Соловей Галина

Мартофлякри

Вівторок, 13 вересня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2625
Підписатися на комментарі по RSS

Замість епіграфа

http://www.youtube.com/watch?v=80cTrH1Zv30

http://www.youtube.com/watch?v=sUJkCXE4sAA&ob=av3e

 

Мене звати Олег Солт. Так мене звали тоді, сотні років тому, так мене звати зараз. Коло замкнулося, імя співпало. Маю двох синів: Костика й Макса. Дивні в них ініціали: КОС і МОС. Удвох вони для мене – КОСМОС. Близький космос, де я майже бог всемогутній. Встановлюю правила, обігріваю, годую, обдаровую й караю. Але караю рідко й за діло, бо я їх люблю.

Міг би й зовсім не карати, прощаючи їм усе, але так не можна. Такі закони Всесвіту. Я ж бо майже бог для них, для синів своїх, маю навчити законів. Якщо робиш щось не так і не те, спочатку Всесвіт попереджує лагідно своє кохане дитя: «Не роби так, синку!». Але ти не чуєш, поглинутий власним егоїзмом і силою забаганки. Ще й гундосиш невдячно щось на зразок: «Ти ж мене наче любиш, Всесвіте, ну так дай мені, дай мені тут і зараз те, чого я так хочу, а не забороняй!» Другий раз Всесвіт попереджує спокійно і строго. Але ти все одно відмахуєшся, думаєш: «Чи не пішов би ти?» і робиш своє.  Третього разу обличчя Світу стає суворим, голос його лунає наче грім. Совість твоя волає, інтуїція репетує, але ти глушиш їх горілкою чи ще чимось,  руйнуючи душу й тіло, і таки робиш своє, увесь поглинутий власною гординею. Думаєш, що якось воно буде, хе-хе, прорвемося. І тоді Всесвіт посилає біль. І учить болем. Напевно, для того нам тіла. Напевно, більшість з нас тільки через біль дізнається про існування душі.

Далі…

Творчі вправи від Gulia-Mulia

Середа, 23 березня 2011 г.
Рубрика: Літпроцес
Мітки:
Проглядів: 1536
Підписатися на комментарі по RSS

Оригінал за адресою http://gulia-mulia.livejournal.com/971.html

У житті мені доводилося відвідувати кілька літературних обєднань. Спілкування велося «вживу», але чогось суттєвого ні у сенсі майстерності, ні у сенсі творчого зростання ті зустрічі мені не приносили. Зазвичай це було таке собі почергове читання текстів, під час якого автора слухали, позіхаючи, очікуючи своєї черги виступити.

А в одному випадку (гурток у Спілці Письменників під керівництвом Валерія Іллі, 1998 рік) керівник відразу заявив, що він – глухий, подарував усім свою збірку й зачитував звідтіля свої, без сумніву, геніальні твори і сам же їх розбирав. Молодому автору така практика навряд чи допоможе.

Конструктивом і позитивом у сенсі навчання літературної «кухні», засвоєння корисних прийомів, став для мене курс «Основи літературної творчості», прочитаний у Києво-Могилянській Академії тодішнім її ректором Сергієм Іванюком. Дещо з того курсу у власному моєму сприйнятті й поданні, а також своє – авторське –  пропоную тут кожному, кому захочеться трохи повправлятися в літписанні.

Вправи можна виконувати у будь-якій послідовності у зручному для вас режимі. Я пропоную виконувати по вправі на тиждень.

Далі…

Жіночий день

П’ятниця, 25 лютого 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2570
Підписатися на комментарі по RSS

Афродіта прийшла сьогодні до терм першою. Не любила вона ці жіночі дні, та що поробиш, така вже традиція – щомісяця, кожного третього четверга, богині збираються пропарити кісточки. Вірніше, пообмивати кісточки одна одній, аж так іноді ретельно, що потім і не позбираєш їх до купи. І ор же ж своїх брати не дозволяється, а без ор – оргії не замісити, і пояс чарівний треба при вході скидати, а то б Афродіта влаштувала цим занудам грище з вином і дівчатками-хлопчиками, мало б не здалося. Куди б і поділося усе їхнє моралізаторство!

