Археослід

Благословлялося на світ. Не у прямому сенсі, звісно. Тут був інший добовий ритм, і з ним доводилося рахуватися. Проте люди продовжували жити за звичним розпорядком.

Професорці Стрілецькій не спалося. Таке з нею бувало завжди, коли попереду намічалася якась відповідальна справа. Врешті вона встала, зробила зарядку, опорядилася. Біля дзеркала не затрималася - вигляд підтягнутої кругловидої жінки у строгих окулярах її цілком улаштував. Кількома срібними пасмами на скронях можна було звично знехтувати.

Зв’язавшись із рубкою, Ніна Сергіївна попросила в чергового останні покази метеозондів. Зведення вселяли оптимізм. Усе йшло своїм ладом і поки що не суперечило попереднім задумам.

«Хлоп’ята будуть на сьомому небі від звістки про сходження на грішну землю, - посміюючись, подумала вона й вирушила до кают-компанії.

Там ще нікого не було. Та й не дивно - серед підопічних Стрілецької жайворонків не водилося. Професорка підійшла до ілюмінатора, задивилася на вже добряче обридлу своєю незмінністю панораму.

Внизу розкинулася безкрая гірська країна. Помаранчеві та брудно-жовті кряжі юрмилися у ворухкому серпанку, випинаючи свої пологі горбисті спини, бігли вдалину, мов хвилі розбурханого моря.

Вгорі, неначе в чарівному дзеркалі, відбивалася майже така сама картина, тільки гори там висіли догори дригом і були дещо світлішими.

Звісно, довкола пружилися ніякі не гори й не моря. Станція «Аргус-7» ширяла у хмарах Венери, планети з жіночим ім’ям та зовсім не жіночним лицем. Насправді під непроникною запоною із крапельок сірчаної кислоти ховалося справдешнє пекло з температурою понад чотириста градусів Цельсія, страшенним тиском та агресивною вуглекислою атмосферою. А за ветхим серпанком мезосфери чигав лютий космічних холод і мертва порожнеча всесвіту. Й лише тут, у середніх шарах повітряної оболонки, умови наближалися до комфортних для людини. Правда, спека відчувалася й на такій висоті, але від неї можна було легко захиститися.

Люди дісталися Венери сімдесят років тому, проте закріплюватися на ній почали тільки віднедавна. Та й то дослідження цього негостинного світу провадилися зовсім не так, як на інших планетах Сонячної системи. Поверхню вивчали виключно автомати, дослідники ж мешкали у дрейфуючих станціях-дирижаблях, лише зрідка поринаючи на дно газово-кислотного океану в броньованих апаратах на кшталт батискафів, захищених вакуумною теплоізоляцією.

«Аргус-7» була однією з таких баз, що оберталися навколо Венери у площині екватора на висоті п’ятдесяти п’яти кілометрів. Швидкість вітру тут сягала ста метрів на секунду, тому повний обліт планети займав усього чотири земні дні. Це дуже мало, якщо врахувати, що сама Венера обертається навколо осі за двісті сорок три дні! Й дуже важливо, оскільки станція працювала на фотоелементах і не могла довго функціонувати без сонячного світла.

Зараз саме було венеріанське середдення. Ніна Сергіївна подумала, що, коли все піде гладко, сьогодні таки вдасться закінчити програму досліджень. І значить - попереду дорога на Землю. Вона вже так скучила за сім’єю, а надто - за онуками!

Годинник пробамкав сьому. В коридорі почулися голоси: команда, слухняна розпорядженням-побажанням начальниці, завжди починала день зі спільного сніданку-планівки.

До кают-компанії з гамором увалилася незвично збуджена трійця геологів. Ох уже ця молодь! Либонь, також не спали як слід. От уже кому справді не кортить спокою!

Ледь помітно всміхаючись та киваючи на привітання й жартівливо-здивовані зауваження, Стрілецька із задоволенням споглядала своїх підопічних.

Таня Лозова була наймолодшою - їй не виповнилося ще й двадцяти п’яти. Мініатюрна і жвава, мов синичка, вона справляла враження недосвідченої студентки. Але за наївними фіалковими очима крився гострий розум, а не менш гострий язичок разив наповал, надто - й поки що без розбору - представників протилежної статі.

