Осяяння Ранти

Осяяння Ранти

Середа, 1 жовтня 2014 г.
Проглядів: 1277
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Лариса Іллюк та Макс Пшебильський.

***

Здавалося, весь ліс був наповнений чарівним співом. Завжди полохливі т’ріли любилися самозабутньо і нестямно, геть не відчуваючи загрози. «Та й що б могло їх зараз насторожити?» — розважливо подумав Мирт. Хіба необережний крок збиральника лазурової хрестицвітки, яка потрібна невдахам на кшталт нього. Якщо питиме відвар, то, може, наступного разу Осяйні стануть більш поступливими і дозволять йому отримати повне ім’я? Кажуть, що хрестицвітка, зібрана в період парування т’рілів, добре допомагає тим, у кого щось негаразд з головою. Або з душею. Принаймні, чомусь саме серед них найчастіше трапляються неповноправні.

Хруснула гілка. Мирт рвучко обернувся і зразу потрапив у палкі обійми. Огна грайливо дивилися на нього зеленкуватими очима.

— Привіт. Чого тут вештаєшся?

— Хотів побути насамоті, та бачу — не судилося, — насупився Мирт.

— Я тобі заважаю? — Огна повела бровою і притислася міцніше. Спрагло припала до Миртових губ. Та юнак не відповів, відсторонився.

— Огно, давай не зараз.

Дівчина розгублено схлипнула.

— Чому ти уникаєш мене? Я ж тебе кохаю, а ти…

— Пізно вже. Ходімо додому.

— Не хочу!

— Огно, припини. Невже хочеш лишитися у нічному лісі?

Дівчина здригнулася. Руде, аж червоне, волосся розсипалося по плечах. Про ліс ходили різні чутки. Перевіряти їх особисто не хотілося.

Мирт узяв дівчину за руку і м’яко мовив:

— Ходімо, намистину дня вже перекинуто. Ще трохи, і вона зникне у предвічних водах.

Огна глянула в небо. Світило і справді хилилося до обрію. Хоча й палало яскраво, як це буває в роки Осяянь, але тим сильніше відчувався холод ночі. От і зараз вітер почав проникати у шпарини між сорочкою і дірявим куценьким плутанцем, котрий сплела Мирту одна із міських сиділиць за жменю смачних болотяних репанців. Хлопець гречно накрив ним плечі Огни, і та була йому вдячна.

— Гарно, правда ж?

— Так, — проказав Мирт і потягнув дівчину в бік міста. — Ходімо.

— Пробач, — раптом мовила Огна. — В тебе завтра важкий день, а тут я зі своїми почуттями.

— Навпаки, без тебе я геть про це забув би. Всередині нема впевненості, що завтра мені варто бути там. І тільки безмірна вдячність та повага до твого батька не дозволяє відмовитись. Я не маю бажання з ними зустрічатись, чути їх, бачити...

 Мирт зірвав по дорозі колосок потай-зілля і заколов неслухняного чуба. За кілька кроків ліс закінчився, аж до самого міста тяглися поля. Подекуди назустріч траплялися робітники, що йшли вгору, до витоків Т’риму на зміну іншим із водогону. Нещодавно у верхів’ях пройшли зливи, доводилося слідкувати за тим, що несе течія. Було б прикро проґавити якийсь стовбур, котрий може пошкодити систему.

Огна потайки позирала на хлопця і думала, чому ж він такий. Може, справа в тому, що ще поки не повноправний? Хоча вони майже однолітки, та Мирту ніяк не вдається отримати повне ім’я… Ні, дурниці, для почуття це неважливо. Час летить незалежно ні від яких обрядів, озирнутися не встигнеш, як твоє намисто життя затисло — скінчилася нитка днів та ночей, і нову намистину не перекинути, як би того не бажалося... А, може, він кохає когось іншого? Ні, навряд, вона б це побачила.

Наблизилися до міських будинків, коли над обрієм вже примарно заясніло від нічного світила. На узбіччі дітлахи грали камінцями у «вибивалки», раз-по-раз заспокоюючи один одного в суперечках. Гравці завжди були емоційними, тож  траплялися й розбиті вікна, а батькам шибайголів доводилося компенсувати витрати на дорогий напівпрозорий лакрін. Побачивши хлопця з дівчиною, малі припинили гру і побігли у їхній бік.

— Мирте-Мирте одноокий, однорукий, одноногий, одновухий абияк на шнурівочці дивак! На шнурівочці дивак!

