Професор повинен померти

Професор повинен померти

Понеділок, 30 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2093
Підписатися на комментарі по RSS

Мене звати Прін, і я живу у квартирі. Це важливо. Про це забувати не можна. Я повторюю це собі кожного ранку, коли прокидаюся, встаю і, засунувши ноги у м’які пантофлі, шаркаю ногами на кухню. Там я ставлю чайник і відриваю останній листочок календаря, тридцять перше грудня. На картинці – новорічні іграшки. Внизу – вітання з Новим Роком і подяка за те, що скористалися відривним календарем.

Листочок з’являється кожного ранку. Я можу рвати його, палити, викидати у вікно чи навіть з’їсти, все одно наступного ранку він буде на своєму місці. Якщо кухня зустрічає мене календарем без листочка, я розумію, що вчора зірвав його трохи пізніше. Трохи пізніше він з’явиться і сьогодні. Між тим, як я його зриваю, і тим, як він з’являється наново, завжди проходить рівно одна доба.

У квартирі немає годинника і я не знаю, скільки конкретно часу проходить між зриванням листочка і його появою. Можливо, двадцять чотири години, а може двадцять чи тридцять. Я кілька разів намагався виміряти тривалість доби у якихось менших проміжках часу, але успіху не добився. Деякі процеси, наприклад, биття мого серця, відбувалися занадто швидко, щоб рахувати їх цілу добу, деякі, наприклад, рух краплі варення вниз по стіні, були недостатньо рівномірними для будь-яких серйозних розрахунків.

Закінчив я тим, що навчився підлаштовувати свої біологічні цикли під тривалість доби, і сплю тепер рівно один раз за той час, поки листочок календаря повертається зі смітника на своє звичне місце. Разом з ним затираються всі інші зміни, зроблені мною у квартирі.

Я часто думаю, чому так відбувається. Найпростішим поясненням була досконалість квартири. Мовляв, не існує жодної зміни, котра б пішла їй на користь, тому вона вперто повертається у один і той же початковий стан.

У цієї версії було продовження. Враховуючи нескінченну кількість циклів, в один прекрасний момент я зможу підібрати зміну, яка зробить квартиру ще кращою. Тоді цей стан стане новою початковою точкою, і саме в нього будуть повертатися речі, повністю забувши про те, як було колись. Бажання знайти таку зміну було б непоганим сенсом життя, якби я чогось такого потребував.

Натомість, замість спроб щось змінити у моєму світі, я зайнявся спостереженням за ним. За відсутності прийнятних інструментів та приладів, моїми стендами стали шафа та ваза з квітами, що стояла на одній з поличок.

У одному з дослідів я розкручував вазу на підлозі, спостерігаючи за тим, як горлечко вази, рухаючись по колу, повертається щоразу в одну і ту ж точку. Мені це відразу нагадало поведінку квартири, хоча суттєва різниця була у тому, що ваза рухалась уся одночасно, а квартира мінялася і поверталася назад нерівномірно. Себто, якщо я розбивав вазу зранку (незадовго від пробудження), а скло у шафі розбивав увечері (незадовго до сну), то наступної доби повернення до початкового стану відбувалося рівно у тій самій послідовності і з тим самим інтервалом.

Прийнятною моделлю мого світу був би стержень, на який нанизано тисячі ваз. Кожну з них можна було б розкрутити окремо, і кожна, зробивши один оберт, поверталася б на своє місце з однаковим періодом. Переріз цієї системи ваз в одному місці – і є мій світ. Насправді, звісно ж, ніщо і нікуди не крутиться. Все це лише аналогія, хоч і непогана.

На фоні ідеального світу я часто відчуваю себе ницим і недолугим. Усе, на що я здатний, це на одну добу змінити порядок речей, котрі квартира, як добра мати, сильною рукою повертає на своє місце. Але потім, коли я згадую про свої експерименти, мені стає трохи краще. Адже незважаючи на ницість і відсутність прийнятних інструментів, я зміг дізнатися про квартиру доста багато. Цей факт переповнює мене гордістю на ту коротку мить, після якої я беруся за досліди з подвійною енергією.

