Жмот

Того дня до крамницi «Все від однієї гривні» прийшов незвичайний вiдвiдувач. Високий чоловiк у непримiтному одязi, в темних окулярах, що тримав велику обшарпану сумку. Та волоцюгою його назвати не можна було – все на ньому було чисте, та навіть розірваний шов на куртці зший акуратно, ніби на машинці. Незнайомець брав з полиць всього i багато – десять люстерок, п’ять пар капцiв, чотири сушки для посуду, пластмасовi тарiлки. Швидко розплатившись, він рiзко схопив сумку та вийшов так само несподiвано, як i з’явився. Молода продавчиня вже клала гроші в шухлядку, та щось її насторожило. Вона просвітила купюри перед вікном і, запевнивши себе, що то не підробка, поклала до решти виручки.

За кілька хвилин до крамниці забігли двоє поліцейських. Заставши саму тільки спантеличену продавчиню, вони втомлено перезирнулись.

– Згубили, знов згубили! – з досадою вигукнув один.

– Чччорт. – сказав крізь зуби другий. – От Жмот.

***

До сходiв школи пiдкотився м’яч. Федя копнув його, пославши назад. Вже майже настало лiто, обмахуючись комiрцем сорочки, хлопець пiдiйшов до кiоску.

– «Спрайт» будь ласка.

Пляшка швидко спорожнiла, Федя кинув її у переповнений смiтник. Заживши своїм життям, пляшка побалансувала на краю i впала на асфальт. Немов з-пiд землi поряд виник дивний чоловiк. Одягнений надто тепло на цю погоду, в темних окулярах, вiн пiдняв пляшку та чомусь застиг, роздивляючись щось бiля денця.

– Малий, – звернувся вiн до Федi, – гдє взяв?

Хлопець з огидою поглянув на цього... та нi, той був не волоцюга, не алкоголiк. Божевiльний чи що? Не знає де пляшки беруть? Федя мовчки показав на кiоск.

– Спасiба, малий. – чiтко, як актор на сценi, та награно, сказав незнайомець i рушив куди вказав Федя.

Дивак простягнув у вiконечко новенькі купюри та став загрiбати до сумки пластиковi пляшки. Озирнувшись, вiн швидко пiшов геть. Федя провiв його спантеличеним поглядом.

– Що, з бомжами дружиш?

Однокласник Юра все це бачив здалеку. Ну все, тепер цей жартiвник не вiдстане.

– Договоришся. – огризнувся Федя i впевнено рушив подалi.

На встановленій не так давно дошці оголошень висiли якiсь портрети. Федя не звернув би уваги, якби один не здався знайомим. Та це ж був той самий дивак! «Увага! Небезпечний шахрай, фальшивомонетник», – повідомляло оголошення, – «Всім, хто володіє інформацією щодо цієї особи, чи будь-якою інформацією, що посприяє встановленню особи злочинця, прохання зателефонувати. Конфіденційність та нагорода гарантується».

Незнайомець ще виднiвся на iншому боцi вулицi, та за мить вже зник у дворах. Федя рвонув навздогiн, повернувши в тому ж мiсцi. Шахрай прямував до гаражiв, рядiв незграбних споруд з обмальованої графіті бiлої цегли. Там він зняв окуляри, які мабуть добряче заважали, почав виймати пляшки одна за одною та виливати вміст на асфальт. Спорожнивши усі, цей божевільний закинув сумку за спину та рушив на завалений мотлохом майданчик в кiнцi довгого коридору гаражiв. Навколо, як у спеку, задрижало повiтря, огорнуло незнайомця i вiн, як мiраж, розтав разом з непомiрно великою сумкою.