Енергійний чорнявець із хверцюватою борідкою й модною зачіскою «чубчиком» був Джуліо Бельцоні. Він увивався біля Тані дрібним бісом, але при цьому генерував незатухаючі хвилі їдкого сарказму. Такою була манера спілкування цього Аполлона з натурою Діоніса, котрий стверджував, що є однолюбом, і десь у Мілані на нього чекає чи то донна Белла, чи то сеньйорита Бланка.

Противагою галасливим товаришам був Ганс Фішер. Довгобразий, із безбарвними вирячкуватими очима та попелястою шевелюрою, він направду скидався чимось на задумливу рибу. Враження підсилювалося ще й лапідарністю та феноменальним флегматизмом цього представника германського племені.

Останнім до кают-компанії статечно зайшов середнього віку щуплявий чоловік - їхній пілот і водій. Ще при знайомстві він попросив кликати себе «другом Сиваком». Попри шпакувату чуприну й зморшкувате лице, таке звертання до нього видавалося найбільш природнім.

Коли дослідники розсілися й заходилися розпаковувати пластикові мисочки зі сніданком, удаючи, що геть захоплені їжею, Ніна Сергіївна вирішила не мордувати їх невідомістю й оголосила:

- Що ж, друзі, нагода здійснити ще одну вилазку, схоже, є!

Над столом знявся тріумфальний ґвалт. Ще б пак: за всю зміну геологам удалося провести лише дві повноцінні розвідки - заважали вкрай агресивні погодні умови. Отриманий матеріал був давно опрацьований і узагальнений, тож останнім часом люди дуже нудилися без справжньої роботи. Звісно, вони провадили фотографування поверхні через зональні фільтри в різних ділянках спектру, справно вимірювали температуру, тиск, швидкість вітру, детально вивчали склад атмосфери… Та все ж було невимовно важко змиритися з тим, що ти перебуваєш над поверхнею Венери й не маєш реальної змоги вивчати її природу зблизька.

За кілька хвилин вибух радості переріс у вже звичну суперечку: кожен мав свій фронт роботи й нізащо не хотів поступатися колегам. Стрілецька змушена була втрутитися.

- Ми сяк-так вивчили рельєф на північ та схід від рівнини Аталанта, - вона постукала стилом по фотомапі лівої півкулі на великому настінному екрані. - Це - підходи до тессери Повітрулі. Розумію, що там ще чимало цікавого, проте залишається південь і схід. Зосередимося на цих напрямах.

- Але прогноз більш-менш надійний лише протягом шести годин, - нагадала Таня, характерним жестом відкидаючи з очей білявий чубчик. - Два напрями зараз нам ніяк не охопити. Пропоную відразу після приземлення вирушити всюдиходом на південь, а вже потім - якщо залишиться час - обслідувати ландшафт на сході.

- О ці жінки! - демонічно вигнув брови Бельцоні. - Де логіка? А що, як усюдихід затримається? Батискаф же не смалитиметься на Венері вічно. Потрібна одночасна піша експедиція.

- Через дві земні доби кінець зміни, - відзначив Фішер. - Для нас це означає знесення на небеса. Боюся, назавжди.

- Як на мене, краще вже венеріанські небеса, ніж традиційні, інфернальні! Ризик невиправданий і марний, - упиралася Таня. - Ніно Сергіївно, скажіть хоч ви цим гусарам!

- А ви чому мовчите, друже Сиваче? - начальниця обернулася до пілота, що незворушно потягував каву в кутку.

Той знизав плечима і як завжди трохи позволікав із відповіддю.

- Машина в нас усього одна. Таня має рацію, в плані безпеки доцільніше мати під рукою всюдихід. А він двомісний.

Чоловіки знічено засовалися, бо це таки була правда. Венера не вельми відповідне місце для далеких пішохідних виправ.

- Можна б узяти бронешатро, - без надії запропонував Фішер, але ефекту добився протилежного.

- Ні, - вирішила Стрілецька, - зупинимося на пропозиції Тані. Всюдихід вирушить сюди, - вона обвела на мапі невелику ділянку на півдні, - потім повернеться, роблячи дугу й беручи проби ґрунту кожні сто метрів.

- Поїде, звісно, Тетяна, - Бельцоні був утіленням іронії.

- Авжеж, - підтвердила Ніна Сергіївна. - В пішохідну експедицію я її не відпущу.

- Ви жорстокі! А як же ми? Чекатимемо в чотирьох стінах?

- Ну, я-бо чекатиму однозначно, - професорка зітхнула. - Що ж, можете тим часом прогулятися в околицях. Провести видові зйомки, перевірити стан апаратури.

