Без честі

– Лери секунданти, маєте зауваження щодо дотримання кодексу? Ні?

Лер Міхаель ще раз оглянув поле честі, примружився, оцінюючи потенційні небезпеки. Серед тих дерев може ховатись снайпер, а он там, безперечно, кулеметне гніздо. Якщо відступати, то праворуч, там хоч і відкрита місцина, але обладунки врятують, зброя у голозадих кепська. Якщо ж…

– Лер капітан?

Міхаель підібрався, отямився і ще раз глянув на дуелянтів. Не бій, усього лише дуель. Все по статуту: одяг, традиційні посріблена та позолочена рапіри, медичні капсули напоготові – ніякої небезпеки.

– Не маю заперечень.

– Що ж, ясновельможні лери. Може погодитесь завершити суперечку миром? Ні? Тоді починайте!

Дзвякнули, ударяючись, вістря рапір і дуелянти розійшлись. Тут, на полі честі, кожна помилка означатиме шрами та кров. Навіть смертельно поранений суперник може встигнути нанести удар у відповідь. Столичні витребеньки – «статут», «честь». Міхаель знову подумав, що більше довіряє рейлгану.

Тим часом, події на арені розгортались повільно: обидва дуелянти легкими випадами пробували оборону опонента. Раптом «золотий» вибухнув флешем – нестримним каскадом ударів, пробуючи дістати суперника, але той перейшов у жорстку опозицію і атака захлинулась. «А «срібний» теж уміє битись, – подумалось Міхаелю. – Тільки страху не має». Втім, про який страх може йти мова, якщо смертельних випадків на полі честі він не пригадує взагалі? Їм загрожує біль та ганьба, але не смерть. Це просто гра у благородство, не більше.

Знову дзвін металу об метал. «Срібний» показує, що збирається атакувати в четверту зону, в низ живота. Суперник опонує йому й намічає свою атаку, проте в останній момент справним рухом кисті змінює напрям удару, зачепивши вилицю.

– Отримав?

– Не розмовляти! – обриває суддя.

Знову повільні рухи, що тільки ледь окреслюють напрямки атаки, майже непорушні фігури. Мимоволі Міхаель подумав, як би він вів себе в подібній ситуації – і вирішив, що варто піти на розмін, підставитись під несмертельний удар. Такий, що не позбавить змоги вдало відповісти, користуючись фактором несподіваності. А потім довіритись лікарям.

Плин часу прискорився, дуелянти опинились майже поруч, їх зброя перетворилась на золоті та срібні блискавки – і раптом із гулким дзвоном обидва опустились на пісок арени. Золота рапіра пробила суперника наскрізь в районі серця, але й у самого з чола виріс гострий уламок.

Капітан смикнувся, проте тут же зрозумів, що поспішати вже немає куди.

– Чому ти прийшов саме до мене? – Лер Клемент прийняв колишнього учня в старому, до болю знайомому кабінеті. – Думаєш, я краще за інших знаюся на будуарних плітках?

Капітан уважно подивився на колишнього вчителя. Дивна річ скільки благородства в статурі останнього нащадка збіднілого роду. Колись зав’яне й ця гілка кволого деревця – дітей у лера Клемента немає і, мабуть, вже не буде. Принаймні законних. Ще стрункий і широкий у плечах, тільки трохи згорблений, чи то через високий зріст, чи тривалу роботу із фоліантами та рукописами. Міхаель усвідомив, що подумки шукає виправдання, аж тільки потім розумів, що вже немає за що.

– Я не за плітками сюди прийшов. Я б хотів почути думку людини, якій довіряю. Нормальну версію - без перебільшень і домислів.

– Дивна річ, – вчитель акуратно закрив фоліант, мимохіть зазирнув до книги, щось відмітив, вимкнув. Капітан зауважив шкіряну палітурку, прикрашену золотим тисненням – і не подумаєш, що там, усередині, найсучасніша електроніка. Втім, інакше не могло й бути, цей рід завжди пишався своєю вченістю.

– Дивна річ, – вчитель, наче вперше, подивився на колишнього учня. – Ти ще можеш комусь довіряти.

