Все гаразд у цьому світі

Крапля чорнила впала на пергамент. Ієн не робила нічого, щоб її зупинити. Дивилась на звіт, і не бачила його. Дванадцять згарищ і сімдесят п’ять жертв, з них вісімнадцять – діти і це всього за три місяці в підвладному їй окрузі. Ієн зітхнула. Справа вже перетнула позначку «дуже багато роботи» і наближалась до «у нас проблеми». Їй не вистачало людей, щоб розібратися з цим.

Тривожні думки Ієн перервав боязкий стукіт у двері.

– Заходьте.

– Ваша.. Ваше…

– Настоятельки буде достатньо, – Ієн підвела погляд на їхнє недавнє надбання – блідого хлопчиська, який не дожив й до двадцяти.

– Тут листа принесли і я не знав, куди його… В храмі зараз пусто, – він ніяково виправдовувався. Рука з листом тремтіла.

– Давай сюди, – він підійшов до столу глядівши тільки під ноги, рвучко простягнув листа і збив чорнильницю. Ненависні цифри остаточно потонули в чорнильному озері. Хлопець нажахано сахнувся, глянув нарешті на неї, зажмурився.

В стіну позаду Ієн ввіткнувся ніж для листів.

– Демен, так? – вона з зусиллям згадала його ім’я. – В цьому немає нічого страшного, звіт і так був зіпсутий.

Він розплющив очі, досі наляканий. Тепер його увагою заволодів ніж у стіні.

Настоятелька витягнула його з стіни і ним же відкрила листа.

– Я перепрошую, що не можу зараз приділити тобі достатньо уваги, але запевняю, що це нормально, наскільки взагалі може бути нормальним таке існування. Ніхто не буде сердитися, якщо ти щось поламаєш чи покалічиш когось із храму, – вона впіймала його погляд і намагалась виглядати якщо не добрішою, то хоча б розуміючою.

Дріб’язок задзеленчав у вазочці.

Ієн подумки зітхнула – вона не хотіла, а якщо бути чесним, то і не вміла ладнати з емоційно нестабільними людьми загалом і підлітками чи дітьми зокрема.

– Ми всі через це проходимо і саме тому тобі потрібно залишатись в храмі, поки не опануєш себе. На жаль, ти потрапив до нас не в найкращий час, але ми скоро вирішимо проблему і все буде… – Ієн підбирала слово, – краще. Ти вмієш читати? – перевела вона тему.

– Так, настоятелько… Трохи, – Демен заспокоювався. Речі все ще були на своїх місцях.

Ієн витягла з шафки дві потріпані книжки і всунула в руки хлопчиську.

– Поки всі зайняті, почитай. Перша про церкву, друга про сили, якими ти тепер можеш володіти. Хочеш щось рознести – спускайся в підземелля. Тобі хтось показав де воно?

– Так, настоятелько. Я… я спробую, – він притиснув книги до грудей.

Ієн відчула полегшення, коли двері зачинились. Займатись ще ним не було часу. Вона пробігла очима відповідь від сусіднього храму. Якщо опустити канцеляризми – підмоги не буде. Неприємно, але очікувано.

Виглянула у вікно. Біля воріт бродили Спраглі, чуючи нестабільного Демена і брак служителів.

Через мить двері різко відчинились.

– Тринадцять! – вигукнув Ровен, вриваючись в кабінет. – Плюсуй ще дев’ятьох в своїх паперах.

– Ми врятували чотирьох, настоятелько, – Налан ввійшла слідом, поклонилась, помітила зіпсуті документи і взялася наводити лад на столі.

Синя ряса обох була в сажі, місцями обгоріла.

– Підмоги не буде, – внесла ясність настоятелька, дивлячись як зникає чорнильне озеро. – Як просувається запасний план?

– На дверях будинку був прибитий понівечений захисний символ церкви. Опитала врятованих – не їх. Що наштовхує на думку, що наш палій нарешті звернув увагу на ваші неоднозначні проповіді в його адресу і точить на нас зуб.

– Спраглі?

– Під кінець пожежі я нарахувала біля двох десятків. Довелось забиратися, поки їх не стало більше. З кожним його вбивством все більше жертв залишаються тут, обриси доволі чіткі. Своєрідна ланцюгова реакція. Якщо ми не спіймаємо вбивцю найближчим часом, отримаємо на своїй території з десяток вогненних сутностей, як тільки вони підшукають собі тіла. Ми не зможемо простежити за всіма, – Нолан говорила це відтираючи стіл до блиску.

