У фартуху ката

У фартуху ката

П’ятниця, 20 листопада 2020 г.
Проглядів: 61
Підписатися на комментарі по RSS

Енергетичний кийок блимав, підіймаючись і опускаючись. В кімнаті смерділо сирим м’ясом та кров’ю, наче на бійні. Дихання зі свистом виривалося з впалих грудей чоловіка з кийком. Спостерігаючи за цим, його керівник занепокоївся.

– Руї, годі, – звелів він, гидливо кривлячись. Підлеглий не відповів, продовжуючи розправу.

– Я сказав годі! – підвищив голос керівник. – Ти його вб’єш. Спинися!

Він схопив ката за худу руку, легко її викрутив і виштовхав його за двері. Прикутий до крісла чоловік безсило відкинув голову, спльовуючи кров. Гаса, наймолодшого з катів, знудило прямо на підлогу.

У коридорі керівник відпустив Руї. Той посунув на нього, стиснувши кулаки, але вчасно похопився.

– Що в біса на тебе найшло, Руї? – обурився керівник, пильно вдивляючись в тхоряче обличчя підлеглого, обрамлене брудно-рудими баками. – Ти ж професіонал! Від мерця інформацію не отримаєш.

– Набридло мені з ними панькатися, Дон! – Руї зазирнув керівнику у глибокі сині вічі. – Самовпевнені такі, дивляться на нас згори вниз. Вважають, начебто вони щось більше, ніж купа м’яса, кісток та лайна. Ненавиджу їх! Всіх цих недолюдків ненавиджу. Була б моя воля, розірвав би на шматки всіх до одного!

Привабливе обличчя Дона скривилося від огиди.

– Ти ж сам місцевий, – нагадав він. – Як можна так свій народ зневажати?

– В тому й справа, – підлеглий криво посміхнувся, дивлячись на нього знизу вгору. – Я й себе через це ненавиджу. Свою вимову, походження, освіту. Відчуття, наче в моїх венах пульсує розпечена лава. Вам, з Авторії, цього не збагнути, бо ви справжні люди, а не знахабніла худоба!

– Так, годі! – керівник обірвав його. – Від сьогодні ти з нами не працюєш. Переводжу тебе у відділ Жу, будеш рядових допитувати. Там, якщо хтось й помре дочасно, то не так шкода.

– Ти не посмієш! – сполошився Руї. – Послухай, я визнаю, що перегнув, але це не привід мене виганяти. Я виправлюся…

– От і доведи це, працюючи з Жу, – Дон обернувся до нього спиною, даючи зрозуміти, що розмову завершено. – Як гарно себе проявиш, то швидко повернешся. А як ні… Допитувати рядових далеко не найгірше направлення. На передовій завжди бійців не вистачає.

Двері зачинилися, зоставивши Руї на самоті. Вилаявшись, він стягнув залиту кров’ю поліетиленову накидку і жбурнув її в урну. Раніше кати носили шкіряні фартухи. Кров у них в’їдалася, зостаючись там навіки. Вони передавалися з покоління в покоління, від батька до сина, від тестя до зятя. Але зараз інші часи і нікого не цікавить історія. Єдине призначення одноразових накидок: не забруднити кров’ю форму.

Проходячи повз кабінет командира частини, Руї мимохідь спинився, почувши його стурбований голос:

– Послухайте, я все розумію, але мені потрібно більше інформації. Коли саме прибуде підкріплення, як надовго затримається, скільки бійців та яку техніку очікувати? Ви просите мене підготуватися до зустрічі, але не кажете кого саме. Я ж не можу прийняти кота в мішку!

– Це секретна інформація, – Руї впізнав скрипучий голос старшого зв’язківця. – Розголошувати її заздалегідь надто небезпечно, адже від неї залежить доля всієї війни. Просто будьте наготові. Це все, що я можу вам сказати. І все, що я знаю, якщо на те пішло.

Руї скептично гмикнув, простуючи коридором. Авжеж, ніхто нічого не знає. На прибуття підкріплення очікують вже другий місяць, навіть заздалегідь відвели окрему казарму, змусивши потіснитися власних солдатів. Але що це за підкріплення і коли його очікувати ніхто не відав. Схоже, навіть на найвищому рівні діяли наосліп.

 

У номері єдиного в містечку офіційного готелю Руї зустрівся з Ежо. Не гаючи час на порожні балачки, вони одразу взялися за справу.