– Не забувайте, що я військовий, лере Клементе. У нас інакше не можна.

– Так-так, іноді я забуваю, що ти вже нетутешній. Там простіше жити, так? Але довіру, як і прості рішення, тобі краще було облишити на Фронтирі. Тут вона може зрадити тебе. Довіра – не столична дама.

Міхаель зблід, але притамував гнів. Чому усі тут узялися його повчати? Що вони взагалі тут бачили у своїх кабінетах та швидкісних авто? Але ж вчитель… А той грався своєю незмінною авторучкою і це остаточно заспокоїло Міхаеля. Що ж, добре, що хоча б якісь речі не змінились. Тільки прийшов він сюди не за спокоєм. Встигне ще заспокоїтись.

– Скажіть, це правда, що та дурна бійка сталася через Із?

– Та дуель, на мій погляд, мала не менше трьох причин. Але тобі краще не знати жодної.

– Та ні, вчителю, ви усе ж поясніть. Чи ви вважаєте, що мені приємно відчувати себе необізнаним дурнем, з якого всі кепкують?

– Так-так, юначе. Що ти останнім часом чув про Ізабель?

– Я чув лише те, що мав багато чути. А усі ці здогадки мені огидні.

– Правда, Міхаеле, доволі часто виявляється набагато суворішою за здогадки. Але, оскільки я не маю монополії на істину, зауважу, що ця дуель відбулася через брудні плітки про нашу спільну знайому. Дехто не захотів їм вірити, за що і поплатився.

– Це правда? Плітки, тобто?

– Я не стану робити таких висновків – у мене недостатньо фактів. Але думаю, що твій товариш погарячкував, захищаючи честь жінки, яка останнім часом не дуже піклується про репутацію. Та й усі ваші юнацькі… кхм… пригоди тут зіграли неабияку роль. Надто вже зачепила її та історія. І, якщо ти думаєш, що вона усе забула, ти глибоко помиляєшся.

– Але який сенс? Поясни, бо від тієї дуелі мало бути клопоту – тільки витрачений час.

– Так. Саме так. Але на жаль, я не можу тобі багато сказати, бо то вже серйозні інтриги від яких один крок… та хоч би до державної зради. Обидва хлопчики влізли у погані справи, одні розмови про які можуть вартувати мені місця у Академії і доступу до Архівів. Тож не проси розповідати про усе це, – ручка наче танцювала у спритних пальцях лера Клемента, гіпнотизувала, заспокоювала.

– То що ти порадиш, вчителю?

– Служи короні, як і маєш. До речі, завтра буде презентація нового бойового обладунку. Складеш компанію своєму наставнику? Твій польовий досвід не замінять жодні теоретичні знання.

Військова виучка може й не зробила Міхаеля розумнішим, зате добре навчила розуміти команди. Навіть ті, що віддаються не вголос.

***

Легендарний Полігон – усього лише точна копія одного з найвідоміших гірських перевалів. Тут можна відшукати усе – і водоспад, і пороги, і зелені схили, і голі скали. Навіть, цілі катакомби печер, штучних, звісно. Проте сьогодні печери неактуальні – за умовами поєдинок повинен проходити на поверхні.

«Добре, коли під час висадки немає небезпеки зловити кулю, – подумалось Міхаелю. – Можна спокійно, неначе на навчаннях…»

Свою помилку він зрозумів майже одразу – парашут суперника відкрився далеко внизу, забезпечуючи часову фору та можливість підготувати теплий прийом. Капітану ж не залишалось нічого іншого, як скерувати парашут в протилежний бік полігону. Це вже не забезпечить достатньої переваги в часі, проте дозволить відіграти кілька дорогоцінних хвилин.

 Підготовлений солдат здатен рухатись із швидкістю понад шістдесят кілометрів за годину, контролювати до десяти гектарів пересіченої місцевості. Або вести бій в обороні супроти двох взводів умовного супротивника, неекіпірованого сучасними засобами захисту та нападу. Голозадих, тобто. Те, що доведеться воювати з рівним суперником, устав не передбачає.

