Казка без щасливого кiнця

Казка без щасливого кiнця

Середа, 30 січня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2277
Підписатися на комментарі по RSS

* * *

Були собі в одному королівстві король з королевою, і був у них один син – спадкоємець трону. Добрий був король і керував державою мудро і справедливо, і любили його люди. Навчав він і сина, як правити королівством по правді. Та не знати чому, а злим і жорстоким ріс юний принц. Дуже король з королевою сумавали, а нічого не могли вдіяти. Рано помер добрий король, і принц став правити країною.

Жорстоким він став правителем, а до того ще й жадібним. Золото просто зводило його з розуму. Він видав новий закон, який відмінив усі суди, а на всі злочини в нього була одна кара – страта. Все майно страченого переходило у королівську скарбницю. Піддані зненавиділи свого короля і потихеньку почали готувати заколот.

А в тій же країні, далеко від столиці, у густому лісі самотньо жила добра чарівниця. Вона допомагала всім, хто просив її про допомогу, але бачила, що люди стають ледачими, сподіваючись на її чарівну силу. Тому вона оселилась подалі від людей і вже багато років ніхто до неї не приходив. Новини зі столиці їй приносили двоє синів, які були мисливцями і возили продавати хутро.

Якось після чергового вдалого полювання вони знову повезли хутро на продаж. Під’їжджаючи до міста, вони зустріли воїна, що їхав їм назустріч верхи.

- Хто ви, добрі люди? – спитав він. – Куди їдете?

- Ми – мисливці, а їдемо в місто продавати хутро.

- А покажіть, яке у вас хутро?

- Є біляче, є заяче, є лисяче.

- А де ви стільки лисиць вполювали? Їх у цьому лісі майже немає?

- Ми здалеку, там у нас багато різного звіра в лісі.

Вершник замислився:

- Можу показати, де вам буде вигідно продати ваш крам. Вам треба тільки поїхати зі мною.

- Чому ні? – погодились мисливці і поїхали за вершником, не почувши, як він пробубнів собі під ніс: «От королю сподобається…»

В’їхали в місто. Дорогою воїн розповідав:

- Це місце на головній площі, біля самісінького королівського палацу. Навіть у замку можуть зацікавитись і щось купити.

Привів їх воїн до площі перед замком. Розклали мисливці свої хутра, та й стали чекати. Дивно їм було, що площа порожня, ніяких торговців, але згодом підходили люди, цікавились крамом. Аж тут підійшов якийсь багато вдягнений чоловік і сказав:

- Король хоче вас бачити, разом з вашим товаром.

Зраділи хлопці, не знаючи, що той вершник влаштував їм пастку. Пройшли до тронної зали, вклонились королю.

- Хто ви і де ви взяли стільки хутра? Вкрали? – спитав король.

- Ми мисливці, і самі вполювали всіх цих звірів.

- У наших лісах не водиться стільки лисиць, - заперечив король. – Це вам будь-який мисливець скаже!

- Ми здалеку, - відповіли хлопці. – У наших лісах багато різного звіра.

- А звідки ви? Де ваш дім?

Розказали вони, де їх дім. Вислухав їх король, а тоді сказав:

- У жодному лісі мого королівства немає стільки лисиць. Ви брешете, а значить, ви все це хутро вкрали. Негайно стратити їх!

І не встигли бідні хлопці нічого й сказати, як уже їх зв’язали і повели на іншу площу, де вже кат був готовий до своєї роботи. Тут їм голови і зрубали.

За законом залишалося ще забрати майно страчених, тож король негайно послав своїх воїнів туди, де за словами мисливців, був їхній дім.

 

Швидко воїни знайшли дім чарівниці. Вийшла вона до цих незваних гостей.

- Чи тут мисливці жили, що в столиці хутро продавали? – спитали вони.

- Тут, - відповіла налякана жінка.

- То знай, господине, що король їх стратив за крадіжку, а тепер ми мусимо забрати їх майно.