***

Мене звати Прін, і я живу у квартирі. Це важливо. Мій світ – нескінченна кількість ваз, нанизаних на стержень. Це красиво. Важливі і красиві речі треба пам’ятати. Забути їх було б дуже сумно.

Тут я трохи лукавлю. Це зовсім не сумно, коли забуваєш про щось начисто. Ти навіть і не здогадуєшся, що знав колись щось подібне, і ніяких емоцій з цього приводу в тебе виникнути не може. Гірше, коли ти знаєш про те, що в тебе були спогади, але не можеш їх повернути. Це доста боляче. Оскільки немає жодного шансу повернути те, що безповоротно забув, я намагаюсь натомість забути сам факт існування цих спогадів. Раз і назавжди.

Забути про щось неважко. Досить не згадувати про щось протягом рівно двох діб, і пам’ять сама витре цю інформацію, як таку, що не має значення. Я завжди добре пам’ятав, що зі мною було вчора, зранку я міг пригадати і позавчорашній день. Але жодного разу я не зміг пригадати чогось, що сталося  більше ніж дві доби тому. В пам’яті моїй ніби рухалася темна завіса, закриваючи для мене старі події. Моя свідомість теж оберталася навколо своєї осі, хіба що період був удвічі більшим, ніж в квартири.

Цей факт не міг не впливати на мої дослідження навколишнього світу, адже вся інформація, отримана мною сьогодні, безслідно зникала рівно через дві доби. Проблему можна було б легко вирішити за рахунок ручки і паперу з подальшим переписуванням текстів кожного дня вранці, та ввечері, але як я не шукав, так і не зміг знайти в квартирі нічого схожого на писемне приладдя.

Правда і тут я навчився протистояти квартирі майже на рівних. Якщо, припустимо, сьогодні вранці сказати вголос: «Позавчора ввечері я  дослідив закони обертання», то навіть післязавтра я буду пам’ятати, що я сказав. Повторюючи деякі слова кожних один-два дні, можна продовжувати їх існування в моїй пам’яті скільки завгодно довго, хоча цей механізм також не був позбавлений деяких недоліків.

По-перше, моя пам’ять далеко не ідеальна. Я не можу втримати там більше ніж певну кількість фактів, тому додаючи якийсь факт до тексту, котрий я хочу запам’ятати, мені доводиться викидати з нього інший.

Крім того, в мене немає жодних методів перевірити, що зі сказаних вчора фактів правда, а що ні, тому в один момент я вирішив приймати все на віру без будь-яких застережень. Навіть, якщо це буде звучати, як повна нісенітниця. Часом такий підхід мені допомагав, часом – тільки заважав. Але інших способів користуватися цим механізмом я поки що не винайшов.

Часом спогади приходять до мене не поодинці, а групами. Відсікаючи по одному ті частинки, що здаються мені несуттєвими, я часто приходжу до ситуації, коли залишки групи втрачають будь-який сенс, і я просто забуваю їх, заповнюючи їхнє місце спогадами менш давніми і більш актуальними.

За відсутності записок, я ніколи не можу бути впевненим у собі. Вчора я сказав: «Ваза розбивається на сімнадцять шматочків». Який в цьому сенс? Який дослід я ставив, які результати хотів отримати? Я перевірив цю фразу сьогодні: розбив вазу і порахував шматочки. Їх було двадцять. Це значить, що інформація однозначно застаріла. Але що сталося насправді? Помінялися закони кімнати? Математичні правила? Чи я просто впустив щось із фрази, залишивши у пам’яті один обрубок? Напевне сказати не можна, тому більше я цю фразу повторювати не буду.

Час від часу наслідками моїх експериментів стають нові терміни. Я мушу означати їх на початку, перед теоріями, що ними оперують. Інакше ті перестають нести будь-який сенс. Серед таких термінів, наприклад, сила тяжіння. Я назвав так цілих дві сили, близькі за значенням. Одна з них примушує підняті вгору предмети падати вниз, інша повертає речі у початковий стан рівно через добу після їх зміни. Ці дві сили – основоположні у моєму світі, і у всіх дослідах, пов’язаних з ними, я тепер можу використовувати термін сила тяжіння для пояснення кожної з них.

