Краплина щастя

 

За три дні до народження, мене пробудив люблячий голос тата:

–– Прокинься, доню. Прокинься, моя зеленоока красуне, і поглянь на світ, в якому ти скоро житимеш. Він чудовий, чи ж не так?

Я вперше розплющила очі і наяву побачила сон, яким марила щозими.

У долині ріки, де дерева не можуть рости через поверхневі води, розквітла загадкова палаюча квітка. Повільно здійнявшись над травами, вона підпалила хмари, що низько-низько висли над багряним горизонтом. Світ лихоманило. Все живе п'яніло від останніх залишків прохолоди, і лише чорні ліси, що вкривали схили долини, досі дрімали, не переймаючись майбутньою спекою.

–– Квітка, що горить, як вогонь! –– я здивувалася, почувши незнайомий дівочий голос –– мій голос.

–– Не бійся, доню, я подбав, щоб небесний вогонь не скривдив тебе.

Зазвичай, розмовляючи зі мною, тато перетворювався на велетенського дуба, однак цього разу, вийшовши на узлісся, обернувся пухнастою сосною. Маленький зяблик, мій новий сусід, радісно защебетав. Подякувавши за частування, він почав жваво видзьобувати стигле насіння із шишок. Наївшись досхочу, розбишака полетів у ліс, щоб розповісти всім, всім, всім, що його частував сам Лісовий.

Попрощавшись з пташеням поглядом, тато обійняв мене товстими гілками, обійняв так ніжно, як обіймають вранішні тумани, як пестить ледь помітний вітер. Тепло його загрубілих долонь без слів повідало, що не бути мені лісовою мавкою: надто довго я чекала світанку, надто довго боялася спеки, в той час коли мої сестри, у снах, водили хороводи на заквітчаних галявинах, полювали на метеликів та ховалися у далеких дрімучих хащах. Їх світ безтурботний, вічно юний, а мій –– далекий і досі невизначений.

–– Що ж тепер зі мною буде? –– я перелякалася, що назавжди залишуся у нерухомому тілі.

––  Твій зв'язок із лісом настільки ослаб, що ти загинеш щойно народишся. Не плач, моя хороша, дуже рідко кому вдається бути корінням у рідній землі, а душею –– прикутим до Сонця. Повір у себе, хоча б на мить, і ти неодмінно знайдеш того, хто подарує тобі краплину свого життя.

–– Як я знайду когось, якщо не можу рухатися?

–– Зазирни у себе, що там горить? Там горить крихітна надія, і поки вона не згасла –– ти не загинеш. 

–– Але, тату, мені страшно…

Далі не було сенсу розмовляти: сосна почала швидко зменшуватися і через декілька секунд згубилася серед густої трави. Лісовий обернувся білосніжною мишею, підбіг до нірки, що вела у нетрі лісу, та, на прощання, пропищав:

–– Поквапся, моя мила Осико. Мерщій простягни руку Сонцю –– і вирвись із самотності на волю.

Залишившись на одинці, я довго не могла отямитися, дивилася запорошеним поглядом вдалечінь, як одержима, шукаючи серед трав абсолютно не ті відповіді. «Чому я? Чому я не така як всі? Чому у мене така жахлива доля? Чому я повинна боротися, коли інші не борються? Чому я повинна страждати, коли інші безтурботно насолоджуються життям? Чому… чому… чому…»

За вісімдесят літ, у коріння майже не залишилось сил, щоб тримати згорблений стовбур. Тільки-но я це збагнула –– тіло ослабло і я лягла, не впала, а саме лягла на ковдру із густої трави. Неймовірна легкість ознобом промайнула по стовбуру, зробивши його практично невагомим. Захотілося про все забути та, хоча б ненадовго, задрімати, але із лісу несподівано вилетів Вітер, облетів узлісся і, помітивши мене, враз опинився поруч. Спустившись на землю, він перетворився з прозорого птаха, що, літаючи високо в небі, лоскоче землю довжелезним хвостом, на статного чоловіка, в розкішній мантії із пилу.

–– Ну й спека! І куди вони запропастилися? Вже ж давно мали бути тут. От ця молодь… –– невдоволено пробурмотів Вітер, вдивляючись вдаль.

