Бану

Привиди веж і досі стримлять у безодню темного неба, хоча від кам’яних тіл залишились понівечені руїни долішніх поверхів. Дим згарищ стелиться над розбитою бруківкою, ще теплий, мов шкіра мерця, який чверть години тому радісно пив з отруєного келиха. Крізь розбитий дах собору видно, як над містом збираються вечірні грозові хмари й зграї трупоїдних птахів. Тяжкі мідні труби церковного орга́ну, замість дивитися в неозору далечінь і прославляти Творця своїм глибоким звуком, тепер лежать на мармуровій підлозі, розкидані вогнем артилерійного снаряду, мов дерев’яні палички для лічби.

Перед останнім уцілілим вівтарем схилився у відчаї молодий монах. Його сльози крапали на лабіринт мармурової плитки під ногами, а губи беззвучно шепотіли священні слова. Підперезана мотузкою брунатна туніка не могла приховати худість і виснаженість тіла, а дерев’яна палиця мандрівника вільно лежала на плечі, поки обидві долоні були складені в молитовному жесті.

Завмерлу вічність болю розітнули кроки. До монаха поволі наближався єпископ – старезний, із довгою білою бородою й золотим ціпком, він був зодягнений у блакитні й пурпурові шати та тіару, в яких мав о цій годині виголошувати вечірню проповідь перед натовпами вірян. Очі єпископа, затягнуті білою поволокою, вже давно не бачили; та він однаково знав, що його друг тут.

Монах завмер на півслові, відчувши спиною наближення патріарха.

– Бертране, не кайся, – заспокійливим старечим голосом прокрехтів єпископ. – Ми вже нічого не вдіємо. Я залишуся помирати тут, а ти йди на південь. Твої очі та твоє красномовство однаково краще збережуть спогад про цей жахливий день, аніж мої вуха і перо писаря.

– Отче, – схлипнув Бертран. – Чому бану́ роблять це? Чому вони руйнують міста і собори?

– Є чимало загадкових речей у цьому світі, – відповів патріарх. – Ми не знаємо, яка сила рухає дикими варварами і звідки в них така могутня зброя. Тобі має бути відомо, що мова бану не схожа на жодну іншу мову континенту; розшифрувати її неможливо, адже бану не знають писемності, а полонені дикуни відмовляються спілкуватися, надаючи перевагу голодній смерті. Також невідомо про те, кому поклоняються бану – ми не бачили ані ідолів, ані талісманів, ані обрядів у виконанні цих варварів, і тим дивніше, тим незрозуміліше, для якого бога чи демона вони приносять свої криваві пожертви, заради яких сил несуть смерть і руйнування у наш світ. Навряд чи ми колись довідаємося, як Творець допустив існування бану.

– Не може бути, щоб ніхто не знав, – прошепотів монах. – Чому?..

Єпископ не став відповідати на запитання; натомість у його голосі залунали водночас тривога й наставництво:

– Якщо йтимеш не спиняючись Ровенською дорогою, то встигнеш попередити Алеану й інші міста. Коли вже руйнувань не уникнути, то принаймні можна вивезти жінок і дітей у навколишні села.

– Я наздожену їх, – розпач у голосі Бертрана змінився нервозною злістю. Молитовно складені долоні стиснулися в кулаки. – Я пристану до їхнього племені, аби тільки довідатися, яка причина, яке пояснення може виправдати таку безмежно зухвалу жорстокість.

– Вони вб’ють тебе, – похитав головою єпископ. – Бану не беруть полонених.

– Я прислужуватиму їм як раб, – Бертран стиснув зуби. – Хтось має обслуговувати ті величезні зачаровані каменекиди – то яка їм різниця, якщо це буду я? Байдуже, що я докладуся до смертельної машини, байдуже, що й від моєї руки загинуть невинні люди – мій внесок у руйнування Імперії буде невеликий, а розуміння причин війни – безцінне.

– Ти говориш словами безумця, – з пересторогою вигукнув єпископ. – Зупинися!