- Гендерна рівносте, де ти? - з фальшивим драматизмом скрушився Бельцоні.

- Але хоч це ви нам обіцяєте? - поквапився закріпити тактичний успіх Фішер.

- Моліться до Венери про погоду, - ухильно відказала Стрілецька. - Я-бо обіцяю, але чи дозволить ця примхлива пані…

- І ніхто не питає, як себе почуватиме бідний візник після чотиригодинних мандрів царством похмурого Аїда, - зазираючи в порожню чашку, озвався із сарказмом Сивак.

- Така вже доля всіх візників, - розвів руками Бельцоні. - Навіть космічних.

***

За годину команда техніків повідомила, що батискаф (промовисто названий «Орфеєм») готовий до занурення, й геологи зайняли місця в його броньованому нутрі. Ще за кілька хвилин апарат висковзнув із елінга, деякий час летів поряд із «Аргусом-7», а тоді пірнув униз і зник у непроникних хмарах сірчанокислого туману.

Власне, «Орфей» був не звичайним батискафом. Він поєднував у своїй конструкції також риси дирижабля, піднімаючись та опускаючись за рахунок зміни об’єму гелію, що заповнював його балонети. А ще міг деякий час маневрувати за допомогою електричних двигунів та газових рулів.

- Політ нормальний, - доповів на «Аргус-7» Сивак. - Тангаж позитивний, спостерігається тимчасовий статичний крен. Кут рискання - дев’ять градусів.

- Щасливого приземлення! - донеслося у відповідь. - Через чотири години вас прийме «Аргус-8». Кінець зв’язку.

Геологи напружено мовчали. На екранах пропливали волокнисті шари хмар, динаміки доносили віддалені гуркоти та тріск атмосферних розрядів. Час від часу корпус «Орфея» слабо здригався.

- Температура наростає, - пробурчав Фішер, витираючи чоло.

У присмерку зблиснули зуби Бельцоні.

- Починай терпіти. Чи ж те ще буде.

- Звеселіться, грішники, - обнадіяла їх Стрілецька. - Не кожному випадає потрапити в пекло ще за життя.

- Та ще й не один раз, - Таня силувано засміялася. - Це ж який треба мати коефіцієнт гріховності!

- Святості, Таню, святості, - поправила Ніна Сергіївна. - Нам, жінкам, це більше до лиця.

Бельцоні хотів було прокоментувати цю сентенцію, та лише ущипливо кашлянув.

Хвилин за двадцять «Орфей» пробив хмари й опинився над титанічною таріллю, покраяною ущелинами, насипами та завалену справжнім хаосом покремсаного скелля. Рефракція тут була страшенною, тому кінчасті гори крайнеба виглядали похилими й дуже нестійкими. Все заливало тьмаве жовто-зелене світіння, котре у хистких струменях жару здавалося зловісним отруйливим медом. Час від часу монолітні небеса осявалися спалахами сліпучих громовиць, подекуди з хмаровищ звисали розкошлані патли кислотної вірги.

- Бр-р, - незважаючи на спеку, Стрілецька пощулилася.

- Радше тпр-ру! - неуважно зронив Сивак, не відриваючись від приладів. - Сідаємо, тобто.

«Орфей» плавно пішов до землі. Рухався він наче у воді: густина забортного повітря була майже в п’ятдесят разів вищою, ніж на Землі, й хоча швидкість вітру тут складала всього один метр у секунду, тиск у дев’яносто атмосфер із лишком компенсував цей «недогляд».

- Увага, - скомандував Сивак, - пішов гайдроп!

Це означало, що «Орфей» вистрілив прямовисно вниз довжелезну линву з кітвою на кінці. За хвилю із задоволеного вигляду пілота стало ясно, що кітва надійно вгрузла в ґрунт. Тепер батискаф неспішно опускався, намотуючи линву на барабан.

- Ґут, - зітхнув із полегкістю Фішер. - Здається, привенерилися…

Раптом Сивак здивовано звів руку. Тієї ж миті розкоти грому ззовні, здавалося, посилилися, до них додалося якесь віддалене стугоніння.

- Щось не так? - професорка звелася на ложементі.

Усі стурбовано перезирнулися.

- Сейсмометр фіксує сильні коливання венеріанської кори! - указав на прилад Бельцоні. - От же безталання!

