Вовчиця

Як багато чудових миттєвостей було б втрачено без неприступної і таємничої красуні зими. Така велична і спокійна, що дозволяє послухати внутрішній голос, зануритися у гармонію тиші, що межує із поглядом у прірву. Літо галасливе і спекотне, а зима – час роздумів і підсумків. В цьому інтрига і принадність. Зима – ніч року, що дарує різноманітні сновидіння. Сніжинки так схожі на мерехтливі та холодні зорі, що спустилися з неба на землю. Так легко мріється під снігопад за вікном. Така непорушна, здавалось би, краса, насправді тендітна. Її так легко зруйнувати.

І цю таємницю зима береже найпильніше.

Чий це обрис вимальовується чорною тінню на срібному пагорбі у сяйві місяця? Вовк? Вовчиця.

От уже декілька днів Мисливець помічав поряд її присутність.

Він давно звик жити одинаком у лісовій хатині, та здобувати їжу полюванням. Та зимою дичину здобути складніше.

Було.

Якби не мисливське чуття, не помітив би, що хтось пильно спостерігає за походами і полюванням. Та тепер навіть трохи непокоївся, коли Її не було поряд.

Красивий, сильний звір, наче, був втіленням його самого і вів власну боротьбу за життя. Також як він.

Вони брали в лісу тільки те, що стало б поживою і дало б змогу існувати далі. Нічого понад. А навіщо більше?

Мисливець давно пристосувався до суворих лісових умов, звик сприймати себе самітником і відлюдником.

Але, відколи з’явилася Вовчиця, полювання у Мисливця стали більш вдалими. Та й ліс перестав видаватися таки ворожим. У ньому з’явилася своя привабливість. Стало чути його голос.

Збіг? Випадковість? А може ще щось?

Навряд чи його хвилювало це. А якщо і хвилювало, то все одно ніколи було звернути більше уваги.

Полювання вимагало багато зусиль. Все доводилося добувати самому.

Теплий хутряний одяг, зроблений власноруч. Стара рушниця за плечем і зимовий ліс. От і все, що потрібно.

Принаймні, так було раніше.

А тепер ще й Вона.

Сіре хутро між дерев як тотем, добрий знак. Знав, якщо Вона з ним, то все вдасться. День пройде легко і непомітно.

Тепліше і веселіше полювати, коли знаєш, що не сам, що хтось спостерігає. А може і оберігає?

Ото фантазія.

Та виявилося, що так буде не завжди.

Хоча до хорошого встиг звикнути.

Все ж стало яскравішим?!

Того морозного вітряного дня полювання було не вдалим.

Не складалося.

Скільки по лісі не блукав мисливець, не міг відшукати навіть сліду.

Дичина поховалася у свої нірки. Чи втратив свої вміння? Розгубив навички? Це була б дуже невтішна новина.

Не було видно ї знайомої Вовчиці. Куди ж Вона поділася?

Неспокій охопив Мисливця, який давно відвик від таких почуттів.

Відчуття самотності несподівано поглибилося. Щось защеміло всередині. Смуток і тривога запанували над ним.

Чи залишила його назавжди?

Чи щось трапилося?

Хто ж тепер скаже?

І кому тепер потрібне те полювання?

В невеселих роздумах Мисливець брів у свою хатину майже без здобичі і знав, що залишиться голодним. Сьогодні, а може і надовго.

До весни ще далеко. А зима люта як ніколи. Ще й вітер здійнявся таки колючий.

Час вже у схованку. В його печері все ж хоч трохи зігрітися можна. Добре хоч із хмизом проблем немає. Можна розпалити вогнище.

Зненацька:

- Гей, дивись куди йдеш!

Привів до тями гнівний вигук.

Хто тут може бути? Місцина глуха. В цей ліс ніхто не ходить. Вважають лихим чи зачаклованим. І чого? Але нехай.

А тут знайшовся сміливець.

Перед очима постав хтось у такому ж мисливському спорядженні і в одязі зі шкір як і сам.

