Спадок

Спадок

Понеділок, 27 вересня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 3031
Підписатися на комментарі по RSS

Роман. Перший пілот. Помічник інженера.

Людство придумало безліч описів мандрівок гіперпростором: і мінливе, різнобарвне сяйво, і сіра пустка за ілюмінаторами, запаморочення космонавтів чи неймовірно яскраві відчуття, марення. Все це виявилось неправдою. Власне, і сама назва «гіперпростір» є вельми умовною, але як ще назвати скручений тугим джгутом локальний простір навколо корабля, що вириває його з буденності псевдоевклідового простору та переносить на величезну відстань? Саме так, створюючи свою власну область простору із особливими властивостями, корабель «Зевс» подолав величезну відстань та раптово появився на відстані кількох астрономічних одиниць від далекої, ледь видимої з Землі, жовтої зірки. Щойно простір стабілізувався, прилади одразу ж почали відстежувати відомі їм зорі-репери, аналізувати спектральний склад видимих зірок та центрального світила системи, гравітаційні завихрення, рівень радіації, електромагнітного випромінювання та ще безліч факторів.

Власне робота пілота зазвичай досить нудна: навіть найсучасніші кораблі не літають надто швидко і на надто великі відстані. Ніякого тобі маневрування між астероїдами чи блискавичних маневрів у складі космічної ескадри. Старт – розгін – стабілізація – стрибок. Все на автоматиці. Величезний корабель неможливо миттєво розігнати чи зупинити. Єдиний виняток – вихід із гіперу, часто тут необхідна миттєва і єдино вірна реакція, багато залежить від автоматики, а ще більше – від оператора оборонних систем. Та я спокійний, хто-хто, а наш зануда-геолог, він же наша оборона – Ігор – впорається. Як завжди, при потребі. Зараз – стрибок.

І майже одразу відшукалась невелика комета, у чий пишний хвіст ми ось-ось влетимо. Миттєво оцінивши ситуацію, бортовий комп’ютер приймає рішення міняти орбіту. Хвилину чекає на корекцію людини, збільшує навантаження на реактор і вмикає маневрові двигуни. Із сопел виривається потік плазми, надаючи кораблю додаткового імпульсу, чути завивання гіроскопів, людей втискує в крісла – міняється орієнтація корабля в просторі. Тихі перемовини екіпажу губляться в ревінні двигунів, випадково не закріплений фломастер, що неквапом плавав по кабіні, дзвінко вдаряється об монітор. Тихо лаючись, ловлю його та закріплюю затискачем. Деякий час вивчаю покази приладів. Капітан робить те саме – просто за звичкою. На те він і капітан. Та ще Ігор напевне розраховує траєкторії осколків комети. Все тихо, пригоди закінчились. Знову будні. Перевантаження стихає.

 

Василь. Астроном. Другий пілот.

Після стабілізації орбіти корабля, ми, як завжди, приступили до збору інформації про нову сонячну систему. Попередньої, звісно, для детального вивчення потрібно чимало часу. Втім, навряд чи нам потрібно буде вивчати цю систему детально. Хіба що колись, у невизначеному майбутньому. Світлому, звісно.

А через кілька годин всі зібрались в кают-компанії. Звісно систему штучної гравітації ще ніхто не вмикав, її взагалі включають тільки коли наперед відомо, що корабель не прискорюватиметься тривалий час. Марудна це справа: розкладати «парасольку» життєвих модулів, розкручувати всю систему, та нічого не поробиш, кращого ще не придумали.

–… Таким чином до складу системи входять щонайменше шість планет та астероїдний пояс. Три планети – газові гіганти, одна – розміром приблизно із наш Юпітер, майже зірка[1]. Найперша – невелика кам’яна куля, дещо меншого розміру, ніж Меркурій. Друга і третя планети масою, відповідно, 0.98 та 1.06 земної знаходяться на відстані 0.9 та 3 астрономічні одиниці[2]. Загалом, нам найцікавіша друга планета – вона знаходиться у зоні рідкої води[3]. І кількість енергії, яку вона отримує від світила порівняна із тією, яку отримує Земля. І, що найголовніше, в спектрограмі[4] її атмосфери присутні лінії кисню. Як і в спектрі третьої планети, але попередні розрахунки показують, що якщо там і присутня вода, то переважно в кристалічному стані.

­­­– То які ваші рекомендації? – питає капітан. Як завжди з його інтонації важко зрозуміти, яке він прийняв рішення. Хоча що тут думати?

– Безперечно нам потрібні друга та третя планети. Особливо друга, але вона знаходиться по той бік світила. В той час як третя практично поряд.

– Пілот, що скажете?

– Вибачте, – знову подаю голос, раптом розуміючи, що пропустив одну важливу деталь, – я ще не сказав про те, що друга планета має аномально високий рівень радіовипромінювання і цілу низку об’єктів на своїй орбіті. Як наш Сатурн.

– Тобто кільця? – уточнює капітан.

– Ну, можна й так сказати. Начебто кільця. Але планети такого розміру, як стверджують наші теорії, не можуть мати кілець. Особливо таких кілець, які б активно випромінювали в радіодіапазоні…

– Чіткіше будь ласка, – хмуриться інженер. Чому в такі моменти мені так важко формулювати думки?

– Розумієте… Незважаючи на низький, майже нормальний рівень випромінювання у радіодіапазоні із самої планети, такі характеристики об’єктів навколо неї можуть свідчити або про унікальний природній феномен…

– Або?

– Або про їх штучне походження.

– Ви впевнені? – пілот подається вперед, мало не вистрибуючи з крісла. Тоді ефір мав би бути перенасичений сигналами, а ми їх не приймаємо.