- Невже вулкан? - із надією звела брови Таня. - Друзі, та це ж чудово! Ніхто досі не спостерігав виверження на Венері!

- Кому що, - тільки й похитав головою Сивак, натискаючи якусь кнопку на пульті.

Спуск припинився. «Орфей» завис за кілька сантиметрів від розжареного базальту.

- Ознак виверження ніби не видно, - промимрив Бельцоні невпевнено. - Мабуть, це далеко.

- То як, Ніно Сергіївно, виходитимемо? - Сивак повернувся до начальниці. Решта зробили те саме, випромінюючи надію впереміш із благанням.

Стрілецька вагалася. Ризик був чималий. Але ж і умови для досліджень виглядали винятковими. Вимірявши сейсмохвилі, вони могли дістати безцінну інформацію про венеріанську плутонічну діяльність. До того ж не виключено, що саме тут удасться, нарешті, відшукати поклади уранової руди - те, задля чого люди й штурмують цю негостинну планету. Уран був потрібен не Землі - від його нестачі потерпали поселення за орбітою Юпітера, котрі не могли одержувати на такій відстані достатню енергію від Сонця.

- Гаразд, - нарешті дозволила начальниця. - Тільки при перших ознаках небезпеки я згорну експедицію. Ну, чого зволікаємо?

Геологів не треба було просити двічі. За мить професорка лишилася в кабіні сама. Сумніви тут-таки налинули з новою силою. На щастя, часу на самокопирсання у Стрілецької не було.

Першим розчинився вантажний трюм, випускаючи приземкуватий усюдихід-лабораторію. Задьористо звівши колінчасті маніпулятори й бризнувши з-під гусениць уламками породи, машина посунула на південь. Із кабіни здавалося, начебто вона тут-таки почала здиратися горі схилом, геть ігноруючи закони тяжіння.

- Бувайте, колеги! - наостанок проторохтіла в мікрофон Таня й тут-таки забула про все на світі. - Друже Сиваче, до отого відслонення, будь ласка.

Бельцоні з Фішером усе ще длялися у шлюзі. На відміну від екіпажу всюдихода, вони мусили екіпіруватися серйозніше - для перебування на поверхні Венери людини годилися лише скафандри вищого захисту.

Нараз увімкнувся канал далекого зв’язку:

- «Орфей»! Говорить «Аргус-10»! Чуєте нас?

- Чуємо добре! - підтвердила Стрілецька, напружуючись: що трапилося?

- Ми спостерігаємо якусь чортівню внизу. Страшенні атмосферні збурення, різке посилення іонізації повітря. Все це йде широким фронтом від полюса у вашому напрямку.

- Допіру нами також зафіксовано потужний венеротрус. Мабуть, десь виверження чи зміщення тектонічних плит.

- Ні, не те! Ніколи такого не зустрічали. Щось геть незрозуміле. Негайно відлітайте!

- Що значить - незрозуміле?

- Ніхто й гадки немає. Таке враження, що крізь повітряну товщу суне щось матеріальне й жене попереду потужну хвилю. Безглуздя, звісно. Проте жодне виверження чи циклон не може привести до подібної колотнечі в атмосфері, причому раптової.

- У вас же є локатори! - роздратовано нагадала Ніна Сергіївна.

- Від них чомусь мало користі… Словом, забирайтеся звідти, поки ще не пізно.

- Ясно! - Стрілецька вимкнула зв’язок і перемкнулася на шлюз. - Хлопці, вихід відміняється. Залишайтеся на місцях, скафандри не знімайте.

Ігноруючи обурливі вигуки, професорка викликала всюдихід:

- Зараз же повертайтеся! Насувається якийсь катаклізм!

- Вас зрозумів! - озвався Сивак.

Цієї миті Ніна Сергіївна зауважила, що у довкіллі починаються лиховісні зміни. Жовто-зелений ландшафт побляк і заворушився, заструмував, закурився каламуттю зависі. Значить, вітер посилювався. А на поверхні Венери це було дуже небезпечно.

- Хутчій!

- Ми недалеко, - заспокоїв її Сивак. - Уже їдемо. За хвилину…

Надворі загуркотіло, заклуботала, мов у сповільненій зйомці, розжарена хмара уламків, здійнята вихором. «Орфей» різко шарпнувся.

- Чорт! - вилаявся Сивак. - Здається, у нас проблеми. Шквал зіштовхнув машину в тріщину. Сильний крен на лівий борт. Утратили хід.