– Ровен? – Ієн запитала його думку.

– Божевільний виродок, але точно живий. Тілесних сутностей не помітив, тільки Спраглі-згорільці. Логіки в його вчинках теж не бачу. Жертви не пов’язані між собою. Місця – чорні прогалини на карті патрулів. Ми були доволі далеко звідти, міська варта прибула під кінець.

Ровен замовк, підійшов до вікна позаду настоятельки і взявся спостерігати за снуванням Спраглих у місячному світлі, які як не старалися – не могли пройти на територію храму. Його рука завмерла на руків’ї клинка.

– Тоді спробуємо на живця, – Ієн відвела від Ровена погляд, скупчення Спраглих зараз було не найважливішим. – У нас планове очищення старих будівель на запит прихожан через три дні. Не будемо його переносити. Вивісимо список як завжди і дамо йому час підготуватися. Завтра зменшимо кількість людей на патрулюванні, проведемо службу як годиться. А я знову виголошу промову про нашу велич і його нікчемність. Роз’ятримо його, – вона хмикнула. – Нолан, не хочеш зайти до новенького?

Та закінчила з столом і тепер розглядала слід від ножа у стінні.

– Підземелля?

Настоятелька кивнула.

Нолан окинула поглядом кабінет і більш-менш задоволена порядком, покинула його, схиливши голову в поклоні. Ровен пішов услід, як завжди, не обтяжуючи себе етикетом.

Через кілька хвилин Ієн побачила у те ж вікно, як він вийшов за межі воріт і взявся розбиратись з Спраглими. Сталеві клинки виковані у праху самовбивць та гартовані в воді утоплеників, тнули духів убитих, які прагнули помсти настільки, що готові були зносити таке нікчемне існування.

На світанку повернутися ще шестеро служителів.

***

Настоятелька у білосніжній білій рясі, служителі у синьому. Без сліду утоми від нічних патрулів. Впевнені і спокійні, адже вони – обрані богом. Вони несуть його волю, вони захищають.

Ієн впевнилась, щоб до ранішньої служби все виглядало саме так.

Високі колони, простора зала. Величезні вітражі створювали химерну гру світла. М’яка мелодія арфи, прекрасний спів. Велич і гармонія – таким має бути храм бога Єрифема.

Під час співу хору Ієн помітила на другому службовому поверсі Нолан з Деменом. Хлопчисько широко розплющеними очима спостерігав за нею. Правильна реакція на служіння, яке вона відшліфовувала роками.

Мелодія стихла.

– Брати і сестри нашого храму! – настоятелька вийшла вперед на підвищення, щоб усі її бачили. – Учора вночі знову постраждали невинні душі. Але наш бог Єрифем вже спрямував позір на нікчему. – В підтвердження слів вогненна птиця з’явилась над її головою, зробила коло залою і сіла на плече Ієн. Прихожани схилили голови в пошані – настоятелька задоволена справленим враженням провадила далі впевненим голосом. – Йому не сховатися! Його вчинки безглузді і не несуть ні справедливості, ні покарання. Учора ми врятували чотирьох. Наступного разу жертв не буде. Храм вважає його божевільним нечестивцем і діятиме відповідно, – Ієн не помітила на обличчях прихожан ні гніву, ні заперечення. Навряд чи палій прийшов б сьогодні та все ж пильність ніколи не буває лишньою.

Арфа грала завершальну мелодію. Служба завершилась. Хтось пішов одразу додому, хтось – придбати захисні талісмани чи порадитись із служителем.

Ровен чергував біля воріт. Слідкував за тими прихожанами, на кого звертали увагу Спраглі і просив поговорити їх з черговим служителем про свої турботи.

Сьогодні Ієн вирішила скласти йому компанію. Кілька служителів досі патрулювали місто, решта на завданнях у інших місцях. Смерть усюдисуща і не даватиме поблажок тільки тому, що один палій розгулявся в місті. Як інколи, кажуть вони між собою в дні повні турбот – люди вбивають завжди, люди помирають завжди.

