Мисливці за часом

Мисливці за часом

П’ятниця, 24 вересня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 3260
Підписатися на комментарі по RSS

- А було то давно, ще за царя Гороха, як людей було трохи. Жив тоді на світі чаровник мудрий і дуже сильний. Багато яких знань провідав він, багато чому навчився і навіть час став йому підвладний, бо створив він таку штуку, що в неї зловив його. Але чаровник сам сили тієї убоявся, бо ж хто окрім Богів на те має право, щоб час підкорити. І вирішив тоді чаровник віднести ту штуку за тридев’ять земель в край далекий, де ніц нема і ніхто не жиє, та заховати, щоб скористатись нею не змогли злі люди.

- Ну а що далі було, дідусю? – задзвенів голосок одного з дітлахів. Дід потягнув люльку, пустив велику хмару диму і мовив:

- То так він і зробив, той чаровник, як хотів – сховав та й годі. Але хтозна як, дізнався про те люд різний і почали шукати по всім усюдам. Шукали-шукали, а от знайти не могли – одні повертались з мандрівок ні з чим, інших більше ніхто не бачив і нічого про них не чув…

 

 

Вже далеко перевалило за полудень, коли дорога привела Іскрена до густо порослого травою берега річки, на якому паслось кілька корів. Місцини цієї він не знав, тому весь час звірявся з картою, судячи з якої, перед ним була річка Гул, а до найближчого поселення лишалось не більше трьох – п’яти верст. Проїхавши трохи далі по дорозі, Іскрен помітив пастушка – хлопчину років тринадцяти, що лежав у траві і роздивлявся чудернацькі картинки, які малювали хмари.

- Агов, юначе! Диви-но корів не проґав! – гукнув Іскрен. Хлопчина підхопився і злякано глянув на незнайомця, потім на корів. Зрозумівши, що «чужий дядько» жартує, пастушок посміхнувся.

- Що ви, дядечко, я – сама пильність, повз мене навіть мураха не проповзе.

- Диви який молодець, – всміхнувся у відповідь Іскрен. – А скажи мені, «пильність» ти моя, чи вірно я до Скитівця їду?

- Угу, дядечко, вірно. Так-от прямо дорогою, до он того пагорба доїдете, - показав рукою хлопчина, - а відтіль і селище видко.

Скитівець, являв собою ще досить невелике поселення, сформоване навколо прикордонної застави, що входила до низки окраїнних укріплень князівства Улівського на межі з Великим Степом. Розростались такі поселення напрочуд швидко, навіть незважаючи на періодичні набіги степняків. Тому цілком вірогідно, що приїхавши сюди через рік, можна було б побачити досить велике місто, як от Хорсів, що Іскрен його залишив позаду день назад. Але поки що, Скитівець мав скромні розміри і од частоколу застави до крайніх дворів можна було нарахувати з чотириста саженів, не більше.

Першою спорудою, якою поселення зустрічало гостей, була досить велика корчма. Утримувати корчму чи гостинний двір в окраїнних землях справою було хоч і небезпечною, але досить прибутковою. З одного боку – ніколи не знаєш, коли налетять степняки, та чи зможуть відбити їх ратники із застави, з іншого – окраїнні землі князівства Улівського були перетином двох великих торгових шляхів: Східного, або «Пряного» та шляху від Верінгів в Хеллітос – Південного. Тому від ранньої весни, до перших снігів місцевими дорогами тягнулись чисельні купецькі каравани, яким час від часу потрібно було зупинятись, щоб поповнити запаси фуражу, їжі та води, в чому і допомагали мандрівникам різного роду гостинні заклади, як от Скитівська корчма. Саме сюди і направив свого коня Іскрен.

До морозів лишалось ще десь чотири місяці, а для «міжнародної торгівлі» це саме сезон, тому перед корчмою було досить людно. Судячи з одягу і мови, до Скитівця заїхав караван зі Сходу. Іскрен прив’язав коня до конов’язі і ввійшов у двері. В самій корчмі було досить тихо, лише кілька столів були зайняті купцями, які, вочевидь, віддавши розпорядження своїм робітникам, вирішили скористатися гостинністю господаря і відпочити. Ще за одним столом сидів кремезний, схожий на ведмедя чоловік. Довга борода, заплетена в дві коси, прикраса в формі Молота Тора на шиї і могутня статура, не лишали сумнівів – це верінг – норманський найманець.

- Стенар? – підійшов до верінга і запитав Іскрен.

Здоров’як відірвався від їжі і спрямував погляд своїх блакитних очей в сіру, безвиразну порожнечу очей незнайомця.

- Стенар із Хрондгарду, – мовив він, вказуючи Іскрену, щоб той сідав. – А ти, мабуть, той вьєлус, про якого казав купець? Іскрен, якщо я не помиляюсь?

- Не помиляєшся, - Іскрен зняв з плеча дорожню сумку і сів навпроти.

- Взагалі то, коли Бассарей говорив мені про вьєлуса, - продовжив Стенар, - я уявляв сивого старця з довгим корявим посохом, в сірому мотлоху, а ти щось геть на такого не схожий.

Vielus’ом нормани називали людину таємних знань, відаючого, а простіше кажучи – чаклуна. Загальному ж уявленню про чаклунів і те як вони мають виглядати, Іскрен дійсно відповідав мало. Не старий – років тридцять – тридцять п’ять, з довгим русим волоссям, вдягнений в шкіряний сегментний нагрудник з невеликими металевими наплічниками і чорну сорочку. Замість посоху мав короткий акінак на поясі. Його приналежність до відаючих видавав лише срібний медальйон у формі восьмипроменевого сонця, в центр якого було інкрустовано великий янтар з повітряним інклузитом.

