Несподівані двері

Несподівані двері

Вівторок, 6 жовтня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 2976
Підписатися на комментарі по RSS

Руки в подертих захисних рукавицях нервово торкнулися захисного щитка.

— Тільки спокійно, — пробурмотів до себе чоловік й одразу прибрав пальці із затискача.

На вигляд йому років сорок. Похмуре обличчя прорізали зморшки, у темному волоссі просвічувалась сивина, чолом і скронею проходив глибокий кривий шрам. На цій схудлій фігурі висів пошматований захисний костюм, на кілька розмірів більший за потрібний. Вочевидь, цей одяг вже ні від чого не захищав. За плечима була чималенька торбина.

Він заплющив очі, полічив до десяти й назад, глибоко вдихнув і... закашлявся. Забув про уїдливе тутешнє повітря, від якого не захистить жодний саморобний респіратор.

У запасі — лише година, але поспішати не можна. Кожен рух має бути дуже обережним, вивіреним, бо якщо щось зламається... Краще не припускати! А виглядало все настільки обшарпаним, що диву даєшся, як цей термінал взагалі ще працює.

— Сподіваюсь, цього разу все вийде, — вимовив чоловік.

Голос у нього був хрипкий, нерівний. Звертався він до кріогенної медкапсули, що знаходилась поруч з ним. За її обшкрябаним та мутним склом можна було розгледіти майже повністю забинтоване тіло жінки. Капсула працювала, що виглядало незвично у цьому мертвому місці. Жінка, утім, відповісти не могла. Цього разу він вирішив узяти її з собою, адже якщо двері відчиняться, він може не встигнути збігати до корабля і назад.

Повернув обличчя назад до терміналу і вкотре прокрутив у голові порядок відмикання захисного щитка — прості, як дошка, три рухи пальців. Повільно виконав дію, щиток клацнув і відкрився вгору.

Подих полегшення зірвався з напруженого обличчя. Маленький аварійний значок світився, що свідчило — термінал ще працює. Єдина працююча річ у цих руїнах, якщо не рахувати власного розбитого корабля. Термінал знайшов ремонтний робот, якого чоловік посилав на розвідування руїн, доки апарат десь там не пропав.

Гермодвері з працюючим механізмом входу знаходились у підніжжі кам'яного пагорбу. За кількасот метрів звідси починалися руїни міста. З іншого боку — випалена долина, на околиці якої вщент розбитий вантажний корабель. Велетенське червоне сонце займало третину неба. Страшенна спека, але не через сонце... Дозиметр, показники якого були вручну занижені, тихо потріскував.

Чоловік тепер розглядав пульт керування, намагаючись стримати тремтіння пальців. Він знав тут все напам'ять, адже минулого року переклацав усі можливі пункти меню. Було лише три варіанти відкриття гермодверей: зв'язатися з тими, хто з іншого боку, і переконати їх відкрити; увести правильний код доступу; мати контактну карту з достатнім для доступу рівнем прав.

Картки не було. Тому почав, як і минулого разу, зі спроб зв'язатися з мешканцями сховища. Торкнувся сенсорного екрану і той тьмяно засвітився. Обрав потрібну команду, послав виклик і став чекати. Утім, нічого не відбувалось. Лише мерехтів напис "Підключення".

Озирнувся на сонце і витер піт із чола. Залишалося не більше сорока хвилин. Швидко оглянув пейзаж, але нічого небезпечного не помітив. При такій низькій радіації фрактали — химерні вогняні фігури у повітрі — не з'являлися. Він так і не дізнався, що то, й бажання такого не мав. Вірогідно, якісь природні явища, чи наслідки катастрофи.

— Що ж, залишається останнє.

Чоловік дістав з кишені пошарпаний субноут. Увімкнув, і на екрані висвітився список слів. 150 комбінацій літер і цифр. Саме стільки можна встигнути перевірити за годину. Він вигадував ці варіанти весь минулий рік. Обережно став набирати перші комбінації.

