Записник

(Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

“Я її зустрів. Мою неперевершувану і прекрасну Лану. Хто й знав, що саме тут, в такому місці, я її зустріну… Та ця зустріч перевернула весь мій світ.”

Ми чекали рудого, вже досить довго, хто знає скільки, адже для чекаючого кожна секунда довжиною в пів вічності. Він повинен був з’явитися, бо я це відчувала, та Ервад вже доволі почав хвилюватися. Він вже зайнявся в голові прокручуванням можливих варіацій де б ще можна взяти ті трикляті ампули такі необхідні для нашого переходу. Хоча, він, так як і мій любий брат, був категорично проти мого проникнення на землю дангеройців – та я знала, що треба іти і пішла би, навіть сама, бо одну ампулу я мала… для себе…

Рудий з’явився, з радісними новинами і щасливим пакунком для нас. Ми вийшли на вулицю, малий (рудий), йшов попереду нас, був нам як за проводиря, бо тільки він один зараз знав, як обминути всі імператорські пости. Не дай нам Небо, потрапитися їм на очі, бо виходити на вулицю після п’ятої арфи ¹ категорично забороняється – це один із “прекрасних” законів нашого імператора. Біда в тому, якщо ти раптом, якось там, опинишся на дворі після шостої арфи… от тоді ти можеш і потрапити під “геніальне” творіння імператорського конструктора, шансів вижити немає, бо воно своїм лазером здрібнює все до пилу, забираючи і його слідом за собою… тому то й вулиці у нас настільки чисті. Біля мене йшов Ервад, дивно мені було, чого ж він зі мною іде? Хіба на щось розраховує? Чи я йому щось обіцяла?.. Адже він прекрасно знав, що я  кохаю Грека, по якого ми, власне кажучи, і йдемо. Бо він зник, і вже доволі давно, хоча й раніше зникав, бо займався контрабандою товарів з Дангероїду до нас у Виртіру. Що таке, взагалі, Дангероїд? – складно сказати… Це, начебто, як інший вимір, як інший світ, зовсім інший, в порівнянні до нашого. Ось наприклад, наше Світило світить у нас раз в один кун ² з перервою до п’яти тендерів ³, а їхнє – постійно! В них є все те, чого в нас немає. В них є ліки від всіх хвороб, тому то й наші всі часто переходили туди, але не залишалися, бо то небезпечно. Жителі Дангероїду дуже відрізняються від нас, я не кажу про їхній великий зріст і достатню худорбу, в порівнянні з нами, та вони ж бо, навіть, мислять не так як ми всі. Тому то й наші всі довго не затримуються там, тай ампули на довго не вистачає.

Час вже перевалював за п’яту арфу, та дехто з людей все ще добиралися додому після робити, яку деякі, хоча більшість, мали дві. Я не спускала очей з малого і тільки зараз, чомусь, я побачила, як він подорослішав, як вміло він нас вів, як зупиняв нас відчуваючи небезпеку. Місто було темним, так як і всі будинки. Розповідали, бо я цього ніколи не бачила, що у Дангероїді всі будинки світлі. Може, вони світлі тільки від того, що там постійно світить Світило… хто зна. У нас теж трішки світло на вулицях, в основному від світла рекламних вивісок. Ось і зараз причепили одну, на пів будинку, навіть рудий завмер, бо і він її до того не бачив, так само, як і ми, тому на декілька секунд ми остовпеніли. На рекламі була жінка, нічого дивного – так?, та вона рекламувала ліки від кохання. 

– Нічого собі, - вирвалося в мене.

– Вже геть з глузду з’їхали, - сказав рудий, от тільки Ервад ніяк те все не прокоментував і ми продовжили свій шлях. 

Завернули за вугол, рудий був швидкий, а то! кращого знавця темних вулиць нашого міста і не знайти. Аж тут він раптом зупинився, ми позавмирали – попереду виднівся імператорський патруль. О Небо! Ми сховалися за виступаючим рогом будинку, бігти назад вже не було часу.

– Головне не ворушіться, - бурмотів рудий, та й ми те прекрасно знали, бо в них є датчики руху.  Ми не ворушилися, та дещо непередбачуване і зовсім не добре, з’явилося в іншому кінці вулиці, тому – з якого ми щойно прийшли. З нашого кінця повільно рухалася прибиральна машина, яка ладна була прибрати і нас.

