Вони не заслужили такого блага

Обидві річки почали міліти. Карасі, звиклі весело підстрибувати над повноводим плесом, не розраховуючи своїх сил, що не день вискакували на мілину і безпомічно смикалися там на радість сільській дітворі.

Куна вдивлялася у золоте поле і важко зітхала. Минулого року колоски схилялися нижче. Скоро жінки зітнуть цю пшеницю, чоловіки відвезуть її на тік, помолотять, і тоді селяни остаточно усвідомлять: врожаю ледве вистачить, щоб перезимувати. Куди вже там торгувати на ринку!

І ці збіднілі на воду річки... І моровиця серед бджіл, що почалася навесні...

Куна добре розуміла: скоро до їх печери в самому центрі Божої балки загляне староста. Але цього разу її не попросять побігати і погратися, обдарувавши новим одягом (а може, і блискучою червоною стрічечкою) — залишать сидіти, накажучи уважно вислухати цього чоловіка. Адже справа, для якої бабуся готувала її, зелену мавку, з самого народження (вірніше — з моменту наглої смерті її матері), на порі.

Настав час вводити її, Куну, до сільського пантеону. В кінці осені вона стане новою богинею-флорою. З зими саме її молода, жива сила почне піклуватися про повноводдя річок, багатство підземних джерел, соковитість степової трави, червонавість яблук у садках.

А бабусю... В ніч повні її бабусю селяни принесуть у жертву, тим самим подвоюючи силу юної богині.

Сонечко лагідно цілувало маківку, лисенята вибігали з лісу і ластилися, стелючись по землі під її ногами — прохали почухати животика. Але дівчина не зважала на всі ці радощі, яким так щиро тішилася тільки тиждень тому. Адже ж вона ще не готова! Не до пантеону (з доглядом за лісом і сільцем, що приліпилося до дикої флори споконвіку, вона могла б упоратися хоч зараз) — не готова до втрати родини. Родини, що, скільки дівчина себе пам'ятала, складалася з єдиної жінки — сивої, мудрої, доброї... І приреченої з самого свого народження.

Все життя юна мавка прокидалася під тихе наспівування (бабуся Видра іноді мурмотіла старовинні пісні навіть крізь сон). Ще не відкривши очей, вдихала дим вогнища, що його розпалила старенька, і намагалася вгадати, що ж вона сьогодні приготувала на сніданок. Потім розповідала їй свої сни...

Дівчина не вміла бути самотньою — і ніколи не хотіла вчитися.

Шукати собі пару, народжувати дитину (звісно ж, дівчинку)? Вона завжди думала, що все це станеться колись, у далекому-предалекому майбутньому. І що бабуся буде поруч з нею навіть тоді. Бо хто ж навчить, підкаже, підтримає? Хто няньчитиме немовля, коли Куна від надміру щастя гасатиме лісовими верхівками навперейми з пугачем, або пірнатиме до самого серця озера, аби полоскотати боки лінивих сомиків? Хто заплете у волосся її майбутньої доньки сто колисанок, тисячу солодких снів? Хто заллє вранішню печеру запахом пирога зі свіжим щавлем, майстерно випеченого на розчервонілому камені?

Обмілілі річкові береги загрожували юній мавці невідворотністю. Порожнечою. Смертю.

Але — як же віддати смерті бабусині пісні, її борщик з весняної кропиви, її добру посмішку?!

Селяни ще навіть не забили на сполох з приводу неврожаю, а Куна вже вирішила: потрібно вмовити бабусю втікати. Удвох. І нехай підопічні їм люди залишаться без богині — але ж саме вони з покоління в покоління страчували своїх святинь. Хіба ж вони заслуговують на їх покровительство?

І вони ще насмілилися створити у селі якісь закони! Одного разу Куна, принишкнувши на верхівці високої груші-дички за будинком старости, дивилася на місцеве судилище. Якась жінка народила дитя і, вирішивши, що не прогодує своє п'яте маля, втопила його у копанці. Коли люди дізналися про це, вони люто накинулися на неї, назвавши цей вчинок “злочином”, і ганьбили селянку найгіршими словами, закидали гнилою цибулею, а жінки — так ті взагалі мало очі не видряпали. І це — за вбивство малої істоти, яка ще не встигла принести для громади анінайменшої користі!

От як високо вони оцінюють життя таких, як самі.

А до них, мавок і лісових богинь, кляті люди ставляться, як до власної худоби! Шанують, підгодовують (на Різдво можуть куті принести, на Великдень свячених яєчок). А коли настає скрутна хвилина — дістають ритуальне лезо...

Після довгих умовлянь, плачів (багатослізних та гучних) і навіть погроз утопитися “от зараз, у найглибшому озері — отому, що за дубиною” старенька Видра погодилася.

