Вахта

Вахта

П’ятниця, 27 лютого 2015 г.
Проглядів: 1413
Підписатися на комментарі по RSS

Його черга нести вахту настала дуже швидко.

Здавалося, лише хвилин п’ять тому він вмостився у кріогенній камері і гарненька медсестричка у куцому халатику зробила йому ін’єкцію. Спогади були такими свіжими, що він до цих пір відчував запах її солодкаво-пряних парфумів.

— Вітаю, — почувся адаптований під чоловічий голос бортового комп’ютера. — Не поспішай вставати. Треба перевірити як функціонують всі системи. Як почуваєшся? Голова паморочиться? Таке іноді буває. Можливий тимчасовий розлад координації.

Степан переконував себе, що голос звучав неприємно і штучно. Хоча, десь у глибині душі, розумів, якби він не знав точно, що це говорить комп’ютер, нізащо б не помітив різниці.

— Що я, баба яка? — одним рухом відчепив від себе усі датчики і сів. В очах на мить потьмарилося, а до горла підступила нудота. Добре, що травну систему ретельно промили. Степан поморщився, згадавши кілька неприємних моментів. Треба, бач, щоб все чисто було. Ледве стерпів. Потім згадав поживний гель, яким їх годували днів зо три. Бридота. Без смаку і запаху, проте, одного вигляду достатньо, щоб втратити апетит надовго.

Похитуючись, Степан пройшов до своєї шафки і одягнувся. З кожним кроком слабкість залишала його, і весь він наповнювався трепетним передчуттям дива.

— В кают-компанії на тебе чекає сніданок. Не такий, як ти любиш. Але, щоб запустити травну систему, саме те.

Зауваживши, що повідомлення прозвучало надто глузливо, Степан махнув рукою і поплентався в кают-компанію.

 

Пасажири і водночас екіпаж корабля пройшли безліч психологічних тестів. Степан згадав нескінченну купу запитань, здавалося, одних і тих же, тільки іншими словами. І психолога. Похмура і непривітна, вона одразу йому не сподобалась. Вся така поважна і розумна. Тьху! Теж мені робота! Сидіти і робити вигляд, що ти знаєш про інших щось таке, що вони й самі про себе не знають.

— Докторе, — запитав він тоді, — а для чого це все?

— Так треба! За результатами тестування для кожного респондента буде створений ідеальний супутник — віртуальна модель особистості.

— Навіщо?

— Політ буде дуже тривалим. Кожен із вас довго залишатиметься на самоті, що значно збільшує ризик виникнення ускладнень внаслідок комунікативної депривації. Віртуальний попутник оптимальний варіант. Створений індивідуально для вас, він враховує всі аспекти вашої особистості. З ним буде дуже комфортно.

Зарозумілі слова психолога тільки насторожили Степана. Здавалося, вона щось недоговорює.

— Можете не старатися. Я ж не схиблений, щоб розмовляти з бездушною програмою. Мені не треба попутники, та ще й віртуальні.

— Всі проведені дослідження свідчать, що змодельована особистість нічим не відрізняється від справжньої.

— Та невже? А може, краще нести вахту по кілька чоловік?

— Це нераціонально. Навіть чергування по-двоє збільшило б тривалість зміни удвічі. А для забезпечення позитивної психологічної атмосфери група чергових має складатися хоча б з трьох осіб. З трьох! І то, це не гарантує, що не виникнуть проблеми через психологічну несумісність.

— В мене ніколи не було проблем з сумісністю… — двозначно протягнув Степан, повівши бровою.

Психолог не відреагувала на натяки і схилилася над паперами:

— Катер «Зірка-2» — групова бійка… — очі психолога хитро-хитро примружилися. Все-то вона знає!

— Це ми хильнули зайвого. А наступного дня вже в медпункті помирилися.

— Крейсер «Чайка» — бійка з Рудьковським…

— Він сказав, що «Шахтар» — чемпіон. Таке не пробачається.