– Не певен, – признаюсь, – але це вкрай дивно.

– Тоді вирішено, – киває капітан, – Пілоте, прокладіть курс до другої. Все одно треба з чогось починати.

 

Ігор. Оператор систем захисту корабля. Геолог.

Після наради всі, чіпляючись за поручні, розійшлися (тобто розпливлися) по своїх постах.

А потім простір скрутило, і корабель опинився на орбіті другої планети. І знову завивання гіроскопів та прискорення втиснули всіх крісла. А коли стаціонарна орбіта[5] установилась, ні в кого не залишалось сумнівів, що планета населена розумними істотами. Або, щонайменше колись була такою, адже жоден із плеяди штучних супутників не звернув увагу на чужинський корабель на орбіті, жоден промінь радару не взявся супроводжувати незваного гостя. Там, унизу, ніяк не відреагували на нашу появу, прилади реєстрували тільки рівномірний обмін між орбітальними об’єктами. Зрештою, так і не отримавши ніякої реакції ні на нашу присутність, ні на спроби вийти на контакт, та після безлічі попередніх досліджень, капітан наказав розгорнути модуль життєзабезпечення, відцентрова сила якого дозволила б нам працювати в умовах нормального тяжіння. Отже капітан вирішив, що ми тут надовго.

Для гіпотетичного спостерігача, що розглядав би корабель в потужний телескоп з поверхні планети, «Зевс» виглядав би велетенською парасолькою із набалдашником ядерного реактору та соплами рушіїв там, де в звичайної парасольки ручка, досить товстою віссю та ємностями розгінної маси в передній частині. Тепер ця парасолька повільно розкрилась, розмістивши спиці перпендикулярно корпусу. На кінці кожної спиці розташувалась каюта, лабораторія, обсерваторія чи яке інше приміщення. Після того, як «парасолька» корабля розкрилась остаточно, ввімкнулися поперечні маневрові двигуни і корабель почав обертатися, наче велетенська карусель, створюючи таким чином штучну силу тяжіння.

Картографія – робота комп’ютера, тут моє втручання мінімальне, а от геологія… геологія дивно сумістилась із моєю військовою спеціальністю. Декілька разів із бойової рубки ударив промінь лазеру, невидимий у вакуумі, але залишаючи чіткий слід в атмосфері. Він фокусувався то на хмарі, то на загубленій в океані скелі, миттєво випаровуючи, перетворюючи в плазму все, до чого торкнувся. В цей час чутливі спектрографи корабля займалися аналізом спектру полум’я, вичленяючи лінії тих чи інших елементів: газів, мінералів, металів, поступово формуючи уявлення про склад атмосфери, води, ґрунту.

Сигнал загального збору. Невже так пізно? Зараз запізнюсь на нараду. Втім, мені є що сказати.

– Капітане, мушу подати як остаточно встановлений факт, що не більше трьох сотень років тому на планеті існувала цивілізація, порівняна за рівнем технологічного розвиту із Землею двадцятого століття. З деякими відхиленнями: ядерна енергія не освоєна, ми не змогли виявити ні захоронень радіоактивних матеріалів, ні слідів вибухів, ні діючих чи зупинених реакторів… нічого одними словом. В іншому, рівень розвитку техніки наскільки про це можна судити з орбіти розглядаючи залишки – порівняний. Очевидно, що добувалось багато вуглеводнів: нафти, газу, вугілля, проте, їх запаси не вичерпані. В багатьох місцях ми відшукали дивні шахти, про них можемо висловити тільки припущення, що вони використовувались для отримання геотермальної енергії. Точніше, без детального огляду сказати не можемо.

– Є якійсь думки, що сталось із цивілізацією?

– Вочевидь вона або загинула, або невпізнанно змінилась. Я схиляюся до першого припущення: триста років – не такий вже й великий термін. Не могли вони настільки невпізнанно змінитися, навіть якби кардинально поміняли шлях розвитку. Та й на біосфері це було б помітно.

– Значить загинули? – перепитує психолог.

– Мабуть, що так. Але я не можу навіть припустити від чого. Точно можу сказати: це не техногенна катастрофа, не війна. І навряд пандемія: відсутня характерна картина. Хоча, через три століття видимих слідів могло й не залишитися.

– Біологічна небезпека для нас? – повертається капітан до біолога.

– Навіть не беручи до уваги імовірність пандемії, що згубила цю цивілізацію, я б не рекомендував висаджуватись, доки інші методи дослідження себе не вичерпають. Навряд, звісно, віруси і бактерії цього світу вважатимуть нас «смачними», але ми можемо порушити біосферу, свою чи тутешню. Ну, звісно, ніхто не може гарантувати, що якійсь тутешні токсини, штучні чи природні, на нас не подіють.

– Наш корабель має тільки один шатл, тобто ми зможемо раз спуститись на планету і раз покинути її. А після цього ми зможемо тільки спускатись… І до цього, звісно. У нас є купа-купезна телекерованих самохідних зондів, пересувних лабораторій, роботів, якими ми зможемо закидати всі місця, що нас цікавитимуть. Так що, сподіваюсь, обійдеться без особистої присутності. Аж доки ми хоч щось не визначимо.

– До роботи, панове.

Через кілька годин над планетою розкрився перший парашут. Згодом білих парасольок в небі побільшало.

 

Вадим. Капітан зорельоту «Зевс»

– То що, друже, зможеш мені щось розповісти про цей світ? – Іінколи капітан дозволяв собі фамільярність з підлеглими. Це, як правило, означало, що він не чекає негайного результату.

– Звісно можу, – відгукнувся біолог тим же тоном, – тут є життя. Тут його дуже багато! Тут його неймовірно багато! Але все тупе якесь. Нерозумне, якщо висловитись культурніше. А нічого розумного ми не знайшли.

