До питання про стосунки

До питання про стосунки

П’ятниця, 20 лютого 2015 г.
Проглядів: 1482
Підписатися на комментарі по RSS

– Воно мене вкусило!

Пантелеймон Рейвах стояв, піднявши вгору закривавленого вказівного пальця. Від здивування біолог не звертав уваги на біль і захоплено дивився услід кенгоморфі. Ну й дитятко в неї! Вчений хотів лише доторкнутися  пухнастої мами – а мало пальця не позбувся.

Добре, що не позбувся: зуби у бебі-кенги – що в земної акули!

Із заціпеніння Панька вивів крик на два голоси. Один – українською – належав помічникові Рейваха, науковому співробітникові Київської лабораторії ксенобіології Самійлові Карапузу. Другий белькотів якісь тарабарщину – місцевий єгер висловлював усе, що думав про безалаберних земних науковців. Яскрава жестикуляція свідчила – бравий захисник природи стурбований не пошматованою кінцівкою чужоземця, а станом сімейства, що зникло в буші. 

– Аконга сердиться, – повідомив Карапуз, що встиг частково освоїти місцеву говірку. При цьому помічник діловито вхопився за начальникового пальця і почав бризкати на рану з якогось балончика.

– Дуже сердиться! – уточнив Самійло, бо єгер замахав руками ще активніше.

– А що не так? Ніби ж не я кусав, а мене, – потроху приходив до тями Рейвах. Палець майже не болів – речовина з балончика діяла чудово.

– А раптом ви отруйний, шефе? Бідна дитинка кенги зараз скопититься в торбинці у мамці, і що тоді? Нас випруть із заповідника, базу від лабораторії прикриють, позбавлять ліцензії на кілька років. І гроші – тю-тю. Ще й повернути витрачені накажуть.

Єгер швидким підстрибом рухався туди, де зникла тварина. Ось його вже не видно з-поза колючих кущів. Панько зітхнув і перевів погляд на уражену кінцівку – Карапуз часу не гаяв і бризкав уже з іншого флакончика. Палець перестав кровити, а тепер огортався рівномірним шаром полімеру, котрий, застигаючи, утворював чудову стерильну «пов’язку».

– Бовдур! – несподівано вигукнув Панько і ляснув себе пораненою рукою по лобі.

Карапуз відкрив було рота, щоб заперечити, але не встиг.

– Що ти накоїв?! У нас була така можливість! Слина! Слина бебі-кенги! Ми ж могли отримати зразки генетичного матеріалу!

Карапуз закрив рота, голосно клацнувши зубами.

А шеф таки має рацію! Біодез знищує будь-який біологічний матеріал, відмінний від людських тканин.

– О, Гнатовичу, кров! Я як пальця вашого тримав – мені кров могла на руку потрапити! Я руку не митиму! Ми все зробимо! Гайда на базу!

Рейвах зітхнув і похитав головою, не надто сподіваючись на удачу:  дезінфікуючий спрей вилітав із балончика широкою хмарою.

– Все буде добре! – не вгавав Самійло. – А знаєте, до мене дружина навідалась? Із сином і сестрою. Продуктів навезла. Навіть свіже сало через карантин примудрилася протягти! І борщу обіцяла зварити, доки повернемось. Справжнього! Знає, як ми тут без рідних харчів хиріємо!

Рейвах похмуро оглянув помічника – той абсолютно відповідав прізвищу і на «захирілого» аж ніяк не скидався. Видно, дружина й на Землі гарно годувала…

Панько знову зітхнув – а він досі сам, хоч розміняв четвертий десяток. Ніби й не був затятим холостяком, а все якось не складалося. «Відлякуєш дівчат, – казали знайомі, а коли Рейвах дивувався, пояснювали: – Ти ж на першій зустрічі починаєш про своїх тварюк розказувати. Ще і з термінами. Та ще з латиною. Яка ж таке витерпить? Уявивши, що потім разом жити…»

А таки ж правда. Ну не міг стриматися. Кожного разу, як випадала нагода познайомитися ближче – все повторювалось.

Фанат!

Так що до зізнань у почуттях було як до Землі возом…

– Борщ, кажеш? Ну давай, спочатку в лабораторію, змив зробимо, а потім до тебе. Сам вивести зможеш? Бо клятий єгер, схоже, не збирається повертатися.

– Будьте спок, шефе! Тут – природний навігатор, – Самійло вказав на свою виголену налисо голову й відразу ж зайняв позицію ведучого.

Земляни рухалися химерним різнотрав’ям, і незабаром їхні постаті ледь виднілися на тлі помаранчевої вечірньої заграви.