– О Небо,- ледь чутно прошепотів Ервад, раніше я за ним того не спостерігала, тобто, прихильність до Неба, то тільки я, хоча, не я одна така. Одні у нас шукали прихильності в Неба, інші у Води, та Світилу поклонялися всі. Вважалося, що коли воно зникало, то залишало після себе все-одно своїх спостерігачів, вони були його помічниками, чи то Небо, чи Воду, чи дзеркало.  Кожен спілкувався зі своїм богом по своєму, здавалося, що у кожного він свій, але насправді, він був однаковий у всіх, з тими самими якостями, з тими самими відповідями і прохання до нього (них) були однакові. Та зараз був не той час, щоб допитуватись з якого це часу Ервад став прихильником батька Неба – зараз не було часу ні на роздуми, ні на зайві думки. Кожен із нас уже відчував себе частинкою того паскудного пилу, бо окрім паскудства від пилу немає ніякого зиску. Допоки хтось з нас щось там відчував, а Ервад думав. Інколи, раптовістю своїх рішень він дивував мене більше, чи хто-небудь взагалі, бо він до останнього не переставав думати… і щось придумувати.

Яка прикрість, та всі вікна в будинку, до якого ми зараз тулилися, були запломбовані; люди в нас зараз стали дуже обережні.

– На ту сторону, - сказав Ервад, - і швидко.

– Що??, - очманіли ми.

– На ту сторону, - повторив він і сам зірвався з місця тягнучи нас з собою.

Ми вибігли, спочатку був шок і я взагалі не могла нічого збагнути, та рудий відразу все збагнув, там були сходи до автотраси, вона як раз, саме біля нас, доволі низько опускалася до землі. Рудий поліз першим, я за ним, чорно-зелених, імперської гвардії, вже не було видно, вони зникли, таке вміння було їм притаманне – то з’явитися, де не потрібно, то зникнути, коли вже запізно. Ми вилізли на автостраду, я думала, що ми перечекаємо, допоки той монстр пройде до кінця вулиці, бо пересуватися по автостраді було дуже небезпечним, адже там не має місця для пішоходів, там немає навіть місця для другої машини, бо рух там односторонній.

– Ходімо, - каже Ервад.

– Ні, ти що? – зніяковіла я, - це небезпечно.

– Так само, як і залишатися тут на місці.

– То ми спустимося на сходи, коли буде хтось їхати, - стояла на своєму я.

– Радіус дії лазера дуже великий, - пояснює Ервад,- він може і нас захопити. Тому не стій Лана, а ходімо.

– Я проти.

– Ервад прав, Лана,- каже рудий,- ходімо, тут недалеко є ще одне віконечко.

Я пішла, а що мені ще залишалося робити? Віконечками в нас називалися такого типу виходи-проходи, як ми зайшли, а створені вони були для прибиральників автотрас, не таких, які працювали на вулиці, а звичайних – людяних. Це були роботи, та вони доволі часто ламалися, тому спеціалісту, який був людиною, потрібно було ж якось дібратися до них і наповнити всі відсіки необхідною рідиною, якою змазували дороги для хорошої їзди.

Ми не йшли, а бігли, хоча, це було не так вже й легко, бо дорога йшла під гору. По дорозі нам зустрівся один мийник, біля другого повинен був бути прохід, аж тут раптово цей перший мийник запищав.

– О Небо! – злетіло з вуст рудого і він швидко побіг.

– Що це означає? – запитала я, хоча, напевно, сама знала відповідь на це запитання.

Ервад не відповів, схватив мене за руку і ми побігли. Там десь недалеко вже виднівся другий мийник, на наших очах він складувався прижимаючись до верху автостради, бо наша автострада була з дахом, тому вибратися звідси аж ніяк не можна було. Рудий вже вскочив у віконце і нам залишалося вже так не багато, та аж тут я почула гул автомобіля… “О, Небо!”, - було ладне вирватися в мене, та я не встигла і слова мовити, як Ервад пихнув мене першою у віконечко. Я була наскільки налякана і стурбована, що якось відразу і не збагнула, що треба за щось схватитися, Ервад пригнув за мною і притримав – ми зависли на висоті десятиповерхового будинку переводячи подих, слухаючи, як віддаляється той триклятий автомобіль, який нас ледь було не передавив.