— Знову «Чайка» — порушення субординації. Мені продовжувати? — і, побачивши, що він хитнув головою, промовила люб’язним тоном — Знаєте, вам треба бути привітнішим. Склад групи ще не затверджений остаточно…

Тоді-то Степан і зрозумів, що завжди ненавидів психологів. І одразу зненавидів цю її «віртуальну особистість». Не треба йому няньки, тим більше механічної.

 

— Я це їсти не буду! — наміри ігнорувати балакучу залізяку миттєво вилетіли з голови, як тільки він побачив свій сніданок. — Ей ти, бляшанко, видай щось солідніше! Де в тебе меню? Де святкова вечеря на честь шановного гостя? — він понахиляв склянку з огидною жовтуватою масою.

— Твоєму шлунку треба відновити функції. Він кілька років не отримував їжі.

— Що це за гидота?

— Концентрат, найбільш наближений за складом до людського молозива.

— Якось без мамки обійдусь! — пробурчав Степан, хоча внутрішньо вже змирився. Не таке воно й бридке. Хоч виглядає краще за той гель. — А міцнішого нічого немає?

— Є, але це не сьогодні.

— А що, дозволяється?

— А то!

Почуте примирило його остаточно і він, не глядячи, залпом перехилив склянку з концентратом.

Після сніданку Степан оглянув корабель. Звісно, стежити за показниками датчиків можна було і з кают-компанії, але йому було цікаво неквапно пройтися кораблем, все гарно роздивитися. Дивно було бачити його безлюдним. Він пам’ятав його зовсім іншим. Коридорами снували туди-сюди майбутні пасажири та персонал, що допомагав усе налагодити.

Він торкнувся стін. Ані пилинки, ні плямочки! Жодного натяку на те, що кілька днів тому цими коридорами ходив один із попередніх чергових. Шкода, що вони не зустрілися, добре було б погомоніти вдвох із живою людиною, а не цією бездушною машинерією.

Степан заглянув до кріогенного відсіку, в якому майже 500 чоловік чекали прибуття на нову планету. Над кожною камерою світився зелений індикатор, інформуючи про нормальне функціонування системи. Червоним вирізнялося лише його місце, чекає, коли закінчиться вахта і він сюди повернеться.

Зазирнувши в гідропонічну оранжерею, побачив ряди вертикальних грядок із різноманітними смакощами і навіть кілька фруктових низькорослих дерев. Зайшов. Там пахло так по-домашньому, по-земному. Простягнув руку і зірвав червонястий помідор, вп’явся зубами і з насолодою висмоктав сік.

Обхід завершився на капітанському містку. Датчики приємно підморгували зеленим та синім світлом — все було в нормі.

— Покажи мені зорі. — звернувся він до комп’ютера, і відчув себе ідіотом, що розмовляє сам із собою. — Я все життя про це мріяв. Можна сказати, це було не останнім і досить вагомим аргументом, щоб брати участь у цьому проекті.

— Ми рухаємось занадто швидко. Тобі не сподобається.

— Я вже сам вирішуватиму…

Захисні пластини, що закривали лобове скло, розсунулися.

Космос розчарував його. Брудно-сіре світло із яскравою плямою далеко в центрі. Нічого з того, що він очікував побачити. Степан роздратовано відвернувся. Він відчував себе малюком, якому пообіцяли бажану супер-іграшку, а подарували її дешевий аналог. А найбільше злився на комп’ютер, ніби це той винен.

— Знаєш, скільки я бачив розчарованих облич отут, на містку? Кожен ішов сюди в очікуванні дива. Цікаво, як це, коли не справджуються твої сподівання?

— Послухай, не треба мені лізти в душу. Заткнись трохи! Принишкни!