"Доступ заборонено" — знову і знову висвічувалося на екрані. Добре, що у терміналі не було обмеження спроб. Після п'ятидесятого коду став друкувати повільніше. Холодне передчуття, що й нинішня спроба закінчиться нічим, стало закрадатися в душу. Два роки вже тут, і скільки ще попереду? Відігнав ці думки подалі і навіть перестав озиратися на сонце. Надії, утім, не було, бо найвірогідніші комбінації лишилися вгорі списку...

Раптом чоловік припинив друкувати і завмер. До вух долинув шум. Він озирнувся і пильно оглянув мертвий пейзаж. Нічого дивного не бачив, але шум зростав. Нарешті до нього дійшло. Підняв голову і від здивування випустив із рук субноут. Той упав на землю і згас.

У долину спускався космоліт. Чоловік одразу побіг до нього, штовхаючи поперед себе кріогенну капсулу, але потім згадав за реактивні двигуни і зупинився. Його трусило від хвилювання і він сів на землю, спостерігаючи, як повільно приземляється незнайомий корабель. Краєм ока ніби помітив якийсь рух у руїнах і перевів погляд туди. Підійшов ближче до капсули, немов захищаючи її, й обережно роздивився темні громаддя каміння, сміття, напівзнесених стін та тріщин у землі. Фрактали не могли сховатись у темряві, бо світились, тому вирішив, що йому здалось, і знову обернувся до корабля.

Що той робить у цій забутій Богом колонії, вісті про тотальну катастрофу на якій вже давно мали дійти до Терр? До кордонів з Конфедерацією звідси аж два галактичних сектори і жодних населених планет поблизу... Навіть якщо когось сюди занесло, то як це могло статись саме в ту єдину годину на рік, коли радіаційний фон цього району планети у результаті якоїсь химерної витівки природи понижувався утричі й ставав прийнятним для людини без захисного скафандру? Нехай потім і доводилось кілька тижнів відходити від цієї "прийнятної" години. І як він потрапив саме у це місце, адже на планеті кілька великих міст й десятки дрібних?

Коли судно завмерло у долині, чоловік піднявся і повільно рушив вперед. Він відчував, як різко стало посилюватись радіаційне випромінювання, а лічильник вже давно загрозливо тріщав на повну потужність. Відведений природою час закінчувався. При наближенні до космольоту ентузіазм і радість трохи згасли — це був незалежний одномісний дослідницький корабель. Та все ж краще божевільний дослідник й подорож у багажному відсіку, аніж смерть на цій проклятій планеті, де не залишилось нічого, крім руїн, радіації та вогняних фракталів.

Це був дослідницький корабель стандартної моделі. Він мав передбачати перевезення одного або двох додаткових пасажирів в екстрених ситуаціях. Дивною була назва на борту — написана химерними закарлючками, а не террійськими літерами, які використовувалися майже у всіх відомих мовах.

Судно випустило льодяну азотну пару, яка остудила розпалену двигуном землю навколо. Потім з'їхав трап, але шлюз залишився закритим.

Чоловік підійшов до першої сходинки, але підніматися не став. Тут був невеликий переговорний пристрій.

— Хто ви? — пролунав різкий жіночий голос.

Добре, що знає террійську, подумав чоловік. Акценту зовсім не було.

— Арсеній Ставропадський, капітан третього рангу торговельного флоту Уранії Максіми, що в складі Конфедерації... Я зазнав аварії...

— Це ви надсилали сигнал СОС? — безцеремонно перебив капітана голос.

Жодних емоцій не звучало і чоловіку стало трохи не по собі — він згадав про психів-дослідників, які вирізняються саме от такою байдужістю до всього і нелюдською холоднокровністю.

— СОС? — здивовано пробурмотів Арсеній, та, перш ніж до нього дійшов сенс питання, в очах потемніло і він втратив свідомість.