Та Бертран уже рвучко підвівся. Обхопив обома руками палицю, наче йому було важко вставати; відштовхнувся від мармурової брили, що колись слугувала поручнем катедри паламаря, й поспішив до виходу, залишивши сліпого наставника безпорадно стояти посеред зруйнованого собору.

* * *

Розмальовані й пошрамовані обличчя, схожі на суворі кам’яні маски, грізно поглядали на скутого ланцюгами монаха. Рвучкі склади незрозумілої мови виводили чужі й незбагненні інтонації, не даючи й тіні розуміння. Один з воїнів уже заніс топірця над головою Бертрана.

– Ні, благаю, я служитиму вам, я раб, я ваш раб, – крізь сльози горланив мандрівник, розуміючи, що коли його життя перерветься зараз, то це означатиме, що його амбіція коштувала сотень життів жінок і дітей в Алеані, яких він міг попередити – замість того, щоб вирушати в цю самогубчу місію.

Останньої миті зброя варвара зупинилася.

Коли здатність мислити повернулася до Бертрана, він роззирнувся й зрозумів, що воїн, який мав його стратити, розмовляє, мабуть, із вождем – власником найдовшої бороди в племені.

Монах зауважив, що бану були вдягнені у непогано склепані шкіряні обладунки, а зовсім не у ведмеже хутро, як їх зображали на сторінках літописів. Окрім сокир, у них були мечі, шаблі й луки, а обоз із обтягнутих шкірою возів, поставлений дугою навколо багаття, ще й захищав полум’я від вітру.

Кат відклав сокиру й копнув Бертрана шкіряним чоботом у бік возів. Двоє інших бану зняли з бранця частину ланцюгів і залишили тільки кайдани.

– Рок му, – якби монах записував звуки дивної мови, то, ймовірно, використав би саме таке наближення для вигуку, який виплюнув йому в обличчя один з варварів. Проте Бертран не був певен, чи його власна імперська мова взагалі здатна розрізнити всі ті звуки, які вживаються серед бану, і навпаки – чи не є все те розмаїття звуків, яке чує зараз його вухо, всього лише беззмістовною прикрасою до іншого, прихованого носія сенсів.

Його перестало лихоманити. Він зрозумів, що варвари хочуть, аби він заніс розібрану катапульту в обоз.

Робота була тяжкою, й Бертран упорався лише надвечір. Кайдани заважали йому і ранили шкіру до крові, але він не здавався. Коли всі частини механізму опинилися у возі, наглядач кинув йому недоїдки з трапези – кістку і підгнилий фрукт.

* * *

Його не вбили, і це вже було великою перемогою: ніхто раніше не знав, що існує таке поняття, як «полон бану». Всі бачили лиш безжальні вбивства і ріки крові, знищення оточених солдатів Імперії, відрубані голови. Інші варварські племена могли ґвалтувати жінок і забирати в полон дітей, але тільки не бану, які знали лише закон смерті. Йому вдалося змінити цей світопорядок.

Бертран подорожував разом із племенем, скутий по руках і ногах, прив’язаний до свого воза. Йому не довіряли жодної відповідальної роботи: ані полювання, ані приготування їжі, ані зведення укріплень чи виготовлення зброї – всім цим у племені порівну займалися чоловіки й жінки; йому ж тільки давали носити вантажі й подеколи – збирати катапульти. Великі міцні тіла бану могли впоратися з будь-яким із цих завдань набагато швидше; проте й їв бранець менше, ніж воїни.

Зрештою він вивчив будову катапульт і збагнув, чому розпечене каміння летить на такі великі відстані. Раніше вважалося, що бану володіють якоюсь темною магією, що прискорює снаряди їхніх баліст і дає змогу вести обстріли міст із такої відстані, щоб захисники не могли відкрити вогонь у відповідь; та правда виявилася прозаїчною – артилеристи бану враховували безліч факторів: нерівності землі й напрям вітру, закручування каменя під час запуску та інші хитрощі. На противагу їм, скуті ортодоксальною системою числення й обмежені ідеологією своєї релігії, найкращі математики і балістологи Імперії не спромоглися вирахувати всі ці тонкощі військової науки за роки протистояння з бану.