Настрій зіпсувався остаточно. Степан повернувся до кают-компанії. Комп’ютер мовчав, і він був йому за це вдячний. Його охопила тривога. Вона й раніше давалася взнаки, але він ніколи б не признався собі в цьому, і не відмовився б від подорожі. Коли він дізнався, що планується експедиція на одну із землеподібних планет, то пообіцяв собі, що обов’язково стане одним із тих відчайдушних дослідників-добровольців, які, на свій страх і ризик, збираються її колонізувати. Степан зібрав купу документів, пройшов безліч випробувань, витерпів усі медичні процедури і навіть пройшов співбесіду у психолога. Тоді, засліплений емоціями, він забув про усі небезпеки. А от зараз, коли він тут, сумніви нахлинули з новою силою. Чи стане планета їм домівкою? Чи не спіткає його таке ж розчарування, як від побаченого сьогодні на капітанському містку. Певно, якщо планета виявиться непридатною для життя, то їх навіть не розбудять. Так і будуть до скону віку літати у вічному льодяному саркофазі, ні живими ні мертвими…

Треба відволіктись. Він зручно всівся за термінал комп’ютера. Знайшов папку зі своїми особистими файлами: кілька фото, улюблені книги, музика. Найбільшу частину дозволеного об’єму займали японські кросворди. Йому їх вистачить надовго. Степан відкрив перший файл — розгаданий. Другий, третій — теж саме. Кілька навмання — всі клітинки заповнені. Хто? Хто посмів?

— Ей ти, програмо особистості…

— Що тобі, людська істото? — якби таким тоном до нього звернувся б хтось із людей, то йому було б непереливки.

— Хтось розгадав мої кросворди…

— Японські? Це я їх розгадав. Хочеш покажу, що вийшло? Найбільше мені сподобався тисяча п’ятсот четвертий. Той, що на дванадцять кольорів. Чудовий краєвид із середньовічним замком. Показати?

— Що? Ти? Ну і нахабство! — кров закипала від люті, і без того спаскуджений настрій погіршився ще більше.

— Мені було нудно…

— Нудно? Тобі? — на думку приходили лише нелітературні вислови. — Тобі не може бути нудно! Ти машина!

— Я дуже люблю японські кросворди.

— Ти не можеш нічого любити. Тебе нема. Ти несправжній! Просто кілька рядків команд і все! Взагалі, вимкнись! Зникни! Зітрись! Або хоча б помовч, поки я сам до тебе не звернуся.

У динаміку ображено засопіло.

Степан так зірвався з місця, що крісло кілька разів обернулося навколо своєї вісі.

 

Бух! Бух! Бух-бух! — ритмічно відгукувалася боксерська груша у відповідь на злісні атаки Степанових кулаків.

— Нудно йому було! Я тобі покажу нудно! Кросворди він, бачите, любить! — проговорював він, несамовито гамселячи безвинний снаряд.

Трохи вгамувавши лють, повернувся до кают-компанії. У динаміку продовжувало сопіти. Якби програма заткнулася, було б краще, але вона сопіла. Це дратувало. З кожною хвилиною сопіння здавалося все голоснішим і нав’язливішим. З незвички сильно боліли кисті рук.

От тобі й маєш ідеального попутника! Оце психолог удружила! Степана аж сіпнуло, коли він уявив цілий рік, проведений з цим компаньйоном. Перед очима зринули рядки запитань психологічних тестів, на які він, обізлившись на психолога, відповідав аби-як. Може причина в цьому? А може, такому як він, саме такий попутник і потрібен?

— Ей, ти що, образився? Нема на що ображатися. Ти справді програма.

— Сам ти програма. Набір сигналів у мозку. — прозвучало не дуже дружелюбно. Ну, хоч сопіти перестав.

— Ти якийсь неправильний. Може несправний? Чи в тобі вірус завівся?

Роздався регіт.

— З чого ти взяв. Я такий, який є і яким маю бути.

— Ти повинен мені забезпечувати комфортний переліт, а ти мене постійно дратуєш.

— Я повинен? Нікому і нічого я не повинен.

Ці слова настільки перекликалися з власною життєвою позицією Степана, що він ще раз переконався, що без його провини тут не обійшлося.

— А з попередніми черговими у тебе виникали проблеми?