Стрілецька кинула погляд на прилади. Вітер віяв у бік всюдихода. Рішення прийшло миттєво.

- Приготуйтеся до виходу. Спробую підвести «Орфей» якомога ближче. Машину киньте. Хлопці допоможуть вам забратися на борт.

Ніна Сергіївна почала поволі попускати гайдроп. Усе решта робив вітер, невмолимо женучи батискаф у потрібному напрямі.

- Бачимо вас! - повідомив Сивак. - Опустіться трохи нижче й відчиніть аварійний люк. Ми виходимо.

- Приготуйтеся прийняти наших! - розпорядилася Стрілецька, звертаючись до геологів у шлюзі. - Максимум уваги - на них лише легкі скафандри.

Напруга наростала. Попереду показався перехилений на бік всюдихід. Від нього відокремилися дві незграбні білі постаті й нагинці зашкутильгали до батискафа, долаючи сильний опір повітря.

Стрілецька зблідла, затримавши дихання. Якщо щось піде не так, біда неминуча. Скафандри з вуглець-вуглецевого матеріалу витримували лише кілька хвилин у венеріанському пеклі.

Хвилина… Друга… Плавний поштовх…

І полегшене зітхання Бельцоні:

- Фішер витяг рибку, професорко. Провадимо в холодильник.

- З нами все гаразд, - підтвердила задихана Таня.

- Тримайтеся! - наказала Стрілецька, миттю відстрілюючи гайдроп і скидаючи баласт. «Орфей», мов поплавець, зринув увись. І відразу ж потрапив під таранний удар урагану.

Апарат дрижав, кренився і рискав, але й далі піднімався. Коли до хмар, здавалося, можна було рукою сягнути, Таня раптом скрикнула:

- Дивіться!

Ніна Сергіївна і собі зиркнула на екран. Із півночі ваговито насувалася пругка хвиля каламуті, невблаганно перемішуючи небо з землею. В ній безперервно мигтіли гіллясті стріли блискавиць, розпросторюючи довкола хрумкий гуркіт та виляски. Складалося враження, що десь у хмарах навально суне колосальний небесний плуг.

- Жах! - із захватом прошепотіла Стрілецька, стиснувши бильця. - Добре, що ми вчасно забралися.

- Не факт, - процідив Сивак.

Та все ж, метляючись у турбулентностях і висхідних потоках, «Орфей» таки щасливо покинув тропосферу. Вітер усе посилювався, що було незвично навіть для такої висоти. Але рухався він в одному напрямі, тому достатньо було увімкнути електродвигуни й вирівняти швидкості, щоб небезпека відступила.

Зорієнтувавшись, Стрілецька вивірила висоту й після незначної корекції ще збільшила хуткість, доганяючи «Аргуса-7», котрий не встиг відлетіти надто далеко.

Але, тільки пристикувавшись до дзеркальної поверхні станції, вона дозволила собі полегшено зітхнути.

Руки професорки все ще дрижали, й вона раділа, що цієї хвилі її не бачать підопічні.

***

Обідали в гнітючій мовчанці. Психологічна напруга після нещодавньої пригоди вже трохи вляглася, чого не можна було сказати про непогамовану досаду. Вилазка зірвалася, програму досліджень виконати тепер не було жодної змоги. На додачу втрачено всюдихід. На цьому тлі якось блякло навіть те, що геологи врятувалися, будучи на волосину від смерті.

Допіру вони ще раз, цього разу зверху, мали можливість спостерігати капосне явище, яке так невчасно сплутало їм усі карти. Далеко на овиді нижній пласт хмар поволі закипав, диблячись велетенським горбом. Немовби у хмаровищах цілеспрямовано повз якийсь кріт-гігант, повсякчас кудовчачи перед собою туманні бовдури. Позаду горба залишався й довго не затягувався широчезний, мов каньйон, слід.

- Там щось направду є! - кивнув на ілюмінатор Фішер.

- Звісно є, - Сивак незворушно покивав. - Венеріанський левіафан. Жах і пострах місцевого планктону.

Ніхто не сподівався, що завжди поважний пілот спроможеться на жарт, тож реакції на його мову не надійшло. Бельцоні лише вражено докинув:

- Але ж воно й повільне!

Справді, хмарна хвиля котилася небом довго, перетинаючи по діагоналі напрям руху «Аргуса-7». Окрім збурення атмосфери, нічим особливим вона себе так і не проявила.