Радіація шаленими темпами поверталась до своєї звичної норми.

До тями чоловік прийшов у невеликому герметичному відсіку, що відділявся від решти приміщення товстим склом. Очевидно, це було перероблене багажне відділення житлового модулю корабля. У відсіку знаходилося ліжко, де лежав капітан, столик й кілька метрів вільної підлоги, де можна було стояти на повен зріст. Простір каюти поза склом був заставлений якимись ящиками. Там же знаходилась і кріогенна капсула з його тяжкопораненою сестрою. Вона була закріплена і підключена до систем корабля. 

Капітан спробував піднятися, але в голові запаморочилося.

— Не рухайтесь, — пролунав уже знайомий жіночий голос через динамік під самим вухом. — Я провела стандартну дезинфекцію, але ви отримали велику дозу радіації. Потрібно багато часу, щоб очистити організм.

Чоловік придивився і помітив постать, що стояла у тіні між ящиками. Вона підійшла ближче до скла і він зміг її роздивитися. Це була невисока молода жінка з хвилястим чорним волоссям до плеч, відстороненим і холодним поглядом чорних очей, вузькими губами і трохи смаглявою шкірою. Її можна було б назвати красивою, якби не цей моторошний холодний вираз, такий звичний для дослідників, хоч капітану і небагато доводилося їх зустрічати. Одягнена вона була у форму офіцерів Конфедерації, але без будь-яких розпізнавальних знаків. Це вже добре, подумав чоловік. Зазвичай вони носять якісь зловісні чи-то сірі, чи-то чорні плащі. А буває, що й обличчя ховають за каптурами.

— Хто ви? — запитав Арсеній.

— Я перевірила за базою ваші дані, і дані вашого корабля, — проігнорувала питання жінка. — Схоже, що сказане вами відповідає дійсності.

— Ви доставите мене на одну з Терр? Чи будь-куди на територію Конфедерації?

— Однак, у мене залишається запитання, — жінка підійшла ще ближче і подивилась на чоловіка. Її пронизливий погляд був украй неприємним, капітан ледь стримувався, щоб не відвернутись.

— Яке питання? — пробурмотів він.

Вона не відповіла, а перевела погляд на нашивку його компанії. Навіть повернула голову, щоб прочитати напис.

— Я подумаю, — промовила вона нарешті.

— Що? — не зрозумів капітан.

— Подумаю, чи відвезти вас до Конфедерації. Чи взагалі брати вас на борт, — вона скосила погляд на кріогенну капсулу.

— Але ж ми вже у вас на борту? — здивовано озирнувся чоловік.

— Поки що так, — повільно вимовила жінка, а потім поглянула капітану в очі й голосно проказала, майже вигукнула. — Хто надіслав сигнал СОС?

Арсеній аж здригнувся від несподіваного викрику. У ньому, здавалось, звучала лють чи, принаймні, роздратування.

— Я... я не знаю, — розгублено прошепотів він. — Після аварії мій корабель зазнав катастрофічних пошкоджень... Більшість систем вийшли з ладу... Я не міг надіслати СОС... Я тут вже більше двох років.

Жінка несподівано обернулась і вийшла. Капітан не бачив, що вона робить. Та пройшла в рубку управління, де прибрала трап й увімкнула максимальний рівень безпеки. На двигуни зовні корабля спустились захисні щити, із щілин показалися плазмові гармати. Потім жінка повернулась до чоловіка і сказала так само різко:

— Що ви робили біля тих дверей?

— Намагався їх відкрити.

— Навіщо?

— Там сховище, судячи з інформації в терміналі. У мене закінчується їжа, води теж мало, а синтез не працює, як слід. Енергетичні запаси так само мінімальні і все падають. Там же потужне підземне укриття. Воно мало витримати термоядерні удари, тому там повинно бути достатньо запасів і, головне, можливість для зв'язку.

— Це погано.

— Що погано?