Разом з тим у моїй свідомості є слова, значення яких я не забуваю ніколи. Мені здається, що навіть якщо я буду мовчати дві доби поспіль, я все одно пам’ятатиму, що таке ваза, що таке шафа, що таке квартира, що таке низ і верх, що таке темрява і світло. Це ключові поняття, які я буду пам’ятати завжди.

Я досить приблизно уявляю собі їхній повний набір, але визначити серед понять ключові дуже просто. Достатньо спробувати переозначити їх і подивитися, що з цього вийде. Наприклад, я намагався сказати уголос: «Світло – це те, з чого я їм», або ж «Низ – це частина шафи, на якій стоїть ваза». Я спеціально не вживав слова «світло», або слова «низ», два дні і дивився, що з цього вийде. Але світло залишалося світлом, низ – низом навіть після третього продовження спогаду.

Це примусило мене думати, що існують слова, значення яких зашито у моїй постійній пам’яті. Ну, або в чомусь аналогічному. Не знаю, як я це назву наступного разу. Інші ж вирази, наприклад, постійна пам’ять, або сила тяжіння з мого попереднього прикладу – терміни вигадані. Я сам надав їм якогось значення, просто щоб виділити їм у своїй пам’яті комірку. Безіменні речі мають дуже мало шансів на довге існування. Про них важко говорити вголос.

Після довгих досліджень я зрозумів, що окрім понять, в моїй постійній пам’яті існують і деякі події, але сталися вони настільки давно, що вже встигли стертися звідти природнім чином. Єдиний спогад, не пов’язаний з квартирою, що мені виходить витягти з глибин пам’яті, стосується кубиків, котрі я розставляю у колясці. Здається, я проводив з ними якісь експерименти, роблячи перші кроки у пізнанні світу. Більше я не пам’ятаю нічого. Мабуть, це було дуже давно.

***

Мене звати Прін, я живу у квартирі, а оце мій розпорядок дня:

Зранку я встаю і відриваю листочок від календаря. Потім я вмиваюся і снідаю. Після сніданку я продовжую трохи спогадів зі вчора. Я аналізую, відкидаю зайві і переформульовую ті, що напряму залежать від викинутих. Після таких процедур у моїй пам’яті з’являється місце на нові спогади, яке я заповню сьогодні. Навівши порядок, я промовляю вголос усе те, що наформулював, і продовжую так аж до обіду, себто до того часу, поки не зголоднію. Враховуючи, що снідаю я кожного дня одним і тим же, а організм кожної доби повертається до одного і того ж початкового стану, я можу вважати, що голоднію я в один і той же момент доби. Це зручно.

Після обіду я починаю експерименти. Вони, зазвичай, пов’язані з шафою і вазою. Принаймні, усі вагомі результати, що я можу знайти у своїй пам’яті, пов’язані саме з ними. Я сумніваюся, що це якимось чином залежить від їхніх властивостей, просто, зібравши стільки інформації про них, я не бачу жодного сенсу починати з самого початку, використовуючи інші предмети: подушку, стіл чи банку з абрикосовим варенням.

Увечері, коли я завершую досліди, то промовляю вголос отримані результати. Тут я не формулюю жодних припущень і не намагаюся вкласти отримані дані у жодну з існуючих теорій. Цим я займаюся зранку, на свіжу голову.

Після вечері я промовляю коротку молитву і лягаю спати. На цьому моя доба завершується.

***

Мене звати Прін, я живу у квартирі, а моя молитва звучить отак: Відчиняться двері – тікай. Карти тасуй обережно. Професор повинен померти.