Федя протер очi та поклiпав. Не вiрячи собi, пiдбiг до того ж мiсця. Без сумнiву, шахрай стояв там, це була не галюцинацiя, не iлюзiя, не паре... якась там -лiя, як розказували на уроцi. Ланцюжок слiдiв на вологiй пiсля вчорашнього дощу грязюцi зникав на рiвному мiсцi. Вилитий напій все ще розтікався величезною калюжею – зайве підтвердження реальності дивака. Федя невпевнено сфотографував на телефон місце зникнення. Та хіба за це нагородять? Ще висміють. Еге ж, злочинець просто взяв і зник. Зітхнувши, хлопець рушив назад.

Наступного ранку Федя ледь не вдарив себе по лобi через власну забудькуватiсть. Ну як можна було? Як можна було забути про виставку виробiв з природних матерiалiв! Це був останнiй день, а в Федi ще й кiт не валявся. Вiн хутко обдумав як ще можна врятувати становище. На полицi в учительськiй стояв флорарiй – невеликий круглий акварiум з сукулентами. Чудово, вiн зробить такий же. А що нема екзотичних рослин – не бiда.

Федя згадав вчорашню пригоду. Але не стiльки незнайомця-фокусника, як низькi дахи гаражiв, вщерть зарослi густим зозулиним льоном. Не вiдкладаючи справ, щойно пролунав дзвiнок, хлопець вирушив швидким кроком за ботанiчною «здобиччю».

Загрiбши пригорщу пухкого лоскотливого моху, Федя поклав його в рюкзак. Ще дрiбка... Вiн рiзко присiв. Серце шалено загупало, коли той самий чоловiк з’явився мiж гаражами. Це здалось не так i дивно, на годиннику був той самий час. Хлопець сховався за якiсь дошки, слiдкуючи крiзь щiлину. «Фокусник» знову зняв окуляри, озирнувся, нiби щось почув, але продовжив iти. На плече опустилась долоня.

– Попався!

Федя ледь не вистрибнув зi сховку, а тепер по тiлу пробiглись теплi мурашки. Це була Зарiна, на клас менша подруга.

– Що показують? – весело спитала вона.

– Тс. Вiн. – вказав пальцем Федя.

Дивно одягнений чоловiк тягнув цього разу аж двi туго напханi сумки. Дiйшовши до вчорашнього мiсця, він став порпатись у купі товарів. Він водив над деякими чимось схожим на мобільник і частину лишав в упаковці, а частину пакетів викидав геть.

– Хто це? – спантеличилась Заріна.

– Його поліція шукає. – ледь чутно пояснив Федя. – Нагороду дають. Ні-ні, ти куди?

Заріна відкинула ногою дошку і стиснула кулаки. Зібране кимось між гаражами добро з гуркотом повалилось на доріжку.

– Ти! Чого там став! – зухвало крикнула дівчина.

Злочинець з несподiванки рвонув із місця, забувши про сумки, перечепився та впав на асфальт. Боязко озирнувшись, підвівся, побiг, як у невидимому лабiринтi, та зник у дрижачiй плямi. Переслiдувачi за мить були на мiсцi.

– Впустили. – видихнула Зарiна.

– А якби це був бандит, маніяк?

– Так нас двоє. – знизала плечима Заріна. – А з бігу в нас «11». А що, дуже страшний? Почекай, як це він зник?

– В тому і справа. – розвів долонями Федя. – Почекай. Зник, але...

Хлопець пiдняв з асфальту щось схоже на контактну лiнзу. Мабуть, злочинець згубив її, коли впав. З цiкавостi Федя пiднiс її до власного ока.

– Воу!

– Що таке, що таке?

– Сам не знаю. Глянь.

Крiзь лiнзу виднiлись написи й позначки, нiби в якiйсь вiдеогрi. Пунктиром на асфальтi вiдмiчався план будинку. А там, де шахрай вже двiчi зникав, мiстилося бiле коло. Федя пiдiйшов ближче.

– Стiй. – схопила за плече Зарiна. – Тепер ти стiй.