Міфом також виявилося й те, що в бану немає писемності. Коли вони зупинялися на тривалі стоянки, старійшини роду виводили палицями в попелі багать символи і навіть схеми та креслення; а молоді воїни дивилися на них і все запам’ятовували. Проте, коли наставав час іти далі, всі ці позначки старанно затиралися ногами у шкіряних чоботях; тому Імперія й не знала нічого про письмена бану. Ці знання подорожували в їхніх головах.

Поступово односкладова мова ставала зрозумілою. Бертран знав, коли йому наказують збирати катапульту, а коли – розкладати її; коли кличуть їсти, а коли – подають сигнал вирушати в дорогу. Він вивчив імена усіх воїнів і вождя, й міг їх повторити; діти племені деколи з ним балакали, хоча дорослі намагалися заборонити їм такі розмови.

Він збагнув, що бану – зовсім не ті безмозкі дикуни з «первісною шаманською магією», як їх зображала Імперська церква. Навпаки – вони були освіченими і вправними воїнами, розумними стратегами, а може – навіть науковцями. Проте слова-склади їхньої мови все ще залишалися непроглядним лісом перед очима Бертрана. Він тільки вивчив збадьорливий бойовий вигук бану, який ті виголошували напередодні битви; чотири склади, які його утворювали, повинні були б означати «мертвий бог, живий бог» – якщо монах правильно проводив паралелі між словами бану та зрозумілими йому категоріями.

* * *

Він знав усі інші мови континенту – і гаркаві північні діалекти, й зміїне шипіння півдня, і лісовий голос заходу, й навіть загиблі говірки степових народів, винищених Імперією під час східних завоювань. Життя монаха, проведене за численними книжками, швидко дало йому всі потрібні знання, аби вже на світанку своїх літ Бертран став справжнім мовознавцем. Однак мова бану залишалася загадкою навіть для нього – йому здавалося, що цілі трактати філософів давнини були сховані в одному-єдиному складі, гавканні, рипінні, що виривалося з горлянки войовничого варвара. В інші моменти він відчував, що все навпаки: мова бану висловлює елементарні поняття, тоді як мови Імперії – без потреби ускладнені, заплутані, граматично громіздкі системи, що тільки сповільнюють обмін думками.

Бертран уже знав свою головну помилку. Він, можливо, довідається, чому бану нищать міста і собори; проте ніколи не зможе покинути плем’я. Яка користь із того, що ця війна нарешті закінчиться в його голові? На полях битв і далі гинутимуть тисячі дітей Імперії.

Крізь сльози він серед ночі збирав катапульти під стінами Алеани. Розуміючи, що, замість того, аби попередити дружнє місто про атаку бану, він докладався до смертей, якими моторошний ранок укриє стіл стерв’ятників, Бертран плакав, але слухняно виконував накази наглядача.

Алеану було зруйновано так само, як і його рідний Ваштаріс: собори спалено, населення вирізано, а найбільшої шкоди, як і завжди, завдано саме головним релігійним святиням. Монументальні скульптури пророків – розбиті на друзки. Вівтарі, капища, молильні – усе знищено. Бібліотеки – розграбовано і спалено: книжки вивозили, переглядали і вкидали у вогонь; вочевидь, бану розуміли писемність інших народів, адже релігійні книжки відправлялися у полум’я відразу, а наукові трактати мали шанс прожити трохи довше. Навіть святилище багатобожництва на пагорбі за містом, яке Імперія свого часу великодушно дозволила залишити як пам’ять про історію цих земель, не пережило нападу – воїни потрощили кам’яний вівтар і скинули його в безодню сусіднього урвища, а попіл ритуального багаття перемішали з землею аж так, що стало тяжко віднайти місце, де старовіри ще донедавна з дозволу міського архієпископа збиралися на традиційне свято весни.

Бертран хапався за серце, споглядаючи з воза закривавлених небіжчиків, між якими не було видно землі. Він терпів – і сам уже не знав, заради чого.

Поряд із ним у возі їхав хлопчик-бану. Дитина спершу гралася металевим кинджалом – варвари змалку привчали нащадків до зброї; а потім, коли повітря вже було достатньо пошматоване, хлопчик повернувся до Бертрана, зазирнув йому в очі й сказав те, що монах переклав би так:

– Ти мертвий бану.