Міхаель, поглядаючи на тактичний дисплей, швидко покинув місце висадки. Звичайно, правила випробування не дозволяють вступати в бойовий контакт протягом десяти хвилин, проте ніщо не заважає вистежити і підстрелити супротивника в першу секунду дозволеного часу.

Хоча сам він цього не робитиме – його перемога повинна бути безсумнівною, чистою.

Фронтир трупами товаришів та підлеглих, неначе цвяхами, вдовбав у Міхаеля прості істини. Відшукати ворога. Не дати йому відшукати себе. Вистрелити першим.

Отже, що там рекомендує устав? «Локалізувати місцезнаходження супротивника». З цього й варто почати.

Стандартний бойовий обладунок, крім безпосередніх функцій, виконує безліч додаткових: забезпечує солдата водою та очищеним повітрям, слугує екзоскелетом та пересувним медкомплексом. Він дозволить рухатись з переламаною ногою чи навіть з перебитим хребтом – «режим доставки трупа своїм ходом», як жартують ветерани. А при мінімальній кмітливості, цей режим можна ввімкнути і в порожніх обладунках.

Найбільше довелось помучитись, від’єднуючи рейлган. Капітан ще раз зважив ризик: хоч умови поєдинку й не дозволяють використовувати зброю на повну потужність, проте без броні навіть дозволеного мінімуму вистачить щоб отримати каліцтво чи навіть померти. Суще безумство, жодна нормальна людина так не ризикуватиме.

Залишилось сподіватись, що так само думає й суперник.

Знову дуель. Хоча, цього разу, все складніше – поєдинок оформлений як «польові випробування бойового оснащення нового покоління». Капітан криво посміхнувся: високолобі знову перемудрили самих себе, прагнучи вдосконалити велосипед. А в результаті досвідчений воїн, на підготовку якого пішло чимало часу і грошей, опиняється пасажиром у власній автоматизованій броні.

Капітан озирнувся.

На Фронтирі солдати або дуже швидко вчаться, або помирають. Нехай ворог вважає, що ти дієш передбачувано. Як радить устав: локалізувати противника? Тоді варто на хвилину забути, що необережними пошуками можна видати своє місцезнаходження.

Із тихим шипінням перша пара мініатюрних телекерованих розвідників покинула свої гнізда. Пів хвилини, може менше, і обидва зникли в неяскравому спалаху. Міхаель вилаявся, він сподівався, що матиме більше часу. Коротка команда – і порожній костюм відходить в ущелину. В бойових умовах індивідуальних накопичувачів рейлгану вистачає аж на два постріли. Втім, цього буде достатньо.

Крекнувши від натуги, Міхаель розвернув зброю та замаскувався – супротивник однозначно буде вимушений перетнути сектор обстрілу, залишилось почекати. Пора знову дистанційно запускати розвідників. Результат той же – два спалахи. Суперник майже поруч.

Раптом, наче нізвідки виникає оманливо-незграбна фігура бійця та велетенськими стрибками, підсиленими за рахунок екзоскелету, мчить в ущелину. На якусь мить у прицілі появляється спина – і дротики із неприємним звуком ударяють по броні. Ураження. Перемога. Відповідь не забарилась: ще до того, як суддя оголосив закінчення поєдинку, і рейлган, і камінь, за яким нещодавно ховався Міхаель, перетворились на мішанину.

Суперник не пройшов Фронтир, інакше б знав, що голозадий ніколи не затримується там, звідки лунає постріл.

Прозоре небо пропускало крізь себе яскраві промені. Вони, граючись, нищили сніг, оголювали чорну вогку землю. Міхаель давно мав піти, але погляд на місце дуелі, де було вбито друга, викликав сумні спогади. Чомусь він ніколи на них не відволікався раніше. Можливо, волів забути. Можливо і забув. Так і стояв, дивлячись на талий сніг.

