Скарб

Скарб

Субота, 16 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2146
Підписатися на комментарі по RSS

Суперник цього разу мені дістався ще той. Вистрибує рингом, мов польовий коник. Нічого, якщо вдасться у нього вцілити, то ніякі вибрики вже не допоможуть. Оскільки, подейкують, чим і пишаюся, Денисів, себто, мій удар коня з ніг звалить. Але ж потрібно ще влучити. А він – жвавий. Схоже, навіть, вертлявіший, ніж я.

Програвати ой як не хочеться... У нас не настільки рейтинговий бій, щоб мене влаштував гонорар за програш. Копійки, які Кульгавий Макс, згнітивши серце, відрахує після поєдинку, не врятують. Занадто великий борг на мені висить...

А цей все стрибає. Бачу навіть, куди цілить. Усі знають, що в мене слабкий корпус. Хоче, падлючище, розкрити обманним у голову. Чорта з два! На такі дешеві трюки давно не ведуся!

Тож його обманний джеб я проігнорував. А ось аперкот, що летів знизу в щелепу, вже не помітив.

Оскільки нокаутуючих ударів жертви, як правило, не бачать...

***

Щось вологе тицяє в губи, щоки, чоло...

Поволі розплющую очі.

Ну от, дитячі жахи в реалі. Скільки себе пам’ятаю, терпіти не міг мультик «Їжачок у тумані». Коли чекаєш веселих історій, а тобі пропонують замість цього філософські роздуми. Зараз моторошні дитячі спогади оживають – переді мною, як у тій мальованій імлі, маячить величезне кінське харло... з довжелезним штирем у лобі. Згрупувавшись, посилаю в опущену морду трохи недолугий свінг, і тварюка, обурено іржучи, відходить на декілька кроків.

Міцно зажмурююся, намагаючись зібрати думки докупи. Не виходить. Вочевидь, гарненько Здоровило приклався. Хоча, голова не болить. І, начебто, не млосно. До речі, а де ринг? Чи, на крайній випадок, лікарняна палата? Це що ж, тепер до реанімації на шкапах транспортують?

Знову розплющую очі. Тьху, та це ж сон. Як до мене відразу не дійшло! Мало того, що рогаті коні цілуватися лізуть, то ще...

Груди! В мене! Великі жіночі груди!

Сильно щипаю себе за чудовий рожевий сосок, щоби прокинутися, й волаю на все горло. Не від болю, який добре відчувається. Від жаху! Здається, це таки не сон...

Зіщулившись тугим клубком, очманіло роззираюся навсібіч. Цього не може бути... тому що так не буває. Я в ганчірках не великий спец, але моя постіль вочевидь не з дешевих. Кам'яне «ліжечко» оздоблене блискучими прикрасами, що нагадують… Не знаю, як називаються, але Ірка про такі мріяла. Та хай їм грець, камінцям! Тут реальна катастрофа!

Згнітивши серце, ще раз оглядаю себе. Обличчя, звісно, не можу побачити, а ось фігурка – дай боже! Сам би на дівчинку з таким тілом задивився. Чорт! Сто чортів! Це просто якась маячня. Я марю, в мене тяжка гарячка.

Або ж зовсім схибнувся.

Знову щосили кричу. Рогатий дивогляд ірже у відповідь і скоса дивиться, чи то знущально, чи співчутливо...

– Ваша світлосте! Слава богу, ви отямилися! Ми врятовані!

Звідкись із тилу, низько вклоняючись на кожному кроці, підходить огрядна тітка в довгій сукні, які зазвичай у фільмах про середньовічну знать показують. За нею, трохи далі, переминаючись з ноги на ногу й сором'язливо опустивши очі, гуртується невеликий натовп дебелих чолов’яг. Скромний вигляд ніяк не пасує до бородатих фізіономій і коротких мечів при боці.

– Ваша світлосте, тільки ви маєте снагу зупинити Дарків. Ці прибульці з Землі Брунатних Скель остаточно знахабніли й вимагають віддати Головний скарб нації. Ви дозволите допомогти вам одягнутися?

Я не дозволив. Ще чого. Тим більше, лахміття досить просте й не вимагає особливої вправності – шкіряні штани й куртка, м'які ботфорти того-таки ґатунку. Трохи бентежила прикрашена рюшами шовкова сорочка... Гаразд, якось переживу.

– Орландо до ваших послуг. Він весь час був поряд, нікуди не йшов. Віддана істота!