– Нi, я не щезну. – запевнив Федя. – Але це... це ж доповнена реальнiсть. Тільки вчора читав про таке. Дивись, цифри. Злiва сьогоднiшня дата, а справа... 17 липня 2202. Та ну, якась фантастика.

– Та чого? Розумне пояснення. Зник зараз і з’явився в майбутньому. Я дивилась досить «Необъяснимо, но факт» і «Паралельного світу». Тільки для чого прибульцю з майбутнього все це смiття? – Заріна копнула сумку, вона перевернулась і звідти повивалювався всілякий мотлох.

Федя підняв у небо вказівний палець, думаючи сказати щось розумне, та жодна ідея не приходила. Проте дещо лiнза ще могла показати. Накладена картинка демонструвала десь в далинi ще кілька бiлих кiл. Без сумніву – це мiсця, звiдки любитель ширвжитку ще може з’явитись.

– Ми тепер ловимо злочинця. – впевнено сказала Заріна.

– Злочинця з майбутнього? Я, звичайно, теж багато чого дивився, але це не буде «ми шукали гномів на Троєщині».

– Це було не питання. – підморгнула дівчина. – Щоб зловити, треба ловити.

Короткого огляду новин було досить. Злочинець, прозваний за свої копійчані покупки Жмотом, побував у десятку крамниць. І скрізь розплачувався фальшивими купюрами. Ідеальними, навіть надто точними, зробленими не з паперу, а схожого на доторк полімеру. Одного разу лиходія наче навіть спіймали, та він таємниче зник просто з поліцейського авто. Ніхто, звісно, не повірив. Як би не було, кілька кіл в лінзі вже відпадали. Лишалось всього одне, крамниця біля якого ще не стала жертвою Жмота.

Як за розкладом, той знову з’явився, тільки цього разу біля бетонного паркану. Вiн часто зупинявся вiддихатись i перекладав величезний пакет з руки в руку. Федя й Зарiна влаштували засiдку за густими кущами. Злочинець наближався до позначки на карті в лінзі, явно знервований. Хлопець уважно слiдкував крiзь прихоплений з дому дідів бiнокль, тримаючи на поготовi телефон записати вiдео. Зарiна вийняла з тонкої куртки... пiстолет.

– Вiн же iграшковий. – пояснила вона.

– Будеш лякати?

– Він ще й стрiляє боляче.

Тим часом Жмот наближався, лишався десяток метрiв, коли шахрай зупинився. Тепер вiн точно щось вiдчув, нiби принюхувався, торкнувся пучкою великого пальця до середнього i погладив її, немов водив по невидимому тачпаду. Його ліве око кліпнуло – мабуть, там ще лишалась друга лінза, котрою він так дивно керував. Ще мить i вiн рiзко пiшов геть.

– Ходу, ходу! – скомандував Федя i перебiг за iнше укриття.

Зарiна прицiлилась i вистрiлила. Пластикова кулька поцілила в пакет, якого Жмот не смів тепер кинути. Він порвався і купа мотлоху лавиною полилась під ноги. Жмот упав, заплутавшись у новорічних гірляндах (де він їх знайшов у цей час?), пакетах, рибальській лісці. Федя переможно клацнув камерою, поки Заріна знову націлила несправжню, але таку дієву зброю.

– Поліція вже їде. Вам не втекти. – пригрозив Федя.

Жмот перевернувся на спину та глузливо засміявся.

– То ви розібралися з лінзою. Молодц’ї, молодц’ї. Прєдки. Чи як там у вас кажуть? Біс розберешся з вашою мовою.

– Що вам треба в нашому часі? – суворо спитала Заріна, потрясши пістолетом.

– Те, що у важ час коштує копійки, в наж – справжній скарп. – пояснив ламаною мовою Жмот. – Вінтажні прикраси, експонати колекцій. А ще цінніше – матеріали. Оцей пластик, наприклад, – він підняв іграшкового динозавра, – в мій чаз заборонений. Виріб з нього цінується не менже за срібло в цьому десятилітті.