Я ніколи не намагався зрозуміти її значення і завжди повторював без змін і зауважень, кожного вечора, перед тим, як заснути. Мені здається, що частина свідомості, котра відповідає за молитви, не має нічого спільного з тією, що відповідає за досліди. Тому я і не намагався звести їх докупи. Не шукав відповіді на питання, хто такий професор і що за карти треба тасувати, і не збирався формулювати жодних теорій, заснованих на словах молитви. Це, як на мене, досить розумний підхід.

Тим не менше, я чудово розумів, що у молитви, як і у будь-якої фрази, що я їх повторював кожного дня, повинен бути початок. Мусив бути перший раз, коли, усвідомивши щось, я повторив фразу вперше.

Я не знаю, коли саме вжив фразу сила тяжіння вперше, але на даний момент я володів досить серйозними напрацюваннями з цього приводу. Насамперед, я знав, що сила тяжіння – не суцільна. Вона розділяється на дві, не пов’язані між собою сили.

Перша сила, просторового тяжіння, притягує всі речі до підлоги. У її існуванні можна переконатися, якщо підняти вазу до стелі і тоді відпустити. Якщо між підлогою і вазою є стіл, ваза падає на стіл. Залежно від висоти, вона розбивається, або ні.

Сила станового тяжіння щодоби вертає всі речі до початкового стану. Вона склеює докупи розбиту на шматочки вазу і повертає її назад на шафу. Мені здається (але я не певний), що вона ж і втримує вазу від розбивання. Коли та падає на м’який килим, або ж з невеликої висоти, сила просторового тяжіння виявляється слабшою за силу станового тяжіння, і ваза залишається цілою.

Спочатку я спробував кожну із сил на міцність окремо. З силою просторового тяжіння я боровся, піднімаючи предмети під стелю і втримуючи їх там. Як виявилося, після певного часу рука стомлювалася настільки, що я мусив відпускати її вниз. Тим не менше, якийсь час боротися з просторовим тяжінням мені виходило.

Сила станового тяжіння виявлялася сильнішою за мене завжди. Я намагався підставити палець на поличку, де стояла ваза, але та, з’являючись на своєму місці, відсувала його без шансу на боротьбу з мого боку. Аналогічним чином поводилися подушка і каструля, котрі я випробовував, всівшись на них зверху посеред кімнати.

Тепер, коли я зрозумів свою слабкість перед лицем двох монстрів, замість того, щоб остаточно здатися, я вирішив влаштувати між ними поєдинок. І нехай переможе сильніший!

Найважчим предметом у квартирі була шафа. Масивна, змайстрована з червоного дуба, вона стояла біля стіни у вітальні. Її полички були забиті різним мотлохом, але мені цього було мало. Я напхав у неї залізяк з кухні та ванної, міцно закрив дверцята і сильним ривком кинув її на підлогу. Від гуркоту мені на мить заклало вуха. Одна з декоративних ручок від удару підскочила і ледь не розкроїла мені череп. Мені завжди було цікаво, чи зможе квартира воскресити мене з мертвих, але провести дослід так ніколи і не наважився.

Поклавши зверху на шафу масивний дубовий стіл, а зверху на додачу ще й стілець, я з відчуттям виконаного обов’язку сів на диван і почав описувати вголос дослід і результати, котрі я хотів отримати завтра. Наговорившись вдосталь, я вмився, швиденько промовив молитву і ліг спати.

Наступний день пройшов без несподіванок. Я звично поснідав і взявся продовжувати все, що знав, на наступний день. Після обіду я не брався за нові досліди, оскільки шафа лежала посеред вітальні, тримаючи у собі весь можливий реманент. Я поклав зверху на шафу це кілька речей, сів на диван і взявся чекати.

Квартира навколо повільно мінялася. Подушка, котру я пересунув вчора зранку трохи вліво, повернулася на своє місце. На міліметр зсунулася вправо картина. Зникла подряпина на шпалерах, яку я зробив, поки розхитував шафу. Останньою зміною, зробленою мною до того, як кинути шафу, був задертий під стільцем килим. Він випрямився, розгладився і з усього слідувало, що наступною повертатися на своє місце буде шафа. Так і сталося.

