З іншого боку неба

1

Двоє закоханих заворожено сиділи на краю даху занедбаної будівлі. Тут було тихо, повітря прозоре та вільне. Десь далеко скніло закутане вічним смогом місто. Там ржавіли мрії та тріщала мораль.

Вони ж були романтиками. Простими, поверхневими. І тікали сюди, щоб подивитись на хмари. Вони дуже любили хмари. Бо ті давали їм надію.

Селіна шаленіла від їжачків. Коли вперше побачила цю голкасту тваринку, до неї повернулась жага життя. Волько тоді довго з неї реготав. Вони кохали один одного ще зі школи. Суворі умови земних урбаністичних зон не зуміли стерти їхніх душ. Коли випадала вільна година, молоді люди сідали на велосипеди та мчали сюди, щоб побути наодинці зі свіжим небом. У ньому вони часто бачили чудернацькі фігури з хмар: то небесні ліпили їх для них, поверхневих.

– Оно, дивись, ящірка! – її очі засяяли.

– Ні, це якийсь дракон! – заперечив Волько.

– А може… – дівчина примружилась. – А може це крокодил?

Закохані голосно засміялись. Потім Селіна цьомнула хлопця в щоку та замріяно промуркотіла під вухо.

– Хочу побачити хмарного ї-жа-чка.

Волько хихикнув та похитав головою.

– У небесних замовляти щось – марна справа. Вони самі визначають, що буде, до них не достукатись.

– Хочу побачити їжачка – пухнастого, милого, такого, такого хоньонього! – тихенько пискнула дівчина та почала створювати звуки частого сопіння та буркотіння, імітуючи голкастого ссавця, що шукає собі шлях серед темені ночі.

Хлопець легенько відсахнувся та потім ще міцніше обійняв кохану.

Враз погляд хлопця ствердів.

– Одного дня я виберусь на небеса і зроблю тобі їжачка.

Тепер медово усміхнулась Селіна.

– Так, а потім заберу тебе до себе. – Його очі розширились, він міцніше стиснув її руку. – Разом ми зробимо небо прекрасним. І поверхню.

Та дівчина раптом посерйознішала.

– Ти віриш, що можна змінити небо?

– Так!

– Але вже стільки поверхневих піднімалось туди, і нічого не змінилось!

– Бо там не було мене. – впевнено відказав Волько. – я патріот поверхні, з такими як я, на небі і внизу запанувала б гармонія!

– Який же ти наївний. – Селіна погладжувала пальчиком тендітну кульбабку. – Невже ти думаєш, що такі як ми можуть перемогти в турнірі?

– Поки ні, а ось згодом, за кілька років – так. – Волько аж закинув голову назад, щоб охопити таке недосяжне і спокусливе небо. – Ми народжені, щоб жити там, вгорі. Але спочатку, моя мета – їжачок!

– Ти нестримний! – прошепотіла Селіна, променисто усміхнулася, і вони смачно поцілувалися.

2

Цезилат Перший, голова Ради Небесних підніс до губ бокал червоного вина, надпив та повільно опустив на стіл. Правою рукою він неспішно активував щось на прозорій поверхні. Команди з-під пальців передавалися на їхні апартаменти.

Зненацька підлога стала прозорою, мовби розгерметизувався салон космічного корабля. Крізь неї присутнім стала видна затягнута кольоровими туманами земна поверхня. Його дружина, що цмулила вишуканий коктейль, підняла тонкі брови.

– Чому це враз тобі закортіло подивитися на поверхню?

Голова промовчав. Він інтригуюче підвів погляд на жінку. Та зробила ще ковток п’янкого напою.

– Можна подумати в тобі проснулось співчуття до тих нещасних запилених сердег!

– Ні. – коротко відповів чоловік. Його тонкі випещені пальці знову зобразили якусь таємничу комбінацію – і прозорою стала вже стіна конструкції. Там розкинулось неосяжне Місто Небесних, – яскраве, просвітлене, залите сонцем. Воно огортало планету кришталево-прозорою ковдрою.