А Ієн, хочеться одразу докинути вдогін цій фразі, що озлоблені нещасні, яким не пощастило вмерти не своєю смертю, залишаються. Залишаються і створюють проблеми. Бродять примарами, шукають тіла тих самогубць, що справді змогли померти, щоб утворити небезпечний тандем, химеру, часто божевільну, неправильну, здатну вбивати. Тандем душі, яка має причину бути тут, хоч її вмістилище знищене, і тіла, яке покинули напризволяще, але має бути заповненим. І ніби цього було недостатньо – сильні Спраглі можуть допомогти перетнути межу, підштовхнути до самогубства – навіяти тривогу, кошмари, переслідувати обрану жертву. Ієн не несла відповідальність за вбивць і їх жертв, але Спраглі були її роботою.

– Хороше видовище, – Ровен вклинився в її думки, повернувши назад у реальність. Він вертів в руках один з талісманів, вдивляючись в зграйку дівчат. – Вогненний птах був як завжди ефектним.

– Тільки хороше? Я сподівалася отримати щось більше. Хіба ти не відчув велич Єрифема і його благословення? – настоятелька прослідкувала за його поглядом і тепер спостерігала як димчасті Спраглі оточували зграйку. Дівчата їх не бачили. Не могли бачити.

– Хіба твою велич. Одне діло неконтрольований вогонь, зовсім інше – тонкі маніпуляції з непостійною стихією. Не боїшся спалити одного дня храм вщент?

– Я застара для таких вибриків і якщо таке й трапиться, навряд чи я буду при своєму розумі, щоб з цим розбиратися, – вона вихопила талісман з його рук і з натренованою лагідною усмішкою попрямувала до стривожених дівчат. Одна з них зблідла і тремтіла.

– Дорога сестро! Нечисті заважають вам, – дівчина боязливо підвела погляд – сама настоятелька підійшла до неї. – Візьміть і носіть постійно з собою, – Ієн простягнула їй талісман. – Найкраще, щоб він контактував з тілом.

– Дякую, пані настоятелько. Я… я носитиму його.

– Якщо твої тривоги не згасатимуть, повертайся у храм. У нас завжди зможуть допомогти тим, хто цього прагне, – вона з легкою усмішкою глянула на дівчат, звертаючись насправді до Спраглих, що остерігались її.

Втішена дівчина з подругами поклонились прощаючись.

Ієн повернулася до воріт.

– Вони ще б знали, з чого ті талісмани зроблені, – Ровен хмикнув, тримаючи в руках ще один.

Ієн вперше за сьогодні уважно оглянула його.

– З чого такі зміни в настрої? – запитала стишено.

Він мовчав кілька хвилин.

– Вибач. Я, здається, без сну другий місяць. Закінчимо, і заляжу в сплячку на кілька днів – Ровен зітхнув. – Ха. Я навіть не помічав до цього часу, що дах помалу їде. Якщо подумати – Спраглі від мене теж зараз не сахаються.

– Чують слабину.

– Ти ж не спала ще довше. Тримаєшся?

– Не забувай, скільки мені. Досвід і сила звички, – Ієн з тією ж легкою посмішкою на обличчі говорила стишено. Останні прихожани покидали храм. Їй теж було варто пройтися.

Нолан не було видно. Як і хлопця. Швидше за все, вона тренує його в підземеллі.

Та все ж спершу потрібно було перевдягнутись у просту синю ризу. Вона знайшла її у глухому кутку шафи, під стосом однакових білих одіянь. Ієн так довго ходила у білому, що на мить навіть завмерла перед дзеркалом розглядаючи себе.

Синій їй личив більше.

Спускаючись сходами вона поринула у свої думки і це мало не вартувало їй якщо не голови, то вуха. Гострий клинок просвистів зовсім поряд, ввігнавшись у стіну.

– Перепрошую настоятелько, я саме показувала Демену як можна опанувати себе, – Нолан легким помахом руки підтягнула клинок до себе.

– Ну, цим тут нікого не вбити, – Ієн усміхнулася, дивлячись на спантеличеного хлопця. Він стояв роззявивши рота, дивлячись то на Нолан, то на настоятельку, ніби не міг вирішити, що дивує його більше – клинок, який пливе в повітрі і лягає точно у руку Нолан чи реакція настоятельки, точніше її відсутність, на замах на життя. – Я залишаю храм сьогодні на тебе, Нолан. Хочу на власні очі побачити як справи у місті, – вона вказала на свою синю рясу.

– Візьміть з собою Ровена або ще когось. Людей мало, але це не привід нехтувати безпекою, – Нолан віддзеркалила її ж усмішку, показуючи що не проти, але не дозволить настоятельці чинити нерозумно і бродити самотою.