Точніше не сталося. Сила станового тяжіння, поскрипуючи старими петлями, потріскуючи дерев’яними ніжками, підняла шафу на кілька міліметрів у повітря… і кинула її назад, на підлогу! Другий підхід був трохи продуктивнішим, шафа піднялася вже на пару сантиметрів. Внизу на килимі я побачив трохи тирси, що сипалася з поламаних дверцят. Не втримавши ваги і цього разу, квартира впустила ношу, і та гепнулася на килим. Почувся тріск поламаних поличок, стілець на вершині піраміди порухався, але лишився на місці.

Я сидів на дивані з роззявленим ротом, чекаючи на продовження, але його не було. Квартира ніби здалася перед непідйомною ношею і більше спроб її подолати вже не робила. Я зачекав ще трохи, тоді швиденько протараторив молитву і ліг спати. Вночі шафа ще кілька разів будила мене, намагаючись піднятися, а потім падаючи униз з коротким глухим стуком.

***

Мене звати Прін, і я живу у квартирі. Жити – значить прокидатися зранку після того, як ліг спати ввечері. Прокидатися значить солодко потягуватися, відкривати очі і усвідомлювати, що ти живеш. Трохи дурнувате означення, але нехай буде. Можливо, колись прийду до якогось кращого.

Цього ранку я прокинувся раніше, ніж з’явився листок, тож вирішив сходити у ванну і вмитися. З усього дня, якщо чесно, я найбільше люблю ранок. Мені здається, що ранкові процедури входять у мою постійну пам’ять разом з ключовими поняттями, але спокійно може статися, що я про них пам’ятаю виключно тому, що повторюю кожного ранку. Я б, звісно, міг провести експеримент і спробувати не митися після сну цілих два дні, але від думки, що я забуду, як це робиться, мені стає страшно.

Відмовлятися від стану, коли набираєш воду у жмені і різким рухом запускаєш її в обличчя, коли перехоплює подих і на мить перед очима розпливаються кольорові плями, відмовлятися від душу, який змиває з тебе останні залишки нічного сну, відмовлятися від м’якого рушника? Шукайте дурних деінде! Саме тому я такого експерименту ніколи і не проводив. Хоча, признаюся, деколи було цікаво.

Після того, як я помився, витерся і вийшов з ванної, замотаний у рушник, листочка так і не було. Таке трапляється, заспокоїв я себе і, протерши очі, рушив у вітальню.

Шафа поважно розкинулась посеред килима і повертатися на своє місце, здавалось, не мала жодного бажання. Знизавши плечима, я повернувся на кухню і вирішив перейти до продовження спогадів, а з шафою розібратися вже пізніше. Я заварив собі чаю, намастив хліб варенням і лиш потому зрозумів, що втрачаю пам’ять.

Мене ніби струмом вдарило. Час від часу я кліпав, щоб переконатися, що не сплю. Десь там, у другій кімнаті, шафа ще раз піднялася і гепнулася додолу. Сила станового тяжіння безнадійно програвала, але мені було не до того.

Я звично почав згадувати слова, сказані вчора, вже тоді відчуваючи щось не те. Коли я подумки переступив поріг у позавчора, то мало не закричав. Темна завіса, що приховувала від мене події, старші двох діб, перемістилася ближче. Більше того, вона рухалася мені назустріч.

Я не знав, що робити в такому випадку. Усі мої продовжені спогади не містили і натяку на потенційну можливість трапляння чогось такого. Я втрачав їх цілими розділами, один за одним. Шафа легенько сіпнулася десь там, у вітальні, а чорна завіса вже дібралася до вчорашнього вечора і невпинно рухалася вперед. Під кінець я виявив, що моя постійна пам’ять страждає на рівні з продовженими спогадами. Моя свідомість повільно розпливалася абрикосовим желе.

Скрутившись у клубочок, я тихо завив, а тоді, не розуміючи і сам навіщо, почав повторювати молитву. Раз за разом. Раз за разом.

***

Мене звати Прін, і я живу у квартирі. Здається, живу.