Богиня розпустила розкішне золотаве волосся, припідняла долонями свої дівочі груди, яких так прагнули торкнутися усі боги та смертні, задоволено усміхнулася до свого відображення у пласкому дзеркалі водоспаду. А все ж без неї, богині кохання, нікуди не подітися! Афродіта вигідно вмостилася на ложі посеред кімнати-передбанника з кришталевим дахом, справжнім озером та водоспадом, картинно розкинула кучері й підставила білосніжну шкіру скупеньким променям ранньовесняного сонця. Хай милуються! Хай заздрять, корівки!

Далі…

День усіх мертвих

Субота, 22 січня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2864
Підписатися на комментарі по RSS

Із балкона мого будинку видно як робітники з гордими ацтекськими профілями денно й нічно будують на замовлення найбагатшої людини світу, Карлоса Сліма, музей Сумайя. Так звали його покійну дружину – Сумайя. Любила покійниця мистецтво, а чоловік її й потішав, купуючи за мільйон-другий то давньогрецькі скульптури, то полотна Пікассо. За життя Сумайї назбиралося добра на цілий музей. У Мексиці шанують своїх мертвих. Особливо тих, кого любили. Вірять, що поки мрець живе у памяті, він не розчиняється у небутті, а незримо перебуває серед нас.

Будівля музею схожа на стиснутий зусебіч куб або нерівномірно надгризене по всьому діаметру яблуко. Конструкція складна, й ацтеки упрівають, будуючи. У обідню перерву вони заполоняють затишну зелену вуличку, де стоїть мій дім, регочуть, їдять такоси, запиваючи кока-колою, й курять «зеленушку». Штин від маріхуани підіймається аж до мого пятого поверху.

Десь о другій, коли в робітників закінчується обідня перерва, мені час виходити, щоб до третьої дістатися до дитячого садочка. Коричневошкірі хлопчаки кричать мені навздогін: «Гуера! Гуаріта! Бен ака, прінцесіта боніта!» «Гуера» - значить білявка. «Прінцесіта боніта» – красива принцесочка. Тут мене вважають білявкою і не дають моїх тридцяти. Тілом дванадцятилітнього підлітка я завдячую своєму таткові, якому і в п’ятдесят давали зі спини двадцять. А волосся в мене кольору молодого недозрілого каштана, якого зірвала буря, і він, такий свіжий і вологий, так добре лягає в долоню.

Далі…

Гадове яйце

Субота, 18 вересня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 2867
Підписатися на комментарі по RSS

Жили були якось чоловік та жінка. Старі уже страли, а дітей у них усе не було. Ось якось одного разу несла жінка воду від колодязя, аж глядь – горошинка по землі котиться. Вона її ухопила та й зїла...

То була не горошинка, а я в дегідратованому стані. Чого не зробиш, щоб вижити, коли твій світ бо біса згортається в сувій. Добре ще, що я потрапив на планету з гуманоїдною формою життя, дякувати зорям, що мене проковтнула жінка, а не якесь нерозумне цуценя. А то хто його зна, в якому стані я б відродився. Отож, потрапив я до шлунка, прихопив собі там потроху вологи й необхідних елементів, але, оскільки я не паразит і маю почуття вдячності й гречності, занадто розростатися в «материнському» організмі не став. Жіночці миттю прихопило живіт, вона чкурнула до найближчих заростей лопухів і там я таки «народився». Зростом з мізинчик (з гуманістичних таки міркувань) серед купочки паруючих фекалій.

Мені зараз води, водички мені зараз! Кинувся до відра, що якраз несла моя матуся, але замість пити, підняв його над собою та й перехилив, помився, значить. Все ж таки почуття гігієни перемогло, підсвідомо якось вийшло. А матінка моя як зарепетує на все село: «Синочок, хлопчик мій дорогесенький!» Ухопила мене, давай цьомкати, мяти, слинити. Селяни позбігалися з усіх кутків, повирячали очі. А та, знай, вихваляється: «Такий мій синочок сильний – щойно вродився, а вже побіг ніжками, і відро води однією рученькою підняв, думав мені, матінці, допомогти, та перехилилося відерце, не розрахував силоньки богатирської!»

Далі…