Дітвора дражнилася і улюлюкала вслід, але він тільки винувато посміхався і розгублено, ніби вибачаючись, поглядав на супутницю. Зрештою, Огна не витримала і прогнала їх геть.

— Облиш, то ж все жарти, — він знітився. — Якщо мовчати, вони самі заспокояться, а як ні, то ще довго чіплятимуться…

— Невже тобі не образливо?

— А що, має бути?

— Ти дійсно дивний.

— Дивак! Дивак! На шнурівочці дивак! — хлопчаки тицяли пальцями і реготали.

— Годі вам! Ану геть! — дівчина кинулася, було, за ними, та зупинилась. — Ходімо, Мирте.

***

Він проспав. Якби не Огна, то так і лишився б удома. Може, так і треба було б, але вона розштовхала і потягла на площу. Там уже стояли ноші Берліда і ще кількох старійшин міста. Поважні, сивочубі та ошатні у своїх білосніжних мантіях, вони мовчки чекали, поки пролунає команда рушати. Його, Мирта, чекали, — про це говорив гнів у погляді. Хлопець потупився.

— Коли повернемось, накажу висікти. Сідай, — тихо рубонув Берлід.

— Може, я якось поряд піду, тут же недалеко… Важко їм, — кивнув у бік носіїв Мирт. То була строката за віком і статком братія, більш-менш підібрана за зростом. Засуджені за різні провини до роботи на користь містян.

— Знатимуть, як зневажати закон. Та й прибулим варто зразу показати, що ми не абихто.

Мирт заліз у ноші і сів навпроти Берліда. До них підбігла Огна.

— Тату, можна, я з вами?

Обличчя старійшини проясніло, він усміхнувся в бороду. Поплескав доньку по плечу.

— Ні, моя ясна, то справи громадські. Лиши свої думки для іншого, у тебе завтра важливий день.

І почет рушив у долину, до табору прибульців.

Хлопець міркував про те, що пішки було б швидше. Ноші вколихували. Повз них неквапом пропливали садки і луки, на болоті дибали тонконогі птахи і молоді, проте добре вгодовані куцохвості цураки. Ще трохи, і їм стригтимуть вовну, а може й відправлять на забій… Поки ноші хиталися над шляхом, Мирта зморила непоборна сонливість. Тож коли вони зупинилися біля намету прибульців, хлопець ніяк не міг зрозуміти, сон це чи яв.

Облаштувалися прибульці на старому пасовиську, що впритул підходило до лісу. Ззовні житло виглядало як тимчасова оселя пастухів, проте була не такою хисткою. Над ним нависав кулястий корабель, що прилетів з неба, хоча розмірами він не вражав. Біля дороги їх зустрічало троє досить подібних між собою особин. Однаковий одяг, однаково чисті поголені обличчя й коротко стрижені голови («Траур у них, чи що? Кому спаде на думку зрізати геть усе волосся?» — вловив Мирт ледь чутні балачки з боку носіїв)… Геть не зрозуміти, хто ж серед них головний. Чи, може, вони всі — старійшини? Хлопець глянув на Берліда, Вальдара та інших. Обличчя багатьох із них були порепані, немов стовбури багатолітніх дерев… Надто молодими виглядали зустрічаючі, як на старійшин. Один, із ледь помітним сріблястим волоссям і глибокими борозенками на щоках до кутиків вуст, — якийсь збентежений чи то зляканий: очі бігають туди-сюди, то на ноші, то на носіїв, то на тих, хто сидів всередині. Другий — чорнявий, із темним пронизливим поглядом — був, мабуть, не старший від Мирта. Третій, блідий, немов вигорілий, постійно щось бубонів під ніс чи то собі, чи то своїм супутникам. Ті раз-по-раз кивали.

— Осяйного блага вам, мудрі! — привітався срібноволосий. — Тобі, Берліде, і всім твоїм супутникам — ясних дум.

— І тобі, Кіре, ясних дум.

Старійшини вийшли назустріч. Тільки Мирт, ще не до кінця прокинувшись, перечепився і впав. Невдало підставив руку, вдарився, із носа потекла кров. Чорнявий з пронизливим поглядом допоміг встати, подав йому м’яку тканину — втертись.

— Пішли, я зупиню кров, — сказав тихо.

— Не треба. Минулося, — відповів Мирт, кинувши скривавленого клаптя під ноги.

Всередині намету було просторо і затишно. Старійшин запросили присісти на м’які гладенькі лави, запропонували питва та закуски — проте, отримали відмову. Срібноволосий присів, його супутники лишилися стояти.