Спершу, я не помітила клубок сухого листя, що літав довкола нього, але він зашарудів та впав на землю, обернувшись золотоволосим красенем Суховієм. Тендітний юнак, у вишиванці сплетеній із спеки та шароварах із марева, радісно вигукнув:

–– Йдуть! Але Лісовий казав, що женихів має бути п’ятеро, а їх лише троє. Я –– четвертий.  Хто ж п’ятий? Невже хтось осмілився не прийти?

Вітер сів на тонку гілку. Неймовірно, його кремезне тіло важить не більше за пір’їнку, а може, навіть менше за пилинку.

–– Хто йде? –– погойдуючись на гілці, поцікавився Вітер.

–– Буревій, Ранковий Туман і… Польовик, –– пригледівшись, відказав Суховій та миттю сів поруч, на сусідню гілку.

Як виявляєте, всі ці вісімдесят літ мені снилися несправжні духи, а лише їхні найпростіші форми. Усвідомивши це, я настільки розгубилася, що не могла й слова вимовити, а гості тим часом далі розмовляли, не помічаючи, що я… жива.

–– Отже, прийшли всі, –– задоволено буркнув Вітер.

–– Як всі? Буревій, Ранковий Туман, Польовик і я,  –– знову порахував Суховій. –– Когось не вистачає.

–– Не вистачає того, хто майже ніколи не покидає болота…

–– Не може бути, старий знову його запросив! –– від здивування Суховій злетів із гілки та закружляв навколо мене, сердито причитаючи. –– Він же ж знову все зіпсує. Пам’ятаєш, як минулого разу його жаби поцупили квітку папороті і довелося підпалювати нову, а позаминулого –– квакали так голосно, що не було чути соловіїв, а позапозаминулого –– він випадково застелив святкову галявину пліснявою… Ох, це можна безкінечно перераховувати!

–– І що ти пропонуєш? Не запрошувати його на свято? Не забувай, він Джерельний Водяник. Без нього ліс загине, а ріка втратить більшу частину вод.

–– Джерельний Водяник, а виглядає як пристарілий Болотник. Мабуть, Господар Вод побавився з якоюсь очеретяною марою, а нам дістався грішний результат...  –– з іронією промовив Суховій.

У цей час до них наблизилися троє мандрівників: русявий велетень Буревій, у масивних обладунках із дубової кори; тендітний світлокосий Ранковий Туман, у пухнастій молочній сукні; та чорнявий Пильовик, у розкішному кожусі з трав та короні з польових квітів. Всі троє були у піднесеному настрої, в один голос привіталися та якось дивно поглянули у мій бік.

Стало трохи лячно...

Аж ось Буревій однією рукою підхопив мене та жбурнув у небо, немов я тонесенька гілка, а не багатолітнє дерево. Очевидно, Вітер очікував чогось подібного, адже завчасно зістрибнув, радісно проказавши:

–– Ох, високо полетіло.  

Прекрасна мить невагомості, а потім жахливий біль: частина гілок зламалися. Я закричала крізь сльози, але не почула голосу, і ніхто не почув. Натомість всі розсміялися, всі, окрім зів’ялої Осики.

–– Ти, мабуть, позабув, брате, що лише я маю право видирати дерева з корінням, –– крізь сміх пробасив Буревій.

–– Нічого я не позабув –– вона сама впала, –– відказав Вітер.

Ранковий Туман пильно поглянув на мене, поморщив кирпатого носа та ледь чутно поцікавився: 

–– Хочете сказати, що у цьому… зародилася одна з наших наречених?

–– Напевно, що так. Інакше чому б настільки повносиле дерево впало? –– поважно проказав Польовик. –– І, Буревіє, заради всього живого, будь милосердним: не жбурляй дерева –– не псуй таку прекрасну траву.

–– Хе-хе, комусь із вас, голубчики, дістанеться «прекрасна» наречена: згорблена сухоребра потвора, позаду лисувата, а спереду кудлата, ––  злорадно розсміявся Вітер, підскочив, обернувся прозорим птахом та полетів у нетрі лісу.

На жаль, у мене дійсно згорблений стовбур, а гілки позаду слабкі і короткі, адже відразу ж за мною росла Ялинка (хоча ми весь час ворогували, я плакала в той безмежно довгий день, коли вона всохла), а спереду гілля, навпаки, дуже розлоге, адже у долині завжди багато світла, а головне, багато простору. Через нерівномірну крону я з часом зігнулася; світло-зелена кора потемніла і покрилася глибокими зморшками –– тріщинами.