– То як щодо підкріплення? – запитав Ежо, невисокий лисуватий чоловічок зі зморшкуватим обличчям. – Нічого нового не дізнався?

– Тільки те, що ніхто нічого не знає, – розвів руками кат. – Я навіть не певен, що воно взагалі прибуде.

– Тобто? – розгубився зв’язковий.

– Для нього відвели казарму, але не облаштували її ліжками, не запасли провізію чи змінну форму, – пояснив Руї. – Це все дуже схоже на дезу. Начебто, авторійці зі шкіри пнуться, аби переконати всіх, що підкріплення прийде саме сюди, тоді як насправді воно з’явиться геть в іншому місці.

– І навіщо їм це? – не зрозумів Ежо.

– Щоб завдати раптового удару, який переломить хід війни, – відповів кат. – Зломить оборону Лібертанії і відкриє авторійським військам шлях на столицю.

Чоловічок невесело розсміявся.

– Цього не станеться, – запевнив він. – Наші дрони фіксують всі переміщення авторійців, тож їм не вдасться провернути несподіваний маневр.

– Не верзи дурню! – розсердився Руї. – Дрони це дорогі іграшки, які неважко обманути. Дрібка магнітного пилу в повітрі перетворює їх на металобрухт. Та й взагалі: якщо вони такі гарні розвідники для чого тоді ми потрібні?

– В будь-якому разі не можна діяти, опираючись лише на твої припущення, – заявив Ежо. – Потрібні факти, бажано задокументовані. Тепер щодо Лю…

– Мене відсторонили, – нагадав кат. – Віднині я допитуватиму рядових.

– Ти маєш повернути попереднє положення, – звелів чоловічок. – Зараз нагляд за Лю є твоїм першочерговим завданням.

– З якого дива? – насторожився Руї.

– Не маю права відповідати, – відказав Ежо. Кат розлючено скреготнув зубами.

– Ти зі мною в ці ігри не грай! Я не в настрої, – випалив він. – Якщо хочеш, щоб я діяв відповідно, надай мені всю необхідну інформацію.

– Добре, – чоловічок понурився. – Він бачив мапу.

– Яку ще мапу? – напружився Руї.

– Інтерактивну, у Генштабі, – пояснив Ежо. – Ту, де вказано всі позиції та переміщення лібертанійських військ. Сам розумієш, що буде, якщо ця інформація потрапить до твоїх колег.

– Це я чудово розумію, – скривився кат. – Що мені зовсім не ясно, то це як така інформація потрапила до фронтовика. Ви там взагалі по інший бік фронту подуріли? Давно в котлах не опинялися?

– Годі тобі, – відказав чоловічок. – Він приїздив у Штаб з доповіддю, випадково зазирнув не до того кабінету. Міг побачити мапу…

– То міг побачити чи побачив? – в’їдливо перепитав Руї. Ежо розлючено зиркнув на нього:

– Ти справді ризикнеш це перевірити?

Кат промовчав. Звісно, вони не могли дозволити собі і найменший ризик. Навіть якщо полонений не пам’ятає розміщення військ, але бачив мапу, телепень витягне її з його голови. Добре, що до наступного візиту читців думок зоставалося вдосталь часу, аби щось вдіяти.

– Є дозвіл на ліквідацію? – облизавши пересохлі губи, поцікавився Руї. Чоловічок похитав головою:

– Поки що ні.

Шпигун вилаявся.

– І як тоді вони пропонують мені його заткнути? – обурився він. – Лю міцний чолов’яга, але рано чи пізно розколюються всі. А навіть якщо він витримає катування, від телепня нічого не приховаєш. Мені потрібен дозвіл.

– Ти маєш розуміти, що їм в Лібертанії нелегко віддати такий наказ, – спробував виправдати керівництво Ежо. – Дати дозвіл на вбивство свого, героя, що проливав кров за Вітчизну, не кожному до снаги.

– А вбити свого що, кожному? – в смарагдових очах Руї блиснули сльози. – Я ж теж жива людина, а не бісів робот! Поки всі обурюються жахіттями війни, я змушений їх чинити. Та мене навіть Дон з Гасом садистом вважають! Тому, будь ласка, поясни керівництву, що я на межі і, якщо вони не хочуть, щоб я зірвався та накоїв дурниць, нехай вирішують швидше.

– Зрозумів. Так і скажу. Слово-в-слово, присягаюся, – запевнив зв’язковий, примирливо піднявши руки. – Не нервуй. Вітчизна цінує твою службу.