Аконга, старший єгер управління охорони Чампа-Пали, найкращого заповідника Теони, з усмішкою дивився услід чужинцям. Він уже заспокоївся – з тонго-борі, чи, як їх величають земляни, кенгоморфами, все гаразд. Але нахабних науковців слід провчити. Це ж треба – зазіхнути на символ суспільного устрою Теони, що красується на державному гербі! Отож, нехай попетляють. До ночі на базу повернуться. Аконга перевірить.

Бракувало, щоб на вечерю борі-мунгу потрапили!

 

***

 

Борщ і справді вдався на славу. Панько з Самійлом гриміли ложками, змагаючись у швидкості поглинання кулінарного шедевру. Галя із задоволеним виглядом спостерігала за процесом, підперши кулачком підборіддя. Поряд сиділа її сестра Тетянка, студентка Інституту прикладного фантастикознавства імені Володимира Арєнєва, що прилетіла розважитись на час канікул разом із сімейством Карапузів. Вона теж зиркала на хлопців, але робила це нишком: зі свояком Самійлом дівчина була в гарних стосунках, але ж Рейвах – чужа людина.

«Рейвах». Смішне прізвище! Як і у свояка. Втім, якщо Карапуз своє повністю виправдовував, про Панька, за словами Самійла, того не можна було сказати: папери в документах і думки у мізках завжди перебували на потрібних поличках і в будь-який час були доступні господареві. Хіба що одягові Пантелеймон Гнатович не надавав особливого значення й міг дозволити якусь неакуратність.

Отож, цікавий екземпляр. Та ще з унікальної чоловічої популяції – холостяків!

Симпатичний…

Панько нарешті відірвався від миски, задоволено зітхнув і вперше з усією науковою прискіпливістю роздивився помічникову родичку. Професійний погляд біолога відразу зауважив чудовий фенотип дівчини, яка, до того ж, зашарілася й стала ще чарівнішою.

– Хена! Шехашка! Шехашка і Хена! – то малий Карапуз перервав ідилію мовчазного милування, вихором пронісся через усю кімнату й заскочив на коліна до татка. В руках трирічне чадо тримало по знімку, де були зображені кенгоморфи з дитинчатами.

– Романе! Звідки взяв?! Ану…

– Ану, не кричи на дитину! – гримнула Галя і взялася в боки.

Самійло припинив видирати з рук сина раритетні знімки, і чадо, радіючи, що здобич не відібрали, з веселим сміхом зникло в коридорі.

– Галю, ти чого? То ж моя робота! І в кого воно таке вдалося?! Хуліган зростає!

– Сам винен! Треба було більше часу з сином проводити, а не зі своїми слонопотамами! І взагалі, забув, хто в домі господар? Ану…

Тут Галя схаменулась, що вони з чоловіком не самі, й Панько, котрий зачудовано спостерігав за сімейною сценою, так і не дізнався, що хотіла закомандувати жінка. Мабуть, щось страшне, бо Карапуз витягся, мов земний ховрах біля нірки, здавалося, аж худішим став. І очима не кліпне. Та ось, зрозумівши, що безпосередня небезпека минула, Самійло пішов у контратаку:

– Сама казала – гроші треба заробляти. Я й заробляю! І взагалі: Галюсю, не лякай людей сімейними пристрастями. В них же все попереду. Еге ж, Танюхо?

Карапуз розвернувся до шефа, збираючись і тому щось сказати, але стримався, кахикнув і тільки розвів руками.

– А що Роман сказав? Ну, про знімки? – спробував розрядити обстановку Рейвах.

– Та хіба його зрозумієш? – Самійло скоса глянув на дружину, збагнув, що зараз розпочнеться новий сеанс психотерапії і швиденько додав. – Малий ще. Говорить поганенько. Галя й то не все розбере. Правда ж, кохана? Е-е-е… Пантелеймоне Гнатовичу, можна вас на хвилинку…

Чоловіки вийшли в коридор, і Карапуз голосно почав:

– Шефе, так от, лабораторія обіцяла повідомити результати за пару годин. Раптом щось таки знайдуть?

І додав пошепки:

– Шефе, виручайте! Дружина другий день тут, а ми ніяк самі побути не можемо. Ромчик, Таня, теє-сеє. Ви мене в «поле» висмикнули. Ну, тямите? От Галя й нервується. Ви… Запросіть Таню на прогулянку. Гарна ж дівчина. Розумаха! Самі побачите. А Ромцю ми приколихаємо.

Рейвах глянув у вічі Самійла і зрозумів – треба рятувати. Бо так і без помічника можна залишитися.

