Пилок метелика харао

Клієнт був дивний.

Не такий дивний, як ті, що бризкали мене парфумами своєї дружини і наказували повзати перед ними на колінах. Не такий, як ті, що перевдягали мене у форму Спостерігачів — а потім прохали бити їх фолдером по сідницях зі словами: “Ви були поганим хлопчиськом, Держава невдоволена вами”.

Цей нічого подібного не замовляв. Він просто посадив мене на стілець та наказав сидіти. І все.

Клієнт прийшов, як і було домовлено, коли зірка Ледо повністю сховалась за гору Тайхо. Малий, не за розміром, капітанський мундир, здається, тиснув йому під пахвами. Мундир – сірий. Ремінь з сірим металевим відблиском – сірий. Шкіра обличчя – землисто-сіра. Доповнювали картину неприємно прозорі очі. Теж сірі.

- Заходьте, будь ласка. – я прочинила йому двері.

Клієнт здригнувся та залякано подивився на них, ніби мої двері погрожували відкусити йому ногу. Потім влетів у передпокої, мало не збивши мене.

- За... чиніть! Будь ласка... – він судомно хапав ротом повітря, ніби не два метри пробіг, а кілометрів двадцять. Ліве око сіпав нервовий тик.

Я швидко причинила двері. Клієнт віддихувався та сполохано озирався. Потім кинувся зачиняти усі двері, які тільки міг знайти у мене в домі: в будуар, у вбиральню... Після чого нерішуче та якось ніяково зайшов знов до передпокою. І тут помітив, що забув роззутись.

- В... ибачте... – клієнт нахилився та почав нервово смикати застібки тонкими пальцями. Куртка мундира жалібно тріснула.

Клієнт сів на ліжко. Деякий час напружено дірявив поглядом двері. Потім указав на високий триногий стілець, що стояв біля вікна. Волів, аби я сіла на нього спиною до дверей. Сам сів навпроти і став дивитись на двері. Ніби крізь мене. Не відриваючись і майже не кліпаючи очима.

Я вже сім років працюю, бачила всяке. Але він цього погляду крізь мене, мені стало моторошно. Я відвела очі від клієнта та стала дивитись у вікно. Воно було відчинене, і на вулиці, лише двома поверхами нижче, вартував мій охоронець. Варто мені гукнути, як Барс умить опиниться в кімнаті: що таке два поверхи для людино-барса...

Вуличний вітер приніс запах квітучих аереусів. Ці деревця, непримітні в інші пори року, навесні випускали дрібні фіолетові квітки з божественним запахом.

Думки про квіточки-дерева допомогли мені відвернути увагу від моторошного клієнта з його дивним бажанням.

***

Він став приходити раз на тиждень. Кожного разу жахався моїх дверей. Кожного разу платив за ніч наперед. І сидів, втупившись у двері моєї спальні. Іноді мені було відверто нудно. Іноді я з зацікавленням вдивлялась у його прозорі сірі очі, сподіваючись зловити хоч тінь відображення того, що він бачив там, за моєю спиною.

Бувало, мій дивний клієнт бурмотів щось чудацьке, звертаючись ні до кого. Щось про «миле дитя свого часу». Про літо, яке пішло. Про цегляну стіну. Я мало що розуміла, але сиділа і слухала, зачарована.

Просидівши до появи зірки Ледо, клієнт квапно підхоплювався та йшов геть. Щоб наступної суботи знову прийти дивитися на мої двері.

Одного разу я зловила себе на тому, що не можу заснути після його візиту. Навіть після безсонної ночі на стільці. Я валялася в ліжку без сну, а думки мої були зовсім не зі мною.

Я гукнула свого охоронця. Людино-барс одразу ж з’явився на порозі, готовий служити.

- Іди до мене, Барсику.

Барс завжди був радий потішити свою хазяйку.

***

Мій дивний гість ходив до мене уже три місяці, коли я порушила своє правило: спитала його ім’я. Клієнт відірвався від споглядання дверей та підняв на мене здивований погляд, все ще сповнений якимись потойбічними, тільки йому доступними Образами.

- А... навіщо це вам?

- Хочу знати, як вас звуть.

