Внутрішній кролик

- Та закрий рота! І так хєрово, а воно ще стогне! – кричать людині з полиці. Той замовкає. Впирається спиною у стіну, ховає обличчя в долонях і колінах. – Жінку замочив, тепер стогне. – каже за кілька хвилин той самий голос. 

- Я не вбивав! – кричить чоловік, піднімає голову. 

- Це ти слідчому будеш розповідати! 

 Чоловік кривиться, плаче, ховає обличчя. Тиша в камері. 

Капітан міліції у формі, трохи збуджений, підходить до жінки, яка роздивляється кісь документи. У капітана пластир на носі і синці під обома очима, що не заважає йому бути веселим. 

- Привєтік, Свєтуль! Як жизнь молода? 

- Та нічо. – дівчина зітхає і продовжує меланхолійно гортати папери. 

- А треба, щоб регулярно! – капітан так гучно регоче власному жарту, що дівчина аж дивиться на нього. Дивується синцям.  

- Де це тебе так? – дівчина киває на синці. 

- Та мудозвона одного допитував. – капітан так і витупцьовує на місці. - Ну там трохи допомагав йому зізнання написати, всі кулаки збив. А це сурло узяло і боднуло мене лобешником своїм! Кончалижник! Сука! Тепер піди за нанесення тілесних середньої важкості співробітнику при виконанні! Вже забігали от нього, бабки пропонують. А я їм кажу, що думати треба було, що робити! Думати тоді! Бодаться вирішив! Мудак, бля! 

 Капітан у захваті аж спльовує. 

- Ти не плюйся тут, а то шеф побачить, фістулу вставить. – каже дівчина. 

- Та не бійся, я розітру. – капітан тре черевиком слину. - Так шо, може сходимо кудись, а Свєтуль? Там, кажуть на Воскресенській новий заклад відкрився. «Фонті» зветься. А? Вип’ємо, потанцюємо! 

- Та не знаю. – каже колежанка. 

- І що там знати? Пішли!

- А коли?

- Увечері сьогодні, а Свєтуль? 

 Капітан заглядає за бар’єр, де сидить дівчина і перебирає ногами. Дівчина зітхає. 

- Та я сьогодні зайнята. 

- І шо такоє? Якійсь ухажор? – капітан стає напруженим. – Познайом, я розберуся!

- Та ні! У племінника день народження. Ой, мене звуть.  

 Дівчина уходить, капітан дивиться їй у слід, поводить язиком. 

- Я тебе все одно виїбу! Виїбу! Свєтуля! Нікуди не дінешся! 

 Капітан аж витанцьовує, такий він збуджений. Виходить на поріг райвідділку покурити. Тільки запалює, коли йому кажуть:

 - Бєлов, тебе шеф викликає. 

- А що таке? 

- Сказав, щоб терміново. 

- Ага, іду. 

 Капітан кидає недопалок в урну і поспішає на третій поверх до свого начальника. Перед дверима в кабінет поправляє мундир і волосся, вуси. Заходить в приймальню. Там сидить секретарка. Дивиться на нього, посміхається. Капітан ледь стримується, бо ж розуміє, що секретарка сміється з його синців. З тих синців всі сміються. Керівництво наказало у формі до міста не виходити, бо ж капітан міліції, а з фінгалами, наче бомж.  

 Капітан аж кулаки стискує, щоб не сказати чогось злого секретарці. 

- Викликали? – киває на двері до шефа. 

- Проходь, герой. – вона коханка керівника райвідділу і з нею краще не сперечатися. То посміхається, наче це був вдалий жарт. Відкриває подвійні двері, заходить в середину. 

 - Василь Петрович, дозвольте. 

- Заходь, Бєлов. – каже керівник райвідділу, дебелий дядько років під п’ятдесят, у формі. Відривається від паперів, дивиться на підлеглого. Регоче. - Ну в тебе і рожа!  

- Та да. – мнеться капітан. – Вдарив, сучонок. 

- Ага, вдарив. Значить так, Бєлов, справу по цьому факту будемо закривати. 

 Капітан здивовано дивиться на керівника. 

- Як закривати? Він же співробітника міліції, при виконанні!

- Так закривати. У цього мудака впливові знайомі у Києві. Обіцяють привезти кілька груп з центральних телеканалів, щоб вияснити чому у затриманого зламане ребро і вибито шість зубів. 

- Чотири, я ж сам з підлоги прибирав! 

- Вони кажуть, що шість. 

- Та у нього карієс, вони самі повипадали!

- Бєлов! Закриваємо справу. Зрозумів? 

- Але…

- Немає такого слова «але», Бєлов, немає! Зрозумів? – підвищує тон керівник і строго дивиться на капітана, який ще щось хотів сказати. Не сказав, закивав головою. 

