Дорога до (Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Дорога до (Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Субота, 1 березня 2014 г.
Проглядів: 2070
Підписатися на комментарі по RSS

Сем стояв над прірвою і порожнім поглядом дивився вниз. Це однозначна була прірва. Дно губилось у темряві, і десь із тієї похмурої безодні долинав дзюркіт води. До протилежного берега було метрів з п’ятдесят. Сем повернув голову праворуч – скільки сягало око, ніде не виднілось переправи через це провалля, ліворуч – розколота поверхня землі. Відчайдушне перекотиполе, сполохане вітром, гасало пустельними просторами. Раптовий трохи сильніший подув штовхнув його у безодню.

Сем зняв важкий наплічник, кинув його до ніг і опустився на землю поряд. Наплічник сильно брязнув, декілька порожніх брудних бляшанок вивалились на землю. Чоловікові до того не було ніякого діла. І хоча він збирав ці бляшанки не один день, але якщо він не зможе переправитись на інший бік провалля, вони не мають жодної цінності.

Це якийсь злий жарт долі. Навіщо існувала ґрунтова дорога, котрою він дістався сюди, якщо вона веде в нікуди? Якщо придивитись, видно, що тут колись їздили автомобілі. Сліди від шин вгадувались у пересушеному ґрунті. Зрештою, якщо вздовж цього шляху розкидані бляшанки, то хтось їх розкидав, не самі ж вони сюди прийшли. Але відгалужень у дороги не було, вона ніде різко не звертала. Хіба що водії колись приїздили сюди щоб постояти над проваллям, подумати над життям, а потім поїхати додому тим же шляхом, що прибули сюди. Безглуздя.

Сем відкинувся на спину підклавши руки під голову. Сонце поступово спускалось все нижче до горизонту. Небо забарвилось ледь помітним помаранчевим кольором. Земля заледве тепла, але вітер прохолодний. Щойно сонце зайде, ґрунт зовсім охолоне. Вночі буде зимно, треба буде розкласти багаття. Ще далеко до тих блаженних літніх днів, коли що дні, що ночі теплі, коли можна спати просто неба, навіть не стелячи ковдру на землю. Але зараз Семові не хотілось ні про що дбати. Багато-багато днів поспіль він йшов триклятою ґрунтовою дорогою, а вона завела його в глухий кут. Хтось інший був би у відчаї, але Семові довелось пережити забагато, всі свої душевні сили він уже витратив, тож відчував усе притуплено, відчужено, ніби його нічого не стосувалось. Чоловік повернувся на бік, закутався у ковнір своєї куртки і заснув. Коли не можеш нічого зробити, спи. Зі свіжими силами прийматимеш рішення.

Все життя Сем йшов вже існуючими шляхами, або прокладав власні. В прямому сенсі прокладав – працював асфальтоукладачем. Все його здоров’я залишилось закатаним під автомагістралями, десь поряд із кількома друзями, котрі наклали головою на тій пекельній будові. І поки для когось створювались нові широкі автостради, його власна стежка життя скидалась на сільську, протоптану поміж бур’янів.

Сема ніколи не спіткали великі життєві падіння, бо неможливо сильно впасти, високо не злетівши. Він не міг похизуватись, що хоч у чомусь кращий за однолітків, чи за будь-кого взагалі. Така собі посередність серед посередностей. Але Сем вмів працювати старанно, наполегливо та якісно, вмів заплющувати очі на погані побутові умови або важкі умови праці. З самого дитинства Сем постановив собі, що просто проживе це життя, яким би воно не було. Так би мовити, перетне дистанцію від пункту А до пункту Б. І певний час усе йшло за планом: закінчив школу, училище, влаштувався на роботу, орендував будинок (власне не будинок, а халупу, але хто ми, щоб судити), одружився. Лічильник життя добігав до позначки сорок. Хтось може подумати, що тут-то і почалась життєва криза, Сем кинув дружину, роботу і подався у мандри. Але ні. Чоловік, котрий не ставив собі за мету чогось досягнути, не опинився у тенетах кризи сорокарічного віку. Подорож відбулась спонтанно. Як Форест Ґамп, котрий одного дня вирішив побігати і пробігав ще кілька років, Сем колись вийшов з дому пройтися, і йшов потім ще багато місяців.