Безумовно, я потворна, але чути подібне все одно боляче.

Нарешті духи перестали посміюватися та з огидою поглянули на мене.

–– А він має рацію, –– налякано прошепотів Ранковий Туман, –– те, що вилізло із цього дерева, зараз нишпорить у пошуку нас. Що будемо робити?

–– Гадаю, Лісовому навряд чи сподобається, якщо ми відмовимо його дорогоцінній донці тільки тому, що вона надто потворна, –– роздумуючи в голос, проказав Польовий. –– Але… якщо ми не зустрінемо її до заходу сонця…

–– Старий не зможе нас ні в чому звинуватити! –– радісно перейняв його думку Суховій. –– Чудово! Давайте змагатися, кому дістанеться найкраща наречена. Але, спершу, пообіцяймо, що не підштовхуватимемо один одного до зустрічі з Осикою…

–– А хто зустріне, із власної вини, той зобов’язується дати їй краплину життя, –– грубувато розсміявся Буревій, –– Щоправда, не рахується, якщо вона побачить, але не впізнає нас. Домовились, братці?

Всі дружно погодилися та попрямували до лісу, де розійшлися різними дорогами. Для них це проста гра, а для мене –– життя, яке от-от скінчиться.

Минуло кілька хвилин. Шансів знайти краплину життя майже не залишилося, але що це… я більше не можу спокійно лежати і жаліти себе. Ці грубіяни, самі того не знаючи, пробудили в мені звіра, який, плюючи на бар’єр розуму, рветься із дерев’яної труни на волю. Чим більше я йому опираюся, тим більше програю; чим більше вмовляю не тривожити душу безглуздою надією, тим більше тривожу. Аж ось… сили скінчилися…

Я спробувала за щось ухватитися, простягла руку і вона вислизнула із дерев’яного склепу. Коряві безлисті гілячки, зеленувато-сірі пальці, міцно стисли повітря. Трохи зачекавши, я сіла, відсунула з обличчя зелене гілля (волосся), потім помацала потилицю –– справді лисувата: «Що ж… природа дарувала мені ідеальну зовнішність, для болота. Буду базікати з жабами, досхочу відсипатися у багнюці, а коли набридне райське життя, заманю кого-небудь до трясовини і втоплю. Краще така доля, ніж ніякої.»

Посміхнувшись, я намалювала в уяві шлях до болота: «Якщо покваплюся,  встигну до заходу сонця.» Але внутрішній голос порадив не поспішати. Моя єдина надія –– не звичайний Джерельний Водяник. Він вже тривалий час мешкає на болоті, виглядає як Болотник, і, напевно, підпорядковується законам болота: вдень відпочиває, а надвечір прокидається.

Зваживши все, я вирушила в дорогу, але забарилася не тому, що хотіла цього, а тому, що ліс виявився зовсім не таким привітним, яким марився у снах. Довелося довго блукати, просити допомоги у нетямущих білок, прислухатися до щебету пташок, зазирати у сни ненароджених дерев, –– довелося все робити самій, адже мавки з жахом тікали, щойно я ступала на галявину, а русалки оберталися сріблястими рибками та пірнали на дно струмків, галасуючи: «Мара! Мара!».

–– Невігласи, я –– Осика, а не Мара, –– розлючено бурмотіла я сама собі і йшла далі.

Зрештою, незважаючи на всі труднощі, мені вдалося дійти до болота. Хоча це важко назвати болотом, швидше –– болітцем, чи надто великою калюжею, в якій борсаються декілька присліпуватих жаб та старий водяний вуж, одним оком приглядає за отарою комарів, а іншим –– за табуном мошкари. Учувши чужинку, дідуган підповз поближче, щоб попередити про біду.

–– Тікай, дитятко, поки господар не прокинувся, –– прошипів мудрий вуж. –– Тікай, а то затягне на дно –– не відкупишся молитвами.

Нітрохи не вагаючись, я зробила пару кроків та закричала, стоячи по коліна у багні:

–– Водяник, дай мені краплину життя! Мені байдуже як ти виглядаєш! Я прийшла, щоб залишитися з тобою назавжди!

Пройшло кілька хвилин –– нічого не сталося. Проковтнувши слину, разом з шпичаками відчаю, я, знесилена і спустошена, сіла у багно. Пройшло ще кілька хвилин.