– А конкретніше? Мікробіологічний аналіз зроблений?

– Капітане, – важко зітхнув біолог, – ви уявляєте, наскільки важко робити мікробіологічний аналіз чужих форм життя? Дивіться. Приземлилась лабораторія, взяла проби, засіяла ними живильні середовища… мікроскопи транслюють зображення сюди. Аналізатори шлють потоки інформації… Але я ніяк, розумієте, ніяк не можу її трактувати. Я знаю, за чим ви прийшли: про висадку хочете запитати. Я не знаю. Не можу сказати, чи безпечне це середовище для людини, чи ні. Беручи до уваги попередній досвід – скоріше за все небезпечне. Але помилка нам занадто дорого обійдеться, я повинен все перевірити не один раз. Тому поки що мовчу. Пізніше, як будуть перші системні результати, я спущу вниз декілька лабораторій із пацюками. Тоді зможу вам хоч щось відповісти. А до того часу…. Капітане, – біолог пильно подивився на капітана. – Вадиме, зрозумій, наша власна імунна система для нас не менш страшна, аніж їхні мікроорганізми. Я не можу наперед сказати, як саме вона відреагує. Цілком можливо, що ми, вдихнувши це повітря, загинемо від алергії швидше, ніж від будь-якої хвороби. Не знаю.

– Добре. Як там говорив старий мудрий грек: ти знаєш, що нічого не знаєш. А де вони поділись не скажеш? – Слово «вони» я виділив голосом.

– Ні, – він зітхнув, – не скажу. – Я не можу висунути жодної теорії – де поділись ці… люди. Давайте будемо називати їх людьми. Можливо пізніше, коли ми відшукаємо кістяки, зразки тканин. Хоча я порадив би вам покладатися не на біологію в усіх її проявах, а на історію та психологію. Ми тут зможемо відшукати безліч зразків їх культури, мабуть якісь інформаційні носії. І не може бути, щоб перед зникненням вони нічого не записували. Для початку нам слід знати те, що знали вони. А потім шукати далі. І лише тоді робити висновки. На жаль, ми не втримаємось.

– Добре, –підвожусь, – дякую за те, що просвітили мене.

Відкривши люк, лізу по трапу через зону нульової гравітації в наступну лабораторію. Приходиться постійно корегувати свої рухи, сила Коріолiса – неприємна штука. Можливо, на цій планеті мешканці відкрили справжню штучну гравітацію? Хто там іще може щось розповісти? До інженера йти рано… геолог! Той зануда… Втім, його професійні якості цьому сприяють. Робота у нього така - нудна. Будучи водночас оператором захисних систем корабля, він зараз займається не тільки пасивним збором інформації, але й раз-пораз цілить з лазерних гармат по різноманітних цікавих геологічних об’єктах, ловлячи спалахи вічком спектрографа. Лазери, недавня розробка науковців, призначені не тільки для перетворення в пару невеликих метеоритів, що могли б пошкодити корабель, але й для не менш важливої дослідницької роботи. Достатньо тільки перетворити цю матерію в плазму і впіймати її відблиск вічком приладу, як матерія відкриває свої таємниці. Звісно, для складних органічних сполук цей метод має вкрай обмежену придатність, проте для геологічних цілей він цілком підходить.

Будь-який сучасний корабель сильно обмежений в своїх можливостях. Гіпердвигун дає можливість літати між зорями, проте зліт і посадка здійснюється звичайними реактивними двигунами, які не так сильно відрізняються від тих, що використовували на зорі космонавтики. Тому, в результаті, ми маємо шатл, який раз може сісти на чужу планету і раз із неї злетіти. На другий зліт просто немає пального. Кепсько для досліджень, правда? Щоб це компенсувати, корабель забезпечили величезною кількістю посадочних модулів, які можна було з великою точністю висаджувати в практично будь-яку точку планети. Найрізноманітніші лабораторії, зонди та самоходи дозволяють на відстані відвідати практично будь-яку точку планети. В залежності від особливостей місця висадки, на колісне чи крокуюче шасі можна помістити відповідний дослідницький модуль. Доки вузькі спеціалісти займатимуться вивченням загальних параметрів планети, я мабуть зроблю на ній перший крок. Зрештою, капітан має мати якісь привілеї. Можна направити модуль на одне із невеликих містечок, що добре збереглися і спробувати роздивитись все на… ну нехай не на власні очі, а через об’єктиви телекамер, проте все ж наче вживу.

Теплозахисний шар зонду вигорів під час пробивання щільних шарів атмосфери, і тепер щось подібне на яйце погойдується під великим парашутом. Нижче, ще нижче… удар! Шкаралупа розкололась і на світ з’являється химерна істота. Чотири лапи впевнено тримають її тіло, невелика голова прикрашена величезними сяючими очима, які пильно вдивляються в довкілля,

Через хвилину істота заворушилась. Верхня пара кінцівок-рук відштовхнула залишки посадочної капсули і неприємна комахоподібна істота торкнулась поверхні планети. Десь там, на орбіті, я пробурмотів щось на кшталт: «маленький крок насправді є… ну, поїхали!», але ніхто не чув мене. Нехай. Оглянувшись, зорієнтувавшись на місцевості, та звірившись із картою, я (тобто, звісно кентавр, але шолом телекерування дає вражаючий ефект присутності) покрокував в бік найближчого міста, спритно долаючи природні перепони пересіченої місцевості.