Помітивши німий подив, мені вказують на «віддану істоту». Виявляється, Орландо – це той, рогатий. Дивиться, стерво, з підозрою, й потихеньку підходить. Повільно, бочком. Ніколи йому не пробачу, що так підступно розвіяв міф про мою здатність валити коней!

– Він підвладний лише непорочній силі вашої світлості!

Непорочній, значить. Такі, виходить, справи...

Спину Орландо вкриває багато гаптований килимок. І стремен немає. Колись у дитинстві, в бабусі на селі, їздити верхи випадало. Але там конячки низенькі, мов у монголів, і цілком спокійні. А це одоробло вище від мене в карку й копита завбільшки з добру диню. Он як нервово ними перебирає!

Гаразд, будемо сподіватися на непорочність.

Намагаючись не виглядати мішком і тримати спину рівно, велично (принаймні, мені так здається) запитую, куди, мовляв, їдемо. Найміцніший дядько вихоплює меч із піхов і кидається вперед. Орландо діловито чеберяє слідом за провідником, а позаду прилаштовується решта ватаги. Тітка залишається сама й лише махає на прощання білою хустинкою, а в мене починається новий напад істерики. Цього разу не тому, який маю вигляд. Уявляю збоку нашу процесію й регочу на всю горлянку. Світлості, напевно, так не личить, але суворий ескорт скромно мовчить і навіть не перешіптується.

Схоже, володарка мого нового тіла завжди відрізнялася екстравагантною поведінкою. А, може, тут не заведено обговорювати примхи знаті?

Чим я завжди відрізнявся, то це вмінням швидко адаптуватися до нових ситуацій. Доки немає ясності в цьому розгардіяші, треба звикати до жіночого єства й місцевого способу життя. А там розберемося, що та як.

Зустрічають мене по-королівськи. Народ виходить до звивистого битого шляху та репетує на все горло:

– Хай живе Дана, принцеса-воїн! Слава великій принцесі-воїну!

Хоча б знаю тепер, як мене звати. Непорочна Дана. А то запитувати було якось незручно.

Загалом, схоже, життя тут таке ж саме, як скрізь. Горлають, начебто, всі, але наскільки щиро? Дехто, схоже, направду мені, чи то пак, принцесі-воїнові, радий. Декому вочевидь байдуже. А он та юрба п'яних дядьків дивиться без будь-якої пошани, перемовляються й регочуть, демонструючи гнилі зуби. Регочуть, вочевидь, щодо нашої світлості. Це так помітно. Ще й безсоромно витріщаються на мої груди.

Виродки! Порвав би!

Тьху ти, начебто сам не мужик і так не робив. Але це в колишньому житті. А зараз, ох як дратує.

Наш вояж добирається до головних споруд старого містечка, які я умовно обізвав каплицею та мерією. Вони майже поряд – зручно, хай йому грець! Вчинив якесь грішне дільце, керуючи мирянами - й хутчій замолювати гріхи.

«Мер», товстенький дядечко з рум’яними щічками, урочисто звів руки до небес, трохи кумедно виглядаючи між двома скульптурами драконів. Виявляється, то мене, останню надію нації, благословляють на ратні подвиги, бажаючи неодмінної швидкої перемоги. Що ж, і на тому спасибі.

Місцевий «піп» теж не вдарив лицем у багно, провівши якийсь утаємничений ритуал. Обряд зводився до того, що в отвір великої кам’яної брили, розташованої збоку від святилища, під монотонну молитву, було покладено чималий дорогоцінний камінь. Вочевидь, таким дійством було задобрено духів різної міри злісності, а, можливо, й місцевих предків.

Я ще роздумував над тим, як довго затримається на місці жертовна річ, а урочиста процесія вже вирушила далі. Хвилин за п’ятнадцять ми зробили досить тривалу зупинку біля місцевої скарбівниці, й ескорт «моєї світлості» поповнився віслюком, навантаженим якимись мішечками.

Як виявилося, в мішечках – золоті монети, на випадок, якщо нахабні брунатноскельські Дарки погодяться задовольнитися «маленьким» викупом і відмовляться від Головного скарбу. Цікаво, що ж то таке, якщо за нього не шкода відвалити пристойну купу золота?! І чому не тут зберігається? До речі, непогано б дізнатися, де.

Потихеньку ажіотаж від навколишніх подій вщухає, і я намагаюся тверезо оцінити ситуацію. Неважливо – реальне все, що відбувається, чи маячня в моїй нокаутованій макітрі. Однозначно, принцесі-воїну доведеться битися, причому, схоже, на смерть. Задля кого і чого? Цей світ мені чужий. А якщо воювати тут можна лише мечами? І, ще гірше, верхи. З дитинства в мене недовіра до колючо-ріжучих предметів...