- За яку крадіжку?! – обурилась жінка. – Мої сини чесні, вони ніколи не візьмуть нічого чужого!

Та прибульці її навіть не слухали, вони вже безсоромно ходили по будинку, збираючи все, що видавалось їм цінним.

Розгнівалась тоді чарівниця, відійшла трохи від будинку, глянула на нього, рукою змахнула – і дерев’яний будинок запалав вогнем відразу з усіх сторін. Ніхто з королівських посланців не встиг врятуватись – всі згоріли. А чарівниця обернулась на птаху і полетіла до столиці.

Вона ще здалеку побачила тіла своїх синів на площі, і страшне горе охопило її. Стала вона знову жінкою та й пішла просто до палацу, зажадавши побачити короля. Її пустили. Стала вона перед королем, та не кланяючись, запитала:

- За що ти моїх синів вбив, жорстокий володарю?

- Тому що такий закон, - відповів король. – За крадіжки всі мусять бути страчені.

- Воин нічого не крали! Маєш ти докази, що вони щось вкрали?

- Авжеж маю! Вони привезли багато лисячого хутра, а в нас не водиться стільки лисиць. Отже, хутро вони вкрали. Все й так ясно.

- Ну як тобі все ясно, - грізно мовила жінка, - то слухай тепер мене! Не матимеш ти більше палацу, а житимеш у трухлявому дереві. І все золото твоє розповзеться червами. І будеш ти не людиною, а потворою, і всі люди королівства стануть звірами і будуть ненавидіти тебе за своє горе, а королівство твоє хай стане диким лісом! Так заклинаю я тебе, і чари мої щезнуть лише тоді, як хтось полюбить тебе, страховисько! І нехай буде твоє звіряче королівство спати, поки не прийдуть сюди люди, які могли б тебе розчаклувати.

Підняла жінка руки, ще щось прокричала грізно, і стало все навкруги змінюватись. Спершу всі золоті прикраси в замку заворушились, ожили і стали огидними черв’яками. Потім сам замок зменшився, і всі стіни його стали деревом, а люди, що були тут, перетворились на звірів – хто на вовків, хто на ведмедів. А сам король став великою мавпою з потворною напівлюдською-напівзвіриною головою. Рот ніби усміхався, а очі були злі, як у вовка. Чарівниця сама відступили від цього звіра з острахом.

- Залишайся ж тут на довгі віки, - промовила вона наостанок і щезла, невідомо куди.

Не було більше королівства – лишився замість нього великий похмурий ліс. Це побачив заклятий король, коли виліз із дупла свого широкого дерева. Та люди, перетворені на звірів, ледь не накинулись на нього, тож він сховався назад у своєму бридкому дереві, що кишіло черв’яками, і намагався звідти ніколи не вилазити.

 

* * *

- Химерний ліс! – сказала дівчина.

Молодий хлопець засміявся:

- Іро, ти щойно побачила перше його дерево, а він тобі вже химеринй!

Проте старший чоловік не сміявся:

- Наша Іра рідко помиляється в таких речах. Краще не робіть зайвого галасу.

Не просто так троє українців приїхали сюди, на північ Німеччини. Вони були командою екстрималів-криптозоологів. Двадцятидвохрічна хоробра Іра Коваль; молодий та непосидючий Олексій Костюк, якому було лише вісімнадцять; їх серйозний досвідчений лідер Максим Козаченко, набагато старший від своїх друзів, йому було вже за сорок. Усі троє – спраглі до незвичайних пригод і нових відкриттів. Ні, вони не були вченими – не досліджували невідомих тварин та істот. Вони були мисливцями і тільки ловили їх, а потім продавали вченим; іноді виконували конкретні замовлення.

Почувши про таємничий німецький ліс, який то з’являється, то зникає, вони вирішили відвідати це місце і пошукати, чи не впіймають якусь екзотичну тварюку, яку можна було б показати на закритій виставці аномалій у Харкові.