- Відаючі теж бувають спочатку молодими. - всміхнувся Іскрен. Саме в цей час до їх столу підбіг служка, який помітив нового гостя:

- Пан щось будуть замовляти?

- Яєчню на салі і два кухлі меду, – відповів чаклун, даючи служці кілька кун, потім глянув на верінга і додав. – Три кухлі.

Довго чекати на яєчню та мед не довелося, тож швидко вгамувавши апетит, Іскрен продовжив розмову:

- А де ж Лис? Він же в листі казав, що чекатиме мене тут, навіть карту прислав, щоб я не заблукав.

- Який Лис? – здивовано відповів Стенар, прожовуючи шматок крільчатини. – А, Бассарей! Влучне прізвисько, треба буде, як повернусь, розповісти. Ха! Наш ярль давно думав, на кого йому він схожий.

- І все таки, де він?

Верінг не встиг відповісти, бо саме в цей момент двері корчми відчинились і в них ввійшов невисокого зросту чоловік, круглолиций, з рідкою рудою борідкою і маленькими хитрими оченятами. Звернувши погляд на стіл, за яким сиділи Стенар та Іскрен, він розцвів посмішкою:

- Іскрен, filos! Як добре, що ти вже приїхав, – Лис, він же Бассарей, сів поруч з ними. – А я тут вирішував питання про охорону мого фургону, поки ми не повернемось. Місцевий воєвода виявився досить чемною і не дуже жадібною людиною, тому добро своє я відвезу в саму заставу, хе-хе. Отже якщо є якісь зайві, не потрібні в дорозі речі, можеш лишити у мене в фургоні, з тебе, Іскрен, навіть плати не візьму, - всміхнувся Лис.

- Дякую, зайвих речей нема.

- От і добре. Ну ви поки доїдайте, допивайте, а я відвезу свій фургончик, бо до захід сонця маємо вже рушити, - Бассарей спробував встати, але Іскрен притримав його за плече.

- Е ні, друже, - мовив чаклун. – Для початку розкажи, хеллитська ти мордо, якого дідька я мав плентатись в цю глушину? Що ти тут таке знайшов? Чому так поспішаєш? Я не збираюсь просто так лізти в якусь халепу. Давай, не соромся – розповідай.

- Правильно вьєлус каже, - заговорив верінг, наливаючи собі меду. - Ти й мені обіцяв, що як всі зберемося, то розкажеш суть справи. Ну, ми тепер всі. Слухаємо.

Лис зам’явся, озираючись на інших гостей корчми. Всі були зайняті своїми цікавими розмовами і ніхто на них не звертав уваги. Але Лису це здалось, малопереконливим, тож він заговорив дуже тихо, ледь не пошепки:

- Добре, добре. Тільки спочатку скажи, Іскрен, чи не маєш ти в запасі якогось фокуса, аби нас ніхто не підслухав?

Іскрен всміхнувся, дістав із закріплених на правому чоботі піхов ножа, накреслив на столі незрозумілий знак і щось прошепотів. Знак спалахнув зеленуватим вогнем і зник, а їх огорнув легкий синьо-зелений димок.

- Віщай, - продовжував посміхатись чаклун. – Конспірацію гарантую – все буде чутно тільки за цим столом.

Бассарей знову окинув присутніх недовірливим поглядом, але тепер більш впевнено почав «віщати»:

- Чи чули ви колись таке ім’я, як Владика Отай?

- О Боги! – зітхнув Іскрен. – Наш Бассарей здається з глузду з’їхав. Розумію до чого ти ведеш, але, Лис, це ж просто казка, легенда, вигадки. Так дійсно жив колись давно кудесник на ймення Отай, так дійсно силу він мав превелику, але про те, що він створив якусь там «річ» нічого окрім казок не говорить. Та й жодна з них не дає опису того предмету. А отже, вірогідність його існування дуже невисока.

Стенар кашлянув, звертаючи на себе увагу:

- Я все ж не чаклун і не відаючий ніякий, тож мені не відомо ні хто такий ваш Отай, ні що він там зробив таке важливе, але, якщо вам це не складно, то може просвітите, цікаво в чім доведеться меча бруднити.

- В чім? - хмикнув чаклун. – А ні в чім. Лис просто захопився казками і згадав одну з них, про великого і мудрого, як ти там кажеш, вьелуса, котрого звали Отай. Згідно цієї, наголошую, казочки, він відкрив секрет керування часом, в чому йому допомогла певна «річ». Але чомусь він вирішує, що краще заховати свій винахід куди подалі, і успішно це робить, а потім зникає сам. Та так гарно він заховав своє добро, що ту «річ» ніхто знайти не може років двісті, ну окрім звісно Лиса, який без сумніву вже за два-три кроки до того.

- Хто б казав, - скривився Лис. - Іскрен, тобі як нікому має бути відомо, що в «кожній казці є доля істини», а іноді ця доля більша ніж все інше. Чи не ти знайшов славнозвісне Світ-дзеркало, чи не ти добув князю Ємилаю Щучий Перстень, чи не твоя заслуга, що князівським садом в Новиті гуляє золоторогий олень. Багато чого ще я можу тобі нагадати, того, що було казками, а ти, іноді не без моєї допомоги, довів його істинність. Так чому ж казка про «річ» Отая, не може бути так само перетворена в правду?