— Я сходжу і перевірю сховище. Зі свого корабля ви плануєте щось забрати?

— Ні, все цінне зі мною.

Жінка вийшла з кімнати і зачинила за собою двері. Вона активізувала багатофункціонального робота й одягла захисний скафандр. Потім перейшла в шлюз, де робот трансформувався у скутера. Трап вона не спускала. Зовнішній шлюз відкрився і жінка на скутері злетіла у долину. Зійшла з нього й усю дорогу до сховища йшла пішки, повільно розглядаючись навкруги. У руці вона тримала плазмовий пістолет. У робота, що знову набув стандартної бочкоподібної форми, була активізована міні-гармата й захисне поле.

Коли жінка підійшла до гермодверей, то уважно роздивилась і обмацала усю їхню поверхню. Тільки потім підійшла до терміналу і безцеремонно відкрила щиток. Так різко, що він відламався і впав на землю. Вона рвучко обернулася і подивилася в бік руїн. Кілька хвилин не рухалася, щось вивчаючи там, а потім підключила робота до терміналу. Трохи поклацала то на сенсорному екрані терміналу, то на голографічному моніторі робота. Відключила робота від пульту управління входом, ще раз пильно оглянула околиці і натиснула кнопку відкриття дверей.

Двері зі скрипом від'їхали убік. За ними простягалася непроглядна темрява.

Жінка різко відскочила від дверей і побігла назад. Коли її наздогнав робот, він трансформувався у скутера, вона скочила на нього і за мить вже була у шлюзі свого корабля. Там увімкнула системи перевірки життєдіяльності, нервово натиснула кілька кнопок. Почекала, доки пройде звичайна дезинфекція, а потім скинула скафандр прямо у шлюзі й побігла у кабіну управління кораблем.

Захисні щити піднялись і двигуни запрацювали. На обличчі жінки була напруга, вона пильно вдивлялась у зображення на всіх екранах. На моніторі управління світився напис "Екстренний старт", але жінка все одно нетерпляче стукала пальцями по металевій поверхні. Корабель почав підніматись, та вона навіть не сіла у крісло, лише міцно вчепилася руками у заглибини на панелі керування. Таке навантаження при екстренному зльоті, попри всі антигравітаційні запобіжники, мало хто міг витримати не в спеціальному кріслі. З носу потекла тоненька цівочка крові, але жінка не звернула на неї увагу.

Тільки коли корабель покинув верхні шари атмосфери планети, вона сіла у крісло і витерла кров. Поступово напруга зникала з її обличчя. Вона викликала медробота, підключила його до себе й увімкнула повне переливання крові.

Через п'ять годин вона з'явилась у багажній каюті, де був гермовідсік із капітаном. Той здивовано подивився на неї.

Жінка була у медичному кріслі з купою датчиків, прикріплених до тіла. Замість військової форми білий халат. Обличчя надзвичайно бліде і нездорове. Під очима темні кола, губи повністю знекровлені. Тільки погляд залишився тим самим — моторошно відстороненим і холодним.

— Що... Що з вами сталося? — стривожено спитав Арсеній.

— Я відвезу вас на якусь із планет Румії.

— Румія... Але ж там війна? — нерішуче заперечив чоловік.

— То й що? — безвиразно спитала жінка. — З Конфедерацією вони підтримують усі зв'язки. Звідти ви легко дістанетесь до Терр.

— Добре, добре, я не заперечую, — поспішив сказати капітан.

— Це не буде безплатно. Ваша компанія має заплатити по максимуму за вас обох, з урахуванням усіх ризиків і наслідків, — останнє слово вона вимовила особливо виразно. — Щойно ми підійдемо на достатню для зв'язку відстань, я зв'яжусь з ними і ми оформимо усі документи.

— Так, безперечно.

Жінка розвернулася, збираючись виїхати, а потім промовила, спиною до капітана:

— А гермодвері... Добре, що ви їх не відкрили.

— Чому? Що там?