Онде й Орландо захвилювався – напевне, відчуває тварючка моє збентеження, хропе й нервово оглядається. А мені чомусь геть зле. Очі застилає туман. Останнє, що встигаю почути – тривожні вигуки мужичків із ескорту...

***

Щось вологе тицяється в ніс, губи, чоло.

Дістав ти вже, Орландо!

Розплющую очі й замахуюся, маючи твердий намір дати єдинорогові по пиці. Молоденька медсестра злякано кидає змочену вату й сахається вбік.

Отож, кепський сон закінчився. Але, хай йому чорт, як усе було реалістично!

– Не бійся, я медсестрами не харчуюся, – намагаюся посміхнутися, й відразу ж відчуваю, що нижня щелепа відгукується неприємним ниючим болем.

– Тебе як звати?

– Іра. Я покличу лікаря? – чи то запитує, чи ставить мене перед фактом дівчина і зникає за дверима.

Іра. І мою кохану звуть Іра. Точніше, звали. Тобто, вона й зараз Іра, тільки не моя. А я рідкісний виродок. Адже дівчині справді неприємно було слухати брутальності моїх дружків. Я ж, замість того, щоби вгамувати хлопців, іржав разом з ними. Але гидотність тієї миті усвідомлюю лише зараз, коли на власній шкурі відчув, як воно – бути жінкою. Он, досить згадати тих п'яних козлів, як вони витріщалися.

А тоді... Іра просто пішла. Я ж не зупинив. І не вибачився. Досі.

– Ну-с, молодий чоловіче, що тут у нас? – лікар сідає поруч і починає оглядати мої очі, відтягуючи вниз повіки.

А що у нас? Дали по голові, тепер очуняв. Заодно в маренні переглянув потішну казку.

– Вами тут цікавилися, – лікар помічає мій насторожений погляд і відразу ж додає. – Якийсь хлопець і симпатична дівчина.

Можна розслабитися. Отже, не боржок приходили вибивати з мого злощасного тіла. Ірка, напевно, бачила, як мене отоварили. Вже не раз помічав її на своїх поєдинках, серед глядачів. Тільки робив вигляд, що мені пофіг. Типу, гордий.

Оскільки рідкісний виродок...

А хлопець, схоже, Вітько. Мій старий друг. Колишній друг.

Що ж це в мене все колишнє? Все, що було найріднішим. Мабуть, треба щось змінювати? Цікаво. Раніше про таке не задумувався. Це мені довбешку так сильно трусонуло, чи...

Чи ті кілька годин, проведених у чужому світі й у чужому тілі? Нехай навіть це було марення.

***

Ми йдемо з Вітьком алеєю лікарняного парку і мовчимо. Після звичайних «привіт, ти як» та «нічого, бувало й гірше» кожен не знає, із чого розпочати. За взаємною німою угодою сварку не згадуємо. Тож так і  гуляємо парком хвилин десять. Язик свербить розповісти, що зі мною сталося, почути думку психолога-профі. Але, по-перше, сам не знаю, з чого почати. А по-друге, Вітько й так періодично кидає в мій бік стурбовані погляди, підозрюючи: старий корефан трохи не в собі.

Коли я різко зупиняюся, Вітько встигає зробити за інерцією ще кілька кроків. А мене ніби знову по голові торохнуло. Алея! Достоту з такої самої алеї я почав свою героїчну мандрівку в примарному світі. Тут і сумніватися годі – з дитинства відразу ж запам'ятовував будь-який шлях із першого разу, всі повороти й вигини. Ну ось, далі алея перетинається з центральною трасою (а там, у «них» – вимощена великим кругляком дорога!), Далі - Білий дім, один в один співпадає з «їхньою» мерією. А на місці казкової скарбівні розташовується центральна філія Національного банку.

– Ти чого? – Вітько заглядає мені просто в очі. Добре, хоч повіки вниз не відтягує.

– А чого? – відповідаю запитанням на запитання. – Ти б іще молоточком у мене перед носом поводив і по коліну постукав.

– Молоточок у невропатолога, а я психолог. І в тебе якась проблема, це відразу видно. Що, борг гнітить?

Звідки він знає? Гнітить. Але зараз борг відійшов кудись на задній план.

– Можеш мене вислухати? Тільки без усіх цих твоїх канап. І не перебивай, а то ні слова більше не скажу.