- Тому що, як навіть ця «річ» існує насправді, - відповів Іскрен. - то краще, хай вона лишається там де її заховав Отай. Адже чаклун такої могутності, нічого просто так не робить. Значить не має вона більше світу білого бачити і я тобі, Лисе, шукати її не допоможу, бо знаю, що навряд від тебе «річ» потрапить до хороших рук. А ти уяви, що може статись, якщо влада над часом дістанеться, ну скажімо…

- Великому Хану, - закінчив замість чаклуна Лис. – Можеш мені не повірити, можеш вважати мене лише бездушним торговцем, але я не шукаю власної вигоди. Мені достеменно відомо, що Великий Хан веде активні пошуки Отаєвого винаходу. Я ж хочу дістатися до нього, раніше ніж це зроблять люди хана. А потім… Ну потім можу тобі віддати. Ти вже точно знайдеш вірне застосування тій штуковині.

- Навіть так? - здивувався Іскрен.

- Навіть так. Я, на відміну від декого, друзям довіряю. Тому повторюю, що цю «річ» можу віддати тобі, мені ж вона не потрібна, я просто намагаюсь не допустити, щоб її отримав Великий Хан.

- А з чого ти взяв, що люди Хана шукають «річ» Отая, і якщо вони її дійсно шукають, то чому саме в цих краях?

Лис дістав з сумки і поклав на стіл невеличкий клаптик пергаменту. Іскрен взяв його в руки і розгорнув. Не часто оточуючим доводилось бачити в його очах такі відверті прояви емоцій, але зараз стримати свого здивування чаклун не міг. Почерк і характерну монограму до цього він зустрічав лише в трьох рукописах, які йому довелось прочитати під час навчання, і всі три належали руці Владики Отая. На пергаменті було зображено дві криві лінії, які об’єднувались в одну, а формою дуже нагадували річку Бож і її притоку – Гул. При тому лінія Гула, була товщою, хоча мало б бути навпаки. Поруч з малюнком містився напис:

 

«Сини Хеллена у вічнім сні своїм і спокою, хай стережуть невпинність часу, у котрім є початок та кінець.

Во славу Великому Власу, Його скромний слуга Отай».

 

- Ти хочеш сказати, що це ключ до сховища. – скоріше ствердив ніж запитав Іскрен.

- Хто знає, треба перевірити, - розвів руками Лис. - Може це просто нісенітниця, написана рукою збожеволівшого на старість років кудесника, а може і дійсно шифр.

- Судячи з малюнку, схованка має бути десь в басейні Гула, - мовив чаклун. – Сини Хеллена, тобто ви – хеллити. У вічнім сні, безсумнівно значить, що вони мертві, отже це має бути некрополь, або ж місце бою чи…

- Руїни давнього поселення-колонії, - продовжив Бассарей. - Я бачу, filos, нарешті в тобі прокинувся інтерес. Це добре. І я спробую посилити його. У мене є карта, складена моїм співвітчизником, істориком і мандрівником Геродієм, якщо є бажання колись познайомлю. Так от, на цій карті зображені всі сучасні хеллитські колонії, а також ті, що існували тут протягом більше ніж дев’ятисот років. Згідно цієї карти, на берегах Гулу було засновано лише три поліси, але два з них були зруйновані не так давно, десь сто – сто п’ятдесят років тому. Нам вони відповідно не підходять. А от лишень в двох днях шляху на південь од Скитівця, знову таки згідно цієї карти, має розташовуватись колонія Елпіс, точніше те, що від неї залишилось після нападу кочівників, який стався біля чотирьохсот років тому. Розумієте до чого я веду?

- Постій, Лис, не підганяй. Скажи, а звідки в тебе цей пергамент?

Хеллит, без краплі сорому, підтягнув до себе Іскренову кружку з медом і зробив кілька ковтків.

- Ну знаєш, - всміхнувся він, - якщо я почну кожному відкривати свої професійні секрети, то не довго протримаюсь «на плаву».

- Так, давай без жартів, - спокійно мовив Іскрен, але погляд у нього зробився жорстким і холодним. Бассарей добре знав цей погляд, його природу та неприємні наслідки для того, на кого він спрямований, тому вирішив не випробовувати долі:

- Гаразд, без жартів. Трохи менше ніж пів року тому, я зупинився на кілька днів у Візані. Ясна річ – столиця імперії, купа різного люду – можна і підзаробити. Візанці мене знають добре, то ж коли я в місті і комусь щось потрібно з приводу усілякої древності чи магічної диковини, всім радять мене. Так сталося і тоді. На другий день мого перебування у Візані, до мене завітав чоловік, невиразної, сірої зовнішності. Настільки невиразної і сірої, що я одразу зрозумів – шпигун. Чий, я тоді не здогадався, та й досі обличчя його не пам’ятаю, але шпигун однозначно. Так от, сей субчик попросив встановити приблизну дату і справжність певного документу, думаю вже здогадались якого. Ясна річ, я зіграв процес перевірки артефакту і зробив висновок, що то є якийсь жарт, що матеріал дійсно древній, але чорнилам не більше двадцяти років і що за таку дрібничку можу дати не більше тридцяти драхм. Незнайомець відмовився і пішов, але тридцять драхм виявилися достатньою платою для базарних злодюжок. Тому вже в вечорі того дня я, разом з хродгардським торговим обозом під охороною дружини ярля Ульфріка, рушив в дорогу, маючи при собі даний документ і ще дещо, знайдене в кишенях незнайомця спритним злодюжкою, - Бассарей поклав на стіл невелику золоту пластинку з зображенням сокола.

