Останній з роду людей

Останній з роду людей

Неділя, 17 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2318
Підписатися на комментарі по RSS

Темрява. Жодного звуку. Жодних емоцій. Жодних відчуттів. Жодних образів. Свідомість то виринала з глибин мозку, то знов щезала у цілковитому ніщо. Та от – нарешті! – вона залишилась, пливучи одиноким айсбергом в океані порожнечі. Поступово, дуже повільно, почали повертатися відчуття. Біле світло засліпляло очі, які, здавалося, вже не бачили цілу вічність. Холод поступово огортав оголене тіло. Першою думкою було «де я?». За нею одразу ж з’явилася наступна – «хто я?», «звідки я?». Питання множились у голові з неймовірною швидкістю, а свідомість остаточно повернулася. Він лежав на якійсь еластичній поверхні, що віддавала теплом у просторій кімнаті з молочно – білими стінами, що мов би випромінювали світло. Почув тихі кроки, ніби звідкись здалеку. Над ним схилився чоловік, риси обличчя якого важко було розгледіти. Здавалося, він посміхався.

- Вітаю - озвався незнайомець, - як ви себе почуваєте?

У нього був досить сильний акцент. Погляд сфокусувався,  вловивши риси обличчя: світла шкіра, тонкі губи й ніс і пряме біляве волосся. Було у ньому щось скандинавське, втім, це могло лише здатися. Дивні очі яскраво блакитного кольору, що майже не кліпали, дивилися на пацієнта.

- Д-де я? – прохрипів чоловік і здивувався, як неприродно

прозвучав його голос.

- Спокійно, – відповів лікар, - ви у реанімаційному центрі. Ми відновили структуру ваших клітин. Усе буде добре. Нажаль через тривале знаходження у стані анабіозу ваші спогади є неповними. Ваше ім’я – Андрій.

Андрій… То он як його звали. Він втратив спогади через анабіоз. А що це таке? Дуже знайоме слово, значення якого він ніяк не міг згадати.

- У все, що я зараз скажу буде важко повірити – мовив далі медик, - ви останній живий представник людського виду.

Ці слова не справили на пацієнта жодного враження. Це просто не було правдою. Андрій поволі піднявся й протер очі.

- Хто ви? – спитав він лікаря, відзначивши сірий костюм, що еластично обтягував його тіло.

- Я андроїд. Мене зробили за вашою подобою щоб облегшити комунікацію між нами. Можете називати мене Першим.

На диво слово «андроїд» він ще пам’ятав.

- Ви пробули в анабіозі понад дві тисячі років. Були вже, фактично, мертві, доки представники нашої цивілізації не знайшли ваш корабель дрейфуючим у міжзоряному просторі. З шести членів екіпажу ваше тіло збереглося найкраще. Це був перший для землян пілотований політ до іншої Сонячної Системи. «Аврора - 8» мала розганятися лазерним вітрилом до п’ятдесяти відсотків швидкості світла. Та нажаль, через  проблеми з точним наведенням променів на вітрило, корабель зійшов із заданого курсу, так і не зустрівшись з метою подорожі – Альфою Центавра, як ви її називаєте.

Фрагменти пам'яті поступово стали повертатися. Ким би він не був, одне знав напевне – його життя було пов’язане з космосом. Але у все інше повірити було неможливо.

- За цей час на Землі відбулося багато подій. Після Третьої світової війни колосальні людські жертви і матеріальні збитки відкинули вашу цивілізацію на сотні років у минуле. Замість того, щоб об'єднати зусилля заради спільного блага земні держави продовжували йти шляхом конфронтації. Четверта світова війна стала останньою. Цивілізацію було повністю знищено. Колонії на вашому Місяці і Марсі, а також у відкритому космосі, не могли довго протриматися без підтримки Землі й швидко занепали. Дрібні клани тих, що вижили, продовжували вести відчайдушну боротьбу за існування, опустившись до тваринного рівня. Та наслідки застосування зброї масового знищення, у тому числі і бактеріологічної вже через кілька десятиліть не залишили жодної живої людини. Значну частину біосфери теж було знищено. Такою ми і відкрили вашу планету.

Усе це було надто жахливим щоб бути правдою. Третя і Четверта світові війни? Довіри до цього «Першого» ставало все менше і менше.

- Для нас земні організми виявилися принаймні дивними – вів далі Перший, - основу тут складала дезоксирибонуклеїнова кислота. Ще дивнішим було те, що майже вся біосфера складалася з ланцюгів харчування. Рушійною силою еволюції був жорстокий і безкомпромісний конфлікт, що тривав вже мільярди років. Ви вийшли з такого середовища, тому війни на протязі всієї вашої історії були чимось звичним і буденним. Здобутки науки і техніки використовувалися для вбивства собі подібних. На нашій планеті еволюція йшла мирним шляхом. Живлення за рахунок фотосинтезу складає більшість. З вашого погляду ми – мислячі рослини з вільною кореневою системою.

«Певно, це розіграш, аби пошити мене в дурні» - не без злості подумав Андрій. Сонне здивування потроху стала витісняти лють.

