Зворотний бік Дари Корній

– Що читаєш, Марічко?

– «Зворотний бік світла» Дари Корній,

– Це та, що українська Стефені Маєр з її п’ятдесятьма відтінками сірого?

– Ну ти й смішний, Іване, ти б сам, щось прочитав, а то авторів плутаєш.

Маєр про вампірів пише, а в Корній українське фентезі, – із знанням предмету на дванадцять балів відповіла дівчина.

– Типу вовкулаки там всякі й характерники? – не пасучи задніх, добавив Іван.

– Ну майже. Мені тут ще пару сторінок і, якщо хочеш, то я й тобі дам почитати?

– Було б непогано, – погодився Іван. – Я ж люблю наші традиції. А мій тато на них взагалі помішаний: збирає усякий непотріб, ну це мама так говорить, а мені, щоб ти знала, подобається. Не квартира, а музей. Заходь якось до мене після уроків покажу.

– Так я вже й погодилася.

– Ховай книжку, а то кера йде. – викрикнув до Марічки Тарас.

По шкільному коридорі було чутно звук цокотіння підборів.

– Як би ти не перебивав, Іване, давно б дочитала й навіть домашку переписала у Віки.

Тут Двері відчинилися.

У приміщення зайшла Оксана Опанасівна. Раніше саме її Іван й назвав керою.

– Доброго дня, діти!

Усі враз піднялися із за своїх парт.

– Доброго дня, пані Оксано – хором відповіли учні.

– Прошу сідати. Вибачте за запізнення, нарада у директора затягнулася.

– Подовше вона б там засиділася, можливо, Марічка б таки погодилася до мене додому заглянути – буркнув під ніс Іван.

– Та нічого… Вона трохи повимахується й забіжить.

– От вона тобі вже й книгу підсуває. Щоб привід був – добавив, як знавець справи Тарас. – Всі дівки собі ціну набивають, а потім цьомки– бомки… Ну ти поняв.

– Ясний пень.

Перешіптування хлопців почало дратувати вчительку і вона крикнула, щоб її таки почули:

– Тихіше там, гальорка. Палійович та Юрась, а ну позакривали роти і не виводьте мене, і так вже п'ятнадцять хвилин уроку пройшло!

– Вибачте нас, ми більше так не будем, хором відповіли хлопці.

– Звісно не будете.

Через кілька хвилин після цього інциденту до хлопців повернулася Марічка і передала книгу.

– Ось тримай.

Іван поставив книгу перед собою і став роздивлятися на дві намальовані квітки на обкладинці. Чорна та біла мальва перепліталися між собою в одне ціле. Дара Корній «Зворотний бік Світла».

Хм, може фільм якийсь в інеті є. Ну його стільки читати. Гляну за пару годин і віддам. Разом з цією думкою Іван і закинув книгу в наплічник.

– Як там твої справи у школі?

– Та мам, дай хоч кросівки зняти. Я тільки поріг переступив, а ти знову за своє. Ти ще за домашку запитай.

– До речі…

– Не починай. Кинь щось поїсти, а то я голодний, як вовкулака.

– Сам загрієш. Ти вже не малий.

– Ну окей. А що там є?

– В холодильнику борщ з пирогами, і канапки на столі.

Коли Іван почув про канапки, з голови відразу вилетіли згадки про борщ, та пироги. Поставивши чайник на плитку, хлопчина чкурнув у свою кімнату та ввімкнув комп’ютер.

Свист чайника підняв хлопця із за крісла. Все–таки голод – не тітка, а гра почекає.

Повернувшись до комп’ютера хлопець зрозумів, що тепер доведеться чекати йому. Вкотре на тижні виключили світло. Хоч– не– хоч, доведеться сідати за уроки.

Витягуючи з наплічника зошити та книги, Іван витягнув книгу.

Може, й дійсно, щось цікаве.

Розгорнувши книгу на першій сторінці він почав оглядати малюнок.

Оце так графа.

Намальована дівчина нагадувала йому ельфійську королеву з «Володаря Перстнів». Жаль, що вух довгих за волоссям не видно, про себе підмітив хлопець і перегорнув на наступну сторінку.

Про це читати точно не буду. Конкурси – це не моє… Далі…

Україна без гоблінів.

Хм, авторка явно в темі. І тут Іван почав читати передмову, яку він залюбки б прогорнув, побачивши лякаюче слово «Передмова».

Так сторінка за сторінкою біля вікна і просидів хлопчина читаючи «Зворотний бік світла», непомітивши, коли в куточку кімнати загудів комп’ютер.

