Заявка на диво

Матвій Григорович не вірив у дива. Він їх уособлював. І всі співробітники проектного інституту, в якому працював шановний Матвій Григорович, знали про це. Сам же Матвій Григорович був ні сном, ні духом про якісь-то дива, пов’язані з його скромною персоною, а якби почув про це, то дуже здивувався б, а то й навіть образився б, вважаючи, що його так невдало розігрують. Як потім розказала нам його дружина, колись ще в університеті, одногрупники Матвія Григоровича невдало розіграли його, та так, що він ледь не став заїкою. У деталі вона не стала вдаватися, але ясно, що після того випадку Матвій Григорович рішуче і категорично став засуджувати усі розіграші, шаржі, приколи та інші прояви «нетрудової поведінки», а 1 квітня для нього став днем потенційних нещасть.

Але повернімося до див, які обліпили Матвія Григоровича, неначе мошкара жаркого липневого дня стиглий розрізаний кавун. Почнемо з того, що всі дива на світі можна розділити на три категорії: дива щасливі та приємні, дива нещасливі та трагічні та дива просто загадкові, які не несуть ні особливої користі, ні якоїсь загрози. Дива Матвія Григоровича належали до останньої категорії.

Ну, візьмемо такий приклад. У нашому проектному інституті не рідкістю були екзамени з охорони праці та з перевірки кваліфікації, знання норм та правил поводження з різноманітним обладнанням. Спільна риса у цих всіх заходів те, що потрібно витягувати білет з питаннями та відповідати на них, як у старі добрі студентські роки. От саме тут і розпочиналися дива. Матвій Григорович міг витягнути будь-який білет, окрім сімнадцятого. Сімнадцятий завжди доставався тому, хто йшов витягувати білет після нього. Де б білет не лежав і хто б його не брав, це завжди був білет під номером «сімнадцять». Чи ж не диво! Погодьтесь, що від цього таки дива самому Матвію Григоровичу ні холодно,  ні парко, але в інших співробітників, які складали екзамен разом з ним, ця закономірність викликала явно нездорові спекуляції. Майже всі намагалися піти до столу екзаменаційної комісії відразу після Матвія Григоровича і витягнути цей сімнадцятий білет, до якого особливо ретельно готувались. Часто доходило до бігу навипередки та ганебної штовханини біля столу. Були навіть спроби зібрати всіх тих, хто мав складати екзамен (звісно, окрім Матвія Григоровича), та домовитися по-хорошому про черговість, хтось пропонував тягнути жереб, хтось пропонував віддати місце найменш підготовленому. Були й такі, які благали членів комісії, викликати тягнути білет відразу після Матвія Григоровича, обіцяючи, що тоді вони складуть екзамен якнайкраще. Одного разу голові комісії це все так набридло, що він офіційно попередив, що сімнадцятого білету на екзамені не буде! Білет вилучили, і тому, хто пішов відразу за Матвієм Григоровичем, дістався… вісімнадцятий білет.

Хтось може запитати: як співробітники проектного інституту, люди з вищою інженерною освітою, чий непохитний матеріалізм мали б виховувати в них ще в стінах їх рідної Alma mater, можуть вірити в подібні нісенітниці та забобони? «Ще й як можуть!» - відповім я. Адже всіх їх вчили працювати з емпіричними залежностями. Хто не знає, поясню: в науці є чимало формул та інших залежностей, які досі ніхто не може, а то й навіть не намагається пояснити, проте всі знають що ця залежність є. Шляхом експерименту, або просто спостереження, наука створює формули, якими активно користуються при проектуванні. Отак і у випадку з Матвієм Григоровичем – ніхто не міг пояснити ці дивні закономірності, але нікому це не заважало в них вірити, і більш того – навіть користуватися.