Вибралися у серпні. Куна сподівалася, що поки селяни зайняті збиранням урожаю і перероблянням овочів і фруктів у пастилу, варення, цукати, соління і тому подібні запаси, вони менше ходитимуть з дрібними проханнями до печери. Адже — про що прохати, якщо городина і збіжжя вже виросли і достигли? А отже, люди не помітять їх зникнення.

Ішли повільно. Бабуся зупинялася біля кожного старого дерева, щоб обійняти його і попрощатися. Згадувала, як, удвох з мамою, викохувала оцього могутнього дуба, коли його, ще крихітним пагоном, зламала вервечка смугастих поросят, поспішаючи на водопій. Як у посушливе літо носила воду оцій берізці. Як лікувала від омели цей гайок...

Вийшовши на гору і озирнувшись назад, старенька богиня нажахано скрикнула:

— Він відчуває! Ліс відчуває, що я йду. І йому болить!

Дерева біля їх печери майже повністю зронили листя. Ще зранку воно міцно трималося на гілках, соковите і зелене — нині ж лежало на землі безладними, пошерхлими, жовтавими купами.

Флора вже почала вмирати без їх сили...

Бабуся стала, як укопана, не в змозі відвести погляду від Божої балки, де провела все життя. Розуміючи причину її хвилювання (бо й у самої серце болісно стислося), Куна мовчала, очікувально позираючи з-поміж рідких деревець узлісся.

Врешті Видра важко видихнула і підняла на внучку мокрі очі:

— Я не можу... не піду. За ці ліси моя матір пішла у засвіти. І її матір теж. І бабуся... Я не можу дозволити їм померти без сліду. Ні за що...

Ховаючи очі і більше не слухаючи слізних благань онуки, вона розвернулася і посунула назад.

А через три тижні її стратили.

Коли вночі (за годину до сходу сонця) до печери підійшов староста і ще троє поважних, найстарших селян, бабуся вже була готова: одягла нову сорочку (яку єдину не прийняла в дар від людей, а вишила власноруч, білим по білому), охайно познімала всі свої прикраси і розіклала на ліжку, поверх нового рушничка — ось тобі, онучко, божі усерязі у формі сонця і місяця, багаті коралі. Поряд — вишивана шовком хустинка. Тепер вони твої.

— Ти підеш? — спитала.

Куна відмовилася. Як і сама бабуся багато років тому, а до того — її мати. І її мати теж…

Мавка так і залишилася сидіти на підлозі, втупивши очі у розмальовану квітами і птахами стіну. Не обернулася, коли бабуся ступила до виходу. Не здригнулася, коли рука найдорожчої ковзнула по її голові, востаннє благословляючи. Тільки в очах дві сльозини затремтіли.

Вона намагалася роздивлятися горобчика, якого виводила на камені у безтурботному п’ятирічному віці — а бачила темну лісову стежку, кола від трьох гасових ламп, крижисті відблиски роси на траві. Вже не чорне, замулене близьким світанком нічне небо, з якого розбіглися майже всі зірки. Дерева, які, здавалося, сплелися гіллям, щоб не випустити зі своїх нетрів приречену на страту богиню… Хоча старенька й не прагнула втечі — йшла спокійно і гордо, несучи крізь притуманені сутінки свій добрий осміх і глибокі очі на майже прозорому від смутку обличчі, в ореолі рідкого старечого волосся, що вільною хмаркою ковзало по спині.

Проклятий душевний зв'язок, обірвати який може тільки смерть! Куна бачила не печеру — невеликий майдан посеред лісу. Місцину, про яку знають усі свої, та на оглядини якої чужих не водять. У центрі — стовп з товстим металевим кільцем на рівні людської голови. По боках — селяни с запаленими гасницями. У кількох кінцях майдану запалили вогнища, але світла від них мало — тільки чадять, аж очі виїдає (нещодавно пройшов дощ, от вам за нього і розплата — чорнявий дим від змоклого хмизу). Але люди стоять, не йдуть.

Вона могла розгледіти кожне обличчя, а з нього зчитати всі думки. Ось жінка втирає сльози (“Бідолашна, ну, чому ця нещасна бабця мусить померти? Це жорстоко, це варварство! ...Але що поробиш, доля...”) Чоловік насупив брови (“І навіщо вони так довго чекали? Навесні треба було обряд проводити, а то бач — буряки не вродили, і пшениці теж катма”). Молодиця блукає очима по стоптаній траві (“...А якщо вона прокинеться і заплаче? Ой, хоч би Іванко догледів… Малий він ще… Швидше б, швидше все скінчилося...”) Ось парубок прикусив губу (“Цього року свататися вже пізно — але раптом мою Галю Петро навесні першим засватає? Облизня не спіймати б…”)

Бісові люди стояли і мовчали. Як же ображало Куну те, що думки більшості навіть не стосувалися її бабусі, яка оце зараз віддасть життя за їх благополуччя! І ніхто, ніхто не вийшов, щоб хоч словом її захистити!