- Так точно. 

- О, молодець, так слово є! Справу закриваємо. А ти візьми з підвалу і допитай Коритько. 

- Це того мудака, що жінку зарізав? 

- Ага, його. Нам потрібно, щоб зізнання було. 

- Та буде! У нього кров на руках, свідки чули, як вони з жінкою лаялися, на ножі відбитки! Куди він дінеться? 

- Ну давай, Бєлов, давай, працюй. – керівник нахиляє голову до паперів, капітан задкує до дверей, виходить. Йде по коридору, заходить у туалет. Дивиться під дверці кабіни, там пусто, підходить до вікна і ледь чутно шепоче.  

- Підор! Скільки ж він узяв за закриття справи! А зі мною навіть не поділився! Ну мудак! Уйобок! Це ж мої гроші! Мої! Дві тисячі баксів! Я б у Туреччину з’їздив! Козел! 

 У туалет заходять. Капітан поспішає до раковини, миє руки, потім виходить. Каже черговому, щоб привели затриманого. 

 Побитого, який і є Коритько, забирають з камери, ведуть у кімнату для допитів. Там тільки стіл і два стільця. Чоловіка всаджують на одному. Він морщиться, крутить головою, йому погано. На столі перед ним ручка і аркуш паперу. Коритько кривиться. 

- Мені погано. – тихенько шепоче невідомо до кого. - Мені погано. Що відбувається? Мені погано. Вуха. Вуха болять!

 Він тримає себе за вуха і киває головою, наче контужений. 

- Що відбувається? Я нічого не робив! Нічого! Вуха! – він шепоче, кривиться, крутить головою, стогне. Схожий на божевільного. 

 Він далі так дивно поводиться, а потім зненацька застигає, наче про щось здогадався. Бере ручку і пише на папері: «Допоможіть мені. Благаю! Воно в голові. Заберіть його! Вуха! Не можу», Коритько сіпається, наче через нього пропускають струм. Ручка починає вимальовувати на аркуші щось незрозуміле. Коритько застигає з виряченими очима і починає методично закреслювати те, що написав. Спочатку зверху-вниз, потім горизонтально. Замальовує так, що вже нічого не прочитаєш. В нього божевільний, сфокусований на порожнечі погляд. 

В кімнату до Коритько заходить капітан. Дивиться і кривиться. 

- Ну, чого сидимо, чого чекаємо? 

 Коритько трохи перелякано дивиться на слідчого.  

- А що робити? 

- Ну ти дебіл! Зізнання писати! – капітан сідає навпроти. – Давай, давай, бери ручку і пиши! 

- Яке зізнання?

- Як і чому вбив свою жінку. – капітан заглядає теку, яку приніс з собою. – Громадянку Коритько Олену Миколаївну. 

 Коритько зовсім вже перелякано дивиться на капітана. Крутить головою.

- Я не вбивав. 

 Слідчий піднімає погляд від теки. Зображує на обличчі велике здивування. 

- Що? 

- Я не вбивав. – Коритько крутить головою. – Не вбивав! 

 Капітан витримує паузу під час якої граю м’язами на шиї і обличчі. 

- Слухай, скажи, ти їбанутий чи йобнутий? 

- Що? – дивується питанню Коритько. 

- Що почув! У тебе на руках сліди крові, на ножі твої відбитки, сусіди чули, як ви з жінкою лаялися, а потім вона закричала. Далі бачили, як ти вийшов із квартири і пішов, хитаючись наче п’яний…

- Я не п’ю!

- Знаю, в крові алкоголю не знайдено! То ти був у стані афекту. Тепер ось напиши про це все! 

- Я не вбивав. – знову крутить головою Коритько. 

- Блять! – дратується капітан. – Хулі тобі запиратися? Всі докази проти тебе, все одно посадять! Так пиши зізнання, допомагай слідству, демонструй каяття, може суддя збавить кілька років! Пиши, пиши! – підсуває до Коритько аркуш. 

- Я не вбивав! Товариш слідчий, я не вбивав! 

 Капітан дивиться кудись в бік. Потім різко б’є. Коритько падає зі стільця, капітан нависає над ним. 

- Мудило, ти чого мені мозки їбеш, а? Ти думаєш, що самий розумний? Пиши зізнання, якщо не хочеш піти в тюрму інвалідом! Ти чуєш?

 Коритько лежить на підлозі, прикрив голову руками. 

- Я не вбивав! Не вбивав! 

- Рот закрив! Заїбав! – Капітан кілька разів б’є Коритько, потім садить його на стілець. – Значит так, сучонок, узяв ручку і пишеш зізнання, інакше я тут тебе ізуродую. Ти зрозумів! Пиши, суко! 