Знайти загадковий ліс було не складно – місцеві мешканці показали.

- Зараз он там велике пустище, - сказали мандрівникам якісь селяни, - але зникаючий ліс саме там. Як вам туди треба, то ви просто йдіть – і прийдете.

І справді – ліс ніби сам вийшов їм назустріч, з’явившись нізвідки. Власне, крім цієї раптової появи нічого поки що не вказувало на його аномальність. Навіть Максим не відразу здогадався, що так збентежило Іру.

Дерева росли рівними рядами. Це було не дуже помітно: по-перше, це були різні дерева різних розмірів, а по-друге, багато з них були вже зрубані, на їх місцях лишились самі пні.

Другою дивиною була величезна кількість тварин. Пройшовши кілька десятків метрів, люди сполохали дві заячі родини. Ще далі зустріли диких кіз. Бачили багато мишей, білок, їжаків та інших гризунів.

- Буде кого вполювати на обід, - пожартував Олесь.

- Справді, - озвалась Іра, - треба знайти місце для табору.

- Там, де багато пеньків, - вирішив Максим. – Ці дерева вже мертві, може, там безпечніше. Ці тварини нас не дуже бояться. Ви бачите? Вони лише відбігають подалі, але стежать за нами.

- Тим легше буде їх застрелити, - пробубнів Олесь.

- Може, вони чекають, поки ми підемо геть від їхніх домівок? – вголос подумала Іра.

- У будь-якому разі тварини так не поводяться, - підсумував Максим. – Якщо не знайдемо нічого екзотичного, то можна буде зловити хоча б цю дрібноту. Хоч щось незвичайне.

Ліс дедалі густішав. І подив мисливців зростав з кожним кроком. Їм назустріч виходили цілі натовпи звірів. Коли серед оленів і лосів побачили вовків та ведмедів, Максим зупинився:

- Стійте! Далі всім іти небезпечно. Вернемось трохи назад, розіб’ємо табір, і хтось один там залишиться.

- Я навіть знаю, хто той один, - не стримався Олесь.

- От і добре, що знаєш. Поки ми повернемося з нетрів, ти нам зайчатину зготуєш, еге ж?

Влаштувавши, що треба було в таборі, Максим з Ірою взяли більше набоїв до рушниць, ножі, різного мисливського причандалля, незрозумілого звичайним мисливцям, а ще по кілька ліхтарів.

- Верніться до ночі, - захвилювався Олесь.

- Та вернемось, вернемось, - заспокоїв Максим, - просто в нетрях може бути темно, а ще світлом можна відлякати звіра, не витрачаючи набої.

Вони рушили далі удвох. Про темряву Максим не помилився. Чи то вечір настав раніше, чи якісь чари тут діяли, а сонця зовсім не було видно. Мисливці відчували, що йдуть серед живих стін зі звірів, які пропускають їх, а проте стежать за ними. Це могло бути пасткою, і обоє тримали зброю напоготові.

Іра перша помітила неймовірно широке дерево.

- Дивись, - показала вона Максиму. – Схоже, нам туди.

- Ходімо, подивимось.

Звірі їх далі не переслідували – було ясно, що вони не наважуються наблизитись до цього дерева. За спинами людей почулося тоскне скавуління, ніби їх намагались попередити про небезпеку.

Оглянути знахідку вже справді неможливо було без ліхтарів.

- Дивись, Іро, там є дупло, - повідомив Максим, посвітивши угору. – Широке. Напевно, там хтось живе, і саме він нам і потрібен. Недарма всі тварини його бояться.

- Як же його виманити? – спитала Іра вже пошепки, щоб господар дерева раптом не почув. – Повісити сітку коло дупла і чекати, поки вилізе? Чи спймати якусь тваринку для приманки?

- Не спіймаєш, - похмуро відповів Максим. – Сітку прилаштуємо, а приманкою побудемо самі.