- Направду чортівня, - стенула плечем Стрілецька, коли всі сліди невідомого явища зникли за обрієм.

- З’явилося нізвідки й пішло в нікуди, - Таня неуважно підперла підборіддя долонями.

- Ну, це навряд, - гмикнув Сивак. - Закон збереження матерії та енергії і все таке.

- Може, поясните, що ми всі бачили, шановний візнику? - бажаючи, вочевидь, зігнати на комусь свій кепський настрій, нешанобливо присікався до нього Бельцоні. - Є якісь міркування?

- Якісь є, - усміхнувся пілот.

- Завтра одержимо результати замірів з усіх станцій та меридіональних зондів - тоді й зможемо сказати щось певне, - поспішно мовила Ніна Сергіївна, щоб загасити в зародку можливу сварку.

- Хай говорить! - не вгавав Бельцоні. - Ну ж бо, капітане Ахаве, ми сама увага!

- У мене є друг, - повідомив Сивак, з іронією споглядаючи геологів. - Він довго працював тут; зараз, здається, досліджує метанові озера на Титані. Може, чули про нього? Вірніше, про так званий феномен Шегеля?

- Шегель загинув років з десять тому, - пирхнув Бельцоні. - Ну й жарти у вас.

- Друга мого звати Степ, Володимир Степ. Він тоді саме був із Шегелем, і… Словом, склав власну думку про венеріанські справи.

- Тобто, хочете сказати, феномен Шегеля й нинішня веремія - одного поля ягоди? Але ж там, пригадується, мова йшла про якусь невідому речовину, що потрапила на поверхню з надр Венери. Через вибух геологічної бомби, якщо не помиляюся. Нічого схожого!

- Звісно, ні. Просто та пригода наштовхнула Степа на певні роздуми… Він запропонував… гм, дещо екстравагантне пояснення появи на Венері невідомої субстанції. Яке, певна річ, ніхто не сприйняв усерйоз через брак доказів…

- Феномен Шегеля не пояснений досі! - зауважив Фішер. - То що ж там відкрив ваш друг?

- Це неважливо. Суть у тому, що після відльоту з Венери він узявся систематизувати інформацію про планету… і звернув увагу на певні деталі, які не мають пояснення в офіційній науці…

- А саме? - звела брови Стрілецька.

- Наприклад, чому люди застали на Венері температуру, нижчу від зафіксованої першими автоматичними станціями? Чому в повітрі відчутно більший відсоток кисню й водяної пари, ніж доповідали нам дослідницькі зонди?.. Ну і так далі.

- Та ж причин може бути тисяча! - недбало крекнув Бельцоні. - Від невідомих процесів у атмосфері до недосконалості старої техніки.

- Авжеж. Але Степ звик мислити парадоксально. Він поглянув на всі ці непояснені явища під дещо іншим кутом зору, осягнув їх усі, так би мовити, комплексно. І дійшов висновку, що все це… не випадково.

Мить у кают-компанії висіла тиша, а тоді всі, включаючи оповідача, розреготалися. Сміх дещо розрядив напруженість. Професорка навіть поглянула на Сивака з неабиякою повагою: психолог, одначе!

Але, виявилося, пілот ще не закінчив.

- Як ви гадаєте, що заважає нам жити на Венері?

- А хіба не очевидно? - бухикнув Бельцоні. - Всього лише спека, вуглекислий газ у кінських дозах та сірчанокислі дощики.

- Молодця! - похвалив Сивак. - То що ж робити?

- Терраформувати кляту відьму, та й по всьому. Років через п’ятсот, гляди, будуть й на Венері яблуні цвісти.

Ніна Сергіївна мимоволі встала, починаючи розуміти, до чого хилить пілот.

- Ваш друг вирішив… але це неможливо!

- Хіба? - Сивак прискалив око. - Тоді докази - в студію!

- Степ вважає, - пояснила Стрілецька товаришам, - що на Венері хтось уже проводить терраформування.

- Овва! - не розгубився Бельцоні. - Доктор Фу Манчу капостить? Чи маленькі зелені чоловічки?

Сивак помовчав, не приймаючи глузів.

- Хто це робить - достеменно невідомо. Навіщо - також не зовсім ясно, хоча певні міркування є. А от щодо методів… Як, скажімо, ви поясните наявність у венеріанському «поясі життя» бактерій, які розщеплюють вуглекислоту?