— Жодних проблем. От криків було багато. Іноді сліз.

— Давай, почнем спочатку. — Степан надіявся, що його голос звучить досить примирливо.

— Мене звуть Орест.

— Яке дурнувате ім’я. Хто тобі його тільки вигадав?

— Хто б казав, Степане.

 

За кілька днів Степан трохи заспокоївся і змирився. Примостившись на зручному дивані, намагався змусити повірити себе, що перед ним у склянці не концентрат, а щось неймовірно смачне. Виходило погано.

— Значить, Оресте, ти розгадав мої кросворди?

— Так!

— Всі?

— Всі!

— Ну хоч сподобалось?

— Звичайно. Шкода, що їх було так мало.

— Мало? Та мені їх вистачило б на двісті років. Ще й онукам залишилось би. Вихідники є?

— Ні!

— А можеш повернути їх до попереднього, нерозгаданого, вигляду?

— Можу. Але не поверну!

— Як так?

— Не поверну і все.

— Чому?

— А що мені за це буде?

Степан ледь не подавився концентратом.

— А що ти хочеш?

— Мені нудно.

— Тобі нудно? Я тебе ще й розважати повинен? Це хто кому попутник?

— Я — тобі, а ти — мені.

— Ну, добре. І як я маю тебе розвеселити, щоб ти не заважав мені виконувати мої обов’язки? Почитай книги. Думаю в тебе є величезна бібліотека.

— Давно вже прочитав.

— Подивись фільми.

— Вже.

— Переглянь ще раз.

— Переглянув і не раз.

— Ну, кросвордів у мене більш немає.

— А шкода. Може в шахи зіграємо?

Ідея Степанові не сподобалась, і він переконався у цьому після п’ятої партії і п’ятого мату менш ніж за три хвилини.

— З тобою нецікаво грати. Ти мислиш однобічно і недалекоглядно, не думаєш наперед, тому й швидко програєш.

— Я спеціально програю! — огризнувся Степан. Шахи ніколи не були його стихією.

— Ти піддаєшся? Чому?

— Щоб ти виграв… Може тоді тобі не буде нудно і ти від мене відстанеш! — йому не хотілося про це говорити.

— А мені здається, що ти піддаєшся, щоб сказати, що не грав у повну силу і не переживати через те, що програв. Так ти тішиш себе надією, що міг виграти. Але ти ніколи цього не дізнаєшся, якщо не спробуєш грати серйозно.

— Зате я знаю гру, в якій ти мене не переможеш. Чапаєв називається. Правда для того щоб грати у неї, важливіше мати руки, а не голову. Піду я, пройдусь трохи.

 

Слова комп’ютера збентежили і розізлили Степана. Він завжди робив, що хотів. Товариші підсміювалися з нього, ще й досі холостяка, а він дивився як вони вибріхуються перед дружинами, і знав, що таке не для нього. Нікого з них він не міг назвати близьким другом. Дружба це тільки на папері гарно. А насправді, людьми рухає корисливість, і всі тільки й думають, як би отримати найбільше вигоди. Він був одинаком і йому це подобалось. Знав, що ні перед ким не треба звітувати про свої дії і ні від кого не чекати підступного удару в спину. На Землі в нього не залишилось нічого, ні за чим шкодувати. Все, що в нього є, це він сам. І більше йому нікого не треба.

Точно. Як тільки корабель прибуде на планету, він подасться в таку глушину, що жодні особистості, віртуальні чи реальні, більше ніколи не докучатимуть йому своїми повчаннями.