Сітку повісили так, щоб вона впала на тварину, щойно та ступить на землю – для цього довелося залізти на дерево. Іра намагалась щось видивитись у дуплі згори, але там була густа пітьма. Проте дівчині весь час здавалось, що там щось ворушиться.

Коли сітка була готова, Максим обережно спустився з гілок до дупла і гукнув усередину:

- Еге-ге-ей!

Ірі стало смішно:

- Ти так кричиш, що зараз Лесько прибіжить!

- Допоможе спіймати, як прибіжить… - відповів Максим.

Та тут обоє почули із середини якесь шкрябання.

- Воно йде, - констатував Максим, зістрибнувши вниз; Іра не встигла, загаялась.

Проте нічого страшного не сталося. Істота – якась велика волохата тварюка – опинилася в пастці досвідчених мисливців. Сітку на ній перев’язали міцною мотузкою в кількох місцях і потім удвох потягнули до табору.

 

Олесь варив юшку з консервів і був чимось дуже незадоволений. Його друзі помітили це не відразу.

- Дивись, юначе! – покликав Максим. – Оце так здобич! От як треба полювати!

- Та мовчи вже, - буркнув Олесь, а тоді зацікавився: - А що воно таке?

- Зараз роздивимось, - сказав Максим і тільки тепер зауважив Леськовий настрій: - А ти чого такий насуплений? Щось сталося?

- Навпаки – не сталося! Полювання в мене не вийшло, будемо знову звичайну юшку їсти.

- Як же ти так зумів не застрелити жодного зайця при такій кількості? – Максим ледве стримав сміх. Зайців у полі зору було зо два десятки, але вся їхня увага була прикута до полоненої істоти.

- А так, що вони все розуміють! Тільки я за рушницю, вони всі позникали! Повернувся до табору – знову повилазили, тільки вже далі від мене тримаються… Та годі про це. Краще розкажіть, що ВИ вполювали?

За обідом Максим з Ірою з найменшими подробицями розказали, як знайшли невідому тварюку.

- Але вона більше схожа на людину чи, принаймні, на людиноподібну мавпу, - зауважила Іра.

- Снігова людина, - сказав Олесь.

- Або Кінг-Конг, - серйозно відповіла Іра. – Посадимо в клітку, роздивимось краще, бо за сіткою погано видно.

Клітку з дерева і дроту до вечора майстрував Максим, нарікаючи на великі розміри здобичі.

Коли клітка була готова, мотузку розв’язали, сітку зняли, але зв’язали потворі руки і ноги, хоча вона намагалась опиратись, і Ірі довелося вистрілити в неї снодійним. Її помістили в клітку, не звільняючи від пут, бо запросто розбила б її і вирвалась на волю. Тільки після цього її й роздивились.

- Це не снігова людина, - констатував Максим. – І зовсім не Кінг-Конг.

- У нього людські форми голови, - сказала Іра. – Напевно, черговий мутант.

Мисливці, зайняті своїми справами, не помітили, як змінилася поведінка звірів, що стежили за ними. Коли в Мавполюда – таке ім’я дали цій істоті – вистрілили, звірячі маси всі разом запанікували. Багато хто втік з табору, залишились тільки деякі тварини, і серед них – кілька вовків, які тихенько між собою про щось гарчали. До ранку біля табору лишився тільки один із них, і саме вранці мисливці звернули на нього увагу.

- Сірий брат, - показав Олесь колегам. – Якби його з’їсти можна було…

Вовк загарчав, показавши, що все розуміє.

- Так! Місцевих тварин не чіпати! – наказав Максим. – Їм ще треба подякувати за відносно спокійну ніч. Та й до того ж, нема чого тут затримуватись – ми вже знайшли те, що шукали.

Мавполюд за ніч добряче виспався, запахи їжі, яку мисливці готували собі на сніданок, розбудили його, і він завовтузився в клітці.

- Чим його годувати? – поцікавилась Іра.

- Хтозна, - відповів Максим. – Може, вовк знає?