- Я не вбивав! Не вбивав! – Коритько обхопив голову руками і крутить нею. Кривиться, плаче. 

- Бля, ну ти і мудило! Ну чого ти впираєшся? Та всі ж докази проти тебе! Я ж тебе наскрізь бачу, козел! Манда інтелігентна! Що, жінка не давала? А? Чи роги наставляла? І ти вирішив помститися! Так? Так! Підарок! Що, у тебе не стояло? Чи просто тряпка ти? А баби тряпок не люблять! Баби люблять сильних мужиків! Ось як мене! Я тут трахаю одну. Вона от чоловіка пішла, бо він – слабак! А я мужик! І баби це відчувають! Охуїтельно відчувають! Тому і ходять до таких, як я! Бо я багато не думаю, не пиздю, я справу роблю! Чуєш, інтелігєнтік задрипаний. І я вмію себе так поставити, що баба у мене як шовкова! Не пискне! Як я сказав, так все і буде! Ось такий я! А ти – мудак. Що, терпів, терпів, а потім не витримав? Тільки нафіга ножем? Мило в носок і їм вже пиздить! Баб пиздить треба, щоб пам’ятали, хто головний! А ти, дурень, такий розумаха, а простих речей не знав! Пиши давай зізнання. 

- Я не вбивав. Щось відбувається! В мене вуха болять! – кривиться і плаче Коритько. 

- Вуха в тебе болять! – перекривляє його капітан. – А чого це вони болять? Що, може ти підарок, може тебе у вуха дружки твої трахають, а? 

 Капітан навис над Коритько і трясе перед його обличчям кулаком. 

- Ага, підарок! А жінка дізналася і хотіла всім розповісти! Так? Ага? Підарок? Ану кажи! За це ти її вбив! 

- Я не вбивав!

- Ах ти ж мудак! – капітан б’є Коритько, кулаками, ногами, коли дзвонить мобільник. Капітан витирає руки, дивиться на екран телефону. – Значить так, поки я поговорю, щоб встав і почав писати. А то я тебе урою! Ти чуєш, мурло! Тут тебе і урою! Пиши!

 Капітан виходить. Коритько залишається на підлозі. 

- Я не вбивав! Не вбивав! Я не вбивав! – шепоче і плаче, навіть не намагається підвестися. Зненацька застигає, потім його наче пробиває судома. Він підхоплюється і стає посеред кімнати. В нього божевільні очі. Він починає маршувати, розмахуючи руками. Із його вуха з’являється щось, схоже на маленьку ляльку. Якщо придивитися, то видно, що то вирізаний з дерева кролик, у вухами із шкіри. Зненацька на дерев’яному обличчі кролика розпливається посмішка. Коритько починає дрібно крутити головою і говорити слова істоти, яка так і стирчить у нього з вуха. Він говорить і маршує, карбує крок. 

- Я – Великий Кролик! Ніхто не може стояти у мене на заваді! Я всемогутній! Я підкорю увесь світ! Я влізу в голову до кожного! І всі будуть підкорятися мені! Всі будуть моїми рабами! Тремти, людство! Я – Великий Кролик! Запам’ятайте ім’я свого володаря! Я йду! Я буду в голові у кожного! Сядь і пиши! 

 Коритько так само крутить головою, сідає за стіл і пише: «Всім пиздець! Я йду!!!», а потім малює вуха, сході на кролячі. Потім припиняє крутити головою, важко дихає, наче тільки-но прийшов до тями. Перелякано оглядається, він не розуміє, що відбувається. 

 У коридорі капітан балакає по телефону. 

- Добре, Оксано, чекатиму. Одягни оту спідницю. Добре? І щоб нічого під нею. Еге ж? Та твій рогоносець нічого не запідозрить! А як і запідозрить, а розберуся. Він слабак, я йому хавальник швиденько закрию! Я не нервую, я спокійний. Ладно, приходь. 

 Ховає телефон в кишеню, задоволено посміхається. 

- На хєра мені та Свєтуля? І без неї все нормально! 

Повертається у кімнату.  

- Ну, що написав? – дивиться на аркуш. Бачить напис і малюнок. Миттєво вибухає. – Ах ти ж мудило! – б’є Коритько. – Ти мені ще погрожувати будеш! Гівнюк! Та я тебе знищу! 

 Гамселить кулаком. Коритько прикриває голову і плаче. 

- Не бийте. Мені погано! Ай! Я не знаю, що відбувається! Ай! Вуха болять! Ай! Не бийте! Ай! Мені погано!

- Погано тобі? Ах ти ж потвора! Погано тобі? Та ти не знаєш, що таке погано! Я зараз тобі зроблю погано, я зараз тобі бошку об стіл розхуячу, тоді ти знатимеш, що таке погано! А ну пиши зізнання, мудило! 