Чоловік, власне, нічого не втратив. Кілька років тому почалась та закінчилась Третя світова війна. Логічно було б, що тепер має відбуватись відбудова, і Семова професія є як ніколи необхідною. Але люди трішечки перестарались і відбудовувати не було ні чого, ні кому, ні для кого. Люди, котрі ще залишились, жили тепер десь в епоху первіснообщинного ладу. Сем сподівався лишень, що не всюди панує така руїна. Можливо, є регіони, які війна не зачепила, або до яких була більш поблажливою. А якщо немає?.. То він рано чи пізно десь зупиниться і доживатиме там віку, подалі від здичавілих людей. Або буде ними з’їдений.

Температура надворі поступову знижувалась, холод починав діймати Сема. Сон чоловіка став менш міцним, почали маритись різні речі: суміш подій, котрі були колись давно-давно і котрі відбувались недавно. Сем був на межі між сном та реальністю.

Ось він, маленький хлопчик, везе поперед себе візок із супермаркету, наповнений цілою горою порожніх бляшанок. Він втомлений та наляканий, шукає маму, або хоча б просто людей. Він не бачив людей вже безліч днів. Йому самотньо. Навколо лише холодна пустеля. Семмі все йде та йде навмання, потерпаючи від холоду, аж раптом десь удалині блимнув та зник маленький вогник. Хлопчик зупинився придивляючись, затамувавши подих. Вогник знову блимнув та зник. Семмі кинувся бігти, штовхаючи з усіх сил возик поперед себе. Коліщата возика повсякчас підстрибували на нерівному пересохлому ґрунті, бляшанки розсипались в усі боки, але Сем на льоту їх ловив, клав назад, і біг, біг, біг, притримуючи добро вкупі однією рукою. Вогник побільшав і більше не зникав – це було багаття. А якщо багаття, значить його хтось розклав, а хто ж може розкласти багаття окрім людей! Там люди! Хлопчика переповнювала радість. Він прискорив свій біг, збиваючись з дихання, зашпортуючись за камінці та грудочки землі, ледь втримуючи рівновагу. Семмі більше не хотів бути сам.

Багаття горіло у високій металевій бочці. Довкола нього сиділо троє чоловіків, намагаючись відігрітись, кутаючись у численне шмаття, що було вдягнене на них, та підсуваючись ближче до полум’я. Чоловіки почули швидке тарахкотіння коліщат і обернулись в бік Семмі. Надворі була вже глибока ніч, небо вкрите хмарами, тож довкола стояла непроглядна темрява. Чоловіки безуспішно вдивлялись у морок. Хлопчик побачив, що до нього обернулись, і загукав до дядечків: «Агов, я тут! Привіт!». Чоловіки недовірливо перезирнулись і зашепотіли щось один до одного. Це були не надто привітні чи приємні на вигляд чоловіки, Семмі помітив це ще здалеку. Але інших людей на багато миль довкола не було. Хлопчик вже був зовсім близько до чоловіків, ще якихось метрів п’ять, і він зможе погрітись біля полум’я. Він вже не біг, а повільно крокував, знічено сутулячись під важкими поглядами чоловіків, а потім і зовсім зупинився. Вітер доніс до хлопчика ледь відчутний жар вогню. «Вітаю…» - майже пошепки сказав Семмі, дивлячись в очі одному з чоловіків. Вірніше, в єдине здорове око, бо праве око в цього чоловіка було виколоте, порожня очниця моторошно вдивлялась у хлопчика. Чоловік облизнувся, прицмокнувши, як при виді смачної страви, і прошепотів щось до товариша праворуч. Семчик зробив обережний крок назад. Чоловіки нічого йому не відповідали. Раптом хлопчик побачив блиск ножа, якого один з чоловіків ледь помітно діставав з кишені. Семмі, ні секунди більше не гаючи, кинувся до свого возика і з усіх сил заштовхав його вперед. Але було запізно, одноокий чоловік вхопив його за щиколотку і потягнув до себе. Возик перевернувся, бляшанки з брязкотом покотились по землі. Серце хлопчика билось зі швидкістю серця польової мишки. Він намагався випручатись з клешні Одноокого, але той міцно вчепився у ніжку Сема, впиваючись у неї брудними кігтями. У хлопчика перед очима все закрутилось, він не розумів, що робить. Відчайдушним зусиллям він брикнув вільною ногою Одноокого у його здорове око, сипонув в очі піску його здоровому товаришу і, поки чоловіки завивали хапаючись за очі, побіг, як востаннє в житті, бо це могло бути справді востаннє…

Сем здригнувся й підірвався на ноги, сон спав із нього, ніби й не було. Чоловік тримав руку на правій щоці. Під пальцями відчувалась тепла гладка шкіра шраму, залишена котримсь із чоловіків тієї страшної ночі. Сем не пам’ятав, котрий із безпритульних і коли саме залишив на ньому цю відмітину, не пам’ятав також, де був третій чоловік, і чому той не кинувся Семові навздогін. Але це була остання ніч, коли він бачив людей і намагався заговорити з ними.