— Ми довго думали над вашою пропозицією. Ми посилали гінців до наших сусідів на заході і на сході, — Берлід зробив вагому паузу. — Обговорювали між мудрішими серед повноправних. І змушені… відмовити. Ми не можемо дозволити вам поставити ту вашу… вивчальну станцію… так близько до нашого міста. Проте, — він знову значуще зупинився, — можемо запропонувати інший варіант.

Прибульці перезирнулися.

— Ми уважно слухаємо вас, мудрі.

— Ота тканина… в якій замотані ваші інструменти…

— Вік, принеси-но мені зразок, — Кір повернувся до чорнявого. За мить той приніс йому чималенький мішок. — Ви оце маєте на увазі?

— Оце… Але чи можна її зробити менш… щільною, чи що?

— Сіті!

— Саме так, — посміхнувся Берлід. — Нам було б цікаво з такого міцного матеріалу робити риболовні сіті.

— Ми можемо виготовити сіті. Скільки вам буде потрібно. Але ми просимо…

— Чекай. Нам не потрібні ваші сіті. Ми хочемо, щоб ви навчили нас робити такий матеріал. Сіті ми й самі здатні сплести. А натомість можемо дати місце під вашу станцію. На півночі є безлюдні землі, котрі належать нашому місту, проте вони далеко і ні до чого не придатні, але там ні ви нам, ні ми вам не заважатимемо. Ви ж бажаєте вивчати Ранту? Вам байдуже, де вона стоятиме, та станція?

— Так, але… — знітився срібноголовий.

— Ви ж літаєте поміж зірок, вам неважливі відстані. Чи, може, є щось іще?

В наметі стало напружено й тихо. Здавалося, увесь світ прислухається.

— Ви хочете ставити вашу станцію саме біля міста? Чому?

— Ні, просто…

— Нам треба подумати, — перервав його блідий, поплескавши по плечу свого супутника.

— Так, нам треба подумати. Оглянути місце… Так.

— Згода. Якщо йти на північ два дні та ще половину, ви побачите кам’янисту височину. Земля там не годиться для пасовиська, тверді залисини ґрунту здатен пробити не кожен будяк, що вже казати про трави. Дивіться, думайте. Дасте знати — будемо говорити далі.

***

Процесія вже давно зникла в місті, а думки ніяк не заспокоювалися в голові у Вік. Як багато рантійці знають про свою планету? Чи відчувають, як Ранта на них впливає? І чи впливає взагалі, чи то просто інтуїтивний здогад?

І цей юнак… Щось у ньому не так. З одного боку хлопець як хлопець, а з іншого — якийсь він не такий. Надто молодий, як на компанію старійшин. За земними мірками, певно, йому десь дванадцять? Тринадцять? Чотирнадцять? Ще тільки голос ламатися почав — зовсім дитина. Хоча на зріст він уже такий, як дорослі чоловіки. Яким же він буде, коли виросте? Може, це генетична аномалія?

Щоб зайнятися хоч чимось, поки Кір із Улом радились із базою, Вік підібрала скривавлену хустинку і пішла в лабораторію.

Звивисті коридори пустували. Навіть кіберобслуга й та поховалася по техблоках, зайнята власною програмою. Після провалу перемовин із попереднім поселенням, несподівано жорсткої відмови, групу скоротили до мінімуму. Зараз їхнє завдання зводилося до одного — хоча б відновити довіру аборигенів до землян. Бо те, що могла дати їм Ранта, було варте витрачених зусиль.

Проходячи повз рубку, Вік почула:

— Ми не можемо просто взяти і полетіти!

— Розумію. Але ж технологію ми не передамо. Вони просто ще не в змозі її осягнути! — гарячкував Кір.

— Тоді візьмемо хитрістю.

Вік стишила крок і прислухалась. Приєднуватися до обговорення не хотіла. Та й виглядало б це не надто коректно. Але бути в курсі справ не завадить. Ул продовжував:

— Не розумію, чому, та, здається, вони не знають війн, суспільних конфліктів. Хоча, скільки там тієї Ранти? Але якось вони примудрились знайти баланс всередині громади, між віддаленими спільнотами, природнім середовищем. Справжнісінький тобі рай… Ми можемо… хм-м… їх дечому навчити. Тоді буде простіше домовлятися. Наприклад, провести перемовини з іншими старійшинами за Берлідовою спиною і змусити їх грати один проти одного. Розхитати місто зсередини.

— Ні, Уле. Ми не маємо права.