Ще рух пальцями – картинка на стіні змінилася. Поле зору звузилося. Фокус пірнув під антигравітаційні секції небесних районів. Стало видно темноволосу дівчину, що наче зависла в повітрі. Вона захоплено жестикулювала, ніби ганяючи перед собою щось невидиме.

Дружина хмикнула.

– Доця знову грається в хмарконструктор. Ліпить тваринок.

– Їй уже вісімнадцять. – голос Цезилата налився металом. – а займається дурницями. Потрібно навчатися, готуватися до правління та серйозних справ!

Він встав зі столу. Неквапливо підійшов до стіни. Картинка на широченному екрані почала опускатися вниз, підкоряючись владним рухам голови Ради Небесних. Тепер темно-руда поверхня планети зайняла все поле зору. Чоловік знову надпив вина та проказав:

– Небу потрібні нові люди. Та й Соліні треба чоловіка пристойного знайти. Не буду ж я її віддавати за якихось потвор з Трапіста-18! – в його голосі з’явились суворі нотки. – Скоро знов турнір.

– А ти не боїшся, що приймаєш потенційних ворогів? –закинула йому жінка.

– Ні. – голос Цезилата не втратив твердості.

– То прийми їх усіх, – на обличчя дружини накотилась маска відрази. – так, усіх! Хай ті поверхневі варвари заповнять усе небо!

Чоловік уп’явся в співрозмовницю ясним поглядом і прорік:

– Усіх не прогодуємо. Крім того, втратиться контроль, почнеться хаос. Нам потрібні найкращі. – В його очах промайнув хромовий блиск. – Мила, я вже майже двадцять років головую в Раді. Повір мені, той, хто сюди прибуває, неодмінно стає одним з нас.

3

– Я бажаю тобі перемоги в турнірі, але… – Селіна прикусила губу. Хмикнула, втерла залиті слізьми очі. – Ти більше не повернешся.

– Я повернусь! – твердо відказав Волько. – Підібралась міцна команда. Жаль, що беруть цього разу тільки чоловіків. Я прорвусь туди, я все там зміню і заберу тебе! – його голос стишився, він пригорнув кохану. – І ми будемо разом сидіти на краю Небесного Міста та ліпити фігурки з хмар! Обіцяю!

– І їжачка? – блиснула вологими очима дівчина.

– І їжачка.

– Такого милого і хоньонього?

– Такого милого і хоньонього.

І хлопець знову міцно притиснув її до себе та занурив носа в її глибоке хвилясте волосся.

4

Турнір тривав уже другий день.

Команда Волька добре справилася із завданнями квестів на попередніх етапах. Потім хлопцям доводилось пройти крізь мережу пасток на різних ландшафтах. І більшість з них вибуло зі змагань. Вкінці їх залишилось двоє.

Вони повільно, але впевнено просувались до точки призначення – горбика зі світло-голубим прапорцем. Досягти його означало отримати квиток до неба!

Волько біг повільніше, але розмірено. Його колега пробував нарощувати темп, та відірватись йому не вдалось.

– Швидше, – гукав він Вольку, – інші уже певно наближаються! Треба встигнути: кількість місць – обмежена!

– Біжу. – хекав той позаду.

Хлопці забігли у чагарник. Стежка проходила по краю глибоченного каньйону. Обоє відчували, що ціль дуже близько.

Зненацька ґрунт під ногами товариша ожив та зсунувся вбік. Бігун покотився туди та зник за виступом над прірвою.

«Пастка!»

Все сталось так швидко, що Волько навіть не повірив побаченому. Він лише зупинився перед вузьким проваллям на стежці та, відсапуючись, на чотирьох кінцівках обережно подряпався на виступ. Його товариш був ще цілий! Він висів, зачепившись за край великого каменю. Тіло сіпалось над безжальною безоднею.

– Ря…ря…туй! – хрипів хлопець.