Спокою не давали думки про минулу бійку. Теж мені, стріляний вовк, мало не закінчив життя так само безглуздо, як товариш. Міхаель дійшов висновку, що кілька днів у Столиці зуміли його надшвидко зіпсувати – примусили здуріти та втратити обережність. Тільки от перший порив поїхати геть, зупинила військова виучка. Як він може поїхати, не розібравшись? Адже тепер ми маємо ще цікавішу картинку. Кому потрібні ті надміру роботизовані обладунки? Навряд чи хтось всерйоз замислюється над тим, щоб скоротити військовий склад. Він і так не надто великий. Останнім часом уся військова політика зводиться до зміни якості армії, а не її кількості. А ця розробка? Це щось геть інше. Тепер солдата не потрібно готувати роками, виучку непогано замінять поради автоматики. Але навіщо усе це? Кому потрібно нищити тих же голозадих? Їх непривітні пустельні землі й задарма не потрібні Імперії. Це голозаді усе ще безрезультатно намагаються повернути собі дельту річки. Тож справа не у сусідах. Від здогадів Міхаелеві робилося моторошно.

– Навіщо ти повернувся? – пролунав за спиною низький жіночий голос.

Міхаель озирнувся – чорнява красуня видалась знайомою, її голос… Він намагався пригадати, чи багатьох таких пишногрудих та статних дівчат знав у Столиці. Втім, під час навчання вони радше були худорлявими та незграбними дівчиськами. А тут! Спостерігаючи його розгубленість, вона посміхнулась – і одразу все стало на свої місця.

– Ізабель!

– Ти змінився, – в інтонаціях дівчини прозвучали іронічні нотки. – Став ширший. У плечах. І значно мужніший. Мабуть, від дівок нема відбою?

– Ти теж змінилась. – Міхаель зробив непевний жест рукою. – Подорослішала, стала чорнявкою. Фарбуєшся?

– Якби тільки це…

Міхаель одразу пригадав обережну розповідь лера Клемента. Вочевидь, вчитель багато про що промовчав.

– Що тут відбувається? Питаєш: навіщо повернувся, даєш якісь неоднозначні відповіді. Ти мене шукала?

У променях сонця усе здавалося несправжнім, надто яскравим і надто голосним. Надто чорне волосся колишньої білявки, ідеальна, підкреслена корсетом талія, надто впевнено дівчина казала про те, про що зазвичай мовчать.

– Для тебе життя у Столиці в минулому. Ти ж утік. Тому й питала, навіщо повернувся. Лишався б на кордоні, там усе значно простіше. Проїдемось? Моє авто поблизу.

Міхаель замешкався перед тим, як сідати у авто. Він зрозумів, що швидко втрачає довіру до співбесідниці. Де поділась та Ізабель, яку він знав?

Затемнене скло одразу перефарбувало яскравий передвесняний світ на сувору дійсність.

– Із, ти перестала писати, тож не закидай тепер нерозуміння ситуації.

– О! – Ізабелла викрутила кермо. – Тобі уже розповіли? Повір, що б ти не чув – до тебе не дійшло й десятої долі пересудів. Краще тікай знов, поки тебе не втягнуло в усе це багно.

– Дивна річ – мене тут узялись опікати усі, кому не лінь. Навіть ти.

– А що я? На відміну від тебе, я розумію куди ти вліз.

– Не роби вигляд, що співчуваєш. У тебе це погано виходить.

– А мені це й не потрібно, я не шкодую. Усе в минулому. І твій друг теж. Він поліз не у свою справу. Безглуздо захищати мою честь – запізно. Та ти не думай, я його не виню. Сама винна. Що поробиш – дурна кров і таке інше.

– Колись ти плакала у мене на плечі.

– Забудь. Кохання і сльози в минулому. А байстрючки взагалі не мають на них права.

Міхаель зрозумів, що не впізнає в цій злій жінці ту дівчину, яку колись знав.

– Тож шлях до вельможних ліжок тобі не вимощує кохання?

– Доволі часто саме кохання, – вона зло посміхнулась, – але не моє.

– У таких ліжках зароджуються не тільки байстрюки, а й плітки, – від цієї фрази посмішку Ізабель перекосило, але вона швидко впоралась із почуттями.

– Багато чого зароджується у таких ліжках, любий. Але звідки ж тобі знати?

