кого завгодно.

- Ти не можеш.

- Можу. І знаю, ти хочеш повернути сина, який загинув багато років тому назад. Я можу піти в інший вимір, де він живий, і викрасти його для тебе.

- Але ти вкрадеш його, в мене ж.

- Ну то й що? Головне, що зараз він буде з тобою. Ще сьогодні в цей самий час. Подумай.

- Навіщо ти так мучиш мене? Це що, помста за те, що я колись вирвав тебе з твого часу?

- Ні, ну що ти. Яка може бути помста, між нами «друже». Просто ти дуже гарно навчив мене робити свою справу.

- Ти стаєш мені ворогом.

- Які метаморфози: з жертви в друзі - з друзів в вороги. Як у людей. Чи ти може думаєш, що я людина? Це омана. Я, твоє поняття про людей. Але я можу чути зараз, твоє серце, яке стискається при слові «син».

- Подумай про нього, про того хлопця. Тобі його не жаль?

- Жаль. Я пожалію його, коли буде треба.

- Може, ти просто перевіряєш мене?

- Може. Твій син за моє щастя – це справедливо.

- Справедливість від лукавого.

- Тоді не справедливо. Яка мені різниця? Послухай, я навіть згодна, щоб усе було, як з початку. Нехай він упаде, я підхоплю його біля землі і витягну з того часу, який ти назвеш.

- Я більше не відчуваю тебе, як раніше. Як же ми після цього будемо підтримувати рівновагу?

- Все буде як раніше, бо навіть ти, бачивши всяке зло, надієшся на час.

- Я забираю пропозицію назад. Ти не достойна винагороди. Нехай все стане, ніби я не пропонував. Це був особливий іспит. Ти не пройшла його.

- Поздоровляю тебе! Ти пройшов свій іспит. Ми залишилися тими, ким нас поставили. Ти мій вказівник і вчитель, я збіг усього в одне, «підпора» золотої середини. Оскільки суворо забороняється перевага добра чи зла заради рівноваги, вважай, рівновагу у тобі відновлено. Отож нагорода моя, і не ти мені її даси.

- Я знаю цей трюк. Мене не можна підвести до іспиту невимушено. Не ти його призначаєш.

- Мені відкрилося, що я можу те – що я хочу. З таким успіхом, я могла взяти сама того хлопця, не запитуючи твого дозволу. Але, але мені не зрозуміле твоє призначення, і я підкоряюся. Не тобі конкретно, а твоєму призначенню. Дай строк, і я розгадаю тебе.

- Яка ти іноді буваєш тупа...»

- Зверни увагу на таке закінчення. Промовисте. Ніби, якщо читач сам не здогадався, то місце його серед літер «Т. У. П. А». Тепер скажи мені: який справжній замисел написаного?

- Не знаю. Мені треба подумати. Ніяк не можу вхопити суть розповіді. Ти пропонуєш не мати своєї думки?

- Та ні. Зовсім ні. У тому то й річ, щоб мати своє враження, не маючи умислу. Якщо ти сильна людина, тобі не страшний той, хто змінює сенс, а якщо слабкий, тебе можна переконати у твоїй же власні дурості.

Друга категорія таких володарів сенсу діє саме з умислом. Вони знають про такий рід впливу і паразитують на ньому. Доходить до психозу, адже можуть вкладати який завгодно сенс, навіть на знищення. Ти не помічала, як узявши у когось почитати книжку, майже фізично відчувається присутність тієї людини у тій книзі? Це не можна пояснити, але навіть інтонація голосу тієї людини, лунає у тебе у голові. Це дуже страшно, бо такого злочинця не можна абсолютно точно знайти і покарати. Провина не встановлюється. І скільки таких жертв, невідомо.

Друга психологізма викривлення. На мій погляд найважча. Вона існує на місці оголеного нерва життя. Недавно була повальна мода на реаліті шоу. Поспостерігавши за різними його варіантами, я виявила, що суть одна. Її знають всі. Але, якщо абстрагуватися, спростить і оголити це химерне дійство, то організаторів і глядачів цікавить не хто виграє, а відмерлі почуття, які проявляються під час шоу.