- Пайцза Великого Хана, - зітхнув Іскрен.

- Ага, - підтвердив Лис, - та ще й не просто якась там пайцза, яку отримують торговці, щоб вільно водити каравани, ні. Це – Золотий Сокіл, а він надає власнику надзвичайних повноважень на всіх землях, які знаходяться під владою Великого Каганату.

Тепер бачиш – не мається старий Бассарей дурнею, - хеллит зробив ще кілька ковтків і повернув кружку чаклуну. – Справа серйозна, навіть дуже. І так вже Боги направили провидіння, що саме нам дісталось зайнятися цією справою, а зайнятися нею треба якомога швидше. Бо я не сумніваюсь, що той шпигун не довго думав, хто поцупив його речі. Та й прослідкувати за моїм пересуванням він, мабуть, вже встиг. Тож хтозна, скільки часу у нас є в запасі. Так що, filos, ти з нами чи ні? Якщо ні – я і Стенар самі спробуємо, якщо так, то час збиратись.

Чаклун відпив трохи з кружки, обережно склав пергамент, підсунув його хеллиту і встав, накинувши на плече сумку.

- Значить домовились – «річ» моя?

Бассарей посміхнувся, погладжуючи свою борідку і потис протягнуту чаклуном руку:

- Домовились!

 

 

Багато різного люду в торговий сезон проїздить через Скитівець – купці, воїни, мандрівні бояни, волхви, розбійники. Хто зупиняється на кілька днів, хто, відпочивши і закупивши провіанту, одразу рушає далі. Тому нікому не було діла до трьох мандрівників, які в ніч покинули містечко і попрямували на південь, ніхто не звернув на них уваги. Ніхто, окрім однієї людини – чоловіка з сірою, невиразною зовнішністю. Щойно трійка зникла за обрієм, «сірий» облишив возитись зі змащуванням коліс возу, скинув з себе брудне лахміття, під яки виявився дорогий юшман, скочив на коня і рушив слідом. Біля виїзду з поселення до нього приєдналось ще чотири вершника, а за кілька верст їх кількість зросла до одинадцяти, разом з «сірим».

 

 

- От скажи мені, вьєлус, - заговорив верінг, порівнявши свого коня з кобилкою Іскрена, ті в свою чергу привітали один одного фирканням, – щось ніяк до мене не дійде. Якщо ця ваша «річ», така сильна і небезпечна штука, а Отай такий могутній і мудрий, навіщо ж він сам лишає підказку, де її шукати?

- Ну, як тобі пояснити, - задумався Іскрен. – Отай був, без сумніву, відаючим дуже високого рівня. Його свідомість досить сильно відрізнялася від свідомості простої смертної людини. А більшість відаючих такої сили не тільки розмовляють метафорами та алегоріями, вони так само думають і чинять, тому зрозуміти їх істинну мотивацію досить важко, навіть таким адептам, як я.

- А простіше? - почухав потилицю Стенар.

- Не знаю. Так влаштує?

Верінг посміхнувся, але нічого не відповів.

Їхали всю ніч, та спати ніхто не хотів – чи то заважали крики, плач і стогін полуночниці, яка волочилася за ними майже до світанку, але не наближалась, мабуть відчуваючи присутність чаклуна, чи то подіяло тонізуюче зілля Іскрена, яким він напоїв товаришів. Тож до ранку компанія успішно подолала майже сотню верст. По розрахункам Лиса, якби вони продовжували їхати далі в такому ж темпі, то ще до захід сонця дісталися б пункту призначення – руїн Елпіс. Але, якщо їх в бадьорості і тонусі тримало зілля, то коням, нажаль, потрібен був відпочинок. Тому, коли шлях звернув вліво від їхнього курсу, одностайно було вирішено спуститись до берега річки і дати коням напитись та поскубти трави.

Бассарей, попиваючи з бурдюка розбавлене водою вино, прийнявся вивчати карту колоній, Іскрен намагався увійти до стану «священної тиші», щоб заспокоїти потік думок і почерпнути трохи енергії від ріки, Стенар активно перешкоджав потугам чаклуна:

- Вьєлус, чуєш?

- Гм?

- Я тут подумав: розвалини ж часто приваблюють різних шукачів скарбів, тож чи не може статись так, що наш «скарб» вже давно кимось знайдений? Можливо той хтось навіть не підозрює, яка важлива штука у нього в руках. А ми приплетемось і не знайдемо нічогісінько.

- Таке теж може статись, не виключаю, - відповів Іскрен. – Але щоб знати напевно, потрібно спочатку доїхати туди. Та все ж я маю надію на те, що Владика Отай продумав певну систему захисту від таких випадковостей.

- Іскрен? – продовжив після недовгої паузи верінг.

- Що?

- А там можуть бути якісь магічні загадки, як в казках?

- Можуть.

- А пастки?

- Угу.

- І що ж ми тоді робитимемо?

- А от для того з вами і їде чаклун, якому, до речі, не завадило б трохи спокою.

- Добре, вьєлус, мовчу.