Отож, детально розповідаю йому про свої пригоди. Затим якийсь час сидимо мовчки. Віктор про щось думає, я чекаю його присуду.

– Розумієш, Денисе, розум іноді формує такі несподівані асоціації... З територією подій усе ясно. Місто ти, в принципі, знаєш, уві сні чи маренні ці знання трансформувалися в казковий світ. Ось те, що ти усвідомив себе жінкою...

Насилу стримуюся, щоб не дати Вітькові під дих. Але ж так і є, усвідомив. Навіть повірив. Тільки щось тут не так. Надто вже все було реалістичним.

***

– Віть, я мушу туди ще раз потрапити. Мучить мене це... ну, що не дістався я до їхньої скарбниці. Тут, у нашому місті, повинно бути щось подібне, нутром відчуваю. Раптом десь заничканий скарб? Величезний! Поділимося, й не дивись на мене так. Я всі свої проблеми владнаю, з Іркою помирюся... Ось.

– А без скарбу, значить, ніяк? Про проблеми я мовчу, а Іра? Любить же тебе, бовдура.

– Віть, не відволікайся, – намагаюся зберегти спокій, хоча Вітькові повчання починають діяти на нерви. І розумію, що він має рацію, але все одно дратує. – Як мені туди потрапити?

– Як? А ось візьму зараз добру палицю, прикладуся по твоїй дурній довбешці, раптом вийде.

– Ні, не вийде. Я не зможу стояти й чекати, доки мене вдарять. Тут уже на рівні рефлексів. У кращому разі, ухилюся.

– А в гіршому?

– А в гіршому – отримаєш у диню, – закипає в мозку тиха злість.

– То заплющ очі й не дивись, коли битиму.

Ідея Віктора не надто приємна, та все ж варто спробувати. Зажмурююсь і стою, очікуючи удару. Серце відраховує секунду за секундою, та нічого не відбувається.

– Ну? – розплющую одне око й бачу Вітька, що сидить на лаві й куйовдить чуба.

– Денисе, я ж сказав – це все у твоїй уяві. Відпочинеш трохи, й, будемо сподіватися, минеться. Слухай, мені вже час. Завтра ще раз провідаю. Може, щось замовиш?

«Осідланого єдинорога» – вертілося на язику, та я змовчав.

***

Гонг пролунав вчасно. Ще трохи, й я б не втримався, розмазав того телепня по рингу. Нічого, тепер у нього є хвилина, щоб очухатися.

А в мене – щоби подумати.

Помилявся ти, Вітьку, ох як помилявся! Щоб не тривожити друга й не будити його професійний інтерес, після виписки з лікарні всіма способами уникав бесід про свою фантастичну пригоду. Тільки якось навідався до нашої місцевої церкви. Жертовного вівтаря там, щоправда, не було, проте поряд розкинуло пологе віття старезне напівзасохле дерево. А в його дуплі, серед багаторічної порохні, вдалося намацати кілька старовинних монет. Ні, Вітьку, це щось більше, ніж марення!..

Звучить гонг, і мій противник без особливого ентузіазму піднімається зі стільця.

Ну ж бо, ворушися, покажи, на що здатен! Я й так руки майже опустив. Невже так важко нокаутувати суперника, котрий практично не відбивається? Ні, боїться, тиняється біля канатів, залишивши мені центр рингу.

Краєм ока помічаю на задніх рядах трибун знайому постать. Тендітна фігура, пишне русяве волосся. Іра!

Серце болісно тьохнуло. В лікарні ж бо так і не провідала. Вітько розповів: першого дня дочекалася лікарського присуду, що моєму життю нічого не загрожує, й відразу ж пішла. Що ж, її можна зрозуміти…

Ш-ш-ух! Рукавичка суперника ковзнула моєю щокою, й тієї ж миті моя правиця інстинктивно рвонула вперед.

Трясця! Я ж не хотів. Лише на хвильку втратив контроль, задумавшись, і – маєш. Зала гуде, а рефері почав відрахунок.

Ну чому?! Лежати ж повинен я!

Ковзнув поглядом по трибунах – Ірини вже не було. Не чекаючи суддівського рішення, мчу до роздягалки. Звідти, мало не збивши з ніг здивованого Кульгавого Макса, прожогом на вулицю.

Тільки б вона на відійшла далеко! Дві невдачі за один день – уже забагато.