Ми спустилися на землю, рудий нас там вже зачекався. Ця непередбачувана подія на довго змусила нас змовкнути, кожен все ще не міг оговтатися.

– Рудий, - нарешті озвалася я, бо ми оце як раз вже виходили з міста, - а чи не треба тобі повернутися?

– А я йду з вами, - спокійно сказав він,- у мене невелике замовлення намалювалося, допоки я вам ампули шукав.

– Лікар Хуг? – поцікавився Ервад.

–І так, і ні, - відповів малий посміхаючись і пішов вперед показуючи дорогу.

Він завжди йшов попереду… хто знає чого? може, відчував, що колись нас всіх поведе вперед, та на те ще час не прийшов.

– А чому ти зі мною йдеш? – запитала я у Ервада, хоча, не вперше задавала йому це запитання,- невже Мія не проти, що ти зі мною йдеш? – Мія була його дівчиною.

– Не міг відпустити тебе саму, твій брат ж відмовився піти з тобою.

– Звісно ж, його дружина не пустила, в них скоро дитина народиться. А тебе Мія пустила?

– Яка різниця, чи пустила б вона мене, якщо б навіть і не пускала.

– Ото й всього? – запитала я.

– Ото й всього, - була його відповідь і він пішов наздоганяти рудого, неначе хотів щось запитати.

А я ішла і думала собі, чи означало те, що він розстався з Мією, із сказаного щойно. Хоча, яке мені до того діло, адже в мене є Грек і він мене любить, а підтвердженням того є його записник, який він забув того разу на моєму столі. Я знала, що цей записник буде моїм порятунком, бо хто знає, чи й він раптом не забув там мене, бо забуття відбувається при подвійному переході через наш з ними кордон. Я забула сказати… Грек – дангероєць. Хоча, він абсолютно на них не схожий, за описом рудого, бо тільки той їх бачив, хто знає чому… Та й я не запитувала, а він не відповідав, бо запитання ж не було. Ми знали тільки єдине, що створені одне для одного, а весь світ… і два наші такі не схожі Всесвіти нехай існують собі окремо, бо ми є третій світ. Ніхто достеменно й не знав, звідки взявся тут той Дангероїд, може, він і існував тут ще до наших предками днів, та ніхто того остаточно не знав, бо він непомітний. Ось є вхід, а зробиш ти два кроки в ліво, чи в право і його не буде, бо ти його і не побачиш. Старі люди казали, а їм оповідали до того їхні довгожителі, що Дангероїд з’явився під час великого вибуху, від якого, недалеко нашої планети, утворилася ще одна планета. На темному горизонті її прекрасно видно, вона в двічі більша нашої планети, та для життя вона ще непридатна.

Ми дійшли до нашого переходу, їх було декілька, про цей мало хто знав, головне –  імперська гвардія не знала.

– Записи зробили? – запитав рудий, під записом він мав на увазі запис про себе, бо після повернення з Дангероїду у багатьох зникає пам'ять, хоча, потім вона повертається в звичних умовах, тому, потрібно зробити найменший короткий запис, щоб хоч знати де твій дім.

Свій запис я зробила в записнику Грека, тому й всю дорогу перевіряла його наявність у зовнішній кишені мого одягу, кишені на рівні грудей. Неначе той записник, і ті прекрасні слова, якими Грек описував кожну нашу зустріч, могли мене зігріти. Може, то й так було, я просто тримала найдорожче, біля найдорожчого. Не знаю я які там Едгар зробив собі записи, та щодо рудого – я могла не сумніватися, бо він інформацію про себе вже давно вибив собі на нозі, адже постійно ходить туди-сюди, робота у нього така, хоч і малий.  

Ми перейшли, перехід був не такий вже й важкий, як повинен був бути, як я очікувала. Кордон виглядав, як скупчення води, а саме таким він і був. Колись під час одного з таких проходжень батько рудого загинув, бо його ампула виявилася підробкою. 