– Ти уроки збираєшся робити?

– Блін, ну мам.

– Не блінкай тут.

– А ти не лякай так.

– Ого, ти читати почав.

– Та це я так, ну цей. Українське фентезі від Корній.

– Весь у свого тата. Він всі шафи книгами понабивав. Думала, хоч тебе омине. Та де там, яблуко від яблуні…

– І зрозумій тебе. Погано, що за комп’ютером, погано, що читаю, як буде краще?

– Краще уроки роби. Повернуся за пів години, перевірю.

– Добре, добре вже роблю.

У школі Іван, побачивши Марічку, підійшов та привітався:

– Йменням Сварожого кола, вітаю тебе!

– Ого, бачу ти вже взявся читати… Ну і як тобі?

– Та нічого так. Класні арти і текст нехилий. Слова авторка не фільтрує, все, як у житті, йолки–маталки).

– І мені сподобалося, от я вже до другої частини взялася.

– А скільки їх там взагалі?

– Наразі тільки дві. Та кажуть, авторка на цьому не зупиниться.

– Йолки–палки, знав би, що там декілька частих, напевно б і не взявся.

– То ти такий слабак? – посміхнулася Марічка.

– Агов, та я, щоб ти знала, усього «Володара Перстнів» прочитав, там більше тисячі сторінок, що мені до якоїсь Корній, я на раз два ту книгу прочитаю. Можу об заклад побитися. Якщо за два дні триста сторінок доб’ю, то ти до мене прийдеш у гості. Покажу при нагоді тобі й татів антикваріат. Там ціла купа стародавніх речей.

– О, а це цікаво. Я подумаю.

– Ну й поцілунок у щічку, щоб не тільки ти у виграші була, стишивши голос, добавив хлопець, злегка нахилившись до вуха дівчини.

– Ой, та не починай. Я за антикваріат, але без поцілунку. Бе…

– Тоді хоча б так. Ну що, спорим?

– Хто спорить, той штани порить… додала Марічка.

– Ну що, по руках? – наполягав на своєму Іван.

– Давай ще свідків покличем? Посміхнулася дівчина.

Тарас цілий день опісля уроків лежав у ліжку й читав.

Його мама дивувалася такій поведінці сина й про себе зазначала, що щось з ним не так.

Що ж у тій книзі? Потрібно буде перевірити. А то сучасні письменники люблять добавити в книги інтиму та матюків. На її думку, чотирнадцятирічному хлопцю зарано ще про таке читати.

– А ну дай на хвилинку книжку.

– Та, мам, це нам у школі задали. Часу мало, я не встигаю дочитати.

– Зараз я тобі встигну.

Перечитавши анотацію, жінка передала книгу синові.

– Ну, на читай, але не довго, тобі ще уроки робити. Сьогодні тато перевірятиме…

– Звісно, ти ж в історії ні бум-бум.

– Не філософствуй тут.

– Добре, не буду, я ж пожартував

– Ой, який ти вже дорослий чоловічок, нема ради. Ти тільки пам’ятай, що ще одного історика в хаті я не перенесу, проте гірше історика може бути тільки філософ. – глузливо добавила мама Івана, Іванна.

Вечором, коли прийшов додому батько Івана Остап, хлопець для себе відмітив, що встановив свій власний рекорд читання – більше 150 сторінок в день. Вчора сотню проковтнув, а сьогодні вже 150, ну нічого, ще трішки й усі 317 сторінок будуть подолані.

Він відчував, що став крутим. Крутішим за триста спартанців. Враз одним махом таку кількість сторінок подужав. Попереду лише 66. Дві шестірки стали для нього уособленням числа сатани. Але попереду ціла ніч. Він зможе.

– Ну як справи? Вивчив уроки?

– Звісно.

– Що там задавали?

– Про похід Святослава Хороброго.

– Останнього язичницького князя Русі – від себе зазначив Остап.

– Я зараз, до речі, про ті часи читаю, ось диви, яка книга класна.

Батько погортав книгу в руках і сказав:

– Ну це ж фентезі, а не історична книга. Ти диви, ще завтра на історії казок не порозказуй. Досить зуби заговорювати. А ну до теми, раз, два.

– Ну що там розказувати? Великий князь київський Святослав Ігорович Хоробрий народився приблизно 938–972 року, - протараторив завченим голосом Іван, - був представником родини Рюриковичів…

Чомусь Івану не спалося. У голові крутилося безліч думок: «Чи впораюсь, чи буду спроможним дати відповідь на Марійчині питання?

Ех, нічого б не переплутати, там тих героїв в книзі ціла купа, хоч би якийсь словник зробили.