Про звіра він заговорив, бо той, почувши Мавполюда, підійшов до клітки і уважно обнюхав її.

- Здається, вовк хоче визволити це страховисько, - вголос подумав Олесь.

- А ну геть! – гукнув Максим, зробивши кілька кроків до вовка, проте не наближаючись до нього. Незваний гість неохоче відійшов від клітки і влігся під деревами, спостерігаючи за людьми. Було ясно, що покидати їх він не збирається.

Після сніданку зібралися в дорогу. Клітку несли усі втрьох на плечах. Вовк ішов слідом. Олесь незадоволено бурчав з цього приводу.

- Хай іде! – Максим уже дратувався. – Однаково з лісу він не вийде.

Вони прийшли в селище, де отримували останні перед полюванням консультації у місцевих мешканців; там же Максим залишив свою вантажівку. Страховисько, що лежало в клітці зі зв’язаними лапами, викликало і страх, і цікавість; дорослі товпилися навколо іноземних мисливців, відганяючи від них своїх дітей. Добре ще, що ця істота не поводилась надто буйно. Але мисливці таки нагодували Мавполюда картоплею; мабуть, він був спокійним, бо наївся.

Поки Іра та Олесь розповідали людям про своє полювання, Максим підігнав до клітки машину. Потім він мусив пробитися крізь натовп до своїх, організувати перенесення клітки до вантажівки… І знову ніхто не помітив, як вовк, про якого вже всі забули, стрибнув під навіс закритого кузову і принишк у куточку.

До України мисливці доїхали без проблем, оскільки мали всі необхідні дозволи для полювання та провезення незвичайної істоти через всі кордони. Мавполюда годували на кожній зупинці, і робила це Іра – на інших полонений гарчав. Але коли був ситий, то поводився тихо, навіть не намагався вирватись. Це було для мисливців дуже зручно, але вони все одно не звільняли його від пут. Хай буде зв’язаний – так надійніше.

А клітку з машини не виймали до самого Харкова. Тільки коли винесли її з машини, тоді побачили вовка, що зістрибнув назовні.

- Дивіться! – вигукнув Олесь. – Та це ж той самий вовчисько!

Звір був худий, його хитало, він сліпо робив слабкі кроки за кліткою з Мавполюдом, намагаючись роздивитись при такому яскравому денному світлі, що тут відбувається.

Виставка мала пройти в одному з наукових центрів, вчених тут ще не було, лише організатори та учасники. Трьох мисливців зустрічав директор центру, він же – головний організатор.

- Що тут у вас, друзі? – спитав він.

Максим розповів про Мавполюда, а потім і про вовка. Директор зацікавився страховиськом:

- Треба пересадити його в залізну клітку і розв’язати. Не можна тримати його зв’язаним.

- Ми просто боялись, що він клітку зламає, - пояснив Максим.

- Нічого, зараз все влаштуємо.

- А з вовком що робити? – спитала Іра.

- А він що робить? Просто стежить за вами? Ну, хай стежить, а ми за ним постежимо. Та підгодувати його, хто б він не був, а шкода тваринку.

До відкриття виставки лишалося кілька днів. Мавполюд поводився тихо і пристойно, навіть розв’язаний. А з вовком, що не відходив від клітки, мисливці взагалі подружилися.

 

* * *

Виставка тривала чотири дні. Мисливці по черзі розповідали усім зацікавленим вченим про Мавполюда. На третій день директор повідомив усій компанії, коли та обідала на подвір’ї наукового центру:

- Вашу мавпочку хочуть купити, щоб детально вивчити.

- Хто?! – аж підскочила Іра.

- Одне вчене подружжя. Так що визначайтеся з ціною… Гроші, я так розумію, там не проблема. Завтра я вас познайомлю.

- Отакої, - обурилась Іра, коли директор пішов.

- Чого ти? – здивувався Олесь. – Хіба ми для себе його ловили?