 Капітан хватає голову Коритько і наче дійсно наміряється вдарити нею об стіл. 

- Я напишу! Напишу! Напишу! – кричить той з божевільними очима. 

- Ну так би і раніше! Мудак! Давай, пиши! 

 Коритько бере ручку. 

- А як починати?

- Що, не писав ще зізнання? – сміється капітан. – Пиши, я, такий-то, такий-то по суті питанню зазначаю наступне. 

 Коритько дивиться на капітана. Той спочатку задоволено посміхається, потім дивується. 

- Що? 

 Зненацька Коритько кидається на слідчого і хапає його за горло двома руками. Валить на підлогу, де тільки і сила узялася. Душить. Слідчий лупить його в живіт і у боки, але Коритько наче нічого не відчуває. Душить і душить. Капітан хапається за його руки, щоб звільнити горло, але не може розірвати залізне коло. Намагається схопите повітря широко розкритим ротом. Коритько душе. Потім з його рота у рот Капітана падає Внутрішній Кролик. Капітан смикається, намагається виплюнути звіра, але не може. Коли у нього змінюється погляд і він робить рух носом. Коритько робить такий самий і відпуска шию. Сідає на підлогу поруч. Капітан важко дихає. Очі в нього стають нормальними. 

- Якого хера? – коли його пронизує судома. Він тремтить, потім підхоплюється. Коритько теж. Удвох починають маршувати на місці з божевільними поглядами. 

- Слава Внутрішньому Кролику! – кажуть обоє і трясуть головами. – Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!  

 Потім їх попускає. Капітан ошелешено сідає за стіл. Дивиться у підлогу. Коритько теж сідає. Мовчать. 

- Ладно, пиши. – каже слідчий і виходить. Піднімається сходами з підвалу на другий поверх, підходить до кабінет шефа. Береться за ручку дверей і не наважується відкрити. Кривиться. Наче не розуміє, що робить. Потім таки заходить. – Мені до шефа. – каже секретарці. – Терміново. 

 Вона тисне на кнопки. 

- До вас Бєлов, каже, що терміново. Ага. – вона киває головою. – Заходь. 

 Капітан заходить. В кабінеті шефа лякається, навіщо він туди прийшов. 

- Що таке, Бєлов? 

- Товариш підполковник. Тут така справа… - замовкає. 

- Яка справа? – шеф дивиться на слідчого з презирством і невдоволенням. 

 Капітан підходить до столу керівника. А потім плигає через стіл, валить шефа на підлогу і починає душити. Той хапає його за руки, намагається прибрати з горла, але Бєлов міцний, душить. А потім з його роту у розкритий рот підполковника падає Внутрішній Кролик. Підполковник кахкає, хоче виплюнути істоту, але йому не вдається. Бєлов душить його, коли шеф робить рух носом. І Бєлов відпускає. Допомагає піднятися. Удовх починають маршувати.

- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!

 Так крокують на місці кілька хвилин, потім зупиняються. Стоять. Здивовано дивляться, один на одного. 

- Я піду, товаришу підполковнику?  

- Ага, іди. 

 Капітан виходить з кабінету, секретарка здивовано на нього дивиться. 

- Все нормально? 

- Так. – киває капітан. Вже виходить, коли чує, що підполковник викликає до себе секретарку. 

 Йде по коридору, бачить Свєтуля, яка сидить в своєму кабінеті. Капітан заходить. 

- Ну що, Свєтуль? – не чекає відповіді і починає душити. Дівчина навіть крикнути не встигає. Капітан душить, потім з його роту у рот Свєтулі падає Внутрішній Кролик. Кілька секунд і вона сіпає носом. Відпускає її. Потім крокують на місці і повторюють:

- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!

 У цей момент в кабінет заходить інший міліціонер. Сержант. Здивовано дивиться на них. 

- Що це ви робите?

 Капітан та Свєтуля хижо дивляться на нього, а потім кидаються. Свєтуля хапає за ноги, капітан за шию. Валять і душать. Внутрішній Кролик потрапляє і до сержанта. Ось він сіпнув носом, крокують вже утрьох. 

- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!

 За кілька днів капітан йде по центральній вулиці міста. Вихідний, погода гарна, публіка прогулюється. Капітан вдивляється до перехожих. І кожен, кожен, сіпає носом у відповідь на сіпання капітану. Потім вони тремтять, крутять головами, починають маршувати на місці і кричать: 

- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!

 Десятки, сотні, тисячі людей! Вся вулиця кричить! Все місто кричить! І хоча у небі ані хмарки, зненацька на місто насувається величезна тінь. Тінь двох кролячих вух.