Повз чоловіків у кімнату з вереском проскакав Ромчик, а за мить там щось загуркотіло, і Галя почала виховну роботу. Все ж комусь із чоловічої частини сім’ї Карапузів потрібно було «вигребти».

Присплять, значить?

Ну-ну!

 

***

 

– Розумієте, Таню, це неймовірно загадкові тварини – навіть тут нічого подібного більше не трапляється. Місцеві над ними трусяться – не дай боже зачепити кенгоморфа! Це ж їхній національний символ, є навіть на гербі держави. А нам, науковцям – біда. Унікальні істоти, тільки вивчити зблизька не можна.

– В чому ж унікальність?

– О! Чудове питання! – Панько поправив рюкзак на плечі, і, скориставшись тим, що дівчина припала до бінокля, відверто милувався спортивною фігуркою попутниці. – Ви бачили знімки?

– Ні. Те, що в руки Ромчика потрапляє, іншим не дістається.

– Гм… діти-квіти. Ну добре. Дорослі кенгоморфи – щось середнє між австралійськими коалами й кенгуру. Пухнасті, великі округлі вуха, але задні ноги довші від передніх, рухаються стрибками. Ну, звісно, з сумкою. А от дитинчата! Без шерсті, шкіра – як у рептилії, зеленава. Ноги куці. А зубиська – о! – і Рейвах гордо виставив забинтованого пальця.

– Клас! Це ж фантастика! Хотіла б роздивитися!

– Ну… – Панько зробив багатозначну паузу. – Без провідника заборонено. Але! Задля такої дівчини… Орієнтир – он та псевдоакація в буші. Вперед!

«Така дівчина» зашарілась і бадьорим кроком рушила у вказаному напрямку.

Гарна природа й чудова погода сприяють добрій розмові. Першим порушив мовчанку Рейвах:

– Ми один раз узяли зразки тканин дорослої особини. Загинула в буші. Маляти поряд не було – може, хижаки з’їли. Склали генетичну карту. Все інше – на дистанції. Навіть не знаємо, чим самці від самок відрізняються. Торба є у всіх, яких бачили. У кожній торбі – по «зубастику». І всі зелені майже однакові. Як проходить метеморфоз до «пухнастика» – таїнство!

Тетянка мовчала, і Панько вкрився холодним потом.

Добалакався!

Казали ж йому: не «вантаж» дівчатам мізки термінами. Від таких зануд і тікають.

– Таню?!

– Що? А, я задумалась. Ви так цікаво розказуєте. Ви…

– А давайте на «ти»?

– Давайте. Поважаю таких, як ви… ти. Я теж люблю свою професію. Майбутню. Знаєте, як у нас цікаво? Вивчаємо класиків української фантастики, створюємо стилограми й обчислюємо піки таланту з проекцією на… Ой, вам… тобі не нудно?

– Ні, що ти, я сам читаю фантастику… кхм, іноді.

– А Геника читали? Це ж класика української космічної та хоррору! А стім-панк Сіліври! А пригодницькі Сіліна! А… Ой, хто це?

На горизонті з’явилося кілька рухливих цяток. Вони швидко наближалися. Ще кілька секунд – і вже добре видно пухнастих довгоногів, які півкільцем оточували мандрівників.

– Лапусі! А чого це вони… – не встигла закінчити фразу Галя.

Бо «лапусі» дружно зупинились, нагнулися вперед – і з їхніх «торбинок» вивалились зелені зубастики. А потім дітки широкою шеренгою зачимчикували до Панька й Тетяни.

– Таню, а давай-но… Лізь на дерево! Бігом!

Спеціалістка з фантастики жваво оцінила реальність і показала дива підготовки, зупинившись лише на висоті трьох людських зростів. Рейвах трохи відстав, але за мить примостився на гілці поряд.

– Ти ч-чого?! – запитала Таня, без успіху намагаючись приховати тремтіння в голосі.

– Що «чого»?

– Х-хотів же їх вивчати. Зб-б-б…. Зблизька. А т-тепер стовбур обіймаєш.

– А ти чого? Погладиш лапусь? – не спасував Рейвах і якось штучно розтягнув губи у подобі посмішки. Стовбур усе ж не відпустив.

Обоє дружно глянули вниз.

Кенгоморфи оточили дерево, повсідалися й уважно вивчали людей.

Зате зелені малюки часу не гаяли – шкребли стовбур кігтями так, аж тріски летіли на всі боки.

– А що вони їдять? – поцікавилась Таня, трохи заспокоївшись.