— А як? Ти коли-небудь бачив щось подібне — такий рівень сигналу?

— Ні, але… При першому контакті нічого подібного не спостерігалося!

— Отож-бо й дивує найбільше. При певних умовах воно може становити загрозу. Якщо тим не скористаємося ми, чи не може хто-небудь це використати проти нас?

— Та хто? Отямся!

— Ну, хто зна, але така ймовірність все одно існує…

— Давай перевіримо високогір’я, гаразд? А там подумаємо.

Вік замкнулася у лабораторії й узялася досліджувати біологічний матеріал. Зрештою, це перший зразок крові, що вони отримали від аборигенів. Перша ж статистика, що давала хоч найменший матеріал для роздумів, її шокувала. Вік перевірила ще раз і ще. Дивно.

«А чому б і ні? Що ми взагалі знаємо про Ранту? Може, я щось пропустила?» — міркувала вона. Підключилася до інформаторію, щоб почитати докладніше. «Сектор Сігма-Три. Зоря G-класу, планетарна система об’єднує сім планет. Параметри… Четверта планета земного типу, придатна для життя. Та-ак… місцевий рік трохи коротший за земний: період обертання — 0,81 стоди… еліпсоїдна орбіта… супутники… атмосфера… гідросфера… природні ресурси… гуманоїдна цивілізація на початковій стадії еволюції…» Хм-м… Нічого особливого. Але як таке може бути?

Підняла звіти експедицій. Ранта була відкрита ще сто шістдесят три стоди тому. Немало. Досліджували не довше півстоди — планета була визнана неперспективною. Первісна община, примітивне сільське господарство… стоп! Яка первісна община? Вони спостерігають цілком сформовану культуру ніяк не примітивніше античної. За два місцевих століття такий прогрес? І звідки таке сильне джерело D-випромінювання? Його неможливо було проґавити навіть сто шістдесят стодів тому. А що тоді? Планетарна аномалія? Дублююча цивілізація?

До речі, так. І ще цей хлопець… Але поки не перевірить, казати про те нікому не варто.

…Коли вона полишила матеріали рантійських експедицій, день наближався до завершення. На жаль, достатньо добре вивчивши саму планету — клімат, склад океанської води чи повітряні течії, — вони, як і раніше, геть мало знають про аборигенів. За неписаним законом, вони не йшли на контакт без крайньої необхідності. І, мабуть, дарма.

Правда, деякі уривчасті відомості зустрічалися. Про циклічність, яка чомусь вимірювалася не лише роком-обертом навколо сонця, а й більш тривалим періодом, що розділяв певні роки Осяянь. Про те, що на Ранті колись давно таки була катастрофа, хоч міф записаний досить сумбурно і з посиланням до зовсім недавнього часу. Як зрозуміла Вік, трохи південніше від міста впав метеорит, і рантійці чекали її повторення. Обійшлося. А ще місцеві чомусь дивувалися коротким земним іменам… Вік бажала знайти відповіді, а натомість у неї виникали все нові й нові запитання.

Біля виходу її зупинив Ул.

— Ти куди?

— Та є тут одна задумка, треба перевірити. До чого ви домовились, Уле?

— Не питай… Здається мені, Кіру вже пора на відпочинок. Він налаштований залишити планету.

— Тобто, перевіряти інтенсивність випромінювання на плоскогір’ї немає сенсу?

— Я був учасником другої висадки, коли містяни сусіднього поселення нам категорично відмовили. Ми перевірили доцільність монтування системи у віддалених районах ще тоді. Джерела D-випромінювання або знаходяться десь поблизу міст, або ними і є.

— Хм-м… Як думаєш, Кір мене відпустить «в поле»?

— Сумніваюсь.

— Але ж інтереси землян…

— Думаю, він навряд чи приборкає свого внутрішнього моралізатора. Хоча, як можна співставляти потреби рівних і варварів, у кого й прагнень, як таких, немає? — у голосі Ула вчулися нотки роздратування.

— Звісно, рівні завжди були амбіційними. Але, треба віддати належне нашим предкам, вони незмінно виступали проти будь-якого утиску і вміли примирити зухвалість і розсудливість, — про всяк випадок помірковано додала Вік. — Зрештою, тому ми й стали рівними.

Але від ідеї здійснити експедицію самотужки навіть при забороні не відмовилась.