– Знаєш, коли снайпер чи танкіст повертається додому, його нагороджують, – задумливо промовив кат. – Медаллю чи орденом, неважливо. Називають героєм, дякують при зустрічі, іноді навіть в політику запрошують. А коли повернуся я, то мені зроблять пластику, призначать пенсію і відправлять в якусь глушину, аби зайвий раз не згадувати. Бо про наші з тобою діяння з трибуни говорити не прийнято і паради влаштовують не в нашу честь. І це я ще найкращий варіант озвучив. Цілком можливо, що мене таки викриє Дон або взагалі свої підстрелять.

– Ти знав на що погоджувався, – заперечив Ежо. Руї похитав головою:

– І гадки не мав. Та це вже неважливо. Я спробую повернутися до Лю, а ти не гай часу і отримай для мене дозвіл.

– Ти вже знаєш як це зробиш? – стурбовано поцікавився чоловічок.

– Імпровізуватиму, – відказав кат, виходячи.

 

– Ще раз хочу запевнити, що для мене велика честь працювати з вами, – Жу дріботів поряд, ледь не підскакуючи від захвату і нагадуючи Руї грайливе щеня. – Сподіваюся, ми вас не розчаруємо.

– Як і я вас, – відказав рудий, простуючи у підвал, де тримали рядових полонених. – То хто наш затриманий?

– Диверсант. Радше за все, – Жу пам’ятав написане до останнього слова, але все одно підглядав у планшет. Ця звичка коштувала йому підвищення, виставляючи в дурному світлі перед керівництвом. – На камуфляжі жодних нашивок чи розпізнавальних знаків.

– То може це черговий ополченець? – скривився Руї. – Пам’ятаєш як наші обстріляли вантажівку, а потім виявилося, що там свої були?

– Ну, цей точно не свій, – запевнив Жу. – Я до війни у Горах підробляв, на кордоні з Пшеславом, і то там таких говірок не чув. Знали б ви, які тамтешні вергуни смачні, пальчики оближеш! Вибачте, відволікся. Але ні, цей хлопчина явно звідкілясь із Західної Лібертанії, ручаюся.

– Добре, – не став сперечатися Руї. – То як його взяли?

– Їх четверо було, – взявся розповідати Жу. – Радше за все частина більшої групи, знищеної в іншому районі. Зупинилися в однієї старої, та їх пожаліла і прийняла, сховавши від наших патрулів та жандармів.

– Відчайдушна стара, – гмикнув шпигун. – Гадаєш, вони підтрахували бабусю з вдячності?

– Побійтеся Бога, їй 94! – обурився Жу. – Як би там не було, якось всі п’ятеро сіли дивитися телевізор, а там саме новини йшли. Авторійські. А ви ж знаєте, як в них про Лібертанію відгукуються. Тож, один з диверсантів не витримав і ногою розбив телевізор. Стара страшенно розсердилася і наступного дня заявила на них в жандармерію. Синім мундирам не надто до вподоби лізти під кулі, тож вони передали справу нам. Операція минула… не дуже успішно. Четверо наших вбито, тринадцять поранено. З них двох застрелили, один втік, а одного ось взяли.

– Втікача оголосили в розшук? – діловито поцікавився Руї. Жу скрушно похитав головою:

– Так, але чи є сенс? Молодий, коротко підстрижений, одягнутий в камуфляж. Здається, білявий, можливо, середнього зросту. Я перед роботою таких щодня з півдесятка зустрічаю. Доки не пограбує якусь крамницю чи заправку, ми його не знайдемо.

– Гаразд, не забивай цим голову, – порадив йому шпигун, спиняючись біля брудних залізних дверей. – Не твоя турбота.

– І ще одне, – Жу зам’явся. – Стара просить новий телевізор за поміч у виявленні диверсантів. Видати їй з наших запасів?

– За одного незрозуміло кого? – обурився шпигун. – Ще чого! Хай подякує, що її не арештували за співучасть. Вручи бабці трофейний кип’ятильник і жени під три чорти. Я заходжу?

– Добре, – Жу поспішно дістав ключ. – Вам асистувати?

– Поки що спостерігай разом зі своїми хлопцями, – звелів Руї, заходячи всередину. – Набирайтеся досвіду.

 

Після успішного допиту Дон не лише люб’язно прийняв Руї назад, а й запросив до себе за стіл в їдальні. Жу явно були не до вподоби подібні тасування співробітників, та що він міг вдіяти? Й так пощастило, що лаври за впійманого диверсанта його відділу дістануться.