Ми перейшли. Кожного з нас переповнювали свої почуття. Щодо мене – то окрім радості я кожної миті очікувала, що Ервад повернеться і піде назад, адже ж до моєї зустрічі з Греком залишилося всього нічого… та він ішов далі.

Краєвид, на перший погляд, здавався схожим на наш, та то тільки на перший… погляд. Хоча ж, найголовніше те, що тут світило Світило, та ще й до того ж гріло – то було небачено і нечувано, як для нас, бо ми уже й забули, як це прекрасно.

– Що це? – запитала стурбовано я показуючи на далекий горизонт, - це в них такі будинки?

– Ні, - відповів рудий, - то гори. 

– А що воно таке? – знову я, хоч Ервад тут також був вперше, та жодного питання з його вуст не прозвучало, бо він стриманий, в порівнянні щодо мене. 

– То насипи з каменю, - пояснював рудий.

– Чого ж вони з верху білі? – допитувалася я.

– Камінь такий, напевно, білий.

– Цікаво. Може, ми з Греком на зворотному шляху туди заглянемо.

– Туди йти далеко, ампули не вистачить, - сказав рудий.

Іншу частину нашого шляху ми йшли мовчки, от тільки я часом не могла стримати вигуку захоплення. А було з чого: у них трава в три рази вище нашої, та і колір в неї з дивним фіолетовим відтінком, хоча, до цього траплялася і зелена. Ми бачили річку, вода з якої краплинками піднімалася кудись верх – рудий біля неї на трішки зупинився… я знала про що він думав, про то, що може десь там, серед тих краплинок, є і його батько… бо всі хто вмирає тут – в Дангероїді, перетворюється на воду.

Ми стали на перепочинок, рудий пригостив нас смачним пирогом, який приготувала його мама, хоч і ми взяли з собою перекус, та малий сказав щоб залишили на потім, бо тут переїдати не можна. Хоча, може, він відчував, що ми залишимося тут на довше, чим очікували.

Я дивилася на небо, воно було таким дивним, неначе прозорим. Хоч зараз був і день, та в той же час було видно планети і частину зірок.

– Як називаються ці планети? – запитала я в рудого, бо на нашому небосхилі виднілася тільки та чорна планета, та ми її так всі між себе і називали – Чорна.

– Не знаю, - промовив рудий, хоч слово “не знаю” від нього рідко почуєш, бо легше збреше, чим зізнається, що про щось він не відає, - а нащо воно тобі?

– Хто зна… а може там теж є якісь цивілізації?

– Я думаю, що інопланетних друзів нам вистачить і цих, - сказав рудий, Ервад вперше за довгий час посміхнувся, я ж нічого не сказала.

– Які у тебе плани? – поцікавився Ервад, підсівши до мене ближче.

– В якому розумінні? – зніяковіла я.

– Що ти збираєшся робити? Ти прийдеш до нього і скажеш – привіт, Грек, я Лана, та ти мене, напевно, не пам’ятаєш, та ось на доказ у мене є твій записник.

– Так Лана, - каже рудий, - що ти йому казатимеш?

– Ну…, - почала було я, та якось дивно затряслася земля під нами.

– Лягайте! – закричав рудий, ми всі попадали прижимаючись до землі.

***

Ми зайшли в місто. Ервад тримав мене під руку, бо якось я себе не добре почувала після тієї пригоди з тим табуном невідомих мені тварин, які промчалися близько біля нас – вони були велетенськими.

Місто було гарним, вулиці широкі, будинки білі і не високі. По всьому місту протікала та дивна річка з краплинками, може, вони тут всі такі? Хто знає… Та єдиним лякаючим моментом були зорельоти дангеройців. Через те, що будинки були не високими, і зорельоти літали низько – це мене лякало. Бо вони дуже відрізнялися від наших, такі велетенські, кольору металу і тонкі, якщо дивитися на них здалеку. Одні були беззвучні, майже прозорі, тільки тіні падали від них, а інші – дуже гучні.

Я стояла перед будинком Грека, та ніяк не наважувалася зайти, адресу я його знала із записника, а знайти будинок допоміг, звісно ж, рудий. 

– Давай я, - сказав Ервад відпихаючи мене в бік.