***

Цю ніч Огна майже не спала. Нервово скрикувала, вскакувала з ліжка, знесилено падала на м’яку трав’яну лежанку і поринала в глибокий та в’язкий неспокій сну. Ледь-но засіріло небо, дівчина піднялася, вбралася і взялася укладати свої неслухняні довгі коси. Коли прийшов батько, вона була вже майже готова.

День Повноймення вважався чи не найважливішим особистим днем. Маючи Повне Ім’я, молоді рантійці стають повноправними, отримують право вирішувати власну долю і брати участь у житті громади, створювати сім’ю, мігрувати в інше місто, остаточно визначатися із професією. Огна давно цього чекала.

Обряд відбувався в лісі, недалеко від міста. На те дійство дуже часто сходились близькі, родичі, друзі, тож воно перетворювалося згодом у великі народні гуляння. А то й більше: за декілька днів нові повноправні брали шлюб. А в цьому році Обряди проходили з особливою пишнотою — як-не-як, рік Осяянь.

На галявині уже розклали чимале полум’яне коло. Старійшини сказали кілька настановних слів. Пресвітлий вимовив хвалу і попросив Осяйних благ для шукачів Повного Імені. Він пройшовся вздовж полум’яного кола, підпалюючи хмиз. Навкруг стояли юнаки і дівчата, кожен тримав одну з панцирних пластинок гігантської риби-лакара. Розміром з дитячу долоню, пластинка була справжньою коштовністю. Твердий матеріал, із якого виготовлявся надзвичайно міцний посуд, ножі, труби для водогону, напівпрозорі вікна… Крупну рибину надзвичайно важко вполювати, тож лакрін дуже цінувався у будь-якому місті. Обрядова пластинка лишалася оберегом на все життя.

Коли розгорівся вогонь, неповнойменним зав’язали очі. Вони на крок підступили до полум’яного кола. Раз-по-раз то один, то інший заносив руку із пластинкою над вогняними язиками і тримав її так кілька миттєвостей, а потім відступав.

Огна теж стояла в колі юнаків та дівчат. Вона чула, як побіля неї рухались її однолітки і намагалася віднайти в собі спокій. Огна не знала, як і коли варто підіймати пластинку, а тому старалася  почути власне серце. Ставало все гарячіше, але впевненості так і не з’являлося. Дівчина відчула — якщо вона у цю саму мить не пройде через вогонь, буде пізно. Здійняла руку. Відчула, як обпекло, немов яскравий тепловий спалах зсередини. Стало легко, ніби спурхнула в небо. Зробила крок назад. Зняла пов’язку. Батько притулив її до себе і тихо прошепотів: «Вітаю!»

Огнарі. Віднині її звуть Огнарі — здавалося, вона відчула це ще до того, як побачила тріщинки, схожі на символ «рі» посеред пластинки.

Мирта у натовпі не було.  Можливо, він взагалі не прийшов сюди, пам’ятаючи свою невдачу. Звільнившись від обіймів батька, Огнарі старанно шукала милий серцю погляд. Обрядова галявина поступово порожніла. Всі розходилися: хтось в голосній компанії — до міста, хтось прагнув усамітнитися в лісі, поки ще намистину дня не перекинуто. Їй привиділося, що за стіною диму ковзнула знайома постать.

— Мирте!

Він? Чи здалося? Огнарі побігла слідом, ледве знайшовши поміж дерев. Кинулася на шию, притислася, зашепотіла щось гаряче.

— Вітаю, Огно. Осяйних благ! — він був не надто радісний.

— Огнарі, моє ім’я Огнарі. Я повноправна тепер. Я хотіла би відсвяткувати це з тобою.

Вона узялася цілувати його шию, губи, руки… У них буде чудова сім’я, вона впевнена. Вона засинатиме в його обіймах і будитиме цілунками на світанку, а згодом народить йому хлопчика і дівчинку, ясних, як теплий ранок…

— Чекай. Я так не можу.

— Бо неповноправний? Не зважай! Я впевнена, що наступного разу ти матимеш повне ім’я.

Мирт відсторонився.

— Я так не можу. Не розумію. Кілька тріщинок на панцирній пластині ще не робить тебе дорослою. Втім, як і мене, Огно. Тут щось іще.

— Огнарі, — з притиском сказала дівчина. — Звісно, щось ще. Благе Осяяння! Цього не поясниш. Я відчула неймовірне! Я зрозуміла своє ім’я ще до того, як…

— Облиш. Мені треба подумати. Я хочу побути насамоті.

— Але ж, Мирте… Дивний ти. Справді, дивний.

— Тебе кличе батько.