Ще один мисливець? А голос жіночий. Але що робити тут їй? Самотній в глухому холодному зимовому лісі. Він то вже звик. А вона, схоже, новачок.

Ще трапиться щось. Треба допомогти? Чи як?

- Ти хто? І що тут робиш? – запитав заскочений.

- Я Мисливиця. Полюю тут.

Мисливиця? Думав всі мисливці знайомі в цій місцині. Хто ж вона? Варто дізнатися. Адже так давно не бачив людей, що незнайомці викликали недовіру.

- Чому ж раніше не помічав тебе?

Чи розкаже правду? А якщо від когось ховається?

«Та яке це має значення?» вирішив остаточно Мисливець.

- А ти що весь ліс обходив? Всі хащі і закутки? – зачепила Мисливиця.

От багато знати хоче. Деякі питання мають залишатися без відповіді.

- Та не зважай, раніше я в іншому лісі була. – поспішила перевести від себе увагу.

Мисливець придивився пильніше до незнайомки і помітив іскорки у глибоких темних очах.

А вона не спішить відкриватися. Але ж яка красуня! Помітно навіть у незграбному важкому одязі.

А волосся, чорне і густе не сховати під жодною шапкою.

- Тобі не самотньо у лісі. Давай полювати разом. – Запропонував несподівано для себе.

Все одно вовчиця десь зникла. А тут людина. Все ж не так самотньо.

Та й відступати не випадає.

- Давай. Будемо зустрічатися на цьому місці. – Легко погодилася Мисливиця. Так змінилося його життя. І сам не знав, що так потребує людського спілкування. Але, так воно було.

Відтоді Вовчиця не з’являлася на очі. Мисливець встиг забути про неї.

Полювання з новою знайомою займало час і увагу, виявилося зручним і приємним. Так, наче завжди разом були.

От тільки здобичі її Мисливець не бачив ні разу.

«Все таки не довіряє мені» думав часом з гіркотою. Сподівався, що часом це зміниться. Адже теж не зразу сприйняв її появу.

Але і на те надто не зважав. Добре було йому полювати разом. І за це віддав би багато.

Так усе б тривало, доки на одному з полювань Мисливиця раптом не гукнула:

- Вовк! Вовк там! Поспіши, бо у мене немає патронів!

- Стріляй же!

Не встиг Мисливець отямитися, як рука сама підняла рушницю і пролунав постріл. Давно завчені рухи здійснили все як слід. На роздуми часу не було.

За деревом на ніг впало щось важке.

Великий, схоже, був звір.

І тут запитав себе «Як же вона полювала? Без набоїв? Чи всі використала?»

А вона вже поруч.

- Влучив. - Зауважила Мисливиця.

Мисливець помчав туди де був той звір, який так налякав його подругу. Треба подивитися.

Що ж усе таки там було? Злякалася небезпеки? Чи була загроза?

Вовчиця!

На снігу, багряному від крові лежала його Вовчиця.

Тільки тепер це було лише мертве тіло.

Мисливець не міг повірити власним очам. Невже це справді його тотем? І він зробив це своїми руками?

Це було нестерпно.

«Як Вона? Чому ж я так поспішив? Як міг забути? Чому крикнули мені під руку? Рушниця ж не іграшка. Чи Мисливиці цього не знати?

Хто ж вона така?»

Проносилися в голові запізнілі запитання. А серце ще ніколи не відчувало такого болю за вбитим звіром.

Що ж він зробив? Знищив єдиного вірного друга.

Заради чого?

Заради незнайомки?

Та виправити вже нічого не можливо.

О, як же він пошкодував про своє вміння, яким раніше так пишався!

Чи ж варто було?

Але, схоже, що це ще не все.

Він глянув на Мисливицю і заціпенів.

На таке не очікував.

Раптово Вона засяяла сліпучим світлом і промовила громовим голосом від якого завіялася снігова буря і темрява закрила небо:

- Я Дух лісу. А ти насмілився полохати моїх звірів, руйнувати його спокій і тишу. Ніхто не мав права на таке блюзнірство! Та Вовчиця вподобала тебе і допомагала. І була покарана.