– То може хоч ти мені підкажеш, якого дідька тут коїться, – Міхаель зрозумів, що зараз можна забути про манери.

– А що саме, любий, ти маєш на увазі? – її голос став медово-солодким, але у цій бочці відчутно гірчила злість.

– Я маю на увазі заколот. Не повірю, що ніхто не зрозумів – нові обладунки змінять розстановку сил. Для війни із голозадими вони не потрібні. Тоді для чого? Усі ниточки ведуть до відомого промисловця. А тебе останнім часом часто бачать у його компанії. Ти, випадково, не в курсі, навіщо йому потрібне приватне військо? В якийсь момент він зможе якщо не якістю, то кількістю кинути виклик військовій еліті, на якій тримається Імперія.

– О! То ти розумник! Та де ж ти бачив, щоб такі люди марали свої пухкенькі ручки об заколоти, наївний. Цю маленьку пригоду готує дехто значно простіший і бідніший, можливо його хтось і підтримує, але тому немає беззаперечних доказів. А комусь, може, просто потрібна сила.

– Кому? – Міхаель боровся із бажанням витрясти із колишньої подруги усю її нахабність.

У інтуїції цій бестії не відмовиш, вона відчула його лють. Схоже навіть злякалась, бо ледве вписалась у поворот. Чи теж нервувалась?

– Навіщо це тобі? Чи, може, хочеш приєднатись?

На якусь мить капітану здалось, що в голосі Із пролунала надія.

– До вас? Та я викличу того негідника на дуель!

– О! Як це характерно для вас, вельможний лере! Честь, усе таке. А ви не боїтеся, що він прийме виклик і ви врешті-решт програєте? Що тоді?

– Хай буде, як буде, я маю щось зробити. Я діятиму так, як велить мені обов’язок.

– Дивна річ – усі ті ваші обов’язки. Але ти не переймайся. Усе одно я мала передати, що дехто інкогніто, зацікавлений у тому, щоб залишитись таким, викликає тебе на поєдинок. Через поведінку, несумісну із кодексом честі та ще щось там. Яка різниця? Медичних капсул не передбачається. Але я б порадила тобі повернутись на Фронтир і все залишиться між нами.

– А знаєш, та Із, що плакала у мене на плечі була значно кращою. Звісно ж, я приймаю виклик, передай це, своєму… хто б він там не був.

– Та Із? А про яку Із іде мова? Про ту, яку штовхали у коридорі дівчата і крадькома мацали хлопчики, вважаючи, що раз дурна кров, то можна – усе одно колись зіпсується? Та Із, яка наївно вважала, що хоча б двом її одноліткам не байдуже до неї?

– Так і було!

– Було. Поки один відсиджувався у кущах, зацькований ріднею, інший взагалі у пориві благородного гніву поїхав на Фронтир. Тож ти питаєш, де та Із? Її немає. Її задушила та жінка, яка мала виживати в цих умовах. Жодного шансу на нормальне заміжжя, якусь пристойну роботу. Тож я сама взяла усе, до чого дотягнулась. І візьму більше, при нагоді – не сумнівайся.

– Даремно ти себе виправдовуєш. Є вчинки, яким немає прощення.

– А ти не засуджуй, не знаючи, як воно. І знаєш, здається тобі час виходити. Деталі дуелі я повідомлю додатково.

Міхаель довго дивився услід авто. Здається, сьогодні він втратив ще одну близьку людину. А може зовсім і не сьогодні.

* * *

На голови сипалось срібло. Цей день вирішив бути неймовірним до останку – у яскравих променях сонця кружляли дрібні сніжинки. Тільки-но лер Клемент відкинув оксамитову хустинку з пістолетів, як на воронених стволах утворилися дрібні краплини.

– Не розумію, за що така честь зрадникові, – з огидою кинув Міхаель. – Тут така краса, що трапляється раз на століття.