–– Ти ще гірший за них... Ні… Я не чекатиму милосердя від смерті!

Захотілося втопитися, я навіть спробувала, занурила голову у трясовину, але відразу ж передумала. Це надто примітивно. Захекана і брудна, як справжня болотяна Мара, я заридала; а звір у мені, навпаки, задоволено загарчав, стискаючи у зубах тільце задушеної надії, –– хоча б комусь радість.

Тим часом звідусіль почали злітатися світлячки. Малят ставало дедалі більше: спершу десятки, потім сотні, аж ось тисячі… Коли я звернула на це увагу –– довкола проясніло. Світлячки виявилися краплинами, крихітними сяючими росинками, які повільно здіймалися з трясовини і летіли до мене, щоб стати ланкою смертельного коловороту. На жаль, я надто пізно це збагнула –– вир проковтнув мене, мов піщинку, прибравши до рук і тіло, і душу.

Нікуди тікати, та й не хочеться. Заплющивши очі, подумки простившись з татом,  я вдихнула воду. Але що це? Повітря? Збита з пантелику, я відразу ж поглянула, що за диво мене спіткало, і ледь чутно зойкнула, від здивування. Це був подих із вуст в уста. 

Прекрасний прозорий юнак грайливо глядів на мене. Його кришталеві зіниці були по вінця наповнені сонячними зайчиками і випромінювали всі барви доброти: радість, ніжність, дружелюбність, відвертість, допитливість, навіть непоказний сердечний інтерес.

Неймовірно, але я ледве не втопилася у його обіймах: у довгих рукавах кунтуша, що зараз холодними потоками оповивають мене, ніби намагаються отверезити після гарячого подиху. Якщо пригледітися, то помітно як на комірі рухається мереживо із бульбашок, утворюючи все нові і нові візерунки. Під кунтушем надягнутий жупан, який тісно підперезаний поясом, гаптованим ікрою. Час від часу із ікринок прокльовуються пуголовки та мальки. Крихти відразу ж пірнають у шаровари, де приєднуються до живої вишивки, що, як мереживо, невпинно змінюється: то сплітається, то розплітається, то завмирає, то вибухає. Неймовірне видовище. Але більше за все, мене вразило волосся: сотні джерел стікають із юної голови, поволі перетворюючи болото на озеро.

Важко повірити, що переді мною дух, а не божество: такий чистий і світлий, –– моя абсолютна протилежність.

–– Не плач, сердешна, –– перше, що він промовив, посміхаючись так, начебто ми вічність знайомі. –– Я з радістю прийму тебе, якщо попросиш вдруге. Але краще не проси: ти заслуговуєш кращого. Того, хто подарує тобі море щастя, а не його краплину.

Він тримав мене так міцно, немов не хотів відпускати. Холодні пальці обпікали плечі. Через них я не могла зосередитися, не могла підібрати жодного слова. Просто дивилася і не могла надивитися.

–– Я щойно зі свята, –– з сумом, промовив Водяник. –– Двоє ненароджених так і не зважилися вийти з дерев, і зникли в останніх променях Сонця. Щоб хоча б якось зарадити горю Лісового, Буревій та Суховій погодилися прийняти тебе. Не бійся, вони чудові вітри. Просто зроби вибір, не думаючи. Довірся серцю, і все обов’язково буде добре.

Юнак дбайливо посадив мене у човен, що вмить сплівся з струменів води, та підштовхнув. Корма відірвалася від трясовини, і човен легко покотився по невидимому струмку, катастрофічно збільшуючи відстань між нами. Я була настільки спантеличена плином подій, що не відразу опам’яталася, а коли опам'яталася, було вже пізно зістрибувати: болото згубилося серед темряви. Куди не поглянь непрохідні мури дерев. Жодного стороннього звуку, чути лише божевільний стукіт серця, який потроху стихає.

Залишившись сам на сам із привидами свідомості, я збагнула, що мене ошукали!

Болотяні чари приховали правду: ту, де біль осушив кришталеві зіниці, перетворивши очі на порожні впадини, де щира посмішка попросту скривлені губи, де чуже тепло вдається відчути раз на століття, і неважливо як багато в тобі доброти, оточуючі все одно розплатяться за неї ненавистю. Не хотілося визнавати, але там, у кромішній темряві, стояв не прекрасний Водяний, а бугор бруду, порослий очеретом. З поясу плісняви, котрим було підперезане трясовиння, вилазили черв’яки та п’явки. Ось чому свербить тіло: скрізь укуси. Я замилувалася красою душі, в той час коли звір у мені угледів потворність тіла.