У житті все ж не так, от у нього друзів можна на одній руці перелічити: Тарас, Коля, Стас, Вітя. Це й усе.

А там: Мальва, Квітка, Стрибог…

Ох, ті письменники-фантасти.

Проте, як би там не було, я уже виграв, бо встановив власний рекорд читання. Ну не можеш бути, що я не відповім на її запитання. Чого ж то я так нервую?Я ж навіть перед контрольними не переживаю. Коли за комп’ютером засиджусь, також байдуже.»

З цим вихором думок і заснув Іван.

У школі одразу перед першим уроком хлопець віддав книжку Марічці із гордо піднятою головою промовивши:

– Прочитано. Питай, що хочеш.

– Та я по твоїх очах бачу, що прочитав. У тебе ж, он, аж мішки під очима. Напевно всю ніч читав?

– Ні. Я уроки вчив. До історії готувався. Контрольна ж.

– Аааа, ну це інша справа. Поможеш мені з варіантом?

– Звісно. І, між іншим, так, як я виграв, то пропоную до мене в середу на наступний тиждень забігти, якраз родаки… Кх, кх, – зумисне закашлявся, хлопець розуміючи, що чуть не проговорився… – ну цей, дозволили тебе до себе привести.

– То ти мамі з татом розказав?

– Ну, а що? Ми хіба діти малі, восьмий клас, як–не–як.

– Дивись, яка класна річ. – вимовила Марічка, – Та це ж дримба, як у книзі.

– Ну прямо–таки, як у книзі. Ще скажи, що вона чарівна і в інші світи переносить.

– А чого б і ні. Вмієш нею користуватися?

– Тато якось показував, але сказав, що зарано ще в шамана гратися.

– Можна, я її з полички візьму? – запитала дівчина.

– Обережно тільки, а то, як тато побачить, то я добряче від нього отримаю.

– Та чого ти переживаєш? Усе буде добре.

Знявши з полички дримбу, Марічка підняла пластиковий ковпак, який слугував чохлом, та покрутила металеву конструкцію в руках.

– Ого, та там ще й місяць на зворотньому боці.

– Який там місяць, там ж сонце? Ану дай сюди! –викрикнув ,нервуючись хлопець. – Ну я ж говорив, що там сонце.

– Яке сонце? Місяць, місяць там, от диви, ось тут.

– Ну так і є. Сама ж на сонце показуєш. Дивно ж ви, дівчата, поводитеся. Говорив мені Тарас, що якщо вам хтось подобається, то ви дурниці верзете. Ось і перший знак.

– Досить мене розігрувати. Які знаки, Іване, очі протри?

Хлопець з дівчиною так затято сперечалися, що істина й залишилася в самотньому темному куточку кімнати, яку не освітлював старий камін.

Опісля уроків до Івана завітали Тарас з Вікою.

Як не дивно, хлопці бачили на дримбі зображення сонце, а дівчата – місяця.

Тарас подав ідею намалювати усім символ, який вони бачать на папері.

Він думав, що саме так пересвідчиться, чи домовилися тут усі між собою, чи ні. Іван запропонував малювати спочатку дівчатам.

Роздавши усім аркуші паперу та фломастери, хлопець провів кожну з дівчат в протилежний бік кімнати.

Дівчата відійшли по сторонам одна від одної й обернулися спинами. Через декілька хвилин обоє передали свої малюнки.

Малюнок Марічки отримав Іван, а Віки – Тарас.

– Нічого собі, оце так художниці. Намалювали, як з картини якоїсь.

На двох аркушах красувалося зображення місяця із зігнутими вниз ріжками. В центрі зображення красувалася літера «М».

– Тепер ваша черга промовила Марічка. – Ідіть малюйте й ви своє сонце.

Далі Тарас та Іван зробила такі ж дії, як і дівчата.

Обидва хлопці намалювали сонце. Що цікаво, їхнє сонце не було звичайним воно посміхалося.

– Може, в інтернеті пошукаємо, щось подібне? – запропонував Іван, втішившись, що перехопив ініціативу в Тараса.

Увімкнувши комп’ютер, хлопець розпочав вводити в пошуку по черзі різні поєднання слів. Опісля півгодинних пошуків на просторах інтернету дітям вийшло знайти символ, який носив назву «Лунниця» і був максимально подібним до місяця намальованого дівчатами. Зображення сонця вони знайшли на мольфі, виготовленій Михайлом Нечаєм – карпатським мольфарем.

Сумніву, що перед ними незвичайний предмет ні в кого не виникало.