Мовчав Стенар добросовісно, але не довго:

- Агов, вьєлус?

- Ну що?!

- А там можуть бути чудовиська чи демони?

- Боїшся? – всміхнувся Іскрен.

- Я просто звик воювати з людьми, - трохи ображено продовжив верінг, - а якщо там будуть якісь монстри, то я навіть не знаю, що мені робити, як діяти, куди цілити.

- Будеш їх відволікати, у тебе це гарно виходить.

Стенар щось незадоволено забубонів собі під ніс, вмощуючись по зручніше на траві спиною до всіх, але задавати питання перестав.

Після десь півгодинного привалу, рушили далі. Іскрен і Лис їхали мовчки, кожен поринув у власні роздуми, верінг, який не вмів довго ображатись, наспівував одну з бойових пісеньок свого народу. На скільки чаклун розумів норманську мову, там йшлося про дракар, море, героїчну смерть і саван з вітрила. Хеллит з кожною верстою ставав все більш стурбованим – постійно озирався, намагаючись щось розгледіти там позаду, на горизонті. Поступово його стурбованість передалася й іншим, тим паче, що ланцюжок медальйона, на шиї у Іскрена, почав нагріватись і попереджуючи пульсувати.

- Це мені одному так здається, що за нами хтось їде? – нарешті заговорив Лис.

- Ні, не тільки тобі, - відповів верінг.

- І не просто здається, - додав чаклун, перевіряючи наскільки легко виймається з піхов його акінак. – «Хвіст» цей за нами, мабуть вже давно тягнеться. Як вони тільки вчора на полуночницю не нарвались?

- Жаль, що не нарвались, - зітхнув хеллит.

- Якщо це твій друг з Візани, то дуже швидко він слід віднайшов, - зауважив Стенар. - Наче й не втрачав.

В повітрі повисла гнітюча напруга. Здавалось, що от-от стане чутно глухий стукіт копит і все почнеться, але переслідувачі не поспішали явно виказати свою присутність, а тим паче зав’язати бій. Вони зберігали дистанцію, чогось чекали. Але чого? Це питання ні як не йшло Іскренові з голови.

Коли сонце на заході торкнулось землі, окрасивши небосхил червоним, компанія вже підіймалась пологим схилом великого яру. Лис вкотре звірився з картою Геродія і зробив висновок, що до Елпіса лишалось верст десять, може п'ятнадцять. Вирішили останній відрізок здолати якомога швидше, поки сонце ще зовсім не сховалось за обрієм, тож пришпорили коней і пішли галопом.

 

 

- Пішли галопом, Аджерха-бей, - підвівся із землі молодий степняк і звернувся до чоловіка  в дорогому юшмані, вдягненого поверх не менш дорогого парчевого халату.

- Це добре, - усміхнувся він. - Не слід змушувати тумен-бакши довго чекати.

- Наздоганяємо? - запитав степняк.

- Ні, просто підемо трохи швидше - вони вже не втечуть.

 

 

 

 

Невдовзі попереду, в червоному світлі сідаючого сонця, почали виднітися кістяки хеллитських будівель, зруйнованих часом, погодою і людьми. Ось він давній поліс, до якого вони так поспішали. Ще кілька хвилин і вони виїдуть на пагорб, де колись розташовувався акрополь, а потім… А що потім? Іскрен розумів, що не буває нічого простого. Ні він не вірив у те, що люди шукали цю «річ» два століття, а вони от так просто візьмуть і знайдуть. Такого не може бути. Та й ті, що позаду, про них також не слід забувати. Щось підказувало чаклуну, про те, що там, в руїнах Елпіс, їх чекатиме не тільки «скарб», а ще якась несподіванка. І він нарешті зрозумів, нарешті дав відповідь на ті питання, що турбували його, але було вже за пізно. Петля, яку люди Кагана почали затягувати ще у Візані, затягнулась повністю і вискочити з неї вони вже не могли.

Щойно компанія, минаючи чисельні залишки господарських будівель, зарослих степним чагарником і місяцями від яких лишися тільки фундамент, дісталась акрополя, за їх спинами почувся гуркіт копит переслідувачів. Ланцюжок на шиї Іскрена почав припікати. Верінг розвернув коня і, притуливши руку до лоба, пригледівся.

- Одинадцять, - спокійно мовив він, відкріплюючи зі спини круглого щита і вдягаючи його на руку. - Ну що, настав час мені відпрацьовувати свої гроші. Думаю справимось. Вьєлус є в тебе ще якісь фокуси?

Іскрен не встиг відповіси. Вмить повітря навколо них заскрипіло десятком натягнутих луків, а одна стріла встромилась в землю прямо перед конем Стенара, явно даючи знак «не рухатись». З-за стін розвалин та з чагарників почали підійматися фігури в степняцьких халатах.

- Здається ми потрапили в пастку, - констатував Лис.

- Однозначно, - підтвердив чаклун.

- Ти можеш щось зробити? - запитав в нього верінг.

- Можу - повільно підняти руки і не рухатись, якщо не хочете бути схожими на їжаків, то і вам раджу.

Всі так і зробили, чекаючи дальшого розвитку подій.

З-за однієї з розвалин на гарному саврасому жеребці виїхав командир лучників. На ньому був коштовний бектер з золотою різьбою на пластинках, металевий гостроверхий шолом з бармицею, що закривала шию, прикрашений на верхів’ї кінським волосом. Одним словом все говорило про його досить високий чин.