Волько миттю оцінив ситуацію. Спускатись до потерпілого потрібно було по дуже крутому схилу. Для цього необхідна мотузка! Схопити якусь гілку? У будь-якому випадку, все це дуже небезпечний захід. Він не може отак ризикувати мрією. Тим більше, він не встигне його врятувати! Бідолаха не протримається і хвилини! В очах Волька раптом спалахнули іскри диявольської рішучості.

– Вибач, брате, та як ти сам казав, кількість місць обмежена. Вибач. Заради поверхні. Я мушу бігти!

І він дременув далі повторюючи нескінченне «Мушу бігти… заради поверхневих… вибач.»

Розпачливого крику товариша за спиною він уже не чув.

Волько мерщій вибіг з чагарника. А за кількасот метрів уже майорів голубий прапорець.

5

Приймальна голови Цезилата була налаштована на повний прозорий режим. І взагалі, усе в цій секції було блискучо-прозорим. Ця ділянка Небесного Міста зараз перебувала в нічній частині Землі.

Дюжина переможців турніру почувалася сковано. Поверхневі були приголомшені усім побаченим: кришталевою безкінечною кулею низькоорбітального мегаміста, неймовірними антигравітаційними технологіями, вільною атмосферою, чистотою повітря, відчуттям безпеки та достатку. Планета лежала під їхніми ногами, вони наче парили у космосі!

Волько часто кліпав та здіймав очі вгору – у безмежжя чорного всесвіту. Там чигали десятки, ні – сотні дивних апаратів! Одні з них скидали швидкість та пристиковувались до сферичних або шпилястих конструкцій, інші ж, навпаки, прискорювались та після короткого спалаху зникали у незвіданій глибочіні.

Та найбільше хлопці були вражені істотами, абсолютно відмінними від людей, що пересувались у транспортних засобах чудернацьких форм. Хтось із поверхневих нарешті прошепотів те, про що всі і подумати боялись:

– Здається, це – іншопланетяни.

Господар кабінету прибув із суттєвим запізненням. Та гості цього навіть не помітили. Перед ліфтом він ще затримався, вітаючись із, певно, поважними відвідувачами та тонкими роботоподібними сутностями. Він уже махнув рукою, і ледь видимі двері приймальної миттю відчинились.

Раптом до нього підбігла чорнява дівчина зі світлим обличчям. Її очі світились теплою мудрістю та добротою. Однак затягнуті вони були пеленою суму.

– Батьку! – звернулась та.

Присутні поверхневі добре чули усі слова.

– Чого тобі? – роздратовано буркнув голова.

– Розблокуй хмарконструктор! Ну, будь-ласка!

– Досить дурниць! – гаркнув Цезилат.

– Я хотіла хоч трохи перепочити від постійних вечірок та навчання, та принести радість поверхневим! Я хотіла, – вона прилинула до батька за взяла його за лікоть. – зробити їм з хмар кілька тваринок, наприклад, котика чи… їжачка. Будь-ласка!

Волько закляк на своєму місці та збентежено ковтнув слину. Проте за мить опанував себе.

– Соліна, та скільки ж можна гратися, тобі пора вже подумати про щось суспільно корисне! Он, краще би практикувала серединно-галактичну мову!

– Та я її і так вчу щодня! Просто відпочивати теж мені якось потрібно, чи як ти вважаєш?

Цезилат насупився. Вирвав лікоть з обіймів доньки.

– Мені немає коли витрачати час на порожні балачки про всілякі твої цяцьки! У мене зараз важлива зустріч!

Він широким кроком увійшов до кабінету. На обличчі засяяла пластична усмішка. Двері за ним нечутно закрились. Господар ще раз коротко махнув рукою – стіни приймальної значно посвітлішали, наполовину втративши прозорість. Та все ж Волько ще міг спостерігати у коридорі тендітну постать тієї прекрасної засмученої дівчини. Вона хвильку ще постояла, а потім пригнічено попленталась геть.