- Тепер твоя черга!

Ну от і все. Тепер зрозуміло чому ніколи Мисливиця не показувала що вполювала. Адже вона зовсім не вбивала тварин.

Та тепер все скінчено.

Тихе відлюдне життя наодинці з природою виявилося зовсім не тим, чим йому уявлялося.

Світ навколо повний життя і руху. Скрізь звуки і кольори.

Та все ж неможливо не помітити, що навколо повно стін та перепон. Стільки маленьких замкнених світів Кожен окремо.

Що ж. Добре. Але деколи потрібна допомога. Не обійдешся самотою. А відстані все більші.

Тоді залишається тільки крик, щоб відчути себе живим. Щоб почути себе. Адже самотній не той, біля кого нікого немає, а той, кого не чують.

Крик – не аргумент. Не спосіб переконати чи виграти суперечку.

То спосіб достукатися.

Вдалий?

Навряд.

Все про що можна сказати без крику насправді для тебе нічого не варте. Не надто важливе. Адже кричать саме про те, про що не можливо мовчати. Інакше біль і смерть. Внутрішня смерть.

Тоді все без мети. Механічні дії. Існування. Втрата іскри.

Крик – це спосіб впевнитися, що не зник остаточно.

Не хочеться розчинитися у безмежному просторі. Страшно заблукати у безвиході.

Тоді крик то порятунок. Надія і відчай сплетені міцним клубком. Пошук.

То про що варто кричати?

Крик застряг у горлі.

Єдине, Вовчицю таки шкода. Цей жаль все одно не дав би спокою і змоги забути. Ця рана не заживе.

Вона була хорошим супутником.

А вітер все сильнішав, сніг засліплював очі. Важко зробити хоча б рух. Та й чи варто? Нехай.

Тепер все одно.

Останні думки зникли під важким сніговим заметом, якого ще не бачив жоден ліс.

Але тепер мало трапитися.

Кара здійснилася. Помста відбулася.

Небо поясніло. Наче й не було нічого.

Відтоді ліс знову став порожнім і тихим ніщо не порушувало його довгого зимового сну.

Нікому було милуватися блиском сніжинок, що простелилися килимом на землі.

Ніхто не тривожив спокій тварин і дерев.

Ніхто б і не наважився.

У мертвій і безлюдній глушині посилився морок і страх.

Німота і глухота щільним покривалом ховає таємниць зачаклованого лісу, що тільки раз зазнав людської присутності. Тепер ця загроза минула.

Більше нікому шукати тут пригод.

Тільки коли на небо виходив місяць уповні, і кидав срібний відбиток на широку галявину, малював доріжку і освітлював загадкові візерунки, що створювали дерева на небесному тлі цей спокій порушувався.

У місячному сяйві вимальовувалися обриси.

Великий могутній звір, схожий на вовка.

Чого шукає він у цьому забутому місці?

На пагорбі було чути моторошне виття.

Стільки болю і відчаю було в тих звуках, що якби їх хтось почув, то не знайшлося серця, яке б не здригнулося.

Наче хтось плаче. Плаче гірко і відчайдушно.

Чи бачив хто коли як плачуть вовки?

А цей таки плакав.

І крізь той плач проступає безнадія, втрата і зрада.

І нікому більше дати відповідь на запитання:

А чи могло все скластися інакше?

Та й не знайти б таку відповідь. Адже тисячі слів залишаться тільки порожнім звуком, який просто потоне в безодні зимової крижаної тиші, серед якої не знайти ні неба , ні землі, нічого.

Тепер цю історію переповідають як старовинну легенду. І не одне покоління виросло зі згадкою, як на теплій пічці слухали страшну казку і зіщулювалися в клубочок.

А за дверима десь вила завірюха, наче вовчиця, що і досі шукає, але ніколи не знайде свого мисливця.

Але, звісно, за міцні стіни в тепло домівки її не впустять.