Дон підвівся і, діставши гаманець, почав відраховувати гроші. Шпигун помітив зелену пляму на синій тисячній купюрі. Він спробував заплатити й собі, але керівник спинив його:

– Сьогодні я пригощаю. Ти ж не проти?

 

Простуючи вулицею, юнак смачно плюнув на порепаний асфальт. Дон це побачив і страшенно обурився.

– Спинися! Негайно! – гукнув він хлопчині вслід. – Гей, приведіть його до мене! – звелів він військовому патрулю, що саме нагодився неподалік. Впізнавши офіцерів, солдати поспішили виконати наказ.

– Що? – юнак був не те щоб п’яний, але, скажімо так напідпитку, тож не одразу збагнув у яку халепу втрапив. – Що вам від мене треба?

– Недолюдок. Як я й думав, – зневажливо відзначив Дон. – Ти чому вулицю забруднюєш, мерзото?

– Я… я більше не буду, – винувато проказав молодик і миттю перекреслив собі шлях до порятунку наступною фразою: – А в чому взагалі справа?

Руї закотив очі. За роки під прикриттям він звик до людських зла та жорстокості, але дурість продовжувала дивувати його щодня.

– То ти не розумієш? – Дон зазирнув жертві у вічі, змусивши відвести погляд. – Гадки не маєш в чому провинився? Вулиці рідного міста це вкрита асфальтом земля, що тебе породила. Фактично, це все одно, що в рідну мати плюнути. Це ти розумієш?

– Розумію, – невпевнено пробурмотів юнак. Дон недовірливо гмикнув.

– Щось я сильно сумніваюся. Хтось з вас знає цього покидька? – поцікавився він у солдатів. Один з них несміливо, по-школярськи підняв руку.

– Це мій сусіда, – проказав він з напрочуд сильним лібертанійським акцентом, часто плутаючи і заміняючи слова. – За три двори… подвір’я живе.

– Мати у нього є? – діловито поцікавився Дон. Руї пополотнів.

– Не гай часу на цю дрібноту, – спробував він вмовити колегу. – Прибережи свій запал та фантазію для ворожих генералів.

– Це важливіше, ніж командирів допитувати, – відказав Дон. – Якщо ви, недолюдки, прагнете приєднатися до Авторії, то я зроблю вас гідними. Ми не задля того стільки крові пролили, щоб пустити до себе орди брудного бидла. Я перетворю вас на гідних людей. Ти! – він обернувся до солдата, що аж відсахнувся з переляку. – Негайно приведи сюди його матір! Швидше!

– Добре! Вона тут, недалечко живе. Всього за три двори… – запевнив вояк, зникаючи за рогом. Протверезілий юнак збліднув.

– Що ви задумали? – стурбовано запитав він. Дон не вдостоїв його відповіді.

Менш ніж за десять хвилин повернувся солдат з матір’ю затриманого. Літня жінка з довгим скуйовдженим сивим волоссям прибігла у нічній сорочці, лише взувши чоботи та накинувши зверху ватник й пухову хустку. Сльози текли по її зморшкуватим щокам і, побачивши Дона та Руї, вона схопилася за серце.

– Відпустіть його, благаю! – заволала жінка. – Він ще молодий та дурний. Не відає, що чинить.

– На коліна її! – звелів Дон. Солдати зі скам’янілими обличчями мовчки підкорилися. Жінка скрикнула, опустившись на холодний асфальт.

– Щоб зрозуміти яке неподобство ти вчинив, повтори його буквальніше, – майже приязно промовив Дон, поклавши руку оторопілому затриманому на плече. – Плюнь у свою матір і ви обидва вільні.

– Дон, це занадто… – пробурмотів Руї, але вчасно схаменувся. За легендою, він садист, що не знає жалю, тож яке йому діло до цих двох? Натягнувши на обличчя звичну кровожерливу гримасу, шпигун мовчки спостерігав, чекаючи розв’язки.

– Я не буду, – рішуче заперечив юнак. Розлючений Дон зацідив йому ляпас.

– Не будеш? А якщо так? – він вихопив пістолет і приставив жінці до скроні. Вона злякано скрикнула, юнак подався до них, але його стримали солдати.