Так усім було відомо, що якщо вранці зустріти в коридорі Матвія Григоровича, одягненого у сіру шапочку, яку зв’язала йому любляча дружина (чим він дуже пишався), то в цей день тебе неодмінно викличуть до начальства. Це може бути виклик просто по робочому питанню, це може бути виклик приємний, після якого мало бути підвищення зарплатні або посади, але найчастіше це був виклик за проколи в роботі, після якого на своє робоче місце людина поверталася вкрита потом та хапаючись за серце. Тому ті, хто відчував за собою якийсь грішок, здаля загледівши Матвія Григоровича, який вранці чимчикував на роботу в своїй в’язані шапочці (саме в цій шапочці, якщо це був капелюх, кепка, або просто без головного убору, то правило не діяло), втікали від нього як від вогню. Вони вскакували у перше ліпше приміщення, і міцно тримали двері, аби, не дай Боже, Матвій Григорович не зайшов і не привітався. Найчастіше замикалися в туалеті, який одночасно слугував курилкою. Зазвичай через десять хвилин після приходу Матвія Григоровича, хтось ішов до курилки і повідомляв «грішників», що небезпека минула. Решта співробітників просто намагалися не висовуватися з власних кабінетів або прийти трохи пізніше, коли Матвій Григорович вже сидів за своїм робочим місцем. У один з днів начальник відділу, цілком прагматична людина, який ні у що «таке-сяке» не вірив, вирішив покласти край «затворництву» в туалеті, й погрожуючи написати доповідну на ім’я директора, вигнав «грішників» з туалету й наказав вистроїтися в коридорі, яким мав пройти Матвій Григорович. Начальник відділу особисто очолив цю «почесну варту», аби своїм прикладом довести, що боятися нічого. «Почесна варта» поздоровкалася з Матвієм Григоровичем, після чого рушила до кабінету начальника відділу для прослуховування лекції «Про шкоду забобонів у трудовому колективі». Лекція не встигла закінчитись, як у кабінеті роздався по внутрішньому телефонові дзвінок від директора. Після дзвінка начальник відділу кулею побіг до кабінету директора, де отримав рознос за погано оформлений звіт. Після цього випадку непохитність матеріалізму начальника відділу була порушена, і він більше не ризикував проводити подібні експерименти.

Перейдемо до інших «народних» прикмет нашого інституту. Якщо покласти будь-який креслення чи документ на стіл Матвія Григоровича, то через кілька днів воно обов’язково загубиться. А от якщо цей документ (або креслення) дати Матвію Григоровичу в руки, і щоб він відразу його прочитав (або переглянув), тоді цей документ (або креслення) не пізніше, чим через два тижні, буде прийняте з мінімальною кількістю поправок. Ідемо далі. Олівці в присутності Матвія Григоровича мали унікальну властивість зникати, навіть у замкненому столі, навіть з кишень піджака, плаща або брюк. Єдиний вихід уберегти олівці було покласти їх у безпосередньої близькості до маркера (неважливо якого кольору, можна навіть списаного маркера), і тоді олівці не зникали. Якщо Матвій Григорович був присутній при першому запуску будь-якої установки  чи обладнання, то цей запуск завжди проходив успішно, навіть при наявності деяких недоробок. Але другий запуск потім завжди провалювався (в присутності Матвія Григоровича чи без). І це лише вершина айсбергу чудасій, які оточували шановного Матвія Григоровича.

А як би хотілося піти вглиб і дослідити роки його навчання в університеті, в школі, дитинство врешті-решт. Впевнений, що дивних закономірностей там було не менше. Якось навіть я «озброївся» шоколадкою й пішов до Ніни Володимирівни, з відділу кадрів, аби вона дала мені переглянути справу Матвія Григоровича. Почувши моє прохання, Ніна Володимирівна перелякано перехрестилася й сказала, що й рада була б допомогти, та я й не перший, хто її прошу про це, але нічого з того не вийде. Вона просто не в змозі знайти цю справу, якщо її хтось хоче переглянути, навіть якщо це сам директор. Справа знаходиться (а вірніше з’являється) тільки тоді, коли треба зробити офіційну виписку або внести туди нові дані, а потім знову кудись зникає…

Сам же Матвій Григорович зовсім не помічав того ажіотажу, який кружляв навколо нього. Він був доброю тихою людиною, і якби не ці дива, то міг би претендувати на роль людини-неведимки. Кожний день перед обідом він ставав перед дзеркалом і з сумом дивився на свій круглий животик, намагаючись втягнути його. Животик же у свою чергу не звертав жодної уваги на ці «вправи», і здавалось навпаки навіть ріс. Після цих «вправ» він ішов гріти в мікрохвильовій пічці супчик, який приніс із дому («бо в нього ж язва»), і з апетитом його споживав. Більше нічим особливим у свої поведінці він не вирізнявся.