Давно покинуте місто справляє похмуре враження. Обережно підходжу до крайнього будинку, декілька разів оббігаю його, шукаючи вхід. На жаль, нічого подібного на двері чи вікна не знаходжу. Трохи постоявши, посилаю кентавра до сусідньої споруди, але й там аналогічна ситуація. Високі циліндричні споруди начебто не передбачали, що в них хтось проникне. Ніяких вікон, дверей, димарів, та й взагалі отворів не вдалось роздивитися ні з орбіти, ні зблизька. Тільки гладкий матеріал, мабуть кераміка, якого час торкнувся зовсім трохи. «Ні вікон, ні дверей, – бурмочу про себе, – повна хата… кого? Що всередині? А з висоти здалось, що місто так чудово збереглося… І рослинності тут майже немає. І бур його не бере.» Зрештою, зламавши бур, відганяю кентавра на два десятки метрів, знаходжу каменюку, та з другої спроби кидаю її в бік найближчої будівлі. Ще раз. І ще. І, зрештою, попадаю. Динаміки доносять звук удару і все. Переводжу розвідника в автономний режим і, знявши шолом віртуальної телекерування, викликаю по інтеркому геолога:

– Ігоре, прийом. Чуєш мене?

– Чую, – невдоволений голос.

– Ти найближчим часом не збираєшся брати проб?

– Загалом ні. А що? ­– невелика зацікавленість.

– Я тут на поверхні, в містечку, не можу розібратись з будівлями. Не міг би ти акуратно, лазером одну з них… відкрити

– Капітане, ви варвар! А як там щось цінне?

– Маєш якійсь пропозиції?

– Маю. Спустити туди портативне геологічне обладнання. Просвітити все ікс-променями. Провести ультразвукове сканування підземних пустот. Після того…

– Ігоре, чекай, чекай. Пригальмуй. Скільки таких комплектів є у нас на кораблі? Чотири, як не помиляюсь, – ентузіазму в голосі меншає.

– Не помиляєшся. Якщо тут щось варте уваги, то звісно, а якщо ні? Подумай сам – самотня група будівель. Добре збереглася, але, як мені думається, її призначення – технічне. І міцні вони. На вигляд – суттєво міцніші, ніж більшість споруд на планеті. Я вже і дряпав їх. Бур зламав.. І каменюки кидав… давай лазером? Крайню. Обережненько так. А як щось цікаве – то скинемо додаткове обладнання.

– Капітане, так не робиться.

– Згоден, так не робиться. Нас вісім на всю планету. Мертву планету, зауважу. А треба – вісімсот, вісім тисяч. Більше і більше. Але Земля не має змоги витрачати так багато ресурсів. Все, що чекало нас століттями – чекатиме й далі, свого часу. А ми повинні взнати щонайбільше за відведений нам час – і повертатись. Окрім того… ти ж знаєш, скільки ресурсів витратили на першу експедицію? І результат?

– Добре, через п’ять хвилин ми пролітатимемо над тією точкою – стрельну. Можна підсвітити ціль лазером кентавра?

– Запросто, за цей час встигну відбігти далі, щоб ти випадково не зачепив його.

– Ображаєте, Капітане. Випадково я його точно не зачеплю. От спеціально, ніжку там відрізати, чи що.

– Но-но… Я відбіг. Підсвічую ціль.

На моніторі ще встигаю побачити, як лазер вдаряє в стіну будівлі, і все тоне у полум’ї вибуху. За мить зв’язок перервався.

– Ігоре… Ти за останній час серйозно модифікував лазери? Чи інженери щось хімічили? Що то було? З чого ти стріляв, чоловіче?

– Секунду…

– Та не секунду, трясця твоїй мамі… – вибух усього міста було чудово видно навіть з орбіти, височенний стовп вогню поволі формував грибоподібну хмару. – Чим ти там тарахнув?

– Лазером, капітане, лазером. Кажете, там неподалік є великі руїни?

– Є.

– Ну, я так і думав. І спектрограф це саме показує. Капітане, як ви думаєте, що може зберігати у таких великих цистернах?

– А, чорт!

– Ну, зате ми знаємо приблизний склад їх ракетного пального. Чого воно так бабахнуло я не можу сказати… Ні, не так. Чого бабахнуло – сказати можу. Окислювач плюс пальне, та ще й перемішане. А от чому окислювач зберігався разом із пальним - я не можу сказати. Якщо підірвемо ще пару сховищ, то може і розберемось. Якщо, звісно, відшукаємо таку їх кількість. А поки що можу тільки продиктувати вам результати аналізу. Потрібно?

– Та ні, – відкидаюсь на спинку крісла. Треба ж – таку дурницю скоїти. – Працюй далі. Піду я подивлюся, що там у інших «десантників».

– Щасливо, – єхидно відповів Ігор, – якщо треба ще щось підірвати – до ваших послуг.

Різким рухом вимикаю інтерком.

 

Володимир. Інженер. Спеціаліст по інформаційних системах.

Екіпаж завжди збирається в кают компанії на вечерю. Ця традиція, започаткована ще з випробувальних польотів «Зевса», дотримується неухильно уже п’ять експедицій поспіль. Першу переміну страв розмовляємо на загальні теми, стараючись не торкатись професійних. Похвалили майстерність повара, згадали рідних, останні, ще не надто застарілі новини з дому. Та поступово розмова перейшла на тему, що заволоділа думками екіпажу: що ж там, унизу?

– А знаєте, панове, сьогодні у нас дуже вдалий день, – кажу.

– Звісно, Володя, в тебе вдалий. Може ще у Ігоря , – пілот кивнув в бік геолога вдалий. А от ми з Андрієм тим часом гробанули двох кентаврів.

– Трьох, – похмуро поправив капітан, – мого Ігор підірвав.

– Як так? – дивуюсь. Мені, як інженеру, доводилось бачити багато поломок розвідмодулів, але підірвати їх, здається, ще нікому не вдавалось.