Дівчина озирнулася. Біля дороги до міста терпляче очікував Берлід.

— Ми обов’язково повернемося до цієї розмови, Огнарі. А зараз я піду, — і хлопець зник за найближчими чагарниками.

***

— От тобі й метеорит… — Вік оглядала уламки, зібрані кібами за кілька годин пошуків. Навіть неозброєним оком було видно, що то фрагменти космічного корабля. Кіби вантажили їх на катер. Вік вмостилася за сенсорами. Вона поспішала повернутися, провести аналіз. Запропонувати Кірові власну стратегію і, може, маленький козир у перемовинах.

Зненацька техніку перекосило, правий бік почав занурюватися у нетривкий ґрунт. Трясовина! Вік спробувала підняти катер в небо. Марно. Мигнув сигнал виклику, та вона не відповіла. З бази прийшло повідомлення: «Рівна, ти де? Негайно повертайся». Відвела очі від дисплею, зойкнула. Машина здригнулася, впершись в дерево. Пролунав гидкий і загрозливий скрегіт. Вік вискочила з кабіни.

З чавканням зникли кіби. Вік ледь не втопилася, спробувавши по них перебратися на твердий ґрунт. Катер ще лишався на поверхні, але трясовина повільно й невідворотно ковтала його. Вік розгубилася. Хотіла, було, покликати на допомогу Кіра, та зрозуміла, що навіть індивідуальний передавач лишився всередині напівзатопленої кабіни.

Відчай охоплював Вік. Зараз вона кляла Ранту за її спокій, відсутність небезпек. Взяти бодай яке спорядження у дівчини просто не виникло думки — настільки безтурботною здавалася планета.

Катер похитнувся. Вік озирнулася й на мить заклякла. Таких істот на Ранті вона ще не зустрічала. Членисте тіло повільно видиралося по корпусу, навсібіч  розчепіривши десятки тонких лап, кожну з яких увінчувала китиця блакитних кульок. Голови створіння не мало, натомість на животі (чи то спині — Вік так і не зрозуміла) пульсували чималі пори. Істота постійно звивалася, від чого китиці кульок тихо подзенькували, ніби металеві. Вік позадкувала, намацуючи на поясі зброю. Не знайшла. «Кінець, — майнула думка. — Яке безглуздя…»

Потвора застрекотіла і наблизилася. Блакитні кульки звивалися перед самим обличчям Вік. Відступати дівчині не було куди. Вона відмахнулася, відкинувши китиці подалі від обличчя. Істота на мить завмерла, ніби здивувалася такій нахабності. А потім кульки разом розкололися, пирснули навсібіч клаптями драглистого слизу. У Вік залоскотало в носі, голова запаморочилася. Ноги затремтіли, стали м’якими, ніби з них раптом вийняли кістки. Підступила пітьма — Вік зрозуміла, що втрачає свідомість. Ніби крізь вату почула: «Не дихай!»

І знепритомніла.

Прийшла до тями, відкрила очі, й одразу примружилася від надто яскравого світла. Підвелася, роззирнулася. Неподалік сидів Мирт, обліплений мулом і тванню, та безтурботно жував травинку. Поруч валялося ганчір’я, зв’язане у мотузку — залишки його сорочки. Вік оглянула себе. Вигляд у неї був не кращий.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Мирт посміхнувся.

— Як почуваєшся? Йти можеш?

Вік дослухалася до відчуттів. Слабкість й запаморочення майже минулося.

— Здається, так.

— Ходімо, треба привести себе до ладу.

— Що це було?

— Болотяник. Взагалі, істота безпечна, але поки паруються т’ріли, болотяники теж не при собі. Втім, як і всі навколо. Коли любляться т’ріли, світ сповнюється чимсь чудесним.

— Хм, — промурмотіла Вік. — То що, ходімо?

Виплюнувши травинку, Мирт легко схопився на ноги. Рушили. Вік замилувалася хлопцем — кремезний, статний, він зовсім не був схожий на тендітних рантійців. Потім її думки переключилися на втрачені зразки. «Вдруге я від Кіра не втечу. Та й чи варте воно загублених кібів та катера?»

Йшли мовчки. Мирт вів її звивистими стежинами, доки не вийшли до річки.

— Зараз відмиємося, та й повертатимемось. Тебе, певно, твої шукатимуть? — Мирт стягнув штани, зайшовся прати.

— Напевно, — зітхнула Вік. — Навіть, точно.