Лер Клемент тільки тривожно поглянув на учня. Ні, той не боявся. Просто трішки дратувався. Скоріш за все, через те, що супротивник так і не зняв маску, показуючи, що планує не тільки вийти з протистояння живим, але й зберегти інкогніто. Саме це, а не страх висоти зробило його таким емоційним. Обрати місцем дуелі дах хмарочосу! Так, противник був вельми підступним. Наставник не припиняв дивуватись, що Міхаель не звернув уваги на цей факт. Не так багато людей знало про те, що цей мужній вояка у юності до втрати свідомості боявся висоти. Але, здається, цей страх залишився у горах Фронтиру. І, схоже, сам капітан давно про нього забув.

Звісно ж, лер Клемент обережно спробував відмовити Міхаеля від цієї авантюри, проте той був налаштований рішуче. Він не звик до якихось довгострокових планів, завжди погоджувався тільки на все і одразу.

Зрадник стояв осторонь на самому краю даху і зазирав у прірву. Здавалося ось підійди крадькома – і ніякої дуелі. Чорні просторі брюки і сірий плащ із капюшоном, обличчя під маскою. Не надто благородно. Особливо на фоні одягненого по статуту Міхаеля.

Лер Клемент нервово поглянув на небо. Ні, цей веселий дріб’язок, що повільно кружляв і падав на обличчя, не обіцяє порятунку. Капітан помітив, що секундант нервує.

– Усе буде добре, учителю. Я влучу.

– Так, – якось непевно відповів той, – неодмінно. Будь обережний.

– Тільки не сьогодні, – підкреслено бадьоро кинув Міхаель. – Почнемо?

– Почнемо, – лер Клемент ще раз глянув на небо і оголосив, – прошу підійти і взяти зброю.

Секундант супротивника зарядив старовинний дуельний пістолет. Його маска теж дратувала Міхаеля, тільки вроджене благородство заважало підійти і зірвати ту бісову тканину.

– Станьте спина до спини, – пролунав незнайомий молодий голос секунданта-інкогніто, – розійдіться.

– Кожен робить двадцять кроків і зупиняється, – вторив йому лер Клемент. – Після цього по команді розвертаєтесь та можете стріляти або підходити один до одного. Відступати не можна. Якщо хтось вистрелив та не влучив, він повинен чекати пострілу супротивника, якому дозволяється зробити не більше десяти кроків назустріч. Розходьтеся!

Здавалося, що лічба лунатиме вічно, проте під кінець другого десятку раптово пролунав дитячий сміх, такий дзвінкий і яскравий, як сьогоднішній сніг.

– Вибачте, лери, – збився з лічби лер Клемент. – Не вимкнув комунікатор. Продовжуйте, вам слід зробити ще два кроки. Зупинились. Пішли!

Маска розвернулась і, не поспішаючи та не думаючи зменшувати дистанцію підняла пістолет. Лер Міхаель зрозумів, що суперник вистрелить, як тільки прицілиться. Розхитуючись він зробив кілька танцюючих кроків уперед. Куля наче молотом вдарила вбік, та не зупинила його.

Суперник впав на прозорий від тепла наст. Його дихання зривалось на хрип. Міхаель, нечіткими кроками підійшов, сподіваючись встигнути хоча б щось почути. Але те, що він почув, примусило його присісти на вогку поверхню даху і тремтячими руками намагатись зірвати маску, яка за щось зачепилась.

- Зрадник…клятий Клемент…забери дитину…він зрадив…

Останні фрази сипались, хаотично, як сніг, але лер Міхаель вже зрозумів, хто перед ним. Ще до того, як маска зіскочила, разом із срібним гребінцем. Капюшон збився, чорне, фарбоване волосся, розтріпавшись, забруднилося і намокло. Але жінці вже було байдуже до неохайної зачіски.

– Гелікоптер прилетить за кілька хвилин, – почувся голос учителя за спиною. – Давай допоможу, тут у мене медкомплект. Секундант втік, здається, він взагалі не зрозумів, куди вліз. Молокосос.

– Це вже не має ніякого сенсу. Вона померла.

Учитель опустив очі додолу.

– Співчуваю…

– От не треба, – звівся капітан, – досить вже!