– Дозволь повідати тобі, що станеться, якщо ти відмовишся, – гарне обличчя і ввічливість Дона настільки контрастували з його вчинками, що він нагадував самого диявола, який навідався на землю. – Вона помре швидко, а от ти пошкодуєш, що взагалі народився на світ. Твоя агонія триватиме годинами, днями, тижнями. Зваж на це і подумай ще раз, як тобі вчинити. Вибір за тобою.

– Плюнь, синку, – схлипуючи, попросила жінка. – Всього раз.

– Краще плюнь, – підтримав її Руї, прикидаючись байдужим.

Крапля слини впала на неприкрите хусткою помережане зморшками чоло.

 

– А найгірше у всьому цьому те, що у якомусь своєму збоченому сенсі Дон все ж правий, – пробурмотів шпигун, сидячи на ліжку в готельному номері. – Плювати на вулицях це огидно.

– До речі, чув про чергове зіткнення на фронті? – змінив тему Ежо. – Під час обміну полоненими авторійці відкрили вогонь і повбивали не тільки наших, а й власних солдатів. От звірі!

– Не бачу в цьому нічого звірячого, – відказав Руї, з хрустом потягнувшись. – Звичайна військова тактика. Авторійців більше, тож вони можуть дозволити собі жертвувати бійцями. Замість того, щоб обурюватися, вам краще перестати потрапляти на цей гачок.

– Нам, – виправив його чоловічок. Шпигун нерозуміюче зиркнув на співбесідника:

– Що?

– «Нам», а не «вам» – пояснив Ежо. – Ти сказав «вам», наче сам не лібертанієць.

– Я надто довго був Руї, – пояснив спохмурнілий кат. – Іржа в’їлася в душу, наче кров у шкіряний фартух. Та годі про це, як справи з дозволом?

Зв’язковий винувато понурився:

– Ще й досі не отримали.

Шпигун розлючено вдарив кулаком по ліжку.

– Й довго вони кота за хвіст тягтимуть? – обурився він. – Лю вічно не мовчатиме. В нас обмаль часу.

– Гадаю, вони не насміляться прийняти настільки серйозне рішення до виборів, – припустив Ежо. Руї здивовано зиркнув на нього:

– Хіба вже не минули?

– То були місцеві.

– Яким боком вибори взагалі впливають на наше керівництво? – здивувався шпигун. – Хіба розвідка не повністю автономна?

– Не будь наївним, – чоловічок втомлено посміхнувся. – У Лібертанії вибори впливають на все. Я мрію дожити до тих часів, коли наші співвітчизники перестануть дивуватися, що звинувачений у хабарництві політик, потрапивши до парламенту, бере хабарі замість виконання передвиборних обіцянок.

– А знаєш, що я думаю? – Руї підхопився на ноги. – Вони навмисне затягують з відповіддю, щоб не брати на себе відповідальність. Бо нам все одно його вбити доведеться, а без дозволу керівництва воно начебто й чистеньким зостанеться. А там й від нас можна відхреститися, оголосивши зрадниками. Що ти на це скажеш?

– Що в тебе параноя почалася, – відказав Ежо. – Та, якщо хочеш, переклади всю відповідальність на мене. Адже я твоє єдине джерело зв’язку з Лібертанією і ти не в змозі оскаржити мої накази.

– От тільки вбивати Лю все одно доведеться мені, – похмуро відказав шпигун. – Гаразд, нам час.

– Я заплачу, – чоловічок дістав гаманець і Руї помітив в ньому синю тисячну купюру із зеленою плямою.

 

Повернувшись додому, шпигун, не вмикаючи світла, сів за стіл і схопився за голову. Він лишався непорушним, наче скам’янілим, але його думки при цьому майоріли зі швидкістю блискавиць.

Отож, у Дона і Ежо тисячні купюри з однаковим дефектом. Що це означає? Можливо, нічого. Ні, на все має бути своя причина. Можливо, вони отримали зарплатню з однієї партії, наприклад, одного банкомата. Отже, вони могли перетнутися? Бачити одне одного, заговорити? Можливо. Але чому тоді жоден з них не згадав про зустріч? На це немає причин, хіба що вони навмисне приховують її від нього. А це… це означає лише одне. Ежо переметнувся. Дон завербував його, зробивши подвійним агентом. А отже його прикриття розкрите.

Коли твій зв’язковий зрадник, інструкція велить перервати виконання завдання і якнайшвидше покинути місто, емігруючи до своїх. На жаль, від його успіху залежала доля всієї війни, тож Руї не мав права на втечу. Дон не таке велике цабе, щоб кинути його за ґрати без доказів, а тому він матиме час покінчити з Лю. А після нехай роблять з ним, що хочуть: навряд чи у колишніх колег вийде випитати у нього щось варте уваги. Отже, вирішено.