Дівчина стягнула комбінезон, кинула на траву, увійшла в воду. Мирт аж сторопів. Його погляд ковзнув по невеличких грудях і далі вниз, поки не зупинився на дзеркальній гладі ріки. Хлопець опустив руки, прикриваючи пах, відчув, як щоки заливає рум’янець.

— Ти… дівчина?

Вона здивовано посміхнулася. Мирт відвів погляд.

— В нас так не заведено.

— А що тут особливого? Хіба стать має значення? Ми всі — рівні. Я й не переймаюся, хто поряд зі мною. Ну, поцікавлюся, якщо ми вирішимо разом згаяти час, та й то не факт. Для чого мені те знати?

— Неправильно це якось… А як же сім’я? Батьки? Діти?

— Десь є і батьки, і діти. Але навряд чи наші шляхи колись перетнуться. А якщо це станеться, то й що з того? У нас є геноди, і якщо вони припустимо сумісні, то ми можемо навіть зачинати дитину.

Мирт ошелешено глянув на неї і знову зашарівся.

— Дивно… Це для тебе так просто, як… як поїсти чи випорожнитись.

— А хіба це не так?

Хлопець замовк і зосередився на пранні. Потім пірнув і одягнувся намокро. Незадовго Вік теж натягла на себе ще мокрого комбінезона. Підійшла і присіла поруч.

— Мирте, ти пам’ятаєш дитинство?

Він мовчав.

— Мирте!

Глянув на неї, мов на примару.

— Ти не рантієць, ти знаєш це?

— Я… — Мирт затнувся, — так, я знаю. Пригадую.

***

Огнарі накривала на стіл. Найтонший посуд, найгостріші ножі й наймісткіші лопатки. Від печі вчувався такий заманливий аромат, що хотілося пити повітря. Донька попередила, що вечеря буде особливою.

— Тату.

— Так, Огнарі?

— Відсьогодні я вже повноправна.

Берлід поглянув у її бік. З неї буде добра дружина. Вправна хазяйка.

— Ми з Миртом...

— Він ще не має Повного Імені, — перервав її Берлід. — Ви не можете.

— Я впевнена, що під час наступного обряду Мирт його отримає. Вже час, і так буде.

— Я дам згоду тільки після його Повноймення.

— Байдуже, ми житимемо разом, — сказала Огнарі твердо. А за мить в її голосі вже чулись сльози: — Тату, я кохаю його.

— Розумію, — Берлід лагідно обійняв дівчину. — Та й ти зрозумій. Не варто. Він ще не готовий. Зустрічайтеся, я ж не забороняю. Але…

— Тату, він зник.

— Як? Коли?

— Певно, з ранку… Я приходила до нього увечері. А зранку він пропав.

Берлід насупився. І з чого б це?

— Дивно. Може, до лісу пішов? Він полюбляє самотність.

— Зараз — і до лісу? Ну, не знаю… — Огнарі схлипнула. — Я питала, та ніхто не бачив, щоб він виходив із міста.

— Не хвилюйся. Зараз щось вияснимо.

Берлід вийшов з будинку і попрямував до місцевого розпорядника. Огнарі похмуро спостерігала, як вони про щось сперечаються на порозі. З його дому вибіг хлопчак, потім другий — розпорядник їм щось сказав, і вони розбіглись в різні боки. Люди підходили, гомоніли, відходили. Раптом Огнарі побачила, що до батька прямує дивний лисий чоловік — і вийшла назовні.

Берлід, так нічого і не дізнавшись, рушив назад. Натовп розступився, і старійшина побачив Кіра, що прямував назустріч.

— Хай не спохмурніють твої думки, Берліде, — промовив той, — але я приніс невтішну звістку. Вік зникла. А Ул, здається, втратив глузд. Терміново потрібно знайти. Їх. Кожного.

Запала тиша. Рантійці усвідомлювали почуте. Лише схлипнула Огнарі:

— Мирт із нею, вона вкрала Мирта…

Зі східної околиці долинув галас.

***

— Нам потрібна твоя допомога, — Вік вирішила задіяти усі свої дипломатичні здібності. — Треба вмовити старійшин, щоб вони дозволили поставити станцію тут.

— Як? Та й чому б вам не прийняти пропозицію Берліда?

— Нам… вона не підходить. Треба будуватися біля міста. Як землянин ти просто зобов’язаний нам допомогти.

Мирт заперечно похитав головою.

— Я рантієць. В мені нема нічого земного… Ти дійсно вважаєш, що я маю зрадити їх — Берліда, Огну, Ранту?