Ієн залишалось тільки кивнути, погоджуючись.

– Гарного тренування, Демене.

– Дякую, пані на… настоятелько.

Зачинивши за собою важкі двері храму Ієн з насолодою вдихнула прохолодне повітря.

Вечоріло.

З вулиці з-за воріт заглядало скривавлене дівча. Її губи ворушились. Вона шепотіла одне і те саме, знову і знову.

Ієн поклала руку на руків’я свого клинка, якого ніколи не носила в храмі, наближаючись.

–…не треба. Мамо, не треба. Мамо, не треба. Мамо…

Вістря клинка наскрізь прохромило її горлянку. Дівча, не зважаючи на це, наближалась до неї, клинок входив все глибше.

Ще один клинок прохромив Спраглу. Ровен завдав удару з-за спини. Ієн доклала зусиль і сталь розітнула тіло надвоє. Дівча розвіялось.

– Сильна, – Ровен вклав клинок у піхви. – Уже разів зо три пускав її по вітру. Нею б серйозно зайнятись.

– Та не сьогодні.

– Не сьогодні, – погодився він.

Ієн легкою ходою попрямувала провулком, віддаляючись від храму. Повітря ставало густішим. Коли вона останній раз покидала територію храму? Рік тому? Може два?

– Давно не вибиралась за межі паперового пекла?

– Не було потреби. Все було… стабільно.

У просвіті між будинками клубочився туман з нечіткими людськими обрисами.

– Їх більше біля храму через Демена чи то по всьому місту така атмосфера?

– Як де. Біля храму багато. На згарищах тепер теж. Трагедії завжди притягують Спраглих. Кладовища – теж біда. О, і в парку…

– Ясно, – урвала Ієн його. – Роботи у нас буде багато і після.

Вони неспішно ішли нічним містом. Перехожих було мало. Патрульні вартові кивнули, минаючи їх.

Спраглі тулились по темних закутках, вичікуючи, як завше.

– У нашої прогулянки є план?

– Перестраховуюсь. Я сказала, що жертв більше не буде. І було б непогано дотриматись цього.

Ієн йшла у старе місто, де жили бідніші, що означало – недостатньо охорони і багато дерева. Зупинилась – вони минали останні гасові ліхтарі на вулиці. Далі доведеться покладатись тільки на слабке місячне світло.

Вона напружено вчувалась у темряву. Ровен ішов слідом.

Обвуглена рука зімкнулась на її зап’ястку. Вона рубанула клинком навкіс. Спраглий щось прохрипів і розвіявся.

– Цей з наших згорільців?

– Схоже на те.

– В цьому районі ж не було підпалів?

Ровен не відповів. Напружено роззирався довкола шукаючи інших Спраглих.

Настоятелька заплющила очі. Глибоко вдихнула і зосередилась на внутрішньому відчуті. Намагалася знайти вогонь у собі. Згадати, як це, коли гарячі язики полум’я охоплюють твою шкіру.

Відчула свій вогонь всередині і там, далі, чужий, що розгорався, ставав дужчим.

– За мною, – крикнула Ровену і звернула ліворуч. Її спосіб знайти пожежу був ефективнішим. Бігла вперед не розбираючи дороги занепокоєна – ні одного вартового на зустріч.

Праворуч. Багрянець вогню вказав, що вона не помилилась.

Дві будівлі були охоплені кільцем вогню. Від них тягнулась вервечка щільно притулених однотипних будиночків. Дерев’яних.

Ієн кинулась до найближчого – двері горіли, дерев’яні ставні теж. Встромила руку в вогонь, всотуючи його, стишуючи. Ровен змусив відлетіти металеву підпору, що заблокувала двері ззовні, і увірвався всередину, вибивши двері плечем ще до того, як вона закінчила гасити вогонь.

Вона підбігла одразу до іншого будинку, залишаючи цей йому.

Наблизилась до вогню, зосереджуючись, блокуючи всі зовнішні подразники. Їй потрібно було, щоб залишився тільки вогонь і вона. Щоб вони знову стали цілим.

Полум’я завмерло в будинку, так і недібравшись до жодної з можливих жертв. Ієн стиснула зуби і повільно підтягнула його до себе, назовні. Вогонь відступав. Жінка на другому поверсі закричала, прокинувшись. Враз на вулиці стало так гамірно, люди висипались з сусідніх будівель. Бігали з відрами. Поки вона стояла і тримала вогонь, кілька чоловіків наблизились до дверей бажаючи відсунути підпору – сахнулися, метал розпікся. Кинулися до вікон.