Спершу бранець злякався, що дитина його зараз уб’є; проте кинджал лежав нерухомо, притиснутий маленькою долонею до тюків, на яких сиділи обоє.

– Чому? – спробував запитати монах, та скоріш висловив просте, майже тваринне здивування.

– Голова мертвий чужинець, правда мертвий бану.

Слова, промовлені з такою легкою грайливою інтонацією, не могли бути погрозою. Протиріччя між моторошним змістом і безтурботним тоном непокоїло Бертрана.

– Чому? – повторив він свій недоладний склад.

Хлопчик вимовив ті ж самі слова повільніше:

– Голова, мертвий, чужинець, правда, мертвий, бану.

Раптово на монаха зійшло осяяння. Він нарешті зрозумів, як у цій загадковій говірці відрізняти дієслова від інших частин мови. Нюанс носової вимови, що раніше постійно вислизав із його уваги, тепер зробився чітким і прозорим.

«Ти думаєш, що ти помреш чужинцем, але насправді ти помреш у племені», – мав на увазі хлопчик. Поняття «смерть» і «майбутнє» були тісно переплетені в мові бану. Отож, малий намагався пояснити, що бану ніколи не відпустять на свободу бранця, та це Бертран знав і сам; чи… Чи дитя сказало, що плем’я поглине бранця, перетворить його на справжнього бану?

– Я хочу піти, – монах виявив, що тепер може промовити чужою мовою повноцінне речення з дієсловами.

– Ти скоро будеш бану. Ти не хотітимеш піти.

– Я хотітиму вбивати богів?

Чи то в мові бану взагалі не було слів «так» і «ні», чи то вони були ще невідомі хлопчакові, та той просто повторив:

– Ти хотітимеш убивати богів.

За декілька вечорів Бертран зовсім по-іншому почув бойовий вигук бану.

– Бог помер, хай живе Бог, – міг би перекласти він тепер, але все ще відчував, що ця інтерпретація неповна. – Бог помирає, Бог живе. – Система часів і способів досі була недосяжною для нього.

Проте абстракції, категорії та узагальнення почали стрімко нагромаджуватися в його внутрішньому словнику бану.

«Скількох іще співвітчизників мені доведеться вбити, поки я нарешті зрозумію загадкову душу моїх ворогів?», – запитав себе Бертран. Холодне передчуття підказувало відповідь: «Це припиниться, коли ти перестанеш називати імперців співвітчизниками, а бану – ворогами». Однак то ще не була задовільна відповідь.

* * *

Одного дня, коли половина Імперії вже лежала в руїнах, а в іншій половині ширилися зневіра, зловісні чутки і хвороби, Бертран зрозумів, що нарешті може повноцінно розмовляти мовою бану. За роки свого служіння варварам він отримав у племені навіть певний статус; його вже не так сильно пильнували, хоча й досі тримали зв’язаним майже весь час. Але він знав, що будь-якої миті може заговорити навіть із вождем – тут не було жодних церемоній, табу, ритуалів спілкування, не було ввічливої форми «Ви», а була лише проста й зрозуміла мова, однакова для всіх. Тоді він і наважився поставити вождеві запитання, яке турбувало його все життя.

– Навіщо бану вбивають богів? – запитав бранець.

– Щоб знайти справжнього Бога, – незворушно відповів вождь.

– Поясни. – Щоб сказати це, Бертран усього лише додав до отого простого тваринного «чому» дієслівну інтонацію.

– Справжнього Бога не можна вбити, – розтлумачив той, кого решта світу вважала дикуном. – Якщо вбивати усіх богів, то правдивий Бог виживе, а загинуть лиш рукотворні ідоли. Століттями бану руйнують оселі богів, бо знають, що справжній Бог не дасть зруйнувати свою оселю. Ми шукаємо Храм, який не зможемо знищити, і в тому Храмі ми принесемо свої дари та молитви; а поки ми його не знайшли – у нас немає поклоніння. Божки помирають, а Бог – живе. Це наш вічний пошук і наша єдина заповідь, воїне.