Аномальна зона

Того ранку мене розбудив незрозумілий гуркіт. Грім так не гуркотів, липовий листок теж. Я розплющив очі, щоб подивитись, що це воно таке, але не побачив нічого незвичайного навкруги.

А гуркіт посилювався, стало зрозуміло, що те, що видає такий звук, наближається. Я навіть злякався, чи не загрожує мені небезпека!

Але тут на мою галявину вилетів дивний звір, що ніс на собі людей.

Ну так, людей я добре знаю, бо вже бачив їх не раз. Я вже давно вивчив, що вони, як і тварини, мають дві статі. Ті, що сильніші, називаються чоловіками – саме вони рубають ліс. Ті, що слабші – жінки. Вони рідко з’являються в лісі, і це зрозуміло – вони мусять бути вдома і вчити дітей, поки чоловіки роблять інші справи. А коли все ж таки приходять до лісу, то  майже нічого не роблять, хіба що вогнище розпалюють та готують їсти. Але це дуже рідко, зазвичай люди приносять їжу з собою.

Ще я дізнався, що людей по-різному називають у різному віці. Якщо дорослі чи старі, то чоловік та жінка. Якщо молоді, то хлопець і дівчина. А якщо зовсім діти, то хлопчик і дівчинка. А визначати їх вік мені і вчитися не довелось. Хіба й так не видно, де молоде, а де старе? Це завжди видно і у дерев, і у тварин, і у людей.

Того ранку мене потурбували хлопець та дівчина. Але зацікавили мене не люди, а те, на чому вони приїхали. Спочатку я подумав, що це живий звір, але коли він перестав рухатись та гарчати, я зрозумів, що помилився. Це була просто велика річ, зроблена людьми з чогось такого, чого в лісі не буває. Як-от сокира: твердіша за будь-яке дерево і гостріша за звірячі кігті та ікла. Але ця річ точно була зроблена схожою на копитного звіра – на якусь козу або щось таке. Ніг у цієї людської тварини не було, замість них прилаштовані круглі, як сонце, предмети. Зате ця тварина мала роги, трохи вигнуті назад. Я бачив, що хлопець їхав на тварині, тримаючи її за роги. Цікава думка, та жоден живий козел жодній людині такого б не дозволив – і спробуй його приборкай! Коли я зрозумів, що звір неживий, я відчув полегшення і навіть не злякався того, що люди поставили його просто біля мене, прихиливши до мого стовбура.

- Дивись, яка галявина! – захоплено сказав хлопець. – Чудова місцина!

Тут я не міг з ним не погодитись – мій ліс взагалі надзвичайно гарний. Але дівчина виглядала трохи наляканою:

- Але ж, мабуть, недарма цей ліс вважають аномальною зоною!

Цієї фрази я не зрозумів, тому почав уважно стежити за хлопцем. Він скинув зі спини свій мішок – люди робили собі зручні мішки на ремінцях, які носили за спиною – і витягнув звідти шмат тканини. З таких люди собі роблять одяг… Я так розумію, він у них, як у дерев кора. А волосся в людей часто схоже на крони дерев… В природі так  багато схожих речей!

Хлопець кинув тканину дівчині:

- Організуй.

- Де розстелити?

- Отут, - хлопець кивнув на моє коріння.

Я стривожився. Що це вони надумали? Мені не треба коріння накривати, йому й так добре!

Але дівчина розстелила тканину під моєю кроною, не зачепивши мене аніскілечки.

- І парасольок не треба, якщо дощ, - зауважив хлопець.

Цікаво, навіщо вони це зробили? Може, думають, що з мене щось на їхню тканину впаде? Сипати своїми плодами я не наважився. Наздогад скинув листочок, але дівчина змела його рукою.

Але далі їхні дії були такими ж, як і в усіх. Вони виклали на свою тканину їжу – щось забагато, як на двох. Ну і пляшка з напоєм… Люди завжди беруть в ліс пляшки не з водою, а з чимось, що має характерні запахи. Цікаво, воду вони не п’ють взагалі? Особисто я не бачив! Та й не дивно – ці напої, певно, дуже смачні, бо пляшки беруть великі, такі, щоб вистачило щонайменше на трьох.

Бачити їхні приготування мені було неприємно. Я знав, чим це може закінчитися. Найчастіше люди, прийшовши в ліс, їдять і п’ють, а потім починають рубати дерева. Раніше це була справжнісінька біда, мої побратими знищувались десятками. Але потім я вмовив жучків з липового листка зробити так, щоб дерева не гинули від рук людей. Що саме зробили мої благодійники, я не знаю, але після мого прохання люди частіше рубали собі руки і ноги, ніж дерева. І щоразу після цього всі разом голосно сварили мій проклятий ліс. Звичайно, мені шкода їх, але ж дерева мені ближчі, дорожчі й рідніші! Не рубали б їх, то й з самими людьми було б все гаразд.

Зараз заспокоювало єдине – їхній мішок на ремінцях виглядав порожнім, то ж сокири там не було. Може, ці двоє все ж таки примчали до лісу просто поїсти й попити?

- І все-таки мені тут страшно, - сказала дівчина, скуштувавши напою.

Чому її обличчя стало таким червоним? Від страху? Ну не знаю, говорила набагато сміливіше, ніж спочатку. Може, почервоніла від червоного напою, що в них був? Тоді чому хлопець не почервонів, адже пив те саме? Дивні ці істоти, люди…

- І чого ти боїшся? – спитав хлопець з повним ротом. – Літаючих тарілок?

Дівчина мовчки кивнула у відповідь.