Мені пощастило. Якщо в цій ситуації можна говорити про удачу. Іра майже поряд. Стоїть в оточенні кількох парубійків. Схоже, компанія добряче напідпитку. А один уже нахабно вчепився дівчині в зап’ясток. Так, схоже, маємо нові неприємності!

Навіть не рахуючи супротивників, розумію – сам не впораюся. Тож, вибравши найбільшого вилупка, кидаюся вперед, укладаю в єдиний удар усю інерцію тіла та навички й, не чекаючи реакції ошелешеної компанії, даю драла. Навіть не сумніваюся – ватага, голосно матюкаючись і геть забувши про Ірину, мчить за мною.

Чудово! Саме цього я й хотів. Ось тільки не сподівався, що зможуть наздогнати. Ех, невчасно підвела застаріла травма гомілки!

Битися на вулиці мені не вперше. Тож особливого хвилювання не відчуваю. Тіло працює як годинник. Ось укрився ногами один відморозок, другий.

Усе ж їх забагато. Коли в очах темніє, остання свідома думка про Ірину: як вона?…

***

…Щось вологе тицяє в губи, щоки, чоло.

– Орландо, досить, я в порядку, – відкриваю очі. Я майже радий бачити того, хто по-справжньому віддано слугує «непорочній».

– А ви чого такі перелякані? Принцеса-воїн з вами й готова до подвигу. Майже…

Мій ескорт справді виглядає розгубленим. Їх можна зрозуміти – остання надія нації, замість ратних подвигів, тільки те й робить, що втрачає свідомість, мов зніжена дівиця.

Коли ми, нарешті, знову рушили вперед, внутрішній компас негайно підказав: рухаємось у напрямку рідного спортивного комплексу. Тобто, це якщо дивитися в моєму реальному житті.

А яке з них реальне?

Не хочу про це зараз думати. Все одно не розберуся з усіма протиріччями. Чому, наприклад, в інший світ потрапляю не точно в його здубльованій місцині? Чому розумію їхню мову? Скільки пролежав я, себто непорочна Дана, до першого візиту в її тіло?

А ще – де зараз свідомість справжньої Дани?

***

Чомусь був упевнений, що Дарки – люди. Помилився. Проте, тепер знаю, з кого «ліпили» образ Хижака, що в знаменитому голлівудському блокбастері. Тільки з розмірами кіношники дещо перемудрували. Одним словом, почварок мені в бюст дихає. Щоправда, плечиська широкі й пазуряки дай боже. Втупилися ми у вічі одне одному, а збоку, низько вклоняючись, зброярі солодкими голосами, наввипередки, пропонують гостеві вибрати пристойний засіб шаткування. Я такої колекції мечів зроду не бачив!

Кепсько. Покремсає мене заморське чудисько. Хіба що спрацюють інстинкти Дани. Справжньої, в чиєму тілі зараз гість. Але ж господарка чомусь жодного разу ще про себе не нагадала.

Гість причепливо розглядає зброю, виважує в лапиську. Та хутчій вже, я й так на межі нервового зриву!

Нарешті почвара оголошує своє рішення і в мене відлягає від серця.

***

Приємно відчувати себе в центрі уваги. Коли це не бідні аплодисменти з напівпорожніх трибун. Коли народ шаленіє, вітаючи свого героя-переможця. Себто, героїню.

Все-таки, чудова річ – слава. Чутки про майстерність Дани в мечових поєдинках були такі переконливі, що гість не ризикнув скористатися холодною зброєю. Вирішив битися голіруч... Що ж, подряпана щока трохи псує дівчачу красу, але до весілля заживе.

Чийого? Та мого ж з Іринкою. В нас усе буде гаразд. Зараз мене на руках урочисто несуть до Головної скарбниці, де зберігаються таємничі надбання нації. І я знайду їх там, у рідному місті. Всі негаразди владнаються. Іра пробачить. Я зроблю для цього все. Навіть відновлюся у виші, з якого колись вигнали за бійку. Ірина дуже цінує знання, від книжок її не відірвати.

Я ж повернуся додому?

Повернуся. Вже добре навчився впізнавати той стан, коли змінюю тіло. Ось починає паморочитися голова, темніє в очах.

Тільки не зараз! Ну, ще трохи, я вже бачу…

Бачу. І добре, що ніхто нині не звертає уваги на моє здивоване обличчя.

Я чудово знаю будинок в рідному місті, що відповідає цій величезній печері, під саме склепіння заповненій акуратними стелажами з сувоями пергаменту. Не раз проводив туди Іру.

У нас там – центральна міська бібліотека.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>