Ієн струсонула головою, зосереджуючись знову на нестримній стихії. Вогонь хотів забрати своє.

Підпора відлетіла в сторону – Ровен теж працював. Нажахані люди вибігали з будинку. Ієн ще раз шарпнула вогонь, прибиваючи язики полум’я до низу.

Неприємне поколювання відволікало, тягнуло кудись – ще одне не її полум’я набирало сили.

Ієн широко розплющила очі, різко вдихаючи гаряче повітря. Ступила крок назад тримаючи вогонь під контролем. Ще крок назад. Оглянулась – вогонь гасили, він не розповсюдиться далі, людей тут достатньо.

Відшукала поглядом Ровена на другому поверсі.

– Залишаю це на тебе! – крикнула йому і побігла не чекаючи відповіді на поклик тієї агонії, що охопила її тіло. Знову. Вона сьогодні зловживала силою, звертаючись до вогню раз у раз. І поки не могла зупинитися.

Бігла далі і далі, помічаючи згорільців то тут, то там. Збирались на таку ж пожежу, що їх вбила або чують палія. Або її слабкість.

Ще один острівок багряного світла. Старий яблуневий сад і дім посередині. Сухе листя, дерева.

Ієн не роздумуючи увірвалась в будинок, наслідуючи Ровена, вибиваючи двері охоплені вогнем. Гострий біль прошив плече.

«Ох, підпірки не було…», – тільки й встигла подумати, як рідина вихлюпнулася на неї і полум’я, що миттю її охопило, осліпило новою хвилею болю.

– Гори ясно, божа суко!

Хриплий божевільний регіт переривав крик. Її.

Ієн стиснула зуби, скидаючи з себе цю хвилинну слабкість. Вогонь щедро лизав її плоть, тхнуло смаленим м’ясом.

Ностальгія.

Вона силою волі притлумила біль. Підвелась. Ох, виявляється вона впала на коліна. Пройшла крізь стіну полум’я вперед, ступаючи на мокру підлогу. Підготувався їх палій.

– Яка сила волі, – джерело її проблем вишкірився, дивлячись на Ієн охоплену полум’ям. Обмотаний вогнетривкою тканиною, він відступив на крок назад.

– Може ти ще й помреш стоячи, як належить справжньому слузі божому, га?

Ієн рвучко ступила вперед, ловлячи покидька за горлянку і заглядаючи йому в вічі. Вишкір сповзав з його обличчя.

– Я тут згадала, – вона оскалилася, – восени, років так зо триста тому, я дурна, нещасна й зневірена, вилила посеред площі на себе таку ж суміш. І підпалила. Горіло так ясно, – протягнула Ієн.

Чоловік намагався відштовхнути її і скрикнув, полум’я нагрівало плоть під тканинною. Вона позбавила його опори, штовхнувши на коліна. Спраглі снували кімнатою, підбираючись ближче до них.

– І знаєш, що найвеселіше у цьому всьому?

– Відчепись, суко, – він хрипів.

– Я все ще тут. І років через триста теж буду тут. А ти, що так чіпляєшся зараз за життя – ні, – вона хрипло розсміялася. – Або ж ти залишишся на цьому світі після смерті. І я буду знищувати твою бліду примару знову, знову і знову, – Ієн прошепотіла останні слова йому у вухо, беручи палія в міцні обійми.

Полум’я перекинулось на нього. Він кричав в агонії, затихаючи. Сил не вистачало навіть на прокльони.

Ієн знала, що треба зупинитись. Вона настоятелька, священнослужитель, вона не може вбивати на власний розсуд, вона вже зробила достатньо, його осудять… Треба просто зупинитись.

Ієн все це знала і… не хотіла.

Не відпускала його, дозволяючи і собі колихатись на хвилях болю.

Не відпускала, коли тіло обм’якло.

Не відпускала, доки його кістки не розсипались від поруху.

Вдихнула обпеченими легенями. Закашлялась. Розплющила очі.

Вона лежала у заглиблені, де колись була підлога. Вогонь сплавив все в діаметрі кількох метрів. Одяг згорів. Шкіра повільно відновлювалась клапоть за клапотем. Вона пошкодилась не так сильно, як здавалось. Все таки вогонь, давно її рідна стихія.