- Навіщо?

- Просто цікаво.

- Про... сто цікаво?! – він був уражений. Його прозорі сірі очі на мить втратили звичайний заляканий вираз і набули виразу збентеженого. Ніби я була першою людиною, що поцікавилася його ім’ям.

- Вибачте, будь ласка. Такого більше не повториться. Звичайно, моє діло – вас обслуговувати, а не питати ваше ім’я, та чи є у вас діти та дружина. Вибачте, будь ласка. Забудьмо про це, гаразд?

Він не відповів. Пірнув у себе та знову витріщився на двері, як загіпнотизований.

Уже зірка Ледо визирнула з-за гори Тайхо, коли клієнт раптом порушив мовчання:

- Дим-над-водою.

Я запитливо подивилась на свого дивного клієнта.

- Ти мо... жеш називати мене Дим-над-водою.

***

Якось мій дивний гість поцікавився, чи не нудно мені сидіти отак цілу ніч на стілці. Я знизала плечима, мовляв, робота є робота, я не жаліюся. По правді мовити, Дим-над-водою був найненапряжнішим з моїх клієнтів.

Наступної суботи він приніс три аудіо-платівки. Я, як звичайно, вмостилася на стільці. З динаміків стиха залунала чудирнацька музика. Не пластиково-одноманітна та несмачна, яку зазвичай люди слухають.

Ця музика закручувалася спіраллю, обвивала мене, колисала на хвилях ритму... мене закручувало, як у коловерті... Я заплющила очі. Проникливий чоловічий голос співав-говорив щось про змію, та про блакитний автобус... і про вбивцю...

Я відчула, як зсудомлено скорочуются під шкірою найтонші м'язи пілнімаючи волосся дибки... з низу живота почала здиматись ледь відчутна вібрація, розповзаючись по всьому тілу, стікаючи по ногам сотнями лоскотливих мурашок... я прогнулася на стільці... здавалось, повітря вмить стало смолисто-солодким, як сік дерева ву, і я злизувала його язиком з губ, які раптом стали великі та гарячі... заколисуюча мелодія, раптом вибухнула диким вереском, ритм зірвався з повідця та льотом полетів уперед, не розбираючи дороги… я відчула, як у мені, на самому споді, народжується щось невідоме та страшне... 

***

Був вологий суботній вечір. До візиту мого дивного клієнта на ймення Дим-над-водою залишалось дві години. Я водночас хотіла і не хотіла, аби він приходив. Я так і не зрозуміла, що було зі мною минулої суботи. Я неясно пам’ятаю: коли закінчилась та жахливо-прекрасна композиція, мені було дуже соромно і страшно. І неймовірно добре. Пам’ятаю, як опустила голову; волосся впало мені на обличчя, рятівним покривалом ховаючи від дивного гостя мої емоції. 

«Дорз». Ось що він сказав тоді.

Аудіо-платівки, що приніс Дим-над-водою, лежали на поличці, де він їх забув. Чи залишив навмисне. Я обходила цю поличку мало не з суєвірним жахом.

У віконному пройомі промайнула тінь. Барс. Останнім часом він нервується, коли приходить Дим...

Дим виник перед вхідною камерою, як і завжди, вчасно. Я відчинила так нелюбимі ним двері – і завмерла, вражена. Замість гиденького сірого мундира мій дивний гість був одягнений в обідрані штани варено-блакитного кольору та Т-майку з чудернацьким психоделічним візерунком. У цому вбранні він уже не здавався таким жалюгідним, як у костюмі. Ніби пустельний метелик харао видряпався зі свого потворного кокону, розправив крила та полетів назустріч палаючій зірці Ледо. Красивий пустельний метелик. Красива смерть. Людина, яка торкнеться отруйного пилку з крил харао, вмирає за три дні...

Дим прослизнув у квартиру, ніби й не помітив мого збентеження. А може, і правда не помітив. 

Я мовчки сіла на стілець. Голова аж гуділа від питань, на які мав відповідь тільки мій дивний гість. Але я так і не наважилась їх озвучити. Я сиділа, розглядаючи худорлявого Дима, одягненого у чудернацьке шмаття. Воліючи аби пішов. Воліючи, аби залишився і дозволив ще себе роздивлятись.