– Ні, - відрізала я, - ти можеш все зіпсувати.

– Чому я можу зіпсувати? – зніяковів Ервад.

– В такому разі, - каже рудий, - піду я, - і на те ми не стали противитися з Ервадом.

Малий постукав, хоча, по традиціям дангеройців до того часу поки Світило світить, ти можеш зайти в їхній будинок без стуку. Та рудий все ж таки постукав. Довго ніхто не відчиняв, ми вже подумали, що нікого немає, рудий вже зібрався повертатися до нас, ми стояли неподалік, та аж тут двері відчинилися. Небо потемніло, по ньому гучно пронісся зореліт і ми з Ервадом жодного слова не змогли вловити із розмови  рудого з невідомим, та й дангерійці всі доволі тихо розмовляють. Двері зачинилися, малий повернувся до нас.

– То був він?! – схвильовано підбігла я до рудого, - Що він казав? Він тебе впізнав?

– Тихо Лана, - крізь зуби проговорив малий, - то був не він.

– А хто то був?

– Тихіше говори, - прошипів він озираючись по сторонам,- то був, напевно,  його батько.

– Батько?..- загорілися очі в мене, бо так кортілося і з ним познайомитися,- А що він казав?

– Запитав мене де мої виховними, тобто батьки? Бо по їхнім розрахункам, враховуючи мій зріст, я не можу виходити на вулицю сам. Хоч лікар Хуг і довершив ці ампулки, додаючи схожості на місцевих жителів, та ми все-одно на них не схожі, ми для них, як діти. Так що Ліна, я не знаю, чи треба тобі до нього підходити і нагадувати про себе… А, може, в нього вже є тут дівчина, такого ж зросту, як він?

– Хіба проблема в зрості? – питаю я.

– Ні, - замахав головою рудий, - проблема в тому, що я дуже давно знаходжуся в їхньому світі – їхній будинок не із самих бідним, скажу тобі. А Грек, до того ж, вчиться в семінарії, не всі можуть собі таке дозволити. А знаєш, що ще…

– То де він зараз? – перебила я рудого

– В семінарії,- відповів малий.

– Дякую за допомогу, - сказала я.

– Ти будеш чекати?

– Так, я буду чекати.

– Ер, ти зі мною, чи залишаєшся?

– Я залишусь, - сказав Ервад.

На місто лягали сутінки, Світило ховалось за обрій фарбуючи небо в колір ягід, ті, що кольору крові. Та небо палало не довго, враз, воно начебто вмилося водою і на небі яскраво засіяли всі зірки, а планети продовжили свою одвічну круговерть.

Ми сиділи на площаді біля річки, хоча, в місті вона не була вже схожа на ту повноводну річку якою була за містом. Тут вона була в два рази вужча, та водяні краплі так само піднімалися до гори і при згасаючому світлі здавалося, що то з річки вилітають зорі, щоб заповнити небо. Я милувалася всім тім, як раптом, до мене долинув знайомий сміх – я стрепенулася, до мене дійшло, що він у тій компанії, яка щойно пройшла недалеко від нас. Я його не впізнала, бо вони всі були в капюшонах. Я пішла за ними, якщо він дійсно є серед них, то поверне до свого будинку. Так і є. Один відділився від компанію. “Чому він такий високий? – промайнула думка в мене, - може, і він приймав якісь ампули коли приходив до мене?”

Я бігла до нього, він був вже біля свого будинку.. Ох і швидко ж ходять ці дангерійці! І тут раптом, мій любий Грек, бо я була впевнена, що то він, озирнувся. І я завмерла, то був дійсно він. Я підбирала слова, бо знаходилася від нього на відстані п’яти кроків, він холодно провів по мені поглядом, розвернувся і зник в своєму будинку. Я якось трішки зніяковіла, не впізнав, чи що? Може, від того, що я була в місцевому одязі, такій собі сірій просторій сукні. Я ладна була постукати в двері, та Ервад, який щойно підійшов, не дав мені того зробити, сказав, що в такий час в гості не ходять.