Староста підвів стареньку богиню до стовпа. Попросив (гречно, немов у танці) здійняти руки. Обв’язав її зап’ястя червоним шнурком, кінці перекинув через кільце. Закріпив. Ввічливо поцікавився, чи не тисне.

Люди почали ховати очі. Деякі дівчата прикрили обличчя руками, одна аж пірнула головою у розстебнуту свитку свого нареченого. І тільки староста продовжував дивитися — прямо, відкрито. Може, з сумом — Куні було важко розібрати думки чоловіка, надто закам’яніло в ту мить його обличчя.

Баби хрипко затягнули поминальну пісню.

Старостиха принесла ту саму, за сторіччя відполіровану безліччю рук, скриньку. Відчинила її.

Бабуся мовчала.

Староста дістав ножа: лезо його предки виплавили не з руди, котру привозять з гір, а викували з вогняного каменя, що впав із самого неба. На руків’я ж пішов зуб вовка-людожера, котрий у прадавні часи мало не винищив усього села. Тоді найсильніші чоловіки, яких вивела простоволоса, щойно овдовіла старостиха, таки вполювали навісну тварину, відстоявши ці землі у царя природи. Люди досі сіють тут жито, а від могутнього звіра тільки виточений стародавніми візерунками зуб і лишився.

Не було ні промовистих слів, ні бучної музики. Під сторожкі погляди селян староста підійшов до бабусі і, не відводячи застиглих очей, мовчки встромив ножа їй у груди (як він часто робив це на подвір’ях селян, коли просили заколоти кабана — от тільки у буденності користувався іншим знаряддям смерті, простішим).

Пісня бабів різко, на півслові, обірвалася. Чорна від сутінків кров розповзлася по бабусиній сорочці.

Перший промінь сонця, найсильніший з-поміж тисяч братів, вискочивши з-за обрію, майнув по зблідлому, неживому обличчю колишньої богині цих земель.

Майдан зник з-перед її очей. Це все. Більше вона ніколи не зможе бачити Видру...

Але плакати, кричати, жаліти себе мавка (ні — тепер богиня!) не могла. Куна вигнулася і безсило засичала, мало не захлинувшись силою, яка увірвалася до її тіла тої миті.

Через її кров текли всі річки, струмки, підземні джерела краю. З кожним порухом тіла здавалося, що це не руки-ноги, а рівнини і горби здригаються, ходять ходунами, розминаються після десятиліть сну. Подих її був вітром — буревієм, погляд — блискучим червневим сонцем у зеніті, а думки — бажаннями усіх живих створінь, від проблисків свідомості голодних хробаків у купах гною до остраху могутнього лося, що дослухався до вовчого виття за годину ходи від печери.

Єдине, чого вона не відчувала більше — присутності людей. Крізь неї струмували соки сонних, вже майже готових до зимового сну, беріз; в ній билося серце зайченяти, що якраз гризло кору яблуні у сільському садку; в ній капотіла вода у підземній печерці, такій глибокій, що про неї навіть місцеві землерийки не знали… А от галявина з людьми, як і село, повністю зникли з її чуттів.

Тепер, поки не прийдуть з дарами, поки не схилять голови та не припросять, нова богиня-флора не відчує їх бажань.

І вони прийшли.

Коли сонце повністю запанувало в небі, староста, болісно примружуючи червоні від недосипання очі і зрідка позіхаючи в кулак, ударив три поклони біля печери. Цього разу він був не сам — привів молодих дівчат, яких цього року засватали, щоб богиня благословила їх лоно на плодючість.

Куна не хотіла виходити. Вона скулилася біля дальньої стіни і невидючими очима просвердлювала морок. За годину до того до її помешкання прокрався старий лис — гладкий (як завжди о такій порі), з білястими боками. Розбишака, мабуть — он, вухо розірване і на морді шрами. Хтозна, чи це її самотність прикликала тварину, чи він тут просто харч собі шукав. Але Куни не злякався, улігся на бабусине місце. Від нього йшло відчуття спокою, а ще — пахло сонцем.

Почувши людей, лис пирхнув, та не поворухнувся.

Куна піднялася і пообіцяла собі: як повернеться, погладить вухату голівку. Має ж бути в її дні хоч одна радісна мить.

Відтепер вона мусить благословляти усіх цих прохачів. Хай розроджуються хоч трійнями у липні. Якраз усе достигне в садах. Хай розроджуються — і жеруть, жеруть, жеруть. «Нате вам, ось ваше благословення, одне на гурт і для кожної додатково. Тільки йдіть уже, зникніть з мого лісу, виберіться на свою вимоклу від багна дорогу. Я хочу поплакати, щоб ніхто з вас цього не бачив».