«Хмарконструктор? Їжачок! Со-лі-на? Яка ж вона подібна на…»

– Шановні переможці! Вітаю! – улесливо привітався небесний. – Я бачу, ви вражені нашим світом? Це нормально. Та ви – кращі серед інших, не такі, як усі поверхневі, а значить, підходите нам і, – він загадково примружив очі, – я так надіюсь, станете частиною нас. Нам потрібні такі, як ви!

Гості промимрили нечіткі слова вдячності та знов примовкли, очікуючи продовження пояснень.

– У нас є традиція, – продовжував Цезилат, гостинно розвівши руки – робити переможцям турніру подарунок, а саме, – він підняв вказівний палець угору. – Ми можемо здійснити одне ваше бажання. Одне. Це буде вам аванс від нас за хорошу службу в майбутньому. – він вишкірився, приголомшуючи блиском ідеально білих зубів. – Не поспішайте, подумайте хвилинку-другу.

Гості знітилися. Дехто схвильовано зайорзав у кріслах.

Серцебиття Волька пришвидшилось. Хлопець ще раз кинув погляд у той бік, де зникла таємнича дівчина, що хотіла того ж, що і…

«Їжачок. Хмарконструктор. Селіна! Соліна?»

На горизонті понівеченої Землі швидко сходило Сонце. Його промені підпалили тонкі вервечки безформних хмар над безнадійно темною поверхнею. Яка ж прірва насправді між цими світами! Світами однієї планети!

Волько перевів погляд на все ще прозору стелю, на гігантські конструкції Міста Небесних та на буденний трафік космічних кораблів над ним. Деякі з них лягали на далекі траєкторії, хутко віддалялись та зникали у щедрих спалахах гіперстрибків.

– Хтось уже може висловити своє бажання? – лукаво спитав Цезилат.

Очі Волька розширились. Він повернувся до глави та впевнено мовив:

– Я хочу полетіти до іншої зорі.

6

Зореліт небесних людей стрімко летів від Землі. З відстані, безпечної для гіперрежиму просторових двигунів, він залишить материнську зоряну систему. До цього залишались лічені хвилини, ясно висвітлені бортовим інтелектом на численних панелях.

Соліна не могла відірвати погляду від диска рідної планети. Вони, група молодих спеціалістів, летять до інших зірок створювати нові посольства в просторах рас-партнерів. Для неї це перша і дуже відповідальна місія.

Серед екіпажу було багато симпатичних хлопців. Один з них особливо їй запам’ятався. Звати його якось так дивно, починається щось на «Во…». Неважливо. Та в його очах за допитливою романтичною натурою дівчина відчула щось небезпечне, таке, спресовано агресивне, ненаситне та владолюбне. Таких типів вона уже зустрічала, особливо свіжих, із поверхневих. Та хай йому.

Вони летять до інших планет, побачать красу та велич нових зірок. Але чи будуть на тих планетах такі прекрасні хмари? І чи дозволено буде з них верстати фігури? Скільки ж її дизайнів для хмарконструктора так і залишились невтіленими!

Соліну огорнув терпкий сум. Бо щось їй підказувало, що комусь там, на поверхні рідної планети, та творчість була б дуже потрібна.

7

Селіна чекала. Дні, тижні, місяці. Йшли роки. Вона уже облишила надії побачити Волька знову. Вийшла заміж за безликого сірого мужчину, народила йому дітей. Та коли їй було нестерпно важко на душі, вона тікала, хоч ненадовго, за межі отруєного міста, щоб дивилась на небо. Вона надіялась побачити хоч якісь фігури.

«Він же обіцяв!»

Були нові турніри. На небо піднімались нові поверхневі. Та ніхто з них не повертався.

Жінка старіла та чекала. Чекала й старіла. Її погляд завжди тягнувся до неба. Було дещо, що тримало її у часи безпросвітних труднощів, коли душу роз’їдали кислоти буденності. Вона чекала на їжачка, зітканого з хмар.

«Такого милого і хоньонього.»

Але він так і не з’явився.