Його роздуми перервав надокучливий писк. Підвівшись, Руї відсунув фальшиву стіну і його очам відкрилася дорога до міста, по якій котився самотній автомобіль. Писк стверджував, що в ньому знаходився телепень, що неабияк здивувало шпигуна: ці хлоп’ята надто рідкісні і зазвичай не пересувалися без надійної охорони. Але це був його шанс і він не міг ним знехтувати.

 

Відшукавши таємний сховок, Руї натягнув на себе бронежилет, вдягнув каску і зібрав крупнокаліберний міні-автомат юдейського виробництва. Ввімкнувши прилад нічного бачення, він продирався крізь чагарники, здійнявши страшенний ґвалт і стривоживши всіх довколишніх пташок та щурів. Каска падала на очі, ремінці бронежилета повсякчас ослаблялися та розтягувалися, а автомат, попри невеликий розмір, виявився дуже важким. Діставшись дороги, Руї знесилено впав у канаву на узбіччі. Його серце гупало, мов божевільне і на мить шпигунові здалося, що він прямо там і помре.

По планшету Руї стежив за наближенням автомобіля. На екран передавалося зображення зняте автономним дроном, що слідував за машиною на безпечній висоті. Так продовжувалося, доки дрон не врізався у дерево, застрягнувши між гілок. «Так і знав, що цій техніці не варто довіряти» – скреготнув зубами Руї, вдягаючи тепловізор і чекаючи наближення авто. Він має підпустити їх впритул, адже другого шансу не матиме. А стріляти шпигунові не випадала нагода вже дуже давно.

Ось шум двигуна сповістив про близькість машини. Визирнувши, Руї побачив, що у салоні четверо. Телепень не опиратиметься, але на їхньому боці все одно чисельна перевага і досвід. Шкода, що з ним немає Ежо.

Піднявшись на одне коліно, шпигун вистрілив короткими чергами, намагаючись поцілити кожному в голову. Це йому не вдалося, про що одразу сповістив здавлений плач. Машина з’їхала в кювет, водій випав назовні крізь відчинені дверцята. З салону долинали обурені завивання і, по такій незвичній реакції, Руї розпізнав у вцілілому телепня. Полегшено усміхаючись, він рушив до авто, та раптом куля збила його з ніг, боляче штурхнувши в живіт.

Перевернувшись, шпигун вистрілив довгою чергою у водія. Той скрикнув і завмер, випустивши пістолет. Насторожений, Руї підійшов до нього, тримаючи на мушці. Чоловік лежав у траві із залитим кров’ю обличчям. Про всяк випадок, шпигун все ж вистріляв в нього решту обойми.

Тепер настала черга телепня, що тихо схлипував у салоні. Відчинивши дверцята, Руї побачив голомозого юнака з виряченими очима і покатим чолом. Телепнів прозвали так не лише тому, що це прізвисько личить телепатам. Вони й справді не відрізняються інтелектом. Зберегти свідомість, всмоктуючи сотні й тисячі чужих думок неможливо, тож телепні фактично не мають власного «я». Вони лише дзеркало, що безпристрасно відбиває кожного, хто насмілиться у нього зазирнути. Хіба що це «дзеркало» показує відображення душі, а не тіла.

– Ти дуже любиш Вітчизну… Лібертанію, – усміхаючись, заявив телепень. – І тому я маю померти.

– Мені шкода, – Руї наставив на нього зброю і натиснув на гачок. – Але ти й так це знав.

У машині він побачив теку та нетбук. Прихопивши їх з собою, шпигун втомлено поплентався назад, вглиб лісу.

 

Отримана за допомогою дешифратора інформація вразила його до глибини душі. Підкріплення справді передбачалося, як і прорив крізь позиції лібертанійських військ, але не на їхній ділянці, а на 200 верст північніше. В документах описувався не лише склад додаткових військ, а й кожен їхній запланований крок, навіть імена колабораціоністів згадувалися. Ця інформація неодмінно має потрапити до Лібертанії, але після зради Ежо Руї втратив всі контакти з нею. Можливо, варто було одразу рушити до лінії фронту, але він не міг покинути напризволяще справу з Лю. Врешті-решт, ніщо не завадить авторійцям прислати до нього іншого телепня або розговорити полоненого «по-старому».