- Ну…

- А ще ж невідомо, чи не населяють його й інші, складніші істоти.

- Хай так. Думка зрозуміла: в атмосферу Венери їх випустили навмисно, - войовничо кивнула Таня. - А ви знаєте, скільки треба мікроорганізмів для розкладу CO2 на вуглець та кисень, щоб вони хоч трохи прорідили атмосферу й знівелювали дію парникового ефекту?

- Міріади? - припустив Фішер.

- Атож! І це за умови, що вони розвиватимуться в ідеальних умовах і постійно поповнюватимуть свої ряди. Та для цього потрібен інкубатор, та й не один! А ще прірва часу!

- Власне, Степ уважає, що на Венері все це… гм, має місце бути, - скромно мовив Сивак.

Стрілецька знов підвелася. Її збентеження не минало, позаяк відчувалося, що у словах пілота прослідковується певний сенс.

- Та говоріть уже прямо, годі нас інтригувати!

- І не думав. Це ви всі постійно збиваєте мене на манівці. Гаразд, слухайте, що розповів мені Степ. Спочатку передісторія. Уявімо, що в давні часи, років так із півтисячі тому, в Сонячну систему прилетів корабель високорозвинених істот. Відшукавши Землю, космонавти виявили на ній наших предків у всій красі освіченої дикості. Звісно, космічні гості не ризикнули втручатися в еволюцію земної цивілізації, прорахувавши наперед магістральні шляхи її розвитку. А, всебічно вивчивши людство, відлетіли додому - чекати, поки брати по розуму підростуть і порозумнішають.

- Вже переспівано не раз цей перефраз, - проспівала Таня ущипливо.

- Тепер ближче до суті. Брати по розуму, мабуть, захотіли якось дати знати прийдешнім поколінням землян про свої відвідини. Та як зробити це, не втручаючись у життя молодої цивілізації?

- Збудувати піраміди в Гізі, аеродром на плато Наска та сфінкса на Марсі, - підказав Бельцоні, підморгнувши колегам.

- То ж були розумні істоти, - з притиском нагадав Сивак. - Матеріальні сліди виключалися. Що тоді? Легенди й перекази? Але ж це також втручання, духовна-бо сфера піддатлива всіляким нашаруванням. Тому - також ні.

- А хіба ще щось лишається? - здивувався Фішер.

- Звісно. Можна залишити подарунок, сенс якого стане зрозумілим через багато століть. До того ж, залишити не на Землі, щоби було ясно, звідки вітер віє…

- …і ноги ростуть, - не втримався Бельцоні. - Тільки щось я не…

- А я збагнула, - з дивною мрійливою посмішкою протягнула Ніна Сергіївна. - Авжеж, подарувати цілий світ - жест воістину гідний лише могутніх створінь!

- І прихильних! - додав Сивак, підносячи палець. - Цим вони одночасно демонстрували свої добрі наміри.

Помовчали, обмірковуючи почуте. Нікому більше не хотілося жартувати. Розповідь Сивака несподівано налаштувала геологів на суто діловий лад.

- Що ж, гіпотеза чудова, - визнала Таня. - Дуже б хотілося, щоб усе так і було, але…

- Але?

- Таня натякає, що це більше схоже на наукову спекуляцію, - пояснила професорка. - Тобто, як фантастика - має право на існування, але при зіткненні з реальністю…

- Ех, шкода умертвляти таку цікаву теорію! - спересердя рубонув повітря Бельцоні. - Але ж несерйозно підкріплювати її єдиним аргументом - усемогутністю прибульців.

- Чому ж усемогутністю? - Сивак зовсім не образився. - Можна говорити, скажімо, про дуже високий технічний рівень інопланетян.

- Хіба це не одне й те саме? Можна, звісно, але констатувати факт - ще не означає пояснити його.

- Довести я нічого не можу, - визнав пілот, піднімаючи руки. - Але дозвольте останнє слово перед обструкцією.

Засміявшись, Стрілецька милостиво кивнула.