– Те, що нам видалось незруйнованим містом, – неквапом ґрунтовно починає розповідати геолог, – насправді виявилось незруйнованим складом хімреактивів. Після того, як капітан не зміг зайти в середину будівлі, він попросив мене акуратно розвалити крайню будівлю лазером. Зате ми тепер маємо покази спектрометра. І воронку.

– Воронку? – перепитав капітан.

– Ага. Спершу її не було видно через дим, та я потім перевірив. Чи там завод якийсь був, чи що. Уже не взнаємо. Хіба щось подібне знайдемо. – Ігор повернувся до тарілки, – Ой, чудове спагеті. Слухай, у тебе італійського коріння немає? Так відчувати спагеті можуть тільки італійці. Що? Немає? Тоді тільки італійці та ти.

– Ну розкажіть, а що сталося із вашими кентавриками? – звернувся капітан до пілота та лікаря.

– Та що там розповідати. Скучно. Досліджував завод. Багато металевих конструкцій, все проржавіло. Якійсь чани, баки, кабіни. Якась хімія… посковзнувся – втопився в чані з якоюсь смолою.

– Варто туди іще щось скинути? Там щось цікаве? – оживлююсь. Завод – це чудово! Хоча вони різні бувають…

– Вадиме, ти ж знаєш, що ніколи наперед неможливо сказати що саме і де саме знайдемо. Але я скажу, що не треба. Звісно, якщо пару місяців там копирсатись, то відшукаємо декілька оригінальних рішень. Покладемо їх в папки – і забудемо, бо подібною технологією не користуємось. І це в кращому разі.

– Може послухаємо хороші новини? Там у Вови щось було.

– А що у нього може бути хороше? Он як наминає. – Це біолог. Заздрить, бо притримується дієти. – Ну, зараз я розповім! Схоже, день вдалий тільки в мене.

– Що хорошого, хлопці? Ну то слухайте. По-перше, я нічого не розбив, не підірвав і не загубив. А по–друге, піймав один із супутників та розібрав його. Так що про рівень їх електроніки ми вже можемо скласти деяке враження.

– І яке воно?

– Нецікаве. Там все на електронних лампах. 60-ті роки 20 століття, якщо підібрати наш аналог. Є, щоправда, один нюанс: електронні лампи працюють набагато надійніше, і випускати їх легше. Тому припускаю, що побачив в супутнику не вершину технології, а вершину надійності: той супутник працював до цих пір. Звісно вакуум, ерозія сонячних батарей і все таке. Але допускаю, що там, унизу, теж може бути іще щось працююче. А що сталось із третім кентавриком?

– Зник під завалами. При спробі проникнути в будівлю. Нічого цікавого.

– Чудово. Тоді плани назавтра – вибираємо якесь місто і вивчаємо його. Слід відшукати адміністративні центри. Якщо геть пощастить – то музей або виставку. – Капітан піднявся з-за столу. Ну що, а тепер всім, крім вахти, відпочивати.

 

Іван. Психолог, ксенопсихолог, контактер

Мені зараз все ще немає роботи. Екіпаж тримається добре, не конфліктує. І про чужинців нічого принципово нового не дізналися. Тому залишається рулити розвідмодулями і сподіватись, що у голові зачепляться якійсь шестерні і все раптом стане зрозумілим. Бо поки що ми не розуміємо нічого, хоч минув уже місяць.

Як знайти серце міста? Потрібно простежити усі його артерії: транспортні та інформаційні магістралі, рух людей, машин, товарів та енергії. А можна просто читати таблички: бібліотека, обласна адміністрація, університет, школа. Лікарня, музей, виставка. Цвинтар.

А якщо місто чужинське? І століття як мертве, по дротах не біжить струм, а по сухих, зарослих вулицях – транспорт та жителі? Якщо не хлопають двері, не загорається світло? І якщо цивілізація – чужа?

Виберіть симетричне, краще кругле, поселення та прямуйте до його центру.

На жаль, не всі цивілізації визнають закони симетрії в архітектурі. Проте центр є завжди. І його пошуками в окремо взятому містечку займаємось вже п’ятий день. Містечко досить непогано збереглося, але із досягнень можна відмітити тільки результати статистичної обробки: ці будівлі мають стільки-то вікон в середньому, а ці стільки-то. Ці будівлі мають значну підземну частину, а ці не мають. Ці збереглися краще, і ці – гірше. А всі загалом – чудово. І тільки пустка, повна відсутність населення, наче його й не було. Відсутність навіть залишків, кістяків, могил. Не знайшли, зрештою, навіть сміття. Через тиждень пошуків, коли вже не залишилось жодної будівлі, в яку б не зазирнули розвідмодулі, і все ще не було жодних результатів, капітан призупинив усі роботи та зібрав нараду.

– Панове, пропоную зупинитись та подумати, що ми робимо не так. Не вірю я, що місцеві жителі не просто зникли, але й зникли безслідно. Ні могил, ні сміття, ні результатів життєдіяльності! Адже з орбіти ми відшукали і кар’єри, і шахти, і заводи, і сміття врешті-решт. Могили, щоправда, не відшукали. Що скажете? – І подивився на мене. Звісно, а на кого ж іще?

– Капітане, – підвівся, – що тут можна сказати? Ми шукаємо не там. Давайте пригадаємо, чому ми вибрали саме це місто? Тому, що воно добре збереглося? Тому, що воно невелике? В легкодоступному місці? І туди, вочевидь, ведуть багато шляхів?

– Скажи щось нове, ми всі тут радились, коли вибирали, – пробурмотів пілот.