...Я аж підскочила, коли Дим-над-водою зненацька підняв на мене погляд. Важко передати словами, яка туга бриніла в його очах!

- Від цього неможливо звільнитись. Якщо хоч раз зачепило — воно буде з тобою назавжди.

- Що буде? - спитала я з деяким острахом. Я відчувала, що стою на межі... чогось. Чого саме – я не знала, але відчувала себе наполовину причетною. І зрозуміла, що хочу ще...

Мій гість-харао не відповів. Тільки сховав обличчя в долонях.

- Ти хо... чеш іще? - запитав він.

- Так, - прошепотіла я, і гадки не маючи, про що йдеться. Провела язиком по губах, які раптом стали сухими. У цю мить я ладна була піти за Димом хоч на той світ до Сивого Перевертня.

Мій дивний клієнт піднявся та завантажив у компьютер один із принесених ним аудіо-платівок. І мене знову не стало.

Коли я вранці проводжала свого гостя, ледь тримаючись на ногах від пережитих вражень, він знову зі мною заговорив.

- Двері відчинено.

Я втомлено прихилилася до стіни та обійняла себе руками. Що відповісти, я не знала.

- Я хо... чу жити інакше. Вони вміли жити інакше.

- Хто – вони? – спитала я. 

Дим-над-водою не відповів. Я не здивувалась.

З того дня мій дивний гість більше не приходив до мене у своєму огидному сірому мундирі.

***

Я вже почала звикати до зриваючої дах музики, коли Дим-над-водою прийшов із відео-платівкою.

- Хочу по... дивитись з вами.

Він сів на ліжко. Я згодувала платівку компьютеру та сіла поруч.

Це була документальна стрічка. Не з таких, що терабайтами виходять з Міністерства, і розповідають, як нам начебто хороше живеться. Димова стрічка була наче з іншої планети: дивні люди, одягнені як Дим — у джинси та Т-майки, були зняті на фоні дивних будинків та дерев. Люди робили дивні вчинки, дивно рухались, співали та грали дивну музику. Навіть закадровий текст був дивним. Слова були знайомі, але оповідач вимовляв їх так, що хотілося відлетіти до інших світів.

Я майже нічого не розуміла за стрічки, але впізнала деякі треки. Зокрема той, що колись зніс мені дах.

«...він був похований у Парижі, на кладовищі Пер-Лашез...» На цих словах Дим заплакав. Я погладила його по спині. Він поклав голову мені на коліна.

Відтепер ми дивилися фільми. Так я зі стільця перебралася на диван.

Мені давно слід було зупинитись. Але я не могла. Як деякі люди не в силах не простягнути руку до метелика харао, навіть знаючи про його смертельну краску...

***

- Якби я вам запропону... вав вийти за ме... не заміж, ви б погодились? - запитав мене якось мій прекрасний харао.

Я від душі розсміялася, закинувши голову назад.

- Заміж?.. - захлиналася я дзвінким сміхом. - Ото так жарт!

- Це не жарт, - образився Дим, погляд його став упертим, наче у підлітка, якому батьки забороняють дивитися фінальну гру Міжгалактичної Страйкбольної Ліги.

- Ну хіба що ви скасуєте закон про секс, - все ще сміялась я. - Точніше, про відсутність сексу у подружжя. Бо я це люблю, і хочу, аби це у мене було.

Дим стиснув зуби. Його очі спалахнули гнівом, і той гнів сщент випалив його звичайну хворобливу інтровертність.

- Нісенітниці! Секс не перетворює людей на тварин!

- Донесіть цюдумку всьому цьому прибабахнутому світові.

Дим опустив очі. Його броня знову активізувалася; стулки невидимого панцирю закривалися, ховаючи за собою вогонь.

- Ну то ви вийдете за... мене заміж? - на мене все ще дивився упертий ображений підліток. Який, доречі, досі не наважувався говорити мені “ти”.

- Так, звичайно ж вийду, - заспокійливо сказала я, граючись, і раптом у пориві ніжності запустила руку в його волосся. - Воістину, давно мене так не веселили...