Але найдивніший випадок ще попереду. В Іллічівську в порту мали ми побудувати пічку для спалювання промасленого ганчір’я, якого досить накопичилося в порту. Звичайне для нас замовлення, проект типовий і давно розроблений. Пічку швидко виготовили, привезли до порту, і, як годиться, почали налагоджувати. От тут-то й розпочалася «чудасія». Піч зажила власним життям, яке не піддавалося ніякому поясненню: збільшуєш витрату газу на горіння, а температура падає; зменшуєш витрату – температура росте. Далі гірше! Наладчики ледь із глузду не з’їхали після того як вони дві години палили в закритій камері ганчір’я, а як відчинили дверцята пічки, то ганчір’я лежало ціле та неушкоджене, лише трішки парувало маслом. Піч могла іноді випльовувати вогонь при відчиненні дверцят у відключеному стані, тому відчиняючи її, всі спочатку відплигували убік від дверцят, очікуючи вогню, а потім тільки заглядали усередину. Іноді піч взагалі не запускалася, а іноді вмикалася сама. Охоронець в порту, 54-літній дядько Сашко, звільнився з роботи, не допрацювавши до заслуженої пенсії лише 9 місяців, після того як в його нічну зміну пічка, що була відключена від електроенергії та постачання газу, сама увімкнулася та попрацювала з півгодини. Переляканий дядько Сашко негайно викликав головного інженера та начальника охорони, але вони виявили лише те, що кладка пічки була гарячою.

Спочатку в нашому інституті вважали, що це зіпсувалися прилади та датчики, але після ретельного огляду ніяких неполадок у них не було виявлено. Навіть після того, як всіх їх змінили на нові, піч не перестала «чудити». Потім довгий час вважалося, що десь нагрішили «автоматчики». Але самі «автоматчики» слізно клялися Христом-Богом, Аллахом, Буддою і навіть ацтекським богом Кецалькоатлем, що вони тут ні при чому. Працівники відділу автоматики та контрольно-вимірювальних приладів усім колективом по кілька разів їздив до Іллічівська, але причини так і не виявили. Запрошена зі сторони приватна фірма тиждень копирсалася в системі, але результат був тим же. Перепробували ще безліч варіантів, але й вони не допомагали. Відповідальний за проект від нашого інституту, Віктор Степанович Покотило, потайки, щоб ніхто не дізнався в разі невдачі (хоч всі про це дізналися майже відразу), запросив був навіть місцевого батюшку, аби той освятив установку. Отець Василь добросовісно виконав свою справу, ба навіть заліз до пічки й окропив її святою водою зсередини… Але результату – нуль цілих, нуль десятих.

А строки здачі об’єкту все наближались… Замовників зовсім не цікавили причини, їх цікавив результат – установка повинна правильно працювати. Якщо ж проектний інститут не може приборкати своє «дітище», то нехай поверне гроші і котиться геть з території порту разом з цією ненормальною піччю! Інститут охопила паніка. Аби повернути гроші й демонтувати пічку з порту всім працівникам інституту необхідно було б написати заяву «за власний рахунок» та безкоштовно працювати впродовж півроку. Дирекція інституту скликала екстрену нараду. Сиділи за закритим дверима близько трьох годин, але так і нічого не вирішили, допоки директор, людину залізної волі, не грюкнув кулаком по столу, вимагаючи тиші, й твердо промовив:

- У цій ситуації нам допоможе тільки диво!.. Негайно направити Поторочу Матвія Григоровича до Іллічівська!