- Та ні, звісно. Не знаю… Просто вже звикла до нього.

- А я до сірого брата звик, - зітхнув Олесь. – Навіть не вірю тепер, що тоді, в лісі, міг його вбити! Ех, тепер і він від нас втече.

Вовк стривожено дивився на людей. Він чув усю розмову, і видно було, що все розумів, але не знав, що робити. Та ніхто не помітив, як його розгублений погляд засвітився якоюсь надією, коли Іра сказала, що звикла до Мавполюда.

Максим заговорив з друзями вже зовсім про інше, коли вовк підійшов до Іри і несподівано вхопив її зубами за одяг та кудись потягнув. Дівчина нітрохи не злякалася, а тільки здивовано спитала:

- Дивіться, що це наш вовк робить?

- Кудись кличе тебе, - серйозно відповів Максим. – Піди, подивись. Може, не з’їсть тебе.

Іра пішла за звіром. Агресії вона не боялась: по-перше, вовк поводився так само спокійно, як і Мавполюд, а по-друге, зуміла би дати відсіч.

Вовк, незважаючи на відвідувачів виставки, привів дівчину до клітки з Мавполюдом і жалібно заскавчав, дивлячись то на неї, то на страховисько. Іра, присівши, почала гладити його по голові, як собаку, щоб відвернути увагу людей. При цьому вона тихенько шепотіла:

- Ну, чого ти? Підеш собі за ним, як за нами…

Її перебила літня жінка, що саме підійшла:

- Дівчино, це ваш експонат?

Іра підняла голову – жінка показувала на Мавполюда.

- Так.

- А ми саме збиралися його купити. Це дуже цікавий екземпляр. Знаєте, чим він нам сподобався? Неагресивний, на відміну від інших істот.

- Так, він спокійний. Навіть шкода його різати, щоб вивчити його організм…

- Різати? Та що ви! Дослідити органи завжди встигнемо. Нас цікавить передусім його поведінка. Скільки ви за нього хочете?

- Ми з друзями ще не обговорювали це. Ми вам завтра скажемо.

- Домовились, - жінка відійшла, задоволена розмовою.

А Іра повела надвір вовка, дорогою намагаючись його заспокоїти:

- От бачиш, ніхто твого монстра і вбивати не збирається…

Наступного дня виставку закрили. Всі продажі експонатів мали відбутися саме після її закриття. Мисливці, не звертаючи особливої уваги на паніку вовка, вже визначилися з ціною за Мавполюда. Сам монстр теж усе розумів і поводився ще тихіше, ніж звичайно, навіть їв неохоче, хоча зазвичай на апетит не скаржився.

І от продавці з покупцями зібралися біля клітки. Останні були задоволені: мисливці запросили низьку ціну з умовою, що подружжя забере також і вовка, який не хоче розставатися з монстром. Балакуча жінка – її чоловік навпаки виявився мовчазним – все нахвалювала Мавполюда:

- Хоч він і страшний, а такий милий! Як можна відразу різати невідомих істот, щоб дізнатися, що в них всередині? Ми цього красеня навіть не будемо в клітці тримати, у нас є чудовий сад, повністю обладнаний для досліджень. Там різні рідкісні тварини живуть навіть подовгу. Думаю, і цей велет приживеться, хіба ні?

- Так, - трохи сумне відповіла Іра, бо жінка зверталась передусім до неї, поки її чоловік розраховувався з Іриними друзями. – Мені навіть шкода його віддавати. Звикла вже до нього, навіть полюбила трохи…

Цю розмову ніхто не слухав, тому ніхто й не зрозумів, що сталося. Дівчина ще не встигла закінчити свою думку, а все приміщення раптом наповнилось незрозумілим яскравим світлом, в якому нічого не було видно, але яке не сліпило очі. За мить воно зникло, і тоді всі побачили, що немає більше ніякого Мавполюда – в клітці стояв молодий чоловік, зодягнений у розкішний, але старовинний одяг, і ошелешено оглядав себе з голови до ніг. А коло Іри замість вовка опинився ще один незнайомий чоловік, теж у старовинному одязі, але не такому багатому.