Сем струсив пилюку зі своєї куртки і рушив на пошуки бодай якихось трісок для багаття. Була глупа ніч, стояв страшенний холод, Семові зуби вибивали чечітку, якщо не розвести вогонь якомога швидше, до ранку буде байдуже: є далі дорога чи немає, бо продовжувати шлях буде вже нікому.

Все ще ловлячи дрижаки і присуваючись до вогню якомога ближче, Сем згадував.

Через кілька місяців після зустрічі з трійцею безпритульних, чоловік виблукав на ту дорогу, що й завела його на цей край світу. Він не був впевнений, чи варто йти шляхом, де колись їздили автомобілі, адже так було більше шансів зустріти людей, а краще зіткнутись зі зграєю диких псів, аніж з іншими homo sapiens. Та все-таки рушив проїждженою автомобілями колією, маючи твердий намір, якщо завидніються бодай далекі людські силуети або обриси найменшого міста, звернути кудись вбік і обійти те місце десятим шляхом. Дорога, однак, була цілком безлюдною. Сказати навіть безживною, бо рослини обабіч були висохлі, і жодної бодай крихітної тваринки довкола не було ні видно, ні чутно. Дерева стояли безлисті, вугільно-чорні, простягаючи покручені обгорілі гілки до сірого неба.

Це сталось однієї ночі. Сем лежав без сну на задньому сидінні кимось давно (зважаючи на стан автівки) покинутого автомобіля. Час від часу чоловік провалювався у коротке марення, в якому його переслідували кошмари, знову прокидався, крутився на обтріпаних подушках сидіння, намагаючись знайти хоч трохи зручнішу позу. За вікном лютував холодний вітер. Зміст несподіваного звуку став зрозумілим Семові не одразу. Собачий рик… довге тужливе завивання і знову ричання, немов пси гризлись між собою. Сем подумав було, що це відголоски сну, але гавкіт повторився, пробиваючись крізь оскаженіле ревіння вітру. Було не зрозуміло, де гавкають собаки, чи біжать вони сюди, чи зупинились неподалік. Аж раптом у вікно автомобіля, просто навпроти обличчя Сема, вперся вищирений писок. Машина сколихнулась, і на капоті опинився ще один величезний пес. З пащі скрапувала слина, голова грізно було витягнута вперед, не віщуючи нічого хорошого. В темряві проглядались силуети ще чотирьох псів, котрі по-хижацьки повільно ходили довкола машини. Можна було б зовсім не перейматись псами, пересидіти в авто, поки тваринам не набридне вичікувати здобич, але це було неможливо: у вікні з водійського боку не було шибки. Сем ні на мить не сумнівався, що ці тварюки достатньо розумні, щоб знайти це слабке місце «фортеці», пролізти крізь нього і повечеряти. Серце Сема з усіх сил билось об ребра, здавалось, що ось-ось воно вирветься з грудей і побіжить, рятуючи своє життя. Кров гупала у голові, Сем молився про швидку смерть. Нехай тварини перегризуть йому горлянку, а потім ласують плоттю скільки їм завгодно, лиш би він цього вже не відчував. У віконце без скла пропхалась велика собача морда. Погляд тварини був спрямований чітко на Сема. Слідом за головою посунулись передні лапи, авто погойднулось, і на водійському кріслі з’явився пасажир… Сем втягнув повітря і заплющив очі, у горлі застрягло щось розміром з грейпфрут, у голові пролунав відчайдушний вереск. Автомобіль здригнувся ще раз, Сем відчув на собі кількадесят кілограмове тіло і смердюче дихання за кілька міліметрів від носа. Все…