– Так, дійсно треба сказати щось нове. Абсурдне. Геть абсурдне. А там буде видно, аби лише зруйнувати цю стіну, що замилила нам очі. Сказати… Що? Це - не місто.

– Скажу. А що, коли в тому місті ніхто ніколи й не жив? І не мав жити?

– Тобто, – здивувався інженер.

– Обвожу поглядом екіпаж. Їх очі загораються, те, майже те. Треба продовжити…

– Уявімо, що ми дома, на Землі. І от вибираємо з орбіти місто, яке знаходиться в зручному місці, гарно збереглося. Море неподалік. І нікого немає!

– Ти не мудри, що ти хочеш сказати? – Ігор. Йому трішки бракує терпіння, це збиває колективний політ фантазії, але я вже знаю, що скажу.

– На землі я б таке місто назвав курортним. Таким, де люди бувають тільки під час сезону. І якщо уявити, що всі люди раптово пропали – не в сезон – то таке місто так і залишиться чекати свого сезону. Літа. Чи зими. Які, звісно, настануть, але люди уже не прийдуть. І це містечко чудово збережеться, воно ж законсервоване. На сезон. А ті декілька людей, які живуть в ньому постійно, вони швидко і чисто виїдуть, втечуть при настанні кризи.

– То ми не там шукали? – задумливо бурчить інженер. – Дійсно.

– Ми чомусь вирішили, що ця цивілізація геть нам чужа. Про цивілізацію не можу нічого сказати, але населення планети – гуманоїди, від метру до двох висотою, дві руки. Дві ноги. Майже люди. Звісно, ми різницю побачимо.

– Ага, – лікар глузливо засміявся, – з медичної точки зору різниця в тому, що ми живі.

– Так. – Відповідаю. – Ми живі. Поки що. А чому вони загинули – про це бажано взнати.

– То що ти пропонуєш? – нахмурився капітан.

– До цих пір ми шукали там, де сліди життєдіяльності були найменші. І найкраще збереглися. – Раптово коліщатка в голові роблять поворот і все стає на свої місця. – Пропоную зробити навпаки!

– Вибрати для досліджень мегаполіс? Ми ж там елементарно заблудимось.

– Не зовсім. Мені здається, це тільки припущення, що розумні істоти зникали поступово, не миттєво. І все сподівалися на щось, до останнього. Не просіть мене це обґрунтувати, не зможу. І швидко, але впорядковано залишали міста, заводи… сподіваючись повернутися. І тільки на останніх острівцях життя залишився безлад, от там і слід шукати. Невелике, але зруйноване місто.

– Підхід зрозумілий. Дякую, – кивнув капітан, – ще є пропозиції?

– На заводах хоч щось мало залишитись. – Підвівся інженер. – Машини, документація. Навіть з орбіти можна приблизно визначити, коли зупинився той чи інший завод. В усякому разі щодо важкої промисловості. І його й досліджувати.

– Не згоден, – махає рукою пілот, – звісно щось та ми взнаємо напевне. Але наше основне завдання – дізнатись найбільше про них, а не про їх техніку. Пропозиція Вані мені подобається більше.

– Є ще варіант, – піднявся лікар, – наша цивілізація закладає такі собі банки генетичної інформації та банки даних для потомків. Там зберігаються зразки рослинного та тваринного світу, наукові дослідження, культурні надбання. Гарно законсервовані та збережені. Із передбаченою можливістю полегшеного дешифрування. Розміщені так, щоб їх легко було знайти. Можливо, варто пошукати таке?

– А є якійсь думки, де їх шукати?

– На жаль, немає. – Похилив голову лікар. Але можна спробувати оглянути всі аномалії. Такі сховища повинні бути влаштовані так, щоб їх легко можна відшукати.

– Добре, ще якійсь ідеї, – капітан обвів екіпаж поглядом, – ні? Тоді всі вільні. Відпочиваємо.

 

Володимир. Інженер. Кібернетик

Руїни заводу – страшне видовище. Гірше від нього тільки руїни музею. Усі ці велетенські зали із експонатами, що самі по собі стали пам’ятником. Ні, тут розвідник на колісному шасі не пройде, потрібне крокуюче. Так… хто тут найближчий? Дванадцятий. Щойно підзарядився. Тепер потрібно навішати додаткові модулі для проникнення в приміщення та через біологічні перепони. Циркулярні пили, тобто. Одна біда – їх робота неймовірно скорочує автономність кентавра. Із доби роботи до усього лише кількох годин. Добре, що заміна комплексу маніпуляторів автоматизована процедура. А взагалі, спостерігаючи за цим видовищем збоку, можна подумати, що кентаврики самі по собі живі. Піклуються одне про одного, вертаються поїсти під сонечко, розкладають парасольки сонячних батарей… Дурниці. Якби відбувалась зарядка від сонячних батарей, то година активної роботи обходилась би в десять-п’ятнадцять годин підзарядки. Для підзарядки розвідників на орбіту вивели кільце геостаціонарних супутників, які, окрім зв’язку, при запиті направляють промінь лазера безпосередньо на розкриті батареї кентавра.

До музею довелось буквально прогризатися через переплетіння ліан. Чи окультурені рослини так розрослись. Чи дикі поселились. Скоріше за все – окультурені. Хоча – яка до біса різниця! Двері… Метал? Пластик? Скоріше – кераміка, яку так люблять аборигени. Любили. Так… встановити невеликий заряд пластиду, відбігти. Бах! Вхід вільний. Нічого не пошкоджено. От і зали. Багата внутрішня оздоба, високі зводи велетенських залів, цілісінькі скляні вітрини. Дійсно – музей! Перед телекамерами розвідника та очима інженера полинули тисячоліття чужої історії. Малюнки, реконструкції. Картини. Викопні артефакти. Зброя та інструменти. Карти, черепки, знову реконструкції. Манекени. А вони – майже як люди! «Майже людина» дивилась на кентавра і ,відкрито усміхаючись, простягала руку. Заставляю кентавра вирівнятись і обережно її потиснути маніпулятором. Раптово відчувши гіркоту, знімаю шолом телекерування, тремтячими руками наливаю склянку води. Випиваю залпом, наче горілку.