– Кахи, кахи, – ніякове покашлювання лунало згори. Ровен, знову в сажі і підпалинах, м’яв у руках накидку. – Ти як?

– Нормально, – вона охрипла і знову закашлялась. – Вирішила нашу невелику проблему.

– Я бачив.

– Бачив?

– Локальний вогняний смерч тримався години зо дві. Я пильнував Спраглих, якщо б раптом ти… Ну, знаєш, втратила контроль і загубилась.

– Ти їх розвіяв?

– Частина заспокоїлась після видовищної смерті отого, – вік кивнув на купку тлілих кісток, – решту розвіяв. Не думаю, що надто багато затримається тут.

– Там? – на більше слів сил не вистачало. Спробувала підвестись.

– Все добре. Без жертв. Кинув на варту і Ваяна, що підбіг пізніше.

Ієн лягла назад на теплу землю. Рухатися було боляче.

– Я відігнав варту звідси, сказав, самі розберемось, – Ровен замовк. Не в його характері скільки говорити.

– Може води чи… – він простягав накидку. – Хочеш я віднесу тебе в храм, щоб ти там відновилась? Або може ще щось треба? Привести когось?

Ієн дала собі ще хвилину, щоб побути погано пропеченим безвільним куском м’яса. А тоді змилостилась над Ровеном, який наближався до панічного стану, простягнула руку у яку одразу опустилася накидка. Вона неприємно липла до шкіри, що гоїлася. Та скоро світанок, не можна ходити перед людьми у такому вигляді.

– Знайди просту карету і когось з наших, щоб забрати останки, – голосу повернулась його звична міць.

Ровен кивнув втішений, що вона взяла себе у руки і поспішив виконати наказ.

Ієн залишилась сама. Підвелась з стогоном.

– Триста років, – промовила сама до себе, смакуючи слова. – А не вбий я тоді себе, давно була б як цей – прахом. Яка іронія.

Бліда тінь перед нею набувала обрисів. Спраглий, з такою ж обгорілою плоттю, тягнувся до неї. Не палій – один з недавніх жертв. Впертий.

– Мій друже, – вона схопила його за руку, – якби я могла віддати тобі тіло і щезнути, я б з радістю це зробила. Але навіть якщо ти займеш його, я все ще буду в ньому, заперта тепер ще й з тобою. В такому сусідстві немає для мене ніякої вигоди, тому, ти мусиш щезнути, – вона ще раз потягнулась до того джерела в ній і полум’я перекинулось з її руки на Спраглого – він з криком розвіявся.

– Карета під’їхала, – Ровен прибіг назад. Зупинився і вирішив просто подати руку, а не стрибати до неї. Ієн так і не вибралась з заглиблення.

– Чудово. Десь тут мій клинок, нехай хтось забере, – вона вхопилась за його руку, намагаючись не показати настільки їй погано.

– Добре, подбаю.

Він підвів її до екіпажу, посадив і закрив дверцята. Сам залишився тут. Не хотів, що вона відчувала себе ніяково у такому стані перед ним.

Ієн було байдуже, бачив хтось її хтось понівечену чи ні. Після першої сотні років ці емоції пройшли. Її гнітило інше – їй треба було пояснити, як це вона так випадково пішла на патрулювання саме сьогодні, прибула вчасно на пожежу, ту дурість, коли вона без підтримки побігла до покидька і придумати причину, чому палій мертвий, а від нього навіть тіла не залишилось. Втрата контролю настоятелькою з вогненними здібностями – погана причина. Божа воля – причина безсумнівно краща і підходить для проповіді, але в звіті таке не напишеш, подумають, що збожеволіла.

Ієн зітхнула – її чекало паперове пекло у храмі.

А ще через кілька годин без сліду утоми вона має запевняти прихожан, що в цьому світі все гаразд. Що бог, в якого вона сама не вірить, пильнує за ними.

І мовчати, що їх мертві родичі і друзі блукають біля них агонізуючи; що їх кошмари, де вони простягають до них свої руки – реальність; що одного дня мертвих стане більше ніж тих нещасних самогубць, що застрягли у цьому клятому світі на варті, і тоді звичний світ справді зміниться.

Але до того дня, такі як вона щосили вдаватимуть, що все гаразд.

Бо їм нема куди дітися.

Карета зупинилась. Біля воріт храму стояло скривавлене дівча.

Ієн вирішила зайнятись нею після ранішньої служби.