Ситуація на роботі склалася краще не вигадаєш. Через вбивство телепня керівників всіх служб зібрали на нараду, яка швидко перетворилася у затяжну прочуханку. Відіславши Гаса в архів, Руї зостався наодинці з Лю.

Вкритий засохлою кров’ю, полонений розплющив очі і з ненавистю зиркнув на нього.

– Що ти дивишся? – насправді шпигун звертався не до нього, а до відео-камери, яка фіксувала кожну деталь допиту. – Гадаєш, у мене не вийде тебе обманути? Вийде, друже, вийде. Я ж бо заздалегідь вимкнув диктофон.

Зустрівшись поглядом з Лю, Руї криво посміхнувся.

– Знаєш, ти ще можеш здійснити свій останній подвиг і не дати мені взяти гріх на душу, – прошепотів він. – Просто вбий себе. Вітчизні треба, щоб ти здохнув. Хочеш вір, хочеш ні, та я б охоче з тобою помінявся. Але від мене вона вимагає продовжувати жити. Жорстоко, правда? То ти мені допоможеш?

Полонений щось нерозбірливо промугикав.

– Не знаєш як? – здогадався шпигун. – О, дуже просто. Чув про Японію, Країну Сонця, що сходить? Колись в ній жили самураї, помішані на честі. Для доньки самурая ганьба від зґвалтування була куди гіршою долею, ніж смерть, тому вони віддавали перевагу самогубству. Але ж зовсім не завжди у дівчини є можливість накинути на шию зашморг чи перерізати собі горло. Що робити тоді? Дівчата знайшли відповідь.

Руї зазирнув йому у вічі, перш ніж продовжити.

– Вони відкушували собі язик і захлиналися кров’ю. Не приховуватиму, це важко й дуже боляче, але коли на таке спроміглися неповнолітні японські дівчата, то невже мужній лібертанійський вояк не зуміє? То як, спробуєш?

Лю напружився. Його обличчя перекривила гримаса болю, а потім з рота потекла тоненька цівка крові. Знесилено відкинувши голову, полонений важко дихав.

– Не виходить? – співчутливо запитав шпигун. – Нічого страшного, я знав, що це надто важко. Не переймайся. Головне пам’ятай, що ти помираєш героєм.

Він швидко затиснув носа Лю, змушуючи його вдихнути розтерту в порошок отруйну пігулку. За кілька секунд, полонений забився в конвульсіях, випльовуючи пінисту слину. Руї поламав над ним руки і навіть спробував надати першу медичну допомогу, але в’язень вже віддав Богові душу. Зійде за вбивство по необережності.

 

Після цього розпочалася метушня і пошуки винуватця. Скориставшись загальним переполохом, Руї пошкодив запис розправи над Лю і відпросився додому. Там одразу почав збирати речі. Якщо пощастить, він покине містечко вже за годину, а завтра перетне лінію фронту і вийде до своїх. Аби тільки встигнути вчасно.

Скрипнули вхідні двері, прочинившись. Схопивши пістолет, Руї притиснувся до стіни біля дверної пройми, очікуючи незваного гостя. Доки той проминув прихожу та вітальню, шпигун встигнув витягнути зброю з кобури і зняти із запобіжника. Ось в кімнату повільно впливають руки у камуфляжі з пістолетом, за ними атлетичне спортивне тіло. Руї намагається наставити зброю, але її відбирають у нього, а самого шпигуна штовхають на підлогу.

Над ним нависає Дон з двома пістолетами у руках. Він навіть не цілиться, цілковито переконаний у своїй перевазі.

– Вітаю, зраднику, – люб’язно посміхнувся він. – Радий нарешті побачити твоє справжнє обличчя.

– Що мене видало? – прохрипів Руї. Дон розсміявся.

– Ти надто скажений та патріотичний, – пояснив він. – Мало в кому може поєднуватися садизм і любов до Батьківщини. Щось одне обов’язково награне. Плюс, твій зв’язковий доволі швидко розговорився.

– То Ежо мене таки зрадив? – гмикнув шпигун. – Шкода, він мені подобався. Ще хтось в курсі?

– Ні. Я боявся тебе сполохати, – пояснив Дон. – Ти мав почуватися у безпеці, щоб витягти зі сховку всі свої темні секрети. Тепер вони мої. Як гадаєш, я отримую за це підвищення? Може, навіть до Авторії повернуся. Справжньої, а не цієї дикої колонії.