Човен тихо плив крізь порожнечу, повз страхітливих примар, що, перетворюючись на дерева, схилялися наді мною, ніби проводжаючи в останню путь. Погане передчуття, дуже погане, але ніколи тривожити душу. Попереду свято: гучний сміх, хороводи, радість, а позаду –– брехня, без якої я б ніколи не закохалася. Можливо, якби було більше часу, то все було б інакше, але його немає. Вибір доведеться робити не думаючи, отже, звіру у мені знову дістанеться чим перекусити.

Випливши на яскраву галявину, човен розтікся по траві, навіть сліду не залишилося. Лісові красуні з жахом поховалися за дерева. Стихли солов’ї. Засумувало свято.

Лісовий стояв посеред заквітчаної галявини, високий і кремезний, тисячолітній дуб. Побачивши мене, він посміхнувся, опустив гілку, щоб обійняти, але на неї зненацька сіла Біда, жалюгідна подоба ворони, і закричала:

–– Вона візьме краплину життя у Водяного і ви всі загинете! Загинете! Без води…

Тато зігнав нещастя з гілки та суворо запитав:

–– Це правда, доню?

–– Так, –– я проказала впевнено, щоб у нього не залишилось жодних сумнівів.

–– Тоді ти повинна знати, що, обравши Водяного, станеш або жертвою, або вбивцею.  Кожному з нас Доля дарує тільки дві сльози: у першій –– життя, згубивши її ми помираємо, у другій  –– щастя інших, ми даруємо її тим, кого любимо. На жаль, іноді по щоці Долі стікає тільки одна сльоза: ті, хто її отримують не можуть дарувати щастя іншим, вони живуть і помирають у самотності. Будь у тебе дві сльози, ти б могла зцілити його своїм коханням, але у тебе не має жодної. Ти повинна відібрати, щоб жити. Моя зеленоока красуне, благаю, обери одного із вітрів, тоді ніхто не постраждає. Ти житимеш вічність…

–– Але ніколи не буду щасливою, так?  

Тато не витримав мого погляду  –– поглянув на небо, де у чорній безодні плавали зорі.

–– Так, –– нарешті відповів він та безтурботно посміхнувся, ніби не чув каркання Бід, що звідусіль зліталися до лісу. –– Роби, як знаєш.

–– Тоді… я хочу краплину щастя.

Лісовий похилив віти, у знак погодження з моїм рішенням: тепер неможливо нічого змінити. Я озирнулася і знайшла серед дальніх дерев знайомий силует. Бугор бруду ховався у темряві, такий самотній, такий схвильований, такий рідний. Не важливо скільки на мені залишиться бруду, скільки крові висмокчуть п’явки, я хочу справжнього щастя, хочу кохати того, хто кохає мене, навіть якщо це лише мить між народженням і смертю. Забувши про все, я побігла, щоб зануритися в обійми Водяного.

*****

У ніч на Івана Купала не розквітла жодна квітка папороті. Всі вогняні пуп’янки згасив дощ, що чорною стіною поєднав грішну землю та святі небеса.

–– Не бійтеся, дітки. Сьогодні особлива ніч: сьогодні Доля всміхається, ––  нашіптував Лісовий наляканим лісовим жителям, що ховалися під його гіллям.

Вранці, коли знову запалали небеса, на свято завітав прекрасний водяний дух. Поклонившись присутнім, він, діставши з серця краплину та, наповнивши її чарами, промовив:

––  Прокинься, люба. Поглянь на світ. Він чудовий, чи ж не так?

Краплина злетіла з долоні. Поволі до неї почали злітатися інші краплини, які потрапивши під її впив наповнювалися сяйвом. Врешті-решт перед присутніми постала дивовижна восьмикрила діва. Її тіло було невагомим, зібраним із сяючих краплин; стрункий стан окутували веселки; волосся стікало у небо іскристим водоспадом; а в кришталевих зіницях мерехтіли сонячні зайчики.

Так народилася Роса. Вдень вона ховається у серці того, хто її кохає, а надвечір воскресає, щоб подарувати всьому живому краплини, в  яких кожен може розгледіти своє щастя.