Вигнанці

Грег Дейвіс намотував кола зорельотом. Бігати тут було особливо ніде, вузькі коридори не призначалися для марафонів. Йому бракувало простору, стіни стискали з двох боків, це дратувало і змушувало рухатися швидше. Він домчав до дробини, не скидаючи обертів видерся нагору та опинився в іншому, ще вужчому проході. Прожогом оббіг довкола обсерваторії та зістрибнув у люк, з якого вискочив пару хвилин тому.

Тепер коридор третього рівня здавався трохи просторішим. Але недостатньо. Грег помчав далі, ледь не збив з ніг лаборантку, прокричав їй вибачення, не зупиняючись, та раптом вирішив змінити маршрут. За планом він мав втретє оббігти всі рівні аж до першого, але це нічого б не змінило. Він мчав щодуху, бо прагнув вирватися з цього лабіринту. Але чудово розумів, що тікати нікуди.

Грег завернув наліво та вилетів на оглядову палубу. Якщо десь на зорельоті і можна було відчути простір, так це тут. Приміщення у тридцять квадратних метрів. А за товстезною скляною напівсферою відкривається бездонне зоряне небо. Грег врізався у перила та застиг перед цим темним проваллям, важко дихаючи.

– Чи не зашвидко для оздоровчого пробігу?

Грег обернувся. На дивані посеред палуби розвалився Маркус Крюгер з книжкою в руках.

– Доброго ранку. Космос… – видихнув Грег. – мало… місця…

– Лише тут і можна дихати, так? – посміхнувся Марк. – Доброго ранку, капітане.

Грег кивнув, відірвався від перил та став ходити взад-вперед перед велетенським ілюмінатором, намагаючись вирівняти дихання та вгамувати серцебиття.

– Поставте собі бігову доріжку у віртуальній кімнаті, – порадив Марк.

Грег замотав головою.

– Надто… віртуальна.

Марк хмикнув.

– Скажіть про це Олегу.

Крюгер нудьгував. Звісно, на зорельоті «Прометей-3» було, чим зайняти вільний час. Бібліотека, відеотека з невеличким кінозалом, комп’ютерний клас і тисячі різноманітних навчальних програм, завантажених на сервер, зал з тренажерами, пару ігрових автоматів, та в решті-решт, віртуальна кімната. Яка інколи приводила до іншого цікавого приміщення – спецвідділу лікування залежності від вірткімнати, де вже кілька днів перебував його приятель Олег Зеров. Чи то через розлуку з товаришем, чи то через те, що всі доступні розваги вже приїлися, Марк нудився світом, як ніколи. Знічев’я він студіював японську мову, але був радий, якщо його відволікали від цього заняття.

Грег нарешті вгамувався та присів на диван. Він поглянув на підручник у руках Марка і мовив:

– Я чув, ви визвалися допомагати по кухні.

– Намагаюся бути корисним.

– Марку, а чому б вам не зайнятися своєю роботою? Ви ще навіть не торкалися зразків з зонду, який прибув вчора.

– Я і не торкаючись можу сказати, що там, – стенув той плечима. – Якщо зроблю все зараз, то чим займатимуся увесь той веселий час, поки ми летітимемо до наступної зірки?

– Ну, ви могли б зайнятися якимись… теоретичними розвідками, – підказав Грег.

– Ви гадки не маєте, про що говорите, так?

– Я просто думаю, що цим можна було б зайнятися, – промовив капітан, підіймаючись