— Маячня. Твоєю батьківщиною була і залишається Земля. Ти — один із нас. До чого тут зрада?

— Бо вам потрібне щось таке, що може порушити місцевий порядок. Щось таке, про що ти не кажеш. Так що ви тут знайшли?

— D-випромінювання. Енергія, що впливає на здатність винаходити і відкривати нове. Енергія творчості, якщо хочеш. В надмалих кількостях її природно генерує кожна мисляча істота. Ми експериментували, намагалися накопичувати її від донорів, але вони просто втрачали здатність до навчання, до розвитку навіть елементарних навичок! Вони ставали повними недоумками! Але ж ми рівні! Не можна забрати в одних і віддати іншим… От ми і шукаємо її в інших світах. А на Ранті її дуже і дуже багато. Ми хочемо дізнатися про її джерела. І зібрати її, розумієш?

Мирт кивнув.

— Ти допоможеш нам?

Він надовго втупився поглядом просто у вічі Вік.

— Знаєш, чому вас прогнали геть наші сусіди? Бо після ваших домовленостей третина молоді чомусь не стала повноправною в День Повноймення. Думаю, тому наші старійшини ні за що не погодяться на будівництво.

— Все одно я не розумію, чому ти... От твої батьки б…

— Вони втекли із вашої Землі! І корабель самі підірвали, щоб ніколи більше туди не повернутися. І знаєш, рантійці нам допомагали. Правда, на превеликий жаль ні вони, ні мій маленький брат не пережили хворобу одного темного року. Але, думаю, мої батьки б мене підтримали…

Помовчали, збираючись із думками.

— А ти певна, що воно вам потрібне? Ота гонитва за розвитком? Ви долаєте космічні безодні швидше, ніж я встигаю дійти від річки до міста. Невже цього замало?

— Не знаю. Я ніколи не замислювалася над цим. Певно, потрібно.

Вони вийшли з гущавини. Мирт продовжував:

— Ви літатимете швидше, літатимете далі, навчитеся зривати планети з орбіт, гасити зірки й запалювати нові. А що далі?

Вік не знаходила слів. Такі прості питання загнали її у кут. Їй здалося, що питав не Мирт — питала сама себе. «А дійсно, що далі? Невже він бачить більше, ніж ми усі разом? Вже-не-землянин, але ще-не-рантієць розуміє проблеми краще від нас?»

— Знаєш, мені здається, справа у т’рілах, — зненацька мовив Мирт. — Вони допомагають отримати Повне Ім’я, роки відлічують за їх сезонами. Іноді мені здається, що т’ріли взагалі не тварини. Я, звісно, не певен, але... Та й навіть якщо так, чи зможете ви взяти те випромінювання від них?

— Ми обов’язково про це дізнаємося.

Мирт кивнув. Подивився в небо.

— Що це?

— Корабель… Відлітає! Біжимо!!!

Майнули крізь поля. Зупинилися аж біля міських стін, коли корабель вже перетворився на ледь помітну цятку.

— Не встигли… — Вік намагалась віддихатися. — Чому… вони...

— Здається, зараз дізнаємося.

Місто нагадувало розворушений комашник, Мирт навіть і не пригадував такого. Метушилися люди, бігали, щось вигукували один до одного. Більшість із них направлялася до центру.

Посеред площі сидів Ул. Рівний промовляв щось нечутне. Підборіддям стікала цівка слини. Руками затискав скривавлений бік. Порожній погляд блукав по натовпу, будинкам, тілам... Вік тихо зойкнула. Підійшла ближче. Було помітно, що життя от-от полишить його. На дотик Ул не відреагував, лише продовжував бурмотіти:

— Не звірі… Не звірі…

Голос, позбавлений жодних емоцій, геть дисонував із навколишнім ґвалтом. Площа була залита кров’ю, де-не-де лежали рантійці, здебільшого чоловіки в літах. Мирт упізнав збіленого сивиною Вальдара. Той не дихав. І Огнарі... Без тями, та, здається, жива… Над ними схилився Берлід. Вік присіла біля дівчини, намагаючись привести її до тями.

— Що тут сталося, батьку? — запитав Мирт.

— Кір не очікував, що той почне вбивати. Він захищався… захищав нас… Він обіцяв нас захистити! — Берлід схопився за голову, сховав обличчя в долонях. А коли відняв їх, посміхнувся, ніби й не було усього того жаху навколо. — Він полетів. Він не повернеться більше. Він обіцяв. Він захистить нас.

Автор: Лариса Іллюк та Макс Пшебильський.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>