Ми знову чекали. Чого? Ранку. Ніч була без подій, і добре, що поночі їхні гучні зорельоти не літали. Все було нічого, не рахуючи однієї жіночки, яка вийшла з річки. Ось так – взяла просто і вийшла, не залишаючи після себе ніякого вологого сліду, і пішла по вулиці. Ми з Ервадом зійшлись на тому, що нам це наснилося. Ранок прийшов… та краще б не приходив, знаючи, що буде далі. 

Я була в хорошому гуморі, ми з Ервадом трішки поїли, та мені чогось не дуже хотілося їсти. Ми перебралися в нове місце, серед дерев, щоб не привертати вже сьогодні уваги. Та ми були так само не далеко від будинку Грека. Скоро повинен був з’явитися і рудий, та мене то мало хвилювало, бо я чекала на Грека. І дочекалася.

Він вийшов зі свого будинку, я радісно побігла йому на зустріч знаючи, що вже сказати, бо цілу ніч над цим думала. Та раптово мені забракло повітря, перед очима поплили силуети і я пірнула в приємну темряву…

***

Ми повертаємося. Він мене вже згадав, та не пам’ятав про нашу любов. Він не пам’ятав не від того, що якось на нього подіяв перехід через кордон, а від того, про що й намагався мені тоді сказати рудий, – що всі хто вчаться в семінарії, а семінарія духовна, то перед початком проходять обряд очищення, де їм вбивають ген пристрасті – почуття, або ж.. того таки кохання. От і маємо. Велику гарну цивілізую, з постійнодіючим Світилом, та не здатної на почуття. Рудий казав, що окрім семінаристів багато хто собі цей ген знищував. Та ще й те, що тут немає такого розуміння, як сім’я. Тут навіть рідко живуть діти з батьками, або одним із них, як у випадку Грека, бо дітей відправляють у спеціальні установи, де їх вирощують. Та Греку пощастило з батьком, чому я це знала, бо все-таки я з ним познайомилася, не навмисно – ні, так вийшло. 

Чому мені стало погано? Бо я виявилася вагітною, а батьком був Грек. Яка іронія долі, два світлові періоди я пролежала в його будинку. Ні! Не він приніс мене в свій будинок, Грек пройшов повз. Його батько приніс помітивши мене з Ервадом серед дерев, бо там Ервад чекав на рудого, не знаючи, що робити. Грек мене впізнав, вірніше – свій записник, та що-небудь сказати він так і не зміг. Та я й не запитувала, бо не відповідь є так само відповіддю. Мені так дивно було лежати в ліжку, яке в двічі більше за мене, так дивно було дивитися на цих великих людей зблизька, але найдивнішим було – бачити прозорий погляд Грека, хоч у них у всіх і очі світлі, та так холодно він на мене ще ніколи не дивився. Та то мене вже не так чіпляло, мене лякали ці люди, якщо вони такими і були. Його батько все зрозумів, пропонував залишитися до народження дитини, бо і він міг мені дістати необхідні ампулки для продовження перебування тут, та й забезпечити всім необхідними. Я відмовилася. Хоч моя дитина і не буде зовсім схожою на наших жителів, та вона, в той же час, не буде схожа на дангеройців. І я не хочу, щоб вона росла в цьому світі. Хоч тут в неї і більше можливостей, та в нас – більше шансів стати людиною.

Під сутінки другого періоду ми пішли, я і Ервад, рудий чекав нас вже біля кордону. Проходячи повз річку, ми знову побачили ту дивну жінку, яка виходила з води. Вона пройшла повз нас, не звертаючи на нас уваги, неначе нас і не було. Ми з Ервадом ніякого переглянулися і посміхнулися… вперше, за довгий час. Він взяв мене за руку і ми продовжили свій шлях додому. Я знала, що він мене не залишить.

А записник? Я залишила на столі Грека, мені байдуже, що він з ним зробить – мені він не потрібен. Я залишила його відкритим на першій сторінці, там були такі слова:

“Я її зустрів. Мою неперевершувану і прекрасну Лану. Хто й знав, що саме тут, в такому місці, я її зустріну… Та ця зустріч перевернула весь мій світ…”

…мій також, - дописала я. 

після п’ятої арфи ¹ - після десятої години.

один кун ² - один рік, який складається з дев’яти місяців.

п’яти тендерів ³ - п’яти місяців.