- Зараз ви знаходитесь на нашій рідній планеті, вашою мовою на планеті C в системі Глізе 581. Можете називати нас Глізеріанцями.

Зненацька пацієнт схопився на ноги й наступної миті лікар вже лежав на підлозі.

- Тепер кажи правду!!

- Вочевидь, ми не передбачили всіх ваших реакцій! – відповів Перший.

Андрій почав щосили гамселити цього типа, в надії що він скаже правду. Однак Перший лежав не реагуючи на удари.

Не в змозі дізнатися більше, пацієнт став оглядати кімнату. «Чорт забирай, та тут зовсім нема дверей!» - гарячково подумав він.

- Не втрачайте здоровий глузд! – крикнув лікар.

Андрій почав обмацувати стіни. Вони геть не були міцні і прогиналися при натисканні. Розігнавшись, спробував висадити одну. Стіна трохи надірвалася, й за нею він побачив темний коридор. Перший ще щось кричав, та він не слухав…Вдруге розігнавшись, пацієнт пробив досить великий отвір і випав назовні. Після світлої кімнати у темряві майже нічого не було видно. Очі почали звикати до нового освітлення. Холодний і гладкий цей перехід теж трохи світився, ніби був покритий фосфором, та Андрій був упевнений, що це не фосфор. Побіг вперед, сподіваючись втекти від цієї неправди, цього безумства… Довгий звивистий коридор ніяк не закінчувався. «Це просто сон» - переконував себе Андрій, хоча це мало скидалося на сон. Перехід розходився на декілька шляхів. Він вибрав нижній. Плавний спуск зовсім без східців закінчувався ще низкою коридорів. Або архітектор був несповна розуму, або це якийсь лабіринт. Обравши правий, що круто спускався, Андрій трохи не розрахував сили і скотився вниз. Вилаявшись, випростався і знову виявив чергові коридори. Підступна думка стала закрадатись в його голову. А що, коли це правда?...Що, коли людство й справді себе знищило? Невже велична цивілізація, що змогла вийти в космос отак безглуздо припинила своє існування?... Той тип говорив про людство огидні речі. Та чи був він настільки далекий від істини?...

Наступний коридор вивів його до якогось ангару - якщо можна назвати ангаром приміщення, де й кінця не видно... Те, що він у ньому побачив, він не забуде ніколи в житті. Безкраї лани якихось капсул, всередині яких були… немовлята. Справжні немовлята. Важко описати всі емоції, що Андрій пережив за цю коротку мить. Це виявилося останньою краплею, котра остаточно знищила слабку надію, що то омана.

Позаду почув квапливі кроки.

- Отже, це правда – пошепки мовив Андрій. Ще мить тому він був сповнений ініціативи і готовий на що завгодно, а тепер стояв наче безвольна лялька. Позбавлений майбутнього, позбавлений всього…

- Мені дуже шкода… - відповів Перший.

- Ви ж казали, що я останній, - сказав пацієнт, не обертаючись. Видовище навіки прикувало погляд.

- Фактично так воно і є – озвався перший. – Усі вони – ваші клони, створені вже після повернення вас до життя. Ми трохи поекспериментували з їх ДНК і вивели різними за статтю і набором хромосом, що робить можливим статеві контакти між ними. Це перше покоління, що має знову заселити Землю.

Андріїна свідомість була наче оповита туманом.

- Вибач, док, що кинувся на тебе… – мовив пацієнт.

- Байдуже, я ж андроїд – відповів лікар у своїй манері. – Ми не врахували вашу агресію при проектуванні тих стін. Власне, вся будівля створена для вас – всередині відтворено земний склад повітря, температуру, тиск і гравітацію. Ходімо, мою вам ще дещо показати.

- Що саме? – поцікавився пацієнт. Його вже ніщо не могло здивувати.

Перший вів його темними коридорами, що підіймалися догори. Раптом у одному з переходів він побачив червоне сяйво.  Зацікавившись, Андрій пришвидшив ходу. Стіна коридору світилась наче розплавлена. Його засліпило багряне сяйво – навпроти стіни виявилось щось схоже на вікно. Придивившись, він побачив величезну, ледь не на все небо, палаючу кулю. Під нею розкинулось чудернацька подоба міста з якихось дзеркальних голкоподібних споруд, що час – від часу змінювали форму. Між цими спорудами пролітали неймовірні літальні апарати найрізноманітніших форм… Далеко внизу пропливали фіолетові хмари, настільки щільні, що нагадували поверхню води. Зненацька у вікні з’явилася небувала істота, яку й важко описати словами. Вона була схожа на повітряну кулю, знизу якої відгалужувалися якісь відростки. За нею з’явилися ще кілька подібних створінь, які мовби хотіли роздивитися прибульця. Андрій відчував турботу і добро, що йшли від істот з іншого світу.

- Глізеріанці… - вражено мовив Андрій.

- Так, це вони – підтвердив Перший. – Ходімо.

Андрій ще довго оглядався їм услід.

Минувши черговий перехід, вони опинилися у трохи більш освітленій кімнаті і тут він побачив її.