Пес пару разів лизнув Семову щоку, а потім ліг на чоловіка і просунув свою голову йому під руку. Гарчання довкола припинилось. Сем розплющив очі. У розбиту шибку лізло ще одне сто кілограмове щеня. Так-сяк протиснувшись на водійське місце, воно приєдналось до свого побратима, лігши на підлогу авто і вклавши голову на подушку сидіння поряд із головою Сема. Собака невинно скавульнув і по-янгольськи поглянув на чоловіка. Сем мало розумів, що відбувається. Морда навпроти його очей видала ще одне скавуління, трохи почекала, а потім, не дочекавшись реакції, просто підсунулась під вільну Семову долоню, не багатозначно натякаючи на необхідність ніжності. Чоловік судомно зігнув та розігнув пальці у спробі відтворити щось подібне на чухання. Пес ще ближче підсунув голову, страх Сема поступово зникав, він почав жвавіше та ніжніше чухати песика то за вушком, то під шиєю. За кілька хвили по тому всі собаки знадвору перемістились у кабіну автомобіля, тулячись і лежачи на головах одних в одного та Сема.

Сем став частиною зграї. Він бавився з собаками, розмовляв з ними, як з рівними, бігав наввипередки, чухався від укусів бліх. Йому більше не було самотньо. У більш прохолодні ночі зграя спала тісно збившись у купу, коли ставало спекотніше, пси лягали поруч із Семом на відстані витягнутої руки, щоб завжди бути доступними для чухання та всіляких пестощів.

Але одного ранку собаки зникли. Сем прокинувся та потягнувся рукою до одно зі своїх кудлатих друзів, щоб обдарувати того порцією ранкових пестощів, але рука вдарилась об землю, нікого не знайшовши. Сем розплющив очі, ані живої душі не було довкола. Він знову був один. Собаки просто зникли. Певний час, кілька днів, чоловік залишався на тому ж місці з надією на повернення зграї, та коли навіть за тиждень ніде в околицях не залунало бодай віддаленого собачого гавкоту чи скавуління, з важкою душею, Сем рушив далі. Він не розумів, як його могли покинути. Членів зграї не кидають. Собаки – найвідданіші істоти на землі. Це ж про їхню відданість за мирних часів існувало безліч розповідей. Це ж вони після смерті або зникнення хазяїна приходили на місце останньої зустрічі й чекали, чекали, чекали… Сема не могли просто залишити. Хіба що все це був сон. З кожним днем чоловікові все більше здавалось, що його мандри та життя у зграї були сном, що у реальному житті такого не могло бути. Але блохи, котрі докучали Семові навіть за місяць після зникнення псів, були цілком реальними та дуже голодними.

Чоловік прокинувся, коли впав на землю. Він заснув над багаттям навпочіпки. Горизонт на сході ледь посвітлішав, справа йшла до світанку. Сьогодні потрібно щось вирішити: розвернутись і піти назад, або шукати переправу через прірву. Але… Неможливо! Сем міг заприсягнутись, що прірва, до протилежного боку якої ще вчора було метрів з п’ятдесят, сьогодні стала вужчою! Протилежний бік був за якихось метри три. Можливо, трохи більше. Чоловік підійшов до самісінького краю і поглянув униз. Безодня якось сумно, навіть дещо по-мученицьки поглянула на нього. У голові запаморочилось. Чоловік сів на землю й почав зважувати свої шанси перестрибнути цю перешкоду, не звалившись у морок внизу.

Рішення було таким: поскладати в наплічник ті бляшанки, які Сем зібрав дорогою сюди, і спробували докинути їх до протилежного боку. Якщо вийде це, чоловік стрибатиме. Якщо ні – поверне назад.

Надворі було вже вранішньо-сіро, якраз достатньо, щоб не залишити жодної бляшанки тут. А ще за кілька хвилин зійде сонце, тож не доведеться йти в темряві. Чоловік роззирнувся в пошуках наплічника. Сем готовий був заприсягтись, що вчора з ранця викотилось не більше десятка банок, але зараз наплічник був порожнім. Ну гаразд, можливо, він уві сні бігав довкола та розкидав назбиране, але це був би безпрецедентний випадок. Байдуже, яким би чином не сталось те, що сталось, та пожитки зібрати треба, тож Сем рушив до найближчої бляшанки, простягнув руку, щоб підібрати її, а вона відкотилась. Сем зробив ще кілька кроків до бляшанки, знову простягнув руку, а бляшанка вистромила крихітні бляшані ніжки і дременула від чоловіка геть. Він стояв сповнений здивування від такого нечуваного нахабства. Довкола нього одна за одною бляшанки підводились, обтрушувались від пилюки і кидались бігти або досить швидко йти. Чоловік мовчки споглядав, як результати його важкої та тривалої праці, дрібочучи крихітними бляшаними ніжками, поступово дрібнішають та зникають в далині. Це було нечуване нахабство. Як вони лишень посміли… Сем місяцями збирав це барахло з декількох причин: по-перше, ходили чутки, що бляшанки можна переплавити на великі бляшані пластини, з яких складають які-не-які халупи, а мандри Сема колись-таки закінчаться, тож потрібно буде десь  жити; по-друге, що випливає з першого, бляшанки зараз дорогого коштують, на них можна виміняти багато корисних речей; по-третє, з таких бляшанок він годував своїх собак… поки він ще був частиною зграї…; по-четверте, в цих бляшанках випускали улюблене тушковане м'ясо його дружини… А тепер воднораз від чоловіка пішло його майбутнє, теперішнє і двічі відійшло у вічність минуле, а він навіть нічого не міг вдіяти. Сем озирнувся на прірву. До її протилежного боку, чесне слово, стало ще менше. Він дострибне, стовідсотково дострибне.