Природа навколо села розквітла — дарма, що діло вже повернуло на снігову осінь. Ліси усіялися грибами, зимові сорти яблук аж стікали солодкими соками, дикі кабани сито рохкали, вибираючи товстелезні жолуді. Селяни радо потирали руки, уявляючи вдале полювання, на яке місцеві чоловіки виберуться з першим снігом. А ще — скільки грошей вдасться вторгувати в місті за гриби, які тут уміли і сушити, і маринувати на славу.

Куна дивилася на людей, захована золотистим листям підліску. Якби погляд богині-флори міг убивати, за цей день у селі не лишилося б жодної живої душі.

Дівчина ненавиділа їх так сильно, як тільки могла. Вона прокидалася у порожній (аж лункій від тиші) печері і довго вдивлялася в морок. Не було кому роздмухати жар у пригаслому вогнищі. Не було кому намугикувати під носа “Не сіяно, не орано — саме жито родить”. Не було кому весело вигукнути “О, ось і сонечко моє осіннє зійшло! Прокинулася, онучечко?”

Цілими днями вона знічев'я тинялася по лісі. Обіймала дерева, але ті були надто зайняті — засинали, обсипаючи з гілок зайве листя. Вона розмовляла з тваринами, але вони не озивалися — поспішали від'їстися до зими. Навіть лис, її випадковий товариш, зник, не попрощавшись. У хащі його покликало щось сильніше за дружбу — хижий голод.

Одного разу вийшла-таки до людей. Розбіглися. Бісова людська пошана! Мавка чи богиня могла підібратися до чоловіків єдиний раз на рік, у ніч на Івана Купала — засміятися з темряви до обраного, закликаючи його до перелюбу. Та й то — не заради розваги, а щоб завагітніти новою мавкою. А на ранок хлопець зникав. Йому то — гордість (буде про що у корчмі односельцям похвалитися), та й перед дружиною не такий вже й гріх, бо — задня загального добробуту постарався. А що ж їй? Тільки спомини...

Восени ж люди не налаштовані подарувати мавці-богині навіть таку краплину напівкраденої ніжності. Ще й розкричалися “Тікайте, братці, нечиста сила виссе нашу кров”... Та кому вона треба, та бридка, червона людська кров, липка і мерзенно-густа. Її навіть не кожен комар питиме. Гидота.

В нестерпній самотності промучилася Куна аж до зими, а тоді нарешті її зібгане, волаюче від споминів нутро охололо. І стало легше — так холодно і байдуже, що богиня навіть не пізнала себе.

Ліс засипало товстелезним шаром снігу. Село огорнулося в дими. Люди поховалися всередину своїх хаток і дружно спалювали заготовлений ще з літа запас дрівцят.

У її печері вогонь не загорався другий тиждень. Дивно, але дівчина не мерзла. То ось що таке сила богині...

Вона йшла підліском, і ніжний сніг витримував кожен крок. Поряд брьохкався лис, провалюючись по шию. Куна посміхнулася і підняла бідолашну тварину на руки. Важко вам буде, діти лісу, без вірної божої руки. Але ви ж не прив'язані — розбіжитеся і розлетитеся, куди захочете. А дерева, трави, квіти?.. Вони просто не прокинуться. Мирно спатимуть, чекаючи на прихід іншої мавки. Рік, десять, сто? Байдуже...

Дівчина йшла на південь, щоб більше не повернутися. Кажуть, десь там є море — багато-багато води. І повітря пахне солоно, і деревця ростуть дрібними та кривулястими, і береги повстають високі, скелясті, ламані. От де пожити б — недовго, років десять. А потім? А потім ще кудись...

Знайомий пагорб. Куна озирнулася на людське село, але серце більше не стислося. Всі відчуття затопила відсторонена порожнеча.

Навесні всі ці поля, садки, городи родитимуть одні бур'яни (бо тільки ці хижі рослини не коряться волі богині-флори). І нехай. Їй було байдуже до людей. Хай хоч вигинуть без врожаю, до ноги. Хай не розродяться. І в клунях нехай усе вимерзне і погниє — що їй з того?

Хмари луснули, просипалися дрібним снігом. Вітер смикав білясту сорочку Куни, але холод богині не дошкуляв.

Лис пригрівся на грудях, немов грудка зимового сонця. Крізь товсте хутро намацалися запалі, ребристі боки.

— Ходімо, брате, пошукаємо тобі якогось харчу, — хрипко (це ж треба — відвикла від власного голосу) прошепотіла Куна.

Тварина ствердно притисла вуха до потилиці і примружилася. Доля людей хвилювала лиса ще менше, ніж Куну.

Попереду була довга дорога, а ще — багато курників з ситими, сонними курми. Така доля повністю влаштовувала рудого хитруна...