Відчиняться двері – тікай. Карти тасуй обережно. Професор повинен померти. Маячня, повна маячня. Навіщо я повторюю одне і те саме стільки разів?

Навколо мене – купа чудернацьких речей, призначення яких я не знаю. Я розрізняю їх, у більшості, за кольорами і формою. Щось коричневе і кубічне лежить внизу. Щось кругле і жовте висить вгорі і якщо довго на нього дивитися – болітимуть очі. Збоку – щось сіре і масивне. Я можу ходити крізь прозоре, але не можу ходити крізь сіре. Посередині сірого – жовтий прямокутник. Мені не подобається сірий колір, жовтий мені підходить набагато більше. Я роблю кілька кроків і протягую руку до жовтого. Руці тепло, рука проходить наскрізь. Я не можу ходити крізь сіре, але можу крізь жовте. Ось вони двері. Вони відчинилися – треба тікати! Я посміхаюся і роблю ще кілька кроків. Жовтий колір захоплює мене з головою…

…і я перестаю існувати.

Разом з тим, я розмножуюсь у безліч копій, безліч варіантів та конфігурацій. Різні форми носа, кольори волосся, різна статура, хода, манера говорити і тримати себе на публіці. Я існую одночасно у всіх формах і водночас не існую ніде. Я – за межами реальності, у тоненькому прошарку, що розділяє між собою різні світи. Звідси я бачу реальності, як карти, що акуратним стосом лежать переді мною. Вони постійно змінюються, розгалужуються і сходяться, вмирають і народжуються, від кожного значимого вибору, від кожного значимого вчинку. Тасуй карти. Вибирай реальність. Все просто, чи не так?

Я бачу кімнату. Це не повноцінна реальність, а обірваний пагін. Час, що пронизує всі світи, тут закручений у туге кільце. Таке ж кільце утворює інший потік, що формує в людей свідомість і пам’ять. Його коло вдвічі більше.

Я бачу свою колишню реальність. Карта розірвана на шматки, час витікає з неї стрімким, завихреним потоком. Зміни зачіпають сусідні реальності, деякі з них загинули раніше, деякі ще не настигла божевільна круговерть. Уся колода загине, рано чи пізно. Чи не вся?

Я заплющую очі і намагаюся згадати, що сталося. Перед очима в мене постає яскравий спалах. За ним – кілька секунд абсолютної тиші. А тоді вибух. Все, що може зламатися, розлітається на шматки. За ним розлітається все інше. На дрібки, пилинки, атоми, кванти. Під дією шаленої енергії, що рветься назовні з епіцентру, розривається простір і час. Мене заносить в уламок, котрий стає моєю в’язницею.  Чи то сама в’язниця виростає з моєї свідомості? Невідомо.

Я повертаюся. Круговерть засмоктує все більше реальностей навколо. Я розумію, що я вже був тут, виходив у двері, тасував карти. Я не зміг знайти вирішення проблеми, точніше знайшов його занадто пізно. Я залишив його собі у вигляді молитви.

Відкриються двері – тікай. Карти тасуй обережно. Професор повинен померти.

Я намагаюся згадати професора. Він розповідає щось з кафедри, його очі горять, руки трусяться. На екрані – графіки і схеми, публіка в залі сидить з відкритими ротами, а професор все говорить. Він розуміє, що створив, розуміє, у що це може вилитися, але йому все одно. Перемога над природою йому важливіша за можливі наслідки. Його ніколи не хвилювали люди, хто вони йому, що вони йому?

Ядерна зброя переводить у енергію масу, його дітище переводило в руйнівну силу сам простір, саму реальність. Це він і тільки він винен у тому, що бомба вибухнула, і наш світ рознесло на маленькі шматочки. Це він повинен померти, щоб світ міг існувати далі.

Я тасую карти.

Час незворотній, я нічого не можу зробити з уже розірваними світами. Мені достатньо знайти той, в якому нема професора. В якому він помер раніше, ніж бомби торкнулися землі. Професор повинен померти. Тоді вибуху не буде, і у світ квартири я більше не повернуся. Все просто.