– Може, твій тато якийсь шаман? – запитала Марічка.

– Ага, а я Гаррі Поттер.

Ну не починай. Все просто. Тато запалює камін і грає. Мелодія там досить проста, він її все по колу награє. Який він шаман?

– А ти зможеш повторити? – запитав Тарас.

– Звісно зможу, але з мене досить. – відповів Іван. – Мені тато голову відірве, дізнавшись, що ми дримбу вже двічі без дозволу брали. Я надіюся моя сусідка знизу не бачила, як я стільки людей додому привів.

– Ми ж тихенько, – додала Марічка, - яка там сусідка… Давай, як у книзі, вжух – і в інший світ.

– Дуже смішно. Це вже без мене. – промовила Віка.

– Іди, іди нам тут лякливих не треба, - добавив їй у слід Тарас. – Двері відчинити, чи ти сама?

– Я сама впораюсь. – відповіла дівчина. Розвернулася і пішла у коридор.

– Ну що погнали? У нас вже мінус один. – промовив Тарас.

– Куди погнали, звідки ви взяли, що щось взагалі відбудеться? Мій батько так годинами сидить. Із дому він точно не зникає, ви що Гаррі Поттера перечиталися?

– Ну ти заграй і ми подивимося, що станеться.

Іван взяв дримбу лівою рукою та приставив до зубів. Вдаривши по язичку інструмента, він двічі почув дзвінкий звук, який говорив лише про те, що горе-музикант перехвилювався й не правильно встановив її у ротовій порожнині.

У цей момент діти дивилися на вогнище та очікували, що щось відбудеться. Проте нічого дивного не відбувалося.

Коли кімнатою прокотилися перші звуки, Марічка з Тарасом втішилися, почувши надзвичайний звук.

Але, зрештою, опісля п’яти хвилин очікування бозна-чого, Тарас не витримав і викрикнув.

– Та це ж ідіотизм якийсь!

Хлопець різко розвернувся і, зробивши крок зрозумів, що щось з ним не так. Його враз огорнуло в’язке відчуття, неначе хтось зумисно тисне на нього із всіх боків.

Перша спроба ступити крок ліворуч виявилася невдалою, а далі він ступав по паркеті так повільно, неначе хтось включив фільм в уповільненому режимі.

На стінах кімнати враз проявилися нанесені червоною барвою письмена, яких раніше він не помічав.

– Агов, хтось мене чує? – вигукнув Тарас.

– Не мішай Тарасе на вогонь дивитися, – відповіла Марійка, – он диви, щось з ним таки дивне відбувається?

– Із ким, з Іваном?

– Та ні, от лише глянь знову язики полум’я змінюють свою звичну барву.

– Вогонь, як вогонь, ти краще спробуй порухатись, Марічко, і на стіни подивись. – добавив Тарас.

– Ого, що це зі мною?

– Зараз мине. – сказав Тарас.

Після цих слів збоку шугнула тінь.

– Що це тут за чортівня? – викрикнула дівчина.

– Я не знаю! Думаю, потрібно спинити Івана.

Тінь наблизилася до Тараса і штовхнула його в прірву. Враз – пустка проковтнула тіло хлопця.

– От і спитали. – промовила Марічка. Запанікувавши, вона підійшли до Івана й почали його штовхати.

– Прокинься й допоможи мені. З мене поцілунок чесно– пречесно…

Ураз нізвідки після цих слів перед Марійкою появилася не одна, а одразу дві тіні. Чорні постаті стрімко направлялися до дівчини, видаючи неприродній скреготливий звук. Коли звук пролунав поруч, Марічка сіпнулась і розплющила очі. Вона знову була реальною. Стояла, як мумія біля Тараса з Вікою.

– Я вас ще якось до ладу привела, а Іван досі стоїть, як вкопаний. – промовила Віка. – Відбери у нього дримбу! Тарасе, я не змогла її у нього вирвати.

– Диви, якщо Марічка прийшла до себе після шарпання та криків, то я думаю, що треба трек поміняти.

– Який в біса трек?

– Та музло. Запустим музику, а раптом допоможе.

Ідея Тараса дала вірні плоди. З колонок лунав Linkin Park:

Іван розтирав обличчя руками й посміхався:

– А мама каже, що ця рок-музика від Сатани. Знала б вона, що саме ця музика й допоможе мені повернутися в цей світ, то ніколи б не забороняла.

Між іншим, що б там не було – з Марічки поцілунок, а з мене оповідь про Святослава Хороброго.

Мені є вам про, що розказати. Нас чекає Візантія, золота сережка, печеніги та хазари.