- Що відбувається? – обурилась жінка.

- Не знаю, - розгублено відповіла Іра, дивлячись то на одного незнайомця, то на іншого.

- Звільніть мене, будь ласка, - озвався чоловік у клітці. Він намагався говорити українською, але це вийшло не зовсім добре, і українці його не зрозуміли. А от колишній вовк знайшовся:

- Ні, не звільняйте його! Я розкажу вам, чому!

А перетворення відбулося при багатьох свідках, і всі присутні почули дивну історію від цього чоловіка. Він розказав:

- Мене звуть Вітольд, а його – Людвіг. Він був жорстоким королем у нашій країні. Я був його радником, і ми з братами готували заколот. Ми збиралися схопити його і прилюдно стратити, але не встигли. Він розгнівав сильну чарівницю, і вона зачаклувала все королівство, перетворивши його на страховисько, його замок – на велике трухляве дерево, інші будинки на дерева, а людей – на звірів. Наше королівство стало зачарованим лісом, у якому всі спали, але прокидались, коли в лісі з’являлись люди. Чарівниця зробила так, що чари мали розвіятись, коли це страховисько хтось полюбить і скаже про це. Ми щоразу сподівались, що люди врятують нас, але вони приходили до лісу лише на полювання та нарубати дров. Поки не прийшли ви. (Тут Вітольд звернувся до мисливців). Я вирішив простежити, що станеться з Людвігом. І коли вже він розчаклований сидить у клітці, то його не можна звільняти. Його має судити народ за його злочини. Будь ласка, допоможіть нам повернутись до своєї країни. Тільки не відпускайте його на волю, благаю вас!

Вітольд говорив каліченою, а проте цілком зрозумілою українською. Людвіг весь час щось кричав йому і заважав людям слухати, але все одно Вітольда зрозуміли; його розповідь на всіх справила враження.

- Он звідки взялася казка про красуню і чудовисько! – озвалась жінка. – Ірино, та ти тепер маєш вийти за нього заміж!

Це був жарт, але Іра обурилась:

- Ще чого! Я не збираюся заміж, мені ще рано!

А Вітольд повторив своє прохання організувати народний суд над королем. Жінка, порадившись з чоловіком, зрештою сказала:

- Треба це якось все влаштувати. Грошей нам вистачить…

Подружжя вчених було таки багатим і зуміло все влаштувати: де законно, а де за хабарі. Людвіга і Вітольда перевдягли, зробили їм фальшиві документи. До Німеччини поїхали усі семеро: троє мислівців, двоє вчених і двоє розчаклованих чоловіків. Людвіга таки звільнили з клітки, але Вітольд, Максим та Олесь добре стежили, щоб він не втік.

Мисливці добре пам’ятали, де був той ліс, і знайшли те місце без проблем.

Розчакловане королівство само виникло на місці порожнього поля. Люди там вже встигли оговтатись від минулого звірячого життя і відбудовували свої селища. Виглядали вони щасливими.

Дехто навіть впізнав мисливців, на яких показували і захоплено щось розповідали одне одному. Мабуть, це були ті зайці, яких Олесь тоді не зумів вполювати…

Але коли Вітольд заговорив їхньою мовою, показуючи на Людвіга, який стояв поруч із руками, зв’язаними за спиною, народна радість миттєво перетворилась на масову злість. Люди почали кричати погрози, але чомусь не наближались до Вітольда. Мабуть, він їх попередив, що поведе приреченого короля на суд до столиці.

Мисливці із вченими не захотіли йти з Вітольдом далі. Вони попрощалися з ним і пішли назад. Через деякий час озирнувшись, побачили лише порожнє поле.

- Ось так закінчилась старовинна казка, - підсумувала жінка. – Насправді в ній зовсім не сталось щасливого кінця.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>