- Нарешті! - венейською, але з сильним акцентом степняка, заговорив «командир». - Нарешті ми вас дочекались. Дозвольте представитись, мене звати нойон Джирогатай, тумен-бакши Великого Володаря Степу, Кагана Тему. Але ви називайте мене просто Чжебе, як і всі. Можете опустити руки, я ж маю надію, що ніяких дурниць чинити ви не будете, мої дорогі гості.

Нойон скочив з коня, віддаючи повіддя одному з солдат і вказав «гостям», що ті також мають спішитись. Іскрен, Лис і Стенар опустили руки і повільно злізли з коней, яких одразу відвели в сторону.

- Ваша слава, Іскрен-бей, - продовжив Чжебе, - йде попереду вас. Не маю жодної підстави сумніватись у ваших чаклунських здібностях, але звертаюсь до вашої розсудливості – не варто їх застосовувати, чи встигнете ви, чи ні, а мої нукери встигнуть нашпигувати ваших друзів стрілами.

В цей час гуркіт копит наблизився і на пагорб виїхали одинадцять вершників на чолі з Аджерхою.

- Ось він, - шепнув Іскренові Бассарей, - той шпигун з Візани, я загадав його обличчя.

Новоприбулі спішились а шпигун, підійшовши до нойона, вклонився:

- Тумен-бакши, мої вітання. Слава Кагану.

- І тебе вітаю, - відповів Чжебе, - гарна робота, Аджерха, чи краще вже сказати тисячник Аджерха.

- Дякую, тумен-бакши, честь і щастя служити вам.

- Думаю вам, бек Бассарей, знайомий мій вірний воїн, - всміхнувся нойон. – Чому ви так нечемно обійшлися з ним? Але я пробачаю, бо всі ваші дії абсолютно відповідали моїм очікуванням, а я це люблю, коли люди чинять так, як я на те сподіваюсь. Самі того не знаючи ви привели мені одного з кращих спеціалістів, шановного Іскрена. Ви ж, пане чаклун, також маю сподівання не розчаруєте мене. Розумієте, Кагану і мені особисто дуже потрібна ваша допомога. Думаю ви здогадуєтесь яка?

- Так, нойон, здогадуюсь, - відповів Іскрен. – Вам, якимось чином дісталася карта, яку намалював Отай, якимось чином ви, чи Великий Володар Степу дізнались, що це за документ, якимось чином ви також вірно визначили місце, про яке говорить карта, але сам тайник ви знайти не можете.

- Вірно, Іскрен-бей, вірно. Дивно, що з вашою проникливістю ви не відчули пастки і не зрозуміли цього всього раніше. Але то не важливо. Важливо, що зараз ви тут і допоможете мені. Я чудово знав, що ніяка ціна не змусила б вас піти нам на зустріч, тому й не намагався зв’язатися з вами напряму. Але зараз обіцяю, коли ми знайдемо те, що заховано десь в цих руїнах, я відпущу вас і ваших друзів цілими і неушкодженими. Навіть більше того – ви отримаєте щедру винагороду від імені мого Повелителя, адже він не забуває тих, хто йому допоміг. А ви бек Бассарей, до того ж можете обміняти вкраденого вами золотого сокола, на торгову пайцзу і вільно мандрувати Великим Улусом без всіляких перешкод. То яке ваше рішення, Іскрен-бей?

- А у мене є вибір?

- Вибір завжди є, - посміхнувся нойон. – У вашому випадку, він просто очевидний – або співпраця і винагорода, або… - він вказав на нукерів з націленими на них стрілами.

- Дійсно очевидний, тоді думаю я не стану вас засмучувати і погоджусь. Одне прохання, я обіцяю не чинити «дурниць», тільки накажіть своїм людям прибрати луки.

Нойон виконав прохання чаклуна, але перед тим нукери відібрали у них зброю.

Так як вже стемніло, пошуки було вирішено розпочати завтра. А поки люди Чжебе поставили великий намет для свого господаря і менший для його «гостей», який оточили охороною. Всю ніч Іскрен спав погано і прокидався, а коли засинав бачив один і той самий сон: невідомі краї, що полихають вогнем війни, величезна армія, на чолі з полководцем у коштовному вбранні, поруч з яким їхав Чжебе, потім з’являвся старець, який щось шепотів полководцю і передавав йому клапоть пергаменту. Потім снився цей же старець на фоні зоряного неба, сузір’я на якому то набували знайомих форм, то ставали зовсім непізнавані. Старець сміявся божевільним сміхом, який поступово перетворювався на зміїне сичання, а дід на змію, яка скручувалась у кільце і починала ковтати свого хвоста.

- Не спиться? - почувся голос Лиса. Говорив він хеллитською, справедливо сподіваючись, що охоронці навколо намету її не розуміють.

- Не дуже, - відповів чаклун також хеллитською.

- Вибач що втягнув тебе в це діло. Я не думав, що все так обернеться.

- «Так вже Боги направили провидіння» – твої слова. Я й сам молодець, план нойона не те щоб надто вже складний, можна було і раніше здогадатись.

- Що тепер робитимемо?

- Шукатимемо те, за чим приїхали.

- А потім? Просто віддамо? Я не впевнений в тому, що нойон нас відпустить. А якщо і відпустить, ти уявляєш, що може статися коли «річ» потрапить до Кагана. Іскрен, ти ж сильний чарівник, хіба ти не можеш щось зробити.