Того дня Барс уперше відмовився мене вдовольняти.

А ще я ніяк не змогла знайти ті аудіо-платівки, що приносив Дим.

***

...Іноді я починаю себе винуватити: мені знається, що це я вбила Дима-над-водою. Якби не ті мої слова...

Втім, якби не я, то був би хтось інший: двері вже відчинені. Іноді мені здавалось, що двері Дима давно зірвані з петель диким протягом...

Дим-над-водою прийшов у четвер.

- Вибачте мене, я не міг чекати.

Я була здивована. І рада. І невдоволена: доведеться скасовувати зустріч з клієнтом та платити штраф.

- Заходьте.

Дим був блідий, але радісно усміхався. Руки в нього трусилися, очі горіли, по тілу часом пробігало нервове тремтіння.

Він приніс ін'єктори і білий порошок. 

- Що це? - мені розібрала підозрілість.

- Це розкриває двері сприйняття. - Дим витягнув з кишені невеличкий ополоник, сипонув туди порошку, додав мінералки з кухоля. - Я знайшов спосіб бути разом, і не бути тут.

Серце мені підскочило й закалатало скажено.

- Слухайте, Диме, це усе прекрасно, але...

- Це не займе багато часу! - Дим квапився. Я відчула, що мені вкрай цікаво. Його радісне збудження передалося мені, як вірус. - Ми будемо разом. Я все розрахував. Двері все одно не зачинити. Ви ж не зможете жити так, як раніше!

- А як я буду жити після... - я замовкла, вражена жахливою думкою. - Ні! Стійте, Дим. Що ви збираєтесь робити? Що це за порошок? Це смертельно?

Тим часом мій гість-харао наповнив ін'єктори.

- Візьміть, - він протягнув мені один. Його очі горіли невимовним потойбічним вогнем.

- Ні.

Я з жахом зробила крок назад. Мене почало трусити, але зовсім не від солодкого передчуття.

На обличчі Дима з'явився вираз упертості. Переді мною знову був підліток-бунтар.

- Ви ж обіцяли, що вийдете за мене. - Дим почав насуватись на мене з ін'єкторами. - Ви обіцяли. - з натиском повторив він.

- По-перше, то ж шлюб, а не самогубство. По-друге, я казала це жартома. І ви це мали усвідомлювати. - я задкувала до шафи, де був захований мій “ВЖ-70”. Стріляти в Дима я не збиралася. Просто налякати. Я не хочу завжавати шкоди моєму прекрасному, але схибнутому харао. З цієї ж причини я не кликала Барса.

- Ви мене зрадили... - приголомшений, Дим на секунду припинив на мене насідати. Мені вистачило.

- Забирайтесь геть! - я наставила пістоль на мого прекрасного харао. - І більше ніколи не приходьте сюди.

Дим був розчавлений. Розвіяний.

Мана почала його відпускати. Він підняв на мене погляд, у якому був увесь біль цього світу. Бунтар зник. Переді мною стояв колишній Дим-над-водою: незрозумілий, нещасний, близький. І розгублено вертів у руках ін'єктор.

- Йди, - голос мене зрадив. По щоках покотилися сльози.

Дим наостанок подарував мені свій потойбічний погляд, сповнений туги, і вийшов. Я опустила пістолет, закрила обличчя руками і розридалася.

Я не можу сказати, скільки пройшло часу (може, година, а може й п'ять хвилин), коли у загальному холлі здійнявся галас, хтось судомно тиснув на кнопку мого дверного дзвінка...

Дим-над-водою лежав біля моїх дверей, тих самих, яких так боявся. Лежав нерухомо. Я чітко пам'ятаю його очі. Зіниць майже не було видно, і було враження, що око складається з однієї тільки райдужки. Сірої. Такої прозорої, що мені на мить здалося, що я зможу крізь неї побачити ті далекі світи та образи, які бачив він...

Здається, в істериці я турмосила Дима, била по щоках. А потім щось підказало мені: що його остаточно винесло протягом у його дивні, навстіж розкриті двері.

***

Дим-над-водою був ученим. На Прощанні я познайомилась із Димовим другом.