– Це навряд, – пролунало в нього за спиною. Дон заточився і впав на підлогу. По його широкій спині розпливалася червона пляма. Над ним стояв Ежо у бежевому плащі, фетровому капелюху і чорних окулярах, тримаючи в руці пістолет з глушником.

– А менш очевидно ти вбратися не міг? – здивувався Руї. Зв’язковий розвів руками.

– Я люблю стиль, коли він виправданий, – пояснив він, простягаючи руку і допомагаючи шпигуну підвестися.

– Тож, гадаю, ти не подвійний агент? – про всяк випадок уточнив Руї.

– Ні, я потрійний, – самовдоволено посміхнувся Ежо. – Помітивши підозрілість Дона, я дав йому себе завербувати, очікуючи вдалої нагоди, щоб завдати удару. Тебе ж я не попередив задля правдоподібної реакції.

Шпигун втомлено розсміявся:

– І ця людина ще звинувачує мене в параної!

 

Лежачи на операційному столі, Руї затято сперечався з лікарями.

– Послухайте, я не хочу надто сильно змінюватися, – наполягав він. – Вставте блакитні лінзи, перефарбуйте мене в блондина й досить.

– І тобі справді здається, що цього вистачить? – недовірливо поцікавився старший з хірургів. – Хлопче, ти підсмажував людей живцем і виривав їм зуби без наркозу! Гадаєш, лінзи та волосся їх обмане?

– Добре, якщо треба, то ламайте ніс, – скрушно зітхнув шпигун. – Але череп не чіпайте.

– Може, бодай щелепу? – запропонував молодший хірург. – Все одно вона скошена.

– Нормальна у мене щелепа! – обурився Руї.

Раптом в операційну увірвався Ежо.

– Зупиніть операцію! – звелів він і, спершись на стіл, зазирнув Руї у вічі: – Зарано тобі ще для нового обличчя.

– Чому це? – насторожився Руї, рвучко сідаючи. – Я своє відслужив і заслуговую на спокій. Мені вдалося вберегти наші позиції і запобігти ворожому наступу. Хто ще може похвалитися тим же?

– З’явилася інформація, що авторійці готують диверсійні загони з колишніх військовополонених, – пояснив чоловічок. – Незабаром має відбутися великий обмін і тебе вже внесли у списки. Точніше, Руї. Ти єдиний, в кого є шанс проникнути в один з їхніх загонів та інформувати нас про його діяльність. Більше нікому.

– Чомусь я навіть не сумнівався, – шпигун зістрибнув на підлогу. – Бодай добре пообідати, перш ніж перейти на в’язничну баланду, мені дозволять?

 

Колишніх полонених вели до потягу крізь різнобарвний натовп, над яким майоріли десятки прапорів. Солдати конвоювали обміняних, тоді як правоохоронці стримували юрбу. На відміну від решти, понурих і пригнічених, Руї намагався спіймати погляди співвітчизників перед прощанням. Дехто дивився з ненавистю, інші – байдуже, але більшість обурено. Раптом серед сотень обличь він розгледів знайоме.

– Це ти! – заволав юнак в камуфляжі, з механічними протезами замість рук і ніг. – Ти мене катував!

«Ага, тільки я тобі й пальчика не відрізав, – подумки нагадав йому шпигун. – Скалічили тебе вже на авторійській зоні»

Охоплений несподіваним завзяттям, він пробіг під рукою конвоїра і, відштовхнувши правоохоронця, скинув з візка і кілька разів копнув ногою каліку.

– Так тобі й треба, обрубку! – скажено розреготався Руї. – Ми ще повернемося і тоді ви всі кров’ю умиєтеся. Пам’ятайте про загрозу. Пам’ятайте про нас. Війна ніколи не скінчиться. Не для мене.

Наступної миті обурений натовп накинувся на нього, завзято лупцюючи. Дивно, але приймаючи удари як належне, шпигун не відчував їх, радий бодай такій можливості подовжити перебування на Батьківщині. Його повалили на брудний порепаний асфальт, всіяний сміттям, недопалками і плювками. Краєм ока він розгледів безхатьків, зігнаних з насиджених місць задля конвою і застиглих в очікуванні, коли їм дозволять повернутися. На трибуні надривався політик, ще рік тому засуджений за корупцію. Лібертанія зосталася такою, якою він її пам’ятав: неідеальною, але любою понад усе на світі.

«Війна ніколи не скінчиться, – подумки повторив Руї. – Не для мене».

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>