– А що саме досить? Потурбуйтесь пояснити, хлопче. – Голос учителя забринів у вечірньому вогкому повітрі. Хай хоч і зубожілий, але ж лер, Клемент не збирався терпіти таких випадів від чоловіків удвоє молодших од нього.

– Навіщо вдавати співчуття, лере Клементе? Я вам не хлопець, і не такий вже й дурний, як вам хотілося б. Із небагато встигла розповісти перед тим, як померла. Але ж те, що ви виховуєте її дитину не було лише маренням! Як і те, що цей дзвінок був чітко продуманим ходом, щоб вчасно збити її з пантелику. Що коїться, учителю? Може це ви потурбуєтесь пояснити?

– А хто тобі сказав, юначе, що ця смерть мене ніяк не зачепила?

– Ну так, звісно, зачепила. Це ж ви підступно втрутились у хід дуелі.

– Власне, так. Це було лише припущення і воно підтвердилось. Не так вже й багато людей знало про те, що в тебе акрофобія. І це тільки підтвердило мої попередні здогадки. Ти ж розумієш, що за її розрахунком це саме ти мав померти сьогодні.

Здається, Міхаель волів про це не думати.

– Це була вже не та Ізабелла, через яку ти розквасив носа другові і пішов служити на Фронтир. Вона хотіла влади і визнання понад усе. Вона хотіла помсти за свої приниження. За те, що її кинули, через те що незаконна – дурна кров, як прийнято казати. І вона пробувала – аж доки не зустріла цього бісова промисловця. Йому ж нічого не буде. Він зачаїться, допоки нове дурне дівча чи хлопець не піймається на гачок рівноправ’я і не почне підіймати нове повстання.

А ти, хоча й керувався юнацьким максималізмом і образою на нечесний вчинок друга, правильно зробив, що тоді поїхав. То був імпульсивний, молодецький вчинок, але саме він виявився розумним у підсумку. Був би розумним і надалі. Послухав мене, її, та біг звідси чимдуж. Ти вляпався у дуже брудну справу, тепер доведеться давати пояснення. Добре хоч твоя горе-супротивниця нажила собі відповідну репутацію – скоріш за все, тобі повірять.

– Не треба було мені тікати, вчителю, – одразу втратив увесь свій запал, Міхаель. – Здається, щойно я попередив революцію, якщо перед нами дійсно лежить головний заколотник.

– Відклав. Просто відклав на час і є ще шанс встигнути щось змінити. І не сумнівайся, це справа рук Ізабель.

– Але ви… Те, що ви зробили…

– Годі, – обірвав вчитель, – Я зробив те, що мусив, як би підло це не виглядало. І ти навіть не уявляєш наскільки підло я вчинив.

– Вона вам довіряла. Ви виховуєте її байстрючку. Ізабель просила мене, щоб я забрав у вас дитину.

– Ти про кого? Так, я виховую дівчинку. Увесь двір був спантеличений новиною, що у мене є бастард. Але ж твоя честь офіцера не заплямована, наскільки я розумію? І нехай усі святі боронять ту дитину від підозри, що її мати заколотниця. А Із довіряла мені, бо була впевнена, що я єдиний хто її насправді кохає.

– Все зрозуміло, лере. Все. Але ж виявилось, що вона помилилась.

– Хто тобі таке сказав? – тихо зауважив Клемент і кинув погляд в небо – наближався гелікоптер. Ані снігу, ані сонця вже видно не було. Ніхто й не помітив, як скінчилося срібло. Усі були винагородженні сповна.

– А ти, краще, повертайся на Фронтир, хлопче. Там у тебе більше шансів вижити.

– Можливо й так… – бувалий офіцер дорослішав на очах, – Подумати тільки, третій поєдинок за місяць, у якому доводиться брати участь. Але якщо на першому мені довелось критикувати столичні примхи у якості секунданта на полі честі, то нинішню трагедію ніяка честь не супроводжувала. Дах хмарочоса став полем без честі.

– І я, – він гарячкувато жбурнув маску у прірву, – головний герой цього фарсу. Маріонетка, не більше. Шанобливо дякую за науку, вчителю!

Міхаель сплюнув і пішов геть.