- Він був ученим-етнографом. - розповідав мені доктор Оушель, пригощаючи у себе в кабінеті власноруч зібраними плодами сутхару.

- Що вивчав?

- Так звані “непопулярні народи”. Вільків, тресубів, нірубінців...

- Треба ж. А я нічого не знала.

- Зізнаюсь, я теж про нього багато чого не знав. Востаннє ми з ним нормально говорили років зо два тому.

Я хрумкотіла сутхарами і слухала розповіді про дивакуватого вченого-бунтаря, що кинув виклик усій науковій системі.

- Він стверджував, що людство пішло від землян. Ніби була така планета Земля у Сонячній Системі. На ній виникли перші у Всесвіті люди, які підкорили Космос, відкрили нові планеті, і це стало початком Великої Цивілізації. Земля потім, нібито, вимерла: засмітили. Самі ж мешканці. - доктор похрумтів плодом сутхару. - Він написав купу книжок, де детально описував побут землян, їх культуру, економіку. Ех, казкар. Йому б письменником бути.

- А чому він пішов з науки?

- Та його на сміх підняли з його теорією. Почали знущатися. Особливо його конкуренти та злопихателі. Він не витримав. Пішов служити на Міжгалактичний Флот.

- Ну й безглуздя! - обурилась я. - Мало не щодня у новинах та-аке передають! Ніби тільки-но вчені встановили. Щодня люди висувають стільки теорій. Чим гірша теорія про Землю?

Доктор похмуро помовчав.

- Доказами.

- І які ж докази?

- Він стверджував, що був на Землі. Навіть приніс звідти фільми та музику. Дивак... Але я все одно його любив.

Тепер уже помовчала я.

- А як він там опинився? На Землі.

- Каже, що в двері винесло... - гірко всміхнувся Оушель. - До речі, саме тоді у нього почалася портафобія.

- Портафобія?

- Страх перед дверима.

- Докторе, а ви йому вірили?

- Ні. Підтримував як друга. Але не вірив. Я бачив, що він хворий, як його ідея їсть його мозок. Навіть привів колись до нього знайомого психіатра... Ми тоді серйозно посварились...

***

Від доктора Оушеля я пішла у міністерство, подовжити ліцензію. Додому пройшлася пішки – завжди так робила в юності. Тоді кожна прогулянка з жетоном інтим-працівника напоказ давала мені шанс знайти клієнта хоч би на найдешевші послуги. Це гарантувало мені як мінімум легкий сніданок... Зараз клієнтів було вдосталь, але стара звичка гуляти пішки – залишилась.

По дорозі додому мені трапилась музична крамничка. Я вирішила зайти, бо в мене з голови не йшла розповідь доктора.

Продавець з удаваною привітністю кинувся до мене.

- Що цікавить шановну... – тут його погляд зупинився на моєму червоному жетоні, Хлопець на мить запнувся, але вирішив продовжити. – ...шановну пані?

- Боюся, та музика, що мені потрібна, - дуже рідкісна.

- Я, без перебільшення, знаю всі музичні гурти, які відомі більш ніж ста людським істотам.

- У вас є група «Дорз»?

- Ми не тримаємо диски молодих невідомих виконавців. - продавець гидливо випнув нижню губу, через слово зиркаючи на мій жетон. - Приходьте, коли ваші «Дорз» випустять хоч пару пристойних дисків.

- Вони відомі.

Продавець дисків знизав плечима. Я почала називати йому гурти, про які мені розповідав Дим-над-водою. Продавець не знав жодного. Я заходилася розповідати про виконавців, про їх історію... Нічого.

- Тобто, ви хочете сказати, що їх не існує? Нікого?

Продавець роздратовано знизав плечима.

- Та що ви до мене причепилися. Йдіть спитайте деінде.

- Дуже вам дякую! - я щиро посміхнулася продавцю у всі свої тридцять два. Він був вельми здивований: я ж бо мала образитись.

Я йшла додому, дивилась у небо та посміхалась. Мої очі мимоволі вишукували між хмарами Дивну Планету. Землю. Хоч я і знала, що ніколи її не відшукаю.

Коли я прийшла додому - з подивом побачила на поличці Димові диски.