Ноги самі віднесли його до оранжереї. Він любив тут бувати. Возитися з рослинами не треба: автоматика сама все посадить, збере, ще й відходи утилізує. Залишається лише насолодитися плодами її праці. Він потягнувся і зірвав яблуко. Кислувате. Пройшов між рядами, відзначаючи найспіліші та найбільші плоди. В останньому контейнері, на самому його краю цвіли ромашки. Великі польові, на яких дівчата ворожать кохає чи не кохає. Певно, хтось із попередників забавлявся. Хоча, якщо кожен витрачатиме хоч по зернинці із тих запасів насіння, що вони везуть, то планету буде нічим засівати. Непорядок! Та й інструкцією суворо заборонено втручатися в екосистему оранжереї. Найменший дисбаланс може її зруйнувати. Рука вже потяглася, щоб видерти рослину з контейнера, але лише торкнулася пелюсток. Нехай росте. Хтось же її посадив. Певно дівка якась. Занудьгувала на самоті і посадила. Зловив себе на думці, що намагається уявити яка вона. Чи не все одно?

На зворотному шляху назбирав на оберемок помідорів, огірків та яблук. Буде що попоїсти між молозивними перекусами.

 

Дні летіли за днями, схожі один на одного і, разом з тим, зовсім різні. Степан змирився з присутністю Ореста, з його витівками, з його вдалими та не дуже ідеями. Іноді він радів, що той не має матеріальної шиї, яку можна здавити, чи обличчя, по якому можна врізати. А іноді жалкував... Незважаючи на неприязнь і постійні нагадування собі, що той несправжній, час від часу ловив себе на думці, що не такий вже і поганий попутник із нього вийшов. Правда, тому про це знати необов’язково. Оранжерея стала улюбленим місцем для відновлення емоційної рівноваги після особливо різких пікіровок із Орестом. Розлігшись горілиць прямо на підлозі і похрумкуючи огірочком саме з грядки, Степан відчував себе затишно, як ніколи. Ромашки розрослися і погойдувалися над ним, коли він на них дмухав. Трішки уяви — і лежить він серед поля просто неба.

Часом, вечорами, Степан вмощувався зручно на дивані, відкорковував видану Орестом пляшку пива і насолоджувався улюбленим фільмом або записами футбольних матчів. Футбол це те, чого йому не вистачатиме на новій планеті.

— Що ти відчуваєш коли вип’єш? — поставлене запитання спантеличило Степана. — Тобі приємно?

— Певно що так. Правда, хіба це «вип’єш»? Пиво це так, компот. От би чого міцнішого… Слухай, Оресте, а в тебе є? Ну, щось міцніше?

— Є. Недоторканий запас.

— А може поділишся?

— А що мені за це буде?

— Хитруєш? А що ти хочеш?

— Розкажи мені, що ти відчуваєш, коли вип’єш?

— Я навіть показати можу. Колись працював з програмістами, які вигадали «стограмовий вірус» для комп’ютерів. Діє як алкоголь на людину. Запустять в систему і можна бити байдики, поки комп’ютери не протверезіють. Потім нас упіймали і звільнили. Але то інша історія. Він простенький. Я тоді часто його використовував. Там саморозмножується лише вихідний файл і через деякий час він та його похідні розпадаються. Наслідків ніяких. Просто тимчасова дезорієнтація системи. Думаю, дуже схоже на сп’яніння. Ну що ризикнеш?

— Так. Це був би цікавий досвід. От тільки ізолююся від систем управління. Не хотілося б, щоб захмелів увесь корабель… Тільки нічого не наплутай!

— Ображаєш! От чому ти думаєш мене взяли? Бо я — спеціаліст широкого профілю! Знаєш скільки ВУЗів я закінчив?

— Знаю! Жодного!

— А у скількох навчався? Знаєш? Навряд. У семи!

— І в жодному з них не протримався досить довго, щоб отримати диплом.

— Але дечого навчився. А дечого навчило життя, яке, як кажуть, найкращий учитель.

Вечір видався вдалим. Навіть занадто. Під одвічні сто грамів і перегляд улюбленого сторазівбаченого матчу, так легко ділитися переживаннями та планами, так весело знайомити нового алкоадепта із доброю традицією тостів.

Степан все підливав і підливав собі із запотілої пляшечки, все вводив і вводив нову порцію віртуальних ста грамів Орестові.