– Старші – травоїди. Ніби. Я точно бачив, як листя жували. А дітки…

Неприємний скрегіт посилився: бебі-кенги задіяли зуби, і справа пішла швидше – стовбур почав тоншати.

– М-може, щось з-зробиш? – голос дівчини знову дав збій. – А т-то це мені вже нагадує ан-некдот. Про мисливців і вовків.

Панько дістав візіофон, натиснув виклик.

– Ну?

– Що «ну»?! Твій свояк зв’язок вимкнув. Він же там «відпочиває». А тут…

– А я свій візіо в кімнаті лишила. Втім, не д-думаю, що Г-галя зараз в-відгукнеться.

Зубастики не припиняли роботи, а їхні мамусі (чи татусі) мов зачаровані спостерігали за процесом.

– П-пів години, – прикинула Таня.

– Що?

– У нас. П-пів г-години, якщо вони темпу не з-з-збавлять.

– Схоже на те. Слухай, а ти мені подобаєшся.

– Я р-р-рада. Н-нагадаєш, як б-будемо у б-безпеці.

Рейвах хотів щось відповісти, але тільки насупив брови. Згадалося: колись в універі займався джиу-джитсу і фехтуванням. Можна зараз рвонути вниз, розметати нападників, Таню на плечі й – гайда на базу!..

Уявив це все і зітхнув: на татамі Панька товкли всі, кому не лінь. Дістав кишенькового ножика. М-да, фехтування буде коротким. І не на користь біолога.

Значить, просто – Таню на плечі…

Дзвінок візіофона прозвучав так несподівано, що Рейвах ледь не зірвався вниз.

– Привіт, молодьож! – пролунав радісно-бадьорий голос Самійла, і на екрані з’явилась його розчервоніла задоволена фізіономія. – Розважаєтесь? А в мене надзвичайна новина!

– Ага, вітаю, – злісно буркнув Панько. – У вас усе вийшло, і за дев’ять місяців сім’я Карапузів чисельно зросте.

– Ви чого шефе? Таня зубки показує? Не сподобались?

– Не Таня. Бебі-кенги. І якраз навпаки – аж горять бажанням близького знайомства. Не гальмуй, Карапузе! Рятуй! Шукай нас навігатором і надсилай підмогу. Бо з’їдять! Ось, дивись!

Самійло таки кмітливий помічник – швидко втямив ситуацію. Візіофон залишився увімкненим, і Панько чув, як Карапуз керує всіма підряд, у тому числі й дружиною з сином.

– Шефе, ви як?! – пролунав захеканий голос Самійла.

– Чудово. Сонце, чисте повітря, чудовий пейзаж. Гарна дівчина поряд. Романтика.

– Ага, жартуєте, значить усе гаразд. Ну, давайте я вас розважати буду.

– Не люблю про чужі інтими.

– Шефе. От злий ви. Я ж про кенгів! Уявляєте: на вашому, чи, пак, моєму пальці збереглись фрагменти вашої крові. І слини «зубастика».

– От і вір у дезінфекцію…

– Що? А? Тут така петрушка – вони з «мамами» різні! Це не може бути один вид!

Самійло ще щось захоплено розповідав, а Панько ошелешено дивився вниз.

Різні? Як?

Удалині почулося тихе бриніння мотора. Ось уже видно гелікоптер небесного кольору.

– В гвинтокрилі блакитнім чарівник завітає, й безкоштовно покаже кіно… – тихенько наспівала Таня.

– Це не гвинтокрил, – виправив Панько. – А ти про що?

– Пісенька з ретромультика. Ромчикові дуже подобається. Про крокодила Гену й Чебурашку. Дивись!

«Зубастики», налякані небезпекою з неба, залазили в торбинки кенгоморфів, і незабаром про них нагадувала лише крупна остружка під деревом.

– Шехашка і Хена… Чебурашка й Гена! Таню, твій племінник – геній! – Панько рвучко нахилився вперед і поцілував ошелешену дівчину. – Звісно, різні! Дивись: кенгоморфи – прудкі, але практично беззахисні. А зубастики… сама бачила, але ж надто повільні. Дивовижна дружба! Так файно доповнюють одне одного! Всі задоволені. Як у тому мультику – рептилія й звір. Це називається…

– Знаю! Симбіоз! – заплескала в долоні Таня.

«Мутуалізм. Взаємовигідне співжиття», – хотів поправити Панько. Але змовчав. Таня, звісно, поважає профі, але ризикувати не варто.

Щоб у наступних стосунках був справжній мутуалізм, треба знати міру.

А іноді – взагалі промовчати.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>