Всередині еліпсоподібної капсули була дівчина. Її руки були складені на грудях, а світле волосся невагомо коливалося у воді. Вона мала ніжні риси обличчя, маленький носик, пухкі губи, наче стиглі вишні, і прекрасну фігуру. Вона була ідеальна…

- Ми пришвидшили її розвиток для вас.

- Єва… - мовив Андрій, наближаючись ближче. - Зроблена з ребра Адама…

- Підходяще ім’я – озвався андроїд. Варто зазначити, що впродовж історії ви чинили абсолютно протилежно тому, чому вчить ваша найголовніша книга…

Та Андрій не слухав. Він милувався по – справжньому неземною красою.

 

***

 

На фоні зірок зореліт з’явився зненацька, «вистрибнувши» з викривленого часопростору. Складна система генераторів екзотичної матерії з’єднувала Систему Глізе з Сонячною Системою, роблячи можливим надсвітловий рух. Виглядом корабель нагадував витягнутий бутон квітки, з дзеркалоподібного металу, який розкривався у напрямку корми. Зроблений з програмуючої матерії, він легко міг змінювати форму, пристосовуючи внутрішні відсіки до всіх потреб пасажирів. За ним з’явилося ще з десяток кораблів, взявши курс на Землю.

Від небезпечного для здоров’я анабіозу проектуючі суперкомп’ютери відмовилися, застосувавши стазис – пасажири просто розміщувалися у полі сповільненого часу.

Андрій з Євою сиділи у слабкоосвітленій каюті з люмінесцентними стінами, біля спеціально зробленого для них ілюмінатора.  Єва постійно ставила запитання, її жагу до знань просто неможливо було втамувати.

- А де Земля? – спитала вона Андрія, смикнувши його за рукав і глянувши зеленими, по – дитячому невинними очима.

Отам – вказав він на одну з зірок сапфірового кольору, що поступово збільшувалась на їх фоні.

- І там справді колись жили люди? – вкотре спитала вона.

- Вони і тепер там живуть. – Перша хвиля поселенців вже прибула.

- А ті, стародавні? Як вони загинули? Я ніколи не могла собі цього уявити.

- Їм вистачило розуму щоб винайти суперзброю, та не вистачило мудрості що з нею робити. Впевнений, вони не хотіли такого кінця.

- А ми? З нами такого не станеться?

- Ну що ти, люба – Андрій пригорнув її до себе. – Тепер все буде інакше…

Зорельоти підлітали до Землі з неосвітленого боку. Андрій ще пригадував, як вона вся світилась уночі – вогні гігаполісів, вируючого життя… Життя, що згодом само себе знищило. Люди не були здатні піти на поступки, на компроміс. Нещадно експлуатуючи природу, вони тим самим загнали себе у пастку, бо глобальне потепління спричинимо небачені кількості мігрантів, які аж ніяк не розряджали і без того напружену політичну ситуацію…

Кораблі почали корекцію орбіти. Двох найголовніших пасажирів разом з численними поселенцями помістили до одного з орбітально – поверхневих клейтронних кораблів у вигляді букви «Л», після чого він відділився від зорельота і разом з іншими попрямував до одного з міст на березі Тихого океану.

Корабель плавно і невідчутно, наче увісні, проходив шари атмосфери. Сфокусовані силові поля відштовхували навколишнє повітря від корпусу, уникаючи тертя.

Кількасотметрові гіганти пролітали над водою, мов в невагомості. Вдалечі Єва помітила берег на якому розмістилося місто, що через отруйну атмосферу було поки - що під захисним прозорим куполом. Судна почали гальмувати; з корпусів ніби повиростали численні підпори, готуючись до зустрічі з ґрунтом. Посадка пройшла невідчутно.

Андрій з Євою попрямували галасливими коридорами до виходу. Безліч дітей з криком рвалися назовні, а різноманітні андроїди безуспішно намагалися їх утихомирити. Андрій придивився. Були ці діти невловимо схожими одне на одного. Неймовірно було знати, що всі вони - його частина. Серед натовпу пара помітила Першого.

- Ходімо, проведу вас - усміхнувся він.

Від міста до корабля проходив прозорий тунель. Діти вражено вигукували, показуючи пальцями на місто й штурхаючи одне одного. Як виявилося, під куполом, що мав у діаметрі близько вісімдесяти кілометрів розміщувалися численні озера і райські сади. Між ними були невеличкі житлові будиночки. Вся ця дивовижна споруда буда зведена в рекордний для землян час численними роями нанороботів.

- Неймовірно… – тільки й мовив Андрій. – Бачиш, Єво? Це наш дім.

Починався світанок. Пурпурове світло з’явилося на горизонті, підсвічуючи хмари, які тепер віддавали світло – рожевим і фіолетовим кольором. Глізеріанські кораблі почали відбувати, замість них прибували інші, доставляючи поселенців до подібних міст в інших місцях планети .

Андрій з Євою дивилися на Новий Світ, який створювався на їх очах. Їх темні силуети виділялися на фоні золотистого сяйва сходу сонця. Він взяв її за руку, впевнено дивлячись вперед. Це початок іншого життя. Життя без війн, без епідемій, без болю і страждань. І вони проживуть це життя разом.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>