Мені потрібно відпочити. В душ – і спати, спати. Плани збиває прохання зібратись в кают-компанії. Ех!

На екрані обертається зображення планети, покрите різноколірними плямами. Ця модель зображає не ріст гір та утворення морів, а в значно повільнішому масштабі часу – боротьбу за життя і, зрештою, програш та загибель цивілізації. Щойно і зовсім несподівано для себе, наші геолог та біолог отримали дивні і цікаві результати. І негайно ж скликали брифінг. Зусиллям волі відганяю сон та концентруюсь на моніторі. Ось яскравий колір цивілізації покриває всю планету і раптом він міняється. Спалах інтенсивної антропогенної діяльності – і швидке затухання. Деякий час цивілізація зберігається навколо велетенських міст – мегаполісів, та за мить вона вже ледь жевріє в кількох точках на планеті і зникає.

– Цікаво, – каже психолог. – Який тут масштаб часу?

– Секунда – рік.

– Тобто півтора століття – і кінець. А які критерії цивілізації? Як воно визначає, які зони яскраві, які – темні?

– Антропогенний вплив на біосферу та геосферу планети.

– Одночасно?

– Так. Ми взяли інтегральний показник.

– А можна прокрутити вплив по окремості? – Здається в Івана виникла ідея.

– Запросто, але навіщо?

– Здогад маю, хочу перевірити. І ще мені потрібна третя картинка: пронормуй впливи у відсотках та покажи різницю між ними.

– Хвилину.

– Через декілька хвилин всі дивились нові часові розкладки.

– Ого, – присвиснув капітан, – навіть на око видно, що вплив на біосферу стрибкоподібно мінявся. При чому, якщо техногенні впливи падали лінійно з часом, то біогенні росли майже до кінця.

– Біологічна катастрофа?

– Думаю так. В усякому разі можна припустити, що саме в процесах, які сильно змінюють біосферу вони шукали порятунок. Дивіться: рівень цивілізації дещо виріс на початку катастрофи і тримався аж до кінця. А технологічна складова говорить нам, що вони відступали поступово. Сподіваючись повернутись. І тільки під кінець вони вже не думали про далеке майбутнє.

– Що ж, – промовив капітан, – тепер ми знаємо, чому так мало відшукали до цих пір. І знаємо, де шукати далі. До роботи, панове. Тепер ми знаємо куди скидати зонди.

Нарешті ми таки відшукали те, що хотіли - сховище історії. Воно заховалось в скелі. Все просто й зрозуміло: череда герметичних залів. В першому – навчання мови, пояснення символіки. Пояснюючі піктограми. І опис того, що в наступному залі. Як виявилось, аборигени використовували щонайменше дві мови – одна проста, її вдалось розшифрувати практично відразу, вона легко піддалась комп’ютерному аналізу та перекладу, і інша – складна, вичурна, багатозначна. А ще в першому залі відразу кидався у вічі золотий глобус із позначками, що вказували на інші сховища. Поверхнева перевірка показала, що всі вони чудово збереглися, тому капітан із легким серцем наказав приступити до детального вивчення знайденого. На жаль, дистанційні методи досліджень ніяк не могли гарантувати цілісності та недоторканості артефактів, проте ми тішили себе думкою, що інші саркофаги залишаються цілісінькими.

Біля входу в підземелля розмістилась станція-ретранслятор, біля якої розвідники-кентаври могли підзаряджатися, та яка забезпечувала безперебійний зв’язок за будь-яких умов. І зашурхотіли колеса та ноги апаратів-розвідників, очі їх взялись пильно вивчати написи, маніпулятори торкатись древніх артефактів. В центральний комп’ютер корабля потекли ріки інформації. Потрохи вимальовуючи картину цього не такого вже й чужого світу, складаючи словник мови,

А я зміг трішки відіспатись.

 

Андрій. Лікар. Біолог. Ксенобіолог.

– Тепер ми знаємо, що останнє їх покоління присвятило себе збору та упорядкуванню інформації про свою цивілізацію.

– Дивно це якось. Не виживанню, а історії?

– Виживанню, пошукам виходу присвятили себе два передостанні покоління. Пробували все. Штучне запліднення, продовження тривалості життя, клонування. Навіть були програми по штучному інтелекту. Майже століття безперервних пошуків порятунку – і все намарне. Останнє покоління тільки впорядковувало інформацію про себе, про свою культуру, звичаї. Історію, біологію. Техніку. Вони створили сховища інформації та зробили усе, щоб їх було якнайлегше знайти. І вони зберегли зразки свої тканин, ДНК. Різними способами. А також детальний опис усього, що з ними сталось.

– Розкажіть ще раз їх історію.

– Навіть прочитаю. Тут іще і передмова є. І щось подібне до конспекту. Слухайте.

«Ті, хто читатимуть це тоді, коли про нас не залишиться навіть спогадів – спробуйте нас зрозуміти. Це історія нашої цивілізації. Від туманного початку до кінця. Я, хто пишу ці рядки, останій із нашого роду. Якщо ви це читаєте, то знайшли наші сховища непошкодженими. Вони містять всю інформацію, ми максимально спробували спростити її розшифрування. Якщо ви змогли прочитати – то ви чимось схожі на нас. Якщо у вас буде така можливість, якщо ви, вивчивши нашу історію, вирішите, що ми варті подальшого існування – зробіть це. Тільки на вашу милість уповаємо. А тепер слухайте і судіть. Або хоча б пам’ятайте.