– Ну-ну. І що нас чекає? – поцікавилась Заріна. – Кінець світу буде?

– Який там кінець світу... – махнув рукою Жмот. – Екотерористи при владі. От від них натерпитесь, згадаєте ще мене. Після них не так то просто дістати щозь... неекологічне. Та й стан цих всіх пластмас, поліетиленів, за двісті з лишком років, знаєте, не ідеальний. І тут з’являюсь я, з цілою сумкою новеньких заборонених, смердючих і токсичних товарів.

– І хто купляє таке сміття? – прикрикнув Федя. – Я зафільмую, до речі.

– Пиши-пиши, не допоможе. – зухвало відповів Жмот. – Сміття? Все, старше 50-и років уже не сміття. Ну, як ваші чорні копателі – знаходять там гільзи, пряжки, монети й продають за сотні гривень. А їх може просто викинули, бо це непотріб. Старі будинки розбирають на дошки та роблять з них дорогі… як це у вас… сувеніри, о. Ван Гог викидає брудну палітру, а тепер її продають на аукціоні за десятки мільйонів. Ви всі просто живете серед скарбів, чаз яких ще не настав.

– Нехай, типу ми повірили. – посміливішав Федя. – Як ви стрибаєте в часі? Де ваша машина?

Жмот засміявся.

– Моя машина чазу – це я. Все моє тіло буквально просочене маленькими машинами чазззу. Це «якiр», – пiсля двох годин у минулому я автоматично повертаюсь в те саме місце і ту саму мить, звідки відбув. Прямо до себе в апартаменти. Або моїх друзів. Зручно, чи не так? Ах, ви хочете знати як працює сам процееес. – смакуючи кожне слово, сказав Жмот. – Це таємниця. Втім, сюди я вже не повернузь.

– Ну й не треба. – огризнулась Заріна. – Піди вкради козацькі штани там чи вуса князя Вітовта.

– Обов’язково. – посміхнувся Жмот і розтав у дрижачому повітрі.

Телефон Феді вимкнувся, почорнів, і задимівся. Лінза потьмяніла. Хлопець скрикнув і кинув їх на асфальт. Заріна зрозуміла, що дісталось не тільки Феді, вона хутко вийняла гарячий телефон з кишені й пожбурила батарею, як з пращі, в купу пластику. Він спалахнув і зайнявся помаранчевим полум’ям, з якого повалив ядучий дим.

– Мене дома приб’ють. – передбачила Заріна.

– Не приб’ють. – запевнив Федя. – Нас чекають нові телефони. Екологічно чисті. Чи ти не віриш прибульцям з майбутнього?

Заріна схрестила руки на грудях, дивлячись у багаття, що розгоралось дедалі дужче.

– На скільки це потягне? – спитала вона з іронією.

– Мільйона... два. – засміявся Федя. – Так, так, нічого смішного.

– Та годі, куплять мені новий телефон. Батарею на крайній випадок.

– Та й не кожного дня зустрічаєш мандрівників у часі. Навіть злочинців.

– Що є то є. Пішли, позбираємо скарбів на майбутнє чи що?

Федя підібрав викинуту кимось пляшку та підкинув до багаття.

– Знаєш, – сказав він, – цей мотлох ніколи не стане по-справжньому цінним.

– Чому? – насупилась Заріна.

Федя опустив погляд на бінокль, що дістався від діда.

– В нього нема історії. Це не черевики Ван Гога і не пляшка, з якої пив Стів Джобс. Просто сміття. От ти хотіла б, щоб твій новий телефон коштував за пару сотень років кілька мільйонів? Телефон Заріни, винахідниці…

– Звичайно. – посміхнулась дівчина. – І телефон Феді, видатного…

– Не будемо відкладати. – перебив її Федя.

– Не будемо, це точно.