Назви людського посуду я теж чув не раз. Тарілки такі широкі й плоскі, в них кладуть їжу. Знав я і те, що тарілкою називають липовий листок, що тут літає. Що ще такого незвичного в моєму лісі могли так називати? Птахи літають, комахи, та вони звичайні. Незвичний тільки липовий листок. Але ж він зовсім не схожий на посудину для їжі! Він схожий… так, саме на липовий листок. Щоправда, набагато більший за звичайні листки липи, але не такий уже великий, якщо відверто! Не ширший за мій стовбур, а в мене ж стовбур – як у п’яти лип, що ростуть навпроти мене. І товстий той листок, як міцна гілка. Ну звісно, адже там, всередині нього, були ще й жучки…

Колись, як він вперше присів на мою крону, я вирішив, що десь далеко-далеко росте така велетенська липа, яка здатна відпускати свої листки, а ті можуть літати без вітру, от і мандрують, де захочуть. Навіть мріяв, щоб і мої листки так могли: літали б десь, потім повертались, розповідали багато цікавого про світ і знову летіли. А виявилось, що липовий листок – теж штучно зроблений предмет. Тільки зробили його не люди, а ті істоти, що на ньому літали. Я їх ніколи й не бачив, тільки розумів, що вони маленькі. Я назвав їх жучками, бо вони нагадали мені справжніх жуків. І ті, й інші маленькі, час від часу мене атакують і завдають певної шкоди. Так, у той самий день, коли дали мені розум, вони ще й обпалили мені трохи листя на верхніх гілках. Вони не заперечували, щоб я називав їх жучками.

Одного не розумію: чому люди так бояться зустрічі з липовим листком? Я після знайомства з ним зі звичайного дурного дерева став розумним дубом. Я навчився спостерігати за всім, що відбувається навколо, думати над цим, робити висновки і при цьому відчувати певні почуття. Одним словом, я з дурного дерева став розумною, мислячою та відчуваючою істотою.

- Тільки такі дурні, як оцей дуб, можуть боятися того, чого ніхто ніколи не бачив, - відповів хлопець дівчині. Він присунувся трохи ближче до неї і навіщось почав гладити їй плечі рукою. Певно, хотів заспокоїти…

Але мене від його слів охопила страшна образа – усього, від найменшого листочка до самого коріння! Він вважає мене дурним?! Він це сказав про мене?! Про мене – коли навколо стільки насправді тупих дерев!

Цього разу я не стримався і таки скинув йому на голову кілька жолудів. Вдарити його не можу, хоч він заслужив – то хай хоч бачить, що я все розумію.

Він аж підскочив і з острахом почав розглядати моє гілля. Наче дуба ніколи не бачив. Ну, дивись, але обережно – раптом який жолудь сам впаде. Сміливець! Дівчину заспокоював, а сам за мить злякався кількох жолудів! Не зрозуміти цих людей мені, мабуть, ніколи!

А дівчина сміялась:

- Ти його образив. – А далі сама злякалась, випадково глянувши на небо, і гукнула вже іншим голосом: - Дивись, дивись!

Я побачив раніше за неї. Небом летів до мене липовий листок – він завжди прилітав з неба. І люди його таки злякались не на жарт. Ну чого?..

Обоє скочили на свого звіра, про якого я вже й призабув. Хлопець вдарив його п’яткою по боку; звір сердито загарчав; хлопець різко повернув його ріг і вони полетіли на ньому з лісу ще швидше, ніж примчали сюди. Навіть речі свої залишили. Загниють тепер під дощем, насмердять на весь ліс. Ладно, їстівне звірі порозтягують, а з мішком, посудом і тканиною що робити? Ех, зіпсували мені весь краєвид! Не повернуться ж – ніколи люди не вертаються за залишками своєї їжі і посудом, все залишають в лісі! Мабуть, доведеться просити жучків, щоб якось усе знищили…

Липовий листок оминув мене і полетів за ними. Спочатку я думав, що хоче їх наздогнати, але він швидко повернувся і, як завжди, всівся на моєму вершечку. Я спитав у жучків, чому вони не полетіли далі за людьми. Вони розказали, що хотіли лише подивитись на тих двох, але вони занадто швидко втекли. Та це була просто цікавить, бо ні для яких дій їм люди не потрібні. Ну, це я давно знав, жучки мені про це раніше казали, ще тоді, коли розвіяли мою віру у велетенську липу. Вони ще розказали тоді, що люди насправді мріють про контакт з ними, прибульцями, та жоден прибулець цього не хоче, бо розум в багатьох людей завернутий не в той бік. Ні, він дуже добрий, той розум, і ідеально підходить для людського мозку. Просто з невідомих причин за багато десятиліть у великої кількості людей він поступово перевернувся в інший бік. Його вистачає на те, щоб вести існування, як розумні істоти, але він примушує людей робити дуже багато дурниць. Брр!.. Як добре, що мій розум на своєму місці! Я думаю, жучки навіть трохи бояться людей. Можливо, їм не треба було б одне одного боятися, зрештою, хіба розумні істоти не зможуть між собою порозумітися?.. Ну та то вже не мої справи – мені лише аби не завдавали шкоди ні мені, ні моєму лісу.

Того дня жучки пообіцяли, що я скоро отримаю від них другий подарунок – першим був розум. Тепер же вони сказали, що скоро моє коріння виросте, стане міцним, накопичить багато поживних речовин, і тоді я зможу вирвати його з землі і почати ходити, як звірі та люди. І не просто ходити, а й чіплятися за інші предмети і навіть відбиватися від ворогів! Єдине, чого я не зможу, то це бігати – я занадто великий і важкий для цього. Але й без такої можливості моїй радості не було меж! Тепер я не чекатиму людей у лісі – я сам піду на них подивитись. Дуже хочу зрозуміти, чому вони такі дивні. Який же я щасливий!..