- Що?

- Не знаю. Ну там перенести нас кудись, відкрити портал.

- Портал? Можу. Але, нажаль, я не настільки сильний, як ти думаєш. Тому портал може стати для вас гіршим виходом ніж стріли степняків.

- Зрозуміло. Тоді, хай як не пафосно це звучить, я готовий пожертвувати собою. Коли ми знайдемо ту «річ», втікай з нею сам, пообіцяй.

- Побачимо.

- Пообіцяй!

- Добре, Лис.

Зранку їх розбудив голос Аджерхи, який ввійшовши до намету голосно скомандував:

- Вставайте! - потім більш спокійно з напускною чемністю додав. - Тумен-бакши чекає на «дорогих гостей».

На диво намету нойона вже не було, а сам Чжебе, разом з купкою своїх воїнів сидів біля вогнища і щось посьорбував з піали.

- А! Ви вже прокинулись. Добре, добре, - нібито навіть щиро посміхнувся нойон. - Ну тоді прошу, розділіть зі мною сніданок, перед тим як розпочнемо пошуки.

Сніданок у полководця Великого Хана потрібно сказати був не царський, а суто похідний, військовий: в’ялена і міцно просолена баранина, сухофрукти та кумис. Швидко, калорійно, зручно – основні якості їжі справжнього воїна.

Поки снідали, Іскрен все таки наважився задати Чжебе кілька питань, які по-перше просто зачіпали його цікавість, а по-друге можливо допомогли б в пошуках тайника:

- Шановний нойоне, чи можу я запитати у вас де що?

- Звісно, Іскрен-бей. Я так розумію, що це стосується справи?

Чаклун злегка кивнув в підтвердження.

- Тоді слухаю вас.

- Скажіть мені, нойоне, а звідкіль у вас, точніше у Великого Хана, цей документ, який нас всіх сюди привів? Річ в тім, що можливо в тому, як він до вас потрапив можуть бути теж підказки.

- Розумію, - нойон випив трохи кумису і продовжив. - Потрапив він до рук Кагана випадково, хоча в кожній випадковості можна знайти поміч Духів. Так от, під час Хорсемської кампанії, думаю ви чули, що такої держави вже не існує, - з неприхованою гордістю в очах, посміхнувся Чжебе, - ведучи разом з Каганом свої тумени Чорними Пісками, на шляху ми натрапили на старого сивого дервіша. Мій Повелитель має особливу слабкість до таких старців, вважаючи що вони володіють мудрістю і давніми знаннями. Тому старця він наказав проводити в його шатер. Пропонував йому тенге, їжу, коня, але дервіш відмовився. Та за благородне бажання Кагана допомогти, він вирішив подякувати і передав йому той пергамент.

- Старець щось сказав при цьому? - поцікавився Іскрен.

- Напевне, але він сидів дуже близько до Повелителя, а говорив так тихо, що то було більш схоже на сичання змії.

Чаклун згадав свій сон – того старця, що перетворювався на змію, країну в вогні, полководця. На якусь мить він відчув в своєму мозку чужу присутність, ніби хтось щось шепоче. Очевидно, він не проконтролював вираз обличчя, бо нойон запитав:

- Щось не так, Іскрен-бей?

- Ні, просто задумався, як ця інформація може мені допомогти.

- І що ж?

- Нажаль ніяк.

- Прикро, - зробив сумний вигляд Чжебе. – Ну а ще що ви хотіли запитати?

- Не скільки запитати, скільки попросити дозволу, застосувати свої здібності, для виявлення яких не будь магічних слідів в цій місцині.

- Я сподіваюсь на вашу  чесність, Іскрен-бей, і на те що не буду жаліти про своє рішення. Тому кажу - так.

 

 

Іскрен відійшов трохи далі від табору, але так щоб нукери нойона не втрачали його з поля зору і сів на землю, підібравши ноги під себе, руки поклав на коліна долонями до гори і розслабився. Поступово звільняючи голову від думок, він досяг дивленя, заспокоївши всі процеси свого організму і звівши їх до мінімуму. Слідом за цим, чаклун почав вводити свою свідомість до стану ладування, сконцентрувавшись на уявному вогні, що мерехтів в срібній оправі його медальйону. Вогонь посилився, став більш відчутним і Іскрен впустив його в себе, розливаючи по всьому тілу, до кінчиків пальців, заповнюючи кожну клітину і ось чаклун сам став вогнем а вогонь – чаклуном. Досягнувши цього, він почав хвилею розганяти полум’я, захоплюючи ним всю територію Елпіса. Чаклун намагався побачити, почути, просто уловити хоча б щось незвичне, не відповідне і він відчув. Коли полум’я-свідомість досягнуло залишків храму на самій вершині пагорбу, Іскрен почув вже знайоме йому сичання. Воно ставало все сильніше, ближче і здавалось зараз він побачить ту змію, як раптом ніби щось вдарило його по потилиці і непритомний, він звалився на землю. Але перед тим як втратити свідомість, в сичанні розчув слова: «Початокх-х-х і кінец-с-сь – с-с-суть не рос-с-сдільні і в кош-ш-шній миті є вони с-с-сокриті…».

 

 

Іскрен розплющив очі і підвівся. Голова страшенно боліла, ніби й справді хтось вцідив йому міцного стусана. Над ним стояли Чжебе, з трохи стурбованим виглядом, Аджерха зі злобною посмішкою, блідий Бассарей і Стенар з вже порожнім цебром.