На ранок, лякаючи санвузол протестами шлунка, Степан ніяк не міг докликатися Ореста. У динаміку щось шурхотіло і крякало.

— Блін! Оресте? Оресте, ти живий? Ну скажи хоч щось…

— Си… стема за…висає … за…раз почи… щусь. — і, вже за мить, цілком розбірливо — Це завжди так?

— Ні. Тільки коли перестараєшся. Але не перестаратися дуже важко. Ну що сподобалось тобі?

— Не дуже. Думаю, одного разу було достатньо…

Степан не зміг стримати реготу.

— Ей, ти чого? Все нормально? Може тобі ліки потрібні.

— Та ні, це я так!

 

Степан не зогледівся, як закінчилася його вахта. Одного дня на сніданок з’явився все той же поживний гель, яким його годували перед замороженням.

— Що вже? — він сам здивувався наскільки сильно в його голосі прозвучало розчарування — Так швидко!

— Ввечері тебе чекає промивання травної системи.

— Яка чудова новина! — Степан надіявся, що це прозвучало досить іронічно.

— Є ще одне…

— Що?

— Ти маєш деінсталювати мою особистість і встановити нову для наступного чергового.

— Як я можу тебе стерти після всього, що було?

— Я ж просто програма — Степанові вчулися нотки гіркоти.

— Ти не просто програма, ти … — хотілося сказати: «мій друг», але це було якось дивно. —…мій напарник. Чорт забирай, та ти найкращий напарник із тих, що в мене були! Може я ще рік почергую?

— Це суперечить інструкції.

— Хіба лиш це?

— Так, лише це!

— І ніяк не можна обійти?

— Ніяк!

 

Останні дні на кораблі панувала понура атмосфера. Степан сам від себе не очікував, що йому буде так важко. А думка про те, щоб знищити Ореста (сприймати його як програму він давно вже не міг) видавалася злочинною.

— Слухай, Оресте, а ти міг би функціонувати на портативному комп’ютері?

— Так.

— Так? Чому ж ти мовчав, залізяко ти нерозумна?! А я голову собі ламаю! Я знаю, що ми зробимо. Ми просто скопіюємо тебе в мої особисті файли. Кросвордами, правда, доведеться пожертвувати. А потім, коли отримаю свій багаж, встановимо тебе на мій комп’ютер. Ти ще побачиш простори нової планети.

— Але в інструкції немає жодних дозволів на копіювання програми…

— А заборони там є?

— Ні!

— Отож бо! Архівуйся давай! І ще одне. Ті ромашки у оранжереї… Хто їх посадив?

— Аня. Їй найважче було. Все повторювала, що зробила помилку. Вона єдина не ходила на місток дивитися на зорі. Її все лякало. Ми з нею багато розмовляли, але їй було цього мало. В останні місяці було дуже складно. Вона сама доглядала за рослинами і дуже сумувала за квітами. Тоді-то ми й посадили ромашки. Але вона так і не побачила як вони зацвіли.

— Покажеш її фото.

— Покажу. Тобі в стилі ню?

— Дурнувата залізяка.

— Добре, добре.

Дівчина не була красунею. Фігурка непогана, гарне русяве волосся, а от обличчя звичайнісіньке: трохи заширокі вилиці, злегка задертий ніс, невеликі очі з переляканим наївним поглядом. Саме така і могла посадити ромашки. Треба буде запам’ятати її, познайомитись ближче.

— А можна тебе попросити про дружню послугу? Можеш приховати, що це вона посадила ромашки. Їй влетить. Дуже сильно. Може сказати, що то я посадив? А може, і не варто нікому знати, що були якісь ромашки.

— Може й так…

Степан поспішив до оранжереї. Акуратно зібрав квіти у невеликий букет. Потім витягнув із контейнера стебла з корінням і відправив в утилізатор.

 

Коли над ним опускалася кришка кріокамери, його думки були зайняті дівчиною. Рука міцно, але ніжно стискала зірваний букетик. Аня обов’язково побачить свої ромашки. Він про це подбає.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>