Не буду казати про благородство чи інші шляхетні та не шляхетні риси. Це все банальна фігня. Йдеться про темний бік, у який усім хочеться зазирнути. У кожному такому шоу є свої правила, умови, обмежений час і ізольоване від світу місце. Пропоную до вашої уваги власне шоу з загально прийнятими умовами і цілями: Уявімо собі, що наші відчуття і почуття, це такі рубильники з надписами над ними, як і що називається. Вони знаходяться у підвалі нашої свідомості і їхні назви це первісний досвід наших перших днів. У ці перші дні ми дізнаємося, що голод називається голодом, спека називається спекою, а кохання називається коханням і т.д. Якщо усім людям на світі від народження дається однаковий набір почуттів і відчуттів, цікаво було б дізнатися - якщо замінити назви над цими рубильниками, чи увімкнуться ті відчуття, які потрібні гравцю?

ПРАВИЛА – інстинкт самозбереження підкаже.

УМОВИ – ви не можете примінити фізичну силу. Ваш суперник нічого не пам’ятає.

ОБМЕЖЕНИЙ ЧАС – ваш суперник по-звірячому хоче їсти. Для суперника ви їжа, отже кумекайте швидше.

ІЗОЛЬОВАНЕ ВІД СВІТУ МІСЦЕ – ви з суперником у кімнаті, з якої вийде тільки переможець. Переможцем вважається той, хто залишиться живим.

І от, коли ваш суперник дивиться на вас як на їжу, ви зрозумієте, що зійдете з розуму при самі думці, що від вас відкушують. Фізично боротися не можна (ні в одному реаліті не можна), залишаються слова і переконання.

Погодьтеся просити: ”Не їж мене” банально, та й не допоможе. Звірячий голод не зважає на благання. Особливо, коли перед вами такий апетитний персонаж.

Пропоную поміняти назви на рубильниках і замінити «Голод» на «Любов». Скористайтеся незнанням суперника про майбутнє і минуле. Скористайтеся його набором рубильників, який ніхто не може відмінити. Вселяйте в супротивника віру, що любов, це таке почуття до людини, без якої не можеш жити. Воно таке світле, не земне, булькає в пузі! І ти робиш все нас віті, щоб твій коханий жив. (Може це й насправді так, хто його знає?)

Переконайте нещасного людоїдика, що ви так само любите його. Переконайте, що оте відчуття, яке смокче там, у шлунку, це вона – ЛЮБОВ! Це від неї темніє в очах, це від неї супротивник пухне, це від неї безсилля. (Підказка: якщо супротивник не помітив, що з вами не відбувається те саме, значить увімкнувся рубильник – «Любов». Бо любов сліпа: )

Муркайте лагідні слова, пустіть сльозу, але підкреслюйте – як вам пощастило закохатися. Це ж не кожному дано.

І якщо вам не пощастить – вас з’їдять, а якщо пощастить – ненаситний супротивник, помиратиме у вас на руках від голоду, а ви казатимете йому, що це ...

(Поправка: справжній рубильник під його справжньою назвою «Любов» не вмикається, якщо немає справжніх почуттів.)

- Ніхто при здоровому глузді не захоче зіграти у ці грі. Ти дивно існуєш у своїх світах. Викинь з голови свої химерні ідеї.

- Мамо, я прекрасно розумію все, чого ти боїшся, але сили позбавити мене моїх химер у тебе немає. Я давно мотаюся у своїх передостанніх кімнатах. Ключа немає.

- То може у спеціальних лікарів є.

- Натяк прозорий і нищівний.

- Попередньо ти просила в мене дозволу , так от – я забороняю!

- Ти помітила, що раптом стала агресивною?

- Я хвилююся за твоє здоров’я.

- Ти перелякалася через другу психологізму?

- Може й так, але погодься, такі ідеї не приходять у голову простим людям.

- А яким приходять?

КІНЕЦЬ...