- Ну ти й налякав нас, вьєлус, - заговорив верінг. – Я думав тебе вже Хель поглинув.

- З вами все добре, Іскрен-бей? - поцікавився нойон.

- Так, пане Чжебе, все добре. Не будемо зволікати, я знайшов слід – в храмі.

- Мої люди прочесали його вздовж і поперек - там нічого нема.

Чаклун, з допомогою Лиса і Стенара підвівся:

- Має бути. Ваші люди чогось не помітили.

Храм собою являв колонаду, колись вкриту дахом, який тепер великими шматками валявся на підлозі, як і більшість колон. Єдиним, що більш менш збереглося була скульптура, котра зображала Гермеса. Більше двох годин пошуків виявилися безрезультатними. Пробували навіть зрушити постамент з Гермесом, але марно – він виявився надто важким і ніби вріс в підлогу. Одним словом, не було жодного натяку на тайник.

- Я ж кажу – тут нічого нема, мої люди вже перевіряли, - підійшов Чжебе до Іскрена, який вмостився на одному з уламків колони і про щось думав.

- Ні, нойоне, має бути. Я це точно відчув. Ми щось випускаємо з виду, - відповів чаклун і продовжив роздуми. «Має бути якийсь ключ, якась підказка, - думав він. – Якщо Отай створив цю карту, то не міг не залишити інших натяків».

- Лис! – гукнув Іскрен. – Ану дай мені той пергамент.

Хеллит вручив йому карту і чаклун ще кілька разів перечитав текст, спробував знайти в ньому якусь криптограму, магічне письмо чи що не будь подібне і таки знайшов.

- Во славу Власу, Його скромний слуга… - зачитав він вголос. – Слуга!

- Ну і що з того? – здивувався Лис. - Ви ж відаючі вважаєте своїм покровителем Велеса, що тут дивного?

- Так, - відповів Іскрен, - вважаємо, але ми його учні, діти, послідовники, та ні в якому разі не слуги. Не міг Отай вважати себе слугою навіть Бога – це не правильно. А отже і тут, в храмі має бути щось не правильне. Придивись, Лис, нічого не бачиш?

- А що тут може бути неправильного? Це торгова колонія, тому тут храм Гермеса – покровителя торгівлі, ось власне сам Гермес, в сандаліях, з кадуцеєм, все вірно. Ось на постаменті фрески його діянь: тут він краде корів у Аполлона, тут він з Афродітою… ну не важливо, тут – вчить людей грамоті, ось букви «омега», «альфа»; далі він…

- Постій, Бассарей, де ти кажеш букви? – чаклун підійшов до постаменту.

- Ось, - вказав Лис, - а що?

- «Альфа» і «омега» - перша і остання букви вашого алфавіту, тоді, чому вони написані в зворотному напрямку? - Іскрен придивився до фрески і розгледів ледь помітний контур, який формував жолоб навколо літер. - Тому що, «початок і кінець – суть нероздільні…», - відповів він замість Лиса і сильно натиснув на фреску, вона піддалася і провалилась, а стінка постаменту, на якій було це зображення відсунулась в бік.

Постамент на четверть виявився пустотілим і в цій порожній частині відкрилось те, що так наполегливо шукали вже двісті років. Нарешті всі побачили, що являла собою «річ» Отая. А був це пісочний годинник. Начебто звичайний, але дивним чином з верхньої капсули сипався пісок, ніби годинника щойно хтось перевернув. Більше того – пісок сипався, але кількість його у верхній капсулі не меншала, а в нижній не більшала.

- Ось вона - «річ», - зітхнув Ллис. - Таки правда.

Іскрен простягнув руку до годинника і в цей момент почув скрипіння луків.

- Не робіть дурниць, Іскрен-бей, - мовив нойон. - Віддайте мені іграшку, і все буде добре так, як я і обіцяв.

- Не слухай, друже! - крикнув халлитською Лис. - роби як домовились!

Але чаклун вже знав як йому чинити насправді, він зрозумів свій сон, зрозумів сенс сичання змії, зрозумів чому ніхто двісті років не знаходив цю «річ», зрозумів в чому зміст «альфи» і «омеги»…

- Ні, Бассарей. Є інша пропозиція – давай спробуємо ще раз, може краще вийде.

Іскрен перевернув годинника і світ навколо пішов обертом. Він чув свист пущених стріл, відчував, як гостре залізо пробиває його нагрудник, впивається в груди, живіт, шию, трощить хребці. Але те йому було вже байдуже, те все не мало значення. Мало значення лише бездонне зоряне небо, що намалювала його свідомість, сузір’я на якому то набували знайомих форм, то ставали геть чужими, далекими, невідомими. Потім все поглинула темрява.

 

 

Вже далеко перевалило за полудень, коли дорога привела Іскрена до густо порослого травою берега річки, на якому паслось кілька корів. Тут він був вперше, але місцина, чомусь здавалась знайомою, тому і без карти Іскрен знав, що перед ним була річка Гул, а до найближчого поселення лишалось не більше трьох – п’яти верст. Проїхавши трохи далі по дорозі, він помітив пастушка - хлопчину років тринадцяти, який лежав у траві і роздивлявся чудернацькі картинки, що малювали хмари. Не зупиняючись, Іскрен поїхав далі, хлопчина, зайнятий своєю цікавою справою, його навіть не помітив…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>