- Ми починали про сьогоднішнє дивне явище, - нагадав Сивак, - то дозвольте ним і закінчити. Річ у тім, що докази - це те, про що Степ подумав насамперед. Бачте, згаданий подарунок, на його думку, мав потрапити до адресата в цілком певний час, щоби було зрозуміло, що працює не Природа, а Розум. Тому за Землею мусило вестися пильне спостереження, і в якусь наперед визначену мить - скажімо, після появи над планетою першого штучного тіла, - автоматично було послано сигнал, який умикав механізм подарунка, себто запускав на Венері процес терраформування. Вочевидь, процес наперед був задуманий багаторівневий, а швидкість його протікання мала все наростати в міру наближення до Венери людей. Власне, Степ майже певен, що не сьогодні-завтра на Венері нас чекають грандіозні зміни та відкриття.

- До-ка-зи! - проскандував Бельцоні, грюкаючи по столі кулаком.

- Пригадуєте темні плями, які час від часу траплялися на радіолокаційних знімках Венери?

- Так…

- Це майже напевно згадані Танею інкубатори бактерій, сховані у хмарах. А може, й ще щось, хтозна? До речі, переміщення одного з них ми, не виключено, бачили нещодавно на власні очі.

- Було б смішно, якби не було сумно, - Фішер скрушно зітхнув. - Мушу вас розчарувати: за сотні років ці об’єкти давно зруйнувалися б тертям об повітря. Й упали б на Венеру.

- Що ми знаємо про матеріали, з яких вони зроблені? - парирував Сивак. - Але мова і не йде про сотні років. Можливо, все почалося року з 1957.

- А доти? Де ці бандури були доти? - не бажав здаватися Фішер.

- На орбіті, де ж іще, - знизав плечима пілот.

- Як же їх не помічали астрономи?

- А хто сказав, що не помічали? Відразу ж після появи в мого друга вищезгаданої теорії він поліз у астрономічні анали. І відшукав там надзвичайно цікаві речі. Виявляється, ще з кінця XVII століття земні астрономи не раз спостерігали біля Венери таємниче тіло, яке ототожнювали з її супутником. Малесенька зірочка то з’являлася поблизу планети, то надовго зникала. Востаннє її бачили наприкінці ХІХ століття, після того - жодних згадок. А приблизно через півстоліття в космос полетіла людина…

- Ну, яких лише помилок не знає астрономія, - з сумнівом протягнула Таня.

- Понад сорок спостережень! - наголосив Сивак. - Гаразд, спишемо половину на кепську апаратуру, недобросовісне ставлення до роботи та відверті вигадки. Але ж лишаються свідчення таких незаперечних авторитетів, як Лагранж, Д’Аламбер та Кассіні! Їх-бо ніяк не запідозриш у містифікації чи непрофесіоналізмі!

Це був вагомий аргумент, якому важко було щось протиставити.

- Стривайте, але ж мова йде про один супутник! - нарешті знайшов лазівку Бельцоні. - А їх мусило б бути кілька!

- А їх, мабуть, і було кілька, просто зосереджувалися вони на одному носієві. Після певного сигналу цей носій наблизився до Венери та скинув свій вантаж у її атмосферу. І почався відлік! Те, що ми спостерігали сьогодні одну з «частин» колишнього супутника, яка з невідомих причин змінила горизонт свого польоту - не проста випадковість. На Венері щось назріває!

Сивак звів голову й переможно оглянув співрозмовників, із задоволенням помічаючи, що зерна сумніву, щедро посіяні ним, починають на очах давати прорість. Результат дискусії перевершив будь-які сподівання: його-бо самого, якщо по-щирості, вибудови Степа все ще не переконали до кінця. Авжеж, спочатку він повірив другові безумовно, та минуло ось уже десять років, а помітних окові змін на Венері відбулося вкрай мало. Хіба що сьогоднішню пригоду вважати початком нової епохи в історії планети.

- Знаєте, друже Сиваче, мушу подякувати вам, - несподівано озвалася Стрілецька. - Щойно ви подарували нам казку. Дуже гарну мрію. Невідомо, як воно було, є і як буде. Та ясно одне: тепер ми житимемо очікуванням дива. А хто його сподівається, той неодмінно отримує - рано чи пізно.

- Амінь, - бовкнув було Бельцоні, але тут-таки підхопився й натхненно продекламував:

Нам у житті потрібна мрія:

Із мрії проростає дія,

Й дає стремлінням плоть і кров.

Є мрія - отже, є надія!

В ілюмінаторі монолітними валами тяглися багатошарові глухі хмари Венери. Десь там, під ними, можливо, таївся ключ від багатьох загадок світобудови, залишений у давні часи незнаними розумними істотами. Однак його ще належало віднайти.

А це було не так-то просто.