Перші історичні згадки…»

– Читати підряд? Тут багато.

– Там щось варте уваги?

– Та ні, загалом. Кам’яний вік. Мідний. Перші держави. Війни. Залізний вік. Імперії. Війни. Війни. Винайдення пороху. Стрімкий поступ цивілізації по планеті. Дві велетенські держави. Мир. Планетарна Унія. Науково-технічна революція. Стрімкий розвиток науки й техніки, перемога медицини над більшістю хвороб. Освоєння п’ятого океану - польоти. Точніше не п’ятого, а сьомого тут… не суть важливо. Перемога людини над природою: розшифрування геному. От тут цікаве… якась глобальна генетична корекція. Після тридцяти років перевірок. Спершу – вдала, неймовірно вдала. Зникли хвороби, підвищився інтелект. Суборбітальні польоти, перші супутники. А потім виявилось, що в першому покоління після генетичної корекції ймовірність народження дитини на два порядки менша. Якийсь дефект статевих клітин, що не одразу проявився. І все. Вони вимерли за три покоління після цього. Два пробували боротись. Останнє, в останньому місті на планеті, стало істориками.

– Все?

– Майже. Решта – деталі. Останній проект – історія і Сховища.

– Дивно. Вони так могли нас випередити…

– Могли. А як ви думаєте, у нас таке могло статись? На землі?

– Ні. Не могло.

– А тут сталось.

– Ми зберегли всю інформацію. Можливо, колись ми зможемо відновити їх расу.

– А варто? Вони не вижили.

– А от це не нам вирішувати. Нам слід поспішати. Тут є посилання на передостанній їх проект. І, судячи з усього, ми там щось знайдемо. У будь-якому разі детальне сканування показало там діючі джерела енергії.

 

Ми відшукали ту машину… ні, не машину, те створіння, той артефакт загиблої цивілізації. Все, що залишилось від Них.

Близькість згасання заставила зробити Їх відчайдушну спробу до… порятунку? Останнє покоління, зрозумівши безнадію своєї ситуації, знехтувало усіма своїми ж законами та моральними нормами. Вони розробили декілька проектів по збереженню розуму на своїй планеті, в тім числі були й спроби створити штучний інтелект. Досягнення цього напрямку виявились настільки мізерними, що невдовзі роботу переключили на напрямок біоніки – сплаву біології та електроніки. А ще точніше – на створення обчислювальних та інтелектуальних машин на базі живого мозку. Перші етапи проводились на тваринах, але вони показали, що нічого путнього досягти не вдасться. Кращих результатів вдалось досягти при використанню мозку приматів, найкращі – при використанні мозку розумних істот. На жаль, чи на щастя, ми не знаємо чи в експериментах брали участь добровольці. Проте створені машини… істоти – надто багато втрачали від людини і не отримували натомість майже нічого. А ще приживлені до нервів електронні пристрої відторгались, і створені істоти, що демонстрували зачатки інтелекту, гинули значно швидше від своїх творців. Єдиною перевагою такого творіння стала взаємозамінність як електронних, так і біологічних частин механізму без втрати його функціональності. В цьому напрямку Вони і стали працювати далі. І, зрештою, досягли мети. Результату було досягнуто при спеціальному вирощуванні мізків ненароджених дітей. Тому можна здогадатись куди зникло останнє покоління аборигенів – воно тут, у цій машині. Безліч електронних та біологічних блоків знаходяться в консервації, пробуджуючись до життя для того, щоб замінити ті, які вийшли з ладу. Цикл одної пари біологічних комплектуючих – десяток років. Тобто машина ще існуватиме тисячі і тисячі років, розв’язуючи своє питання.

Яке питання?

Ми не знаємо. Нам так і не вдалось вступити в контакт. Записи, які вдалось розшифрувати, показують що перші півтора століття виконавчі механізми активно працювали щось будуючи, розвідуючи… А потім активність зникла. Ця машина перестала реагувати на будь-які зовнішні фактори, не реагує вона і на нас. Звісно, я не берусь судити, що саме сталось, але… Здається вона спить. Можливо, ця машина дійсно розумна, але її внутрішній світ, її марення їй цікавіші, ніж реальність. Тому що б ми не робили, вона на нас не реагуватиме. Будь це людина – я б поклав діагноз із психіатрії, але тут… я не знаю. Ми, безперечно, знайдемо безліч цікавих інженерних рішень. Але контакту тут мабуть не буде.

Всі записи на кораблі, ми рушаємо, так і не ступивши ногою на поверхню цього світу. Більше нам тут нічого робити.

 

На орбіті загорілась зірочка. Декілька раз підморгнула і зникла.

Машина так і не відреагувала.



[1] Хімічний склад Юпітера – «сонячний», при більшому розмірі він міг би стати зіркою.

[2] Астрономічна одиниця – відстань від Сонця до Землі, прийнята за одиницю космічних відстаней масштабу зоряної системи.

[3] Зона рідкої води – як видно з назви – така відстань від планети до сонця, при якій може існувати рідка вода. Залежить від температури зірки. Може бути розширена завдяки деяким ефектам в атмосфері планети, наприклад парниковому ефекту.

[4] Кожен елемент в спектрі має свої лінії поглинання та випромінювання, вивчаючи спектрограми об’єкту можна багато сказати про його будову.

[5] На землі її б назвали геостаціонарною – коли кутова швидкість обертання корабля співпадає із швидкістю обертання землі. А оскільки це не Земля, то просто стаціонарна орбіта.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>