Сем лютував. Обурення кипіло в ньому, як лава у вулкані. Він ненавидів цю прірву. Вона, певно, знущалася з нього! Бо так не буває, пристойні прірви так не чинять! Вони взагалі ніяк не чинять, а просто зяють собі темрявою на дні, та й по всьому. Чоловік відступив декілька кроків назад, набрав повні легені повітря, напружився всім тілом і рвонув вперед з усіх ніг. Гігантськими кроками він набирав швидкості, тоді відштовхнувся від краю безодні, стрибнув уперед  і відчув повну невагомість. Декілька секунд він здіймався вгору й ставав усе ближчим і ближчим до протилежного боку, аж поки зрозумів, що не долетить, не дострибне… Він падав. Сем відчайдушно, люто, навіжено, почуваючись обманеним, замахав руками й ногами, щоб або вчепитись за протилежний край обриву, або просто вдарити цю брехливу мінливу прірву.

Все завмерло. Сем повис у повітрі. Десь вдалині роздався звук, з яким защіпається зіпер на куртці. Величезна рука поволі застібала прірву. Зубці з правого обриву міцно зчіплювались із зубцями з лівого обриву, безодня надійно ховалась під защіпкою-блискавкою, а Сем просто висів у повітрі. Під його ногами вже не було прірви, був лише шрам-зіпер. Рука, котра щойно защіпала землю на мить зникла, а тоді знову з’явилась, тепер вже з гумкою для стирання олівця. Порух за порухом під ногами Сема зникав навіть шрам-застібка. Рука вправно стирала будь-який слід від прірви. Сем гепнувся на землю й покотився, здіймаючи хмари пилу. Приземлення було болючим. Чоловік важко розтирав забиті місця, струшував і відкашлювався від наковтаного пилу. Він дострибнув! Неймовірно! Феноменально! Все-таки дострибнув! Але як? Невже він таки зачепився за протилежний край провалля? Сем озирнувся на безодню, але вона не озирнулась до нього. Бо безодні більше не було. Лише нескінченна рівнина з ґрунтовою дорогою, яка робила крутий поворот і повертала туди, звідки й прийшла. Семові запаморочилось у голові. Це шизофренія? Чи така вона – дія радіації? Широчезне провалля, вужче провалля, бляшанки демонстративно йдуть, вузеньке провалля, немає провалля… Світ довкола перетворився на калейдоскоп. Вдалині завили собаки. Дуже знайоме завивання. «О, чудово, а тепер ще й слухові галюцинації з минулого», - пропливло в Семовій голові. Калейдоскоп... калейдоскоооооооооооп… ка-лей-до-ско…. ка-лей-дооо… Сем втратив свідомість.

Вже потім, коли Семмі прийде до тями, він рушить знову вперед, бо байдуже, було галюцинацією те, що було, чи це насправді відбувалось. Бо попереду лунають знайомі завивання, так виють собаки лише в його зграї, або так виють лише його галюцинації. Але треба йти, бо тут немає нічого, тож це не може бути гіршим за ніщо попереду. За Семмі будуть залишатись сліди. Можливо, колись цими слідами хтось буде йти. Тоді утвориться стежка, а тоді ґрунтова дорога, а тоді, зовсім гіпотетично, може тут проляже й справжня дорога. І той, хто її прокладатиме, або їхатиме нею вже прокладеною, думатиме, що це його дорога, але це буде дорога Семмі. А поки що Семмі в дорозі, а дорога в ньому.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>