Матвію Григоровичу в той же день було виписано відрядження, й під суворим наглядом посаджено на потяг до Іллічівська. Аби він нічого не запідозрив, разом з ним відправили одного «автоматчика» та двох інженерів, які мали прослідкувати за ходом «місії». Діставшись Іллічівська четвірка негайно прибула до порту, де на них вже чекали. Ставши біля установки, четвірка задумалась.

- Ну що, Матвію Григоровичу! Приступайте до огляду… - мовив один з інженерів, що був сміливіший.

- Хлопці, та при чому ж тут я? – здивовано розвів руками Матвій Григорович, оглядаючи піч. – Я взагалі не розумію навіщо мене сюди прислали. Я ж її не проектував. То чим я тут зможу допомогти?

- Ну що ви, Матвію Григоровичу! Ви ж такий спеціаліст… - бачачи, що Матвій Григорович захопився розгляданням установки й зовсім не дивиться в їхній бік, «автоматчик» та двоє інженерів не змовляючись зробили крок назад, у напрямку до дверей боксу.

- …у вас же досвіду більше, ніж у нас трьох разом узятих…

Ще крок назад.

- Ви тільки погляньте. Може свіжим оком Вам вдасться знайти неполадку, - вів далі інженер, при цьому ледь стримуючись, аби не побігти геть, особливо, коли Матвій Григорович впритул наблизився до пічки й навіть почав відчиняти її дверцята.

І їх можна було зрозуміти: після кількох місяців «чудасій» пічки вони всі підстави її боятися. А тим більше, коли на їхніх очах диво підходить до дива. Тут у будь-якої розумної людини певно серце стиснеться в кулак, а коліна затремтять.

- Стійте, не відчии…, - та Матвій Григорович вже відчинив дверцята пічки й рішуче заглянув усередину.

- …няйте, - ледь видихнув інженер. Та з пічки не плюнуло вогнем, як це часто було, що викликало подих полегшення у трійці.

- Ну, добре, хлопці! – задумливо промовив Матвій Григорович, - Я спробую. Ви йдіть поки погуляйте надворі, а як треба, то я вас покличу…

Трійцю миттю здуло вітром з приміщення боксу. Ставши за кілька десятків метрів від боксу, вони напружено чекали, чим це все закінчиться. Якби поряд десь було бомбосховище, то вони б із радістю воліли б опинитися саме в ньому, аніж поряд із цим боксом. Але минула одна година, та нічого не траплялося. Аж раптом бокс оповило зеленим світлом й затремтіла земля. Повітря наповнив низький протяжний звук, що сильно різав вуха. «Автоматчик» та двоє інженерів кинулися врозтіч, подалі від боксу, але через кілька секунд світло, тремтіння та звук відразу зникли. Трійця стояла за триста метрів від боксу не наважуючись наблизитись ближче. Однак через півтори години цікавість таки взяла гору й вони обережно заглянули всередину боксу. Там їх чекав втомлений Матвій Григорович.

- О, хлопці! Добре, що заглянули. А я вже майже закінчую. Тут в блоці управління кілька дротів були погано приєднані, фотодатчик закоптився, тому й не працював. Ще є кілька дрібниць, але я їх швидко виправлю. Ой, ні! Вже перша година, треба пообідати! Ви не знаєте, де тут можна поїсти гарячого супчику?..

Ні зеленого світла, ні тремтіння землі, ні дивного звуку він не помітив. Після цього установка працювала як слід.

В інституті Матвія Григоровича зустрічали, як героя. Директор наказав йому виписати премію й разом з начальниками відділів прийшов привітати його з поверненням. Під час розмови директор запитав його:

- А чого це Ви, Матвію Григоровичу, такі сумні? Що, поїздка втомила?

- Та ні, в мене тих відряджень за все життя… Годинник у мене зіпсувався, от що. Тридцять років працював як треба, на славу. А це після цієї поїздки геть здурів: то спішить, то відстає, то взагалі не йде. Я його віддав був до ремонту, але все ніяк не можуть полагодити…

Повертаючись до себе в кабінет, директор сказав начальникам відділів:

- У нього, здається, скоро день народження. Треба буде подарувати від всього колективу йому нового гарного годинника. Такі кадри, як Матвій Григорович, треба берегти!...