Спочатку мені щастить. Я знаходжу світ, в якому професор загинув у катастрофі. Але сталося це вже запізно. Креслення вже відправилися в міністерство. Її пустили в хід боягузливі політики і божевільні фанатики. Бомби впали і тут, розкришивши реальність на дрібну гальку.

Я тасую далі, реальності все далі і далі від моєї, невловимо міняється мова, деталі інтер’єру і риси обличчя. Професор існує всюди. І всюди він призводить до краху цього світу. Я гортаю все далі і далі, все дивнішим видається розклад. Світи, шалено далекі від нашого, теж розносить на шматки тим самим вибухом. Я раптово розумію, що відбувається, і зупиняюся.

Світи, які я знайшов, ніколи не знали професора до того, як туди прийшов я. Одного мого дотику вистачало, щоб змінити хід подій. Одного мого існування поблизу вистачало для виникнення бомб. Тому що їх кожного разу створював я сам.

Професор повинен померти. Легко сказати. І як я повинен себе вбивати, якщо навколо – нічого матеріального? Тасуй карти. Я знічев’я перегортаю реальності, згадуючи все інше. У квартиру я переїхав за кілька днів до вибухів. Потрапивши в опалу у власній державі, я втік до супротивників, де мене спіткала доля Гільйотена. Я став першою жертвою свого ж винаходу. Дотепно, чи не так?

Тут, поза реальностями, я не живий, тож не можу себе вбити. Я не матеріальний, тож не можу знищити себе іншими способами. Я не можу примусити себе перестати існувати, та це й не допоможе. Все, що сталося – вже сталося, час не терпить повернення у минуле. Він пронизує реальності суцільним потоком, і ніхто не в силах розвернути його в інший бік. Я зачудовано дивлюся на мертві відростки, в які перетворилися знищені мною реальності. Час, замість того, щоб змінювати їх, кружляє збоку, звільнений і порожній. Поруч струменять потоки свідомості. А от їх повернути – можна! Це у просторі кімнати неможливе повернення назад більше, ніж на дві доби, а тут мандрівки спогадами абсолютно буденна річ! Я ловлю перший-ліпший потік і накручую його на себе. Якась монахиня. Для початку зійде.

Я рухаюся дивними зв’язками, що пов’язують різні свідомості, перескакуючи з однієї людини на іншу. Теорія п’яти рукостискань – маячня, я виповзаю на свою пам’ять кроків за п’ятсот, не менше. Починаю рухатися назад, до витоків. Усі реальності поволі сходяться докупи. Я продовжую, поки можу, а тоді зупиняюся. Маленький хлопчик сидить на підлозі і будує пірамідку з кубиків. Досліджує закони рівноваги, розумію я.

Навіть не віриться, що такий хлопчик виросте у щось, схоже на мене. Тільки в моїх силах зробити так, щоб цього не сталося. Я вдираюся у свідомість хлопчика і починаю тиснути. Перед його очима виникають знищені міста і мертві люди, простір, що рветься на шматки, і час, що кружляє, немов листок у вирі. Він починає плакати, але я не зважаю. Годую його своїми спогадами, аж поки він не падає на землю і з рота його не починає йти піна. Тоді я нарешті розслабляюся і з відчуттям виконаного обов’язку вертаюся у небуття.

***

Мене звати Прін, і я граюся кубиками. Якщо підняти кубик у повітря, він впаде. Він не впаде, якщо під ним буде інший кубик, і це однозначно повинно щось означати. Я намагаюся зробити якісь висновки, але не можу. Коли я думаю, в моїй голові вибухають спалахи болю. Я кажу про це мамі, вона посміхається і гладить мене по голові. Мама каже, що все одно мене любить, незважаючи на те, думаю я про щось чи ні. У мами сиве волосся і худі руки. Коли вона обіймає мене – мені тепло і приємно. Я перестаю думати про кубики і викидаю їх з коляски на підлогу. Мама мене любить і це головне. Яка різниця, що там відбувається з тими дурнуватими кубиками? Кому це потрібно узагалі, га?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>