— Ви і ваша жінка були б мертві, якби вам це вдалося.

— То моя сестра. Усі інші члени екіпажу загинули при аварії, тільки її я встиг помістити в кріоген...

Жінка продовжила говорити, не звертаючи уваги на його слова:

— Там, у сховищі, радіаційне випромінювання у сто разів вище за те, що на поверхні. Можливо, вони зірвали прямо там термоядерну бомбу, а може там щось ще гірше...

— Як це? Не може бути...

— Але ви не могли відкрити ті двері. Без злому системи управління цього не зробити. Термінал був перепрограмований на активацію передатчика десь углибині сховища... Це сталось два роки тому, на наступний день після повернення нормальної для нинішньої планети радіації.

— Тобто одразу після моєї першої спроби відкрити гермодвері?.. — здивувався чоловік. — Може, термінал мав автоматично перепрограмуватись, якщо хтось задіє пульт керування....

— Хоч не уявляю, як там ще щось може працювати з такими температурами та випроміненням.

— Передатчик...

— Сигнал СОС. Зазвичай я ігнорую подібні сигнали, але в цьому мене зацікавила одна деталь. Там говорилось, що рятівну операцію можна провести лише протягом 40 хвилин раз на півтора роки за террійським часом. 

— Тут якийсь дивний природний феномен. Бортовий комп'ютер, доки не вийшов остаточно з ладу, прорахував і видав цю закономірність — раз на рік на годину за місцевим часом радіаційний фон зменшується втричі, достатньо, для людини без захисного костюма чи скафандра...

Жінка трохи послухала капітана, а потім знову перебила:

 — Такого я раніше не зустрічала і мені стало цікаво. Вирішила перевірити, що тут. Якщо це й була пастка, то оригінальна.

— Виходить, його активізував я сам минулого року? Коли вперше вибрався до гермодверей?

— Я отримала його півроку тому, коли вийшла з гіперпростору в одній із сусідніх систем.

— Мені пощастило.

— Ви навіть не уявляєте, як вам пощастило, — голос жінки став ще більш різким. — Тут є ще щось, чи хтось... Тут відбувається щось страшне...

— Ядерна катастрофа? Тільки вона вже сталась, колонія загинула років 7-10 тому.

— Відбувається зараз. Вам не зрозуміти. У мене чуття...

У капітана мороз пройшов по шкірі. Він знав, настільки небезпечно, коли дослідник-одинак починає говорити щось подібне, недосказане й незрозуміле... Це було ніби загострення їхнього божевілля. Перебивати він боявся, хоч йому спало на думку, що вона може мати на увазі фрактали. Капітан так і не з'ясував, що то — до руїн його корабля вони не наближалися, він міг спостерігати за ними лише здалеку, через єдиний працюючий оглядовий екран. Утім, жінка сама змовкла і не стала продовжувати.

Вона потихеньку покотила крісло до виходу і, полишаючи кімнату, сказала наостанок:

— Таня Панайологу, незалежний дослідник другого рангу.

*

Коли корабель зник у небі, від руїн неподалік відділилась постать. Жінка. Без будь-якого захисного костюму, лише у пошарпаному платті. Її обличчя і руки були вкриті багатьма дрібними шрамами, а очі мали срібний колір. У руках вона тримала клунок. Жінка глянула на небо, а потім, ледь накульгуючи, швидко пішла до гермодверей. Коли наблизилася до них, то покинула торбину, закрила обличчя рукою і мало не побігла. Біля терміналу торкнулась рукою сенсорного екрану і гермодвері зачинилися. Підняла відламаний щиток і обережно приладнала його на місце. Якийсь час набирала щось на екрані, а потім підібрала клунок і пошкутильгала в сторону зруйнованого міста. Над деякими руїнами вже можна було побачити формування у повітрі химерних вогняних фрактальних фігур. 

Дорогою жінка кілька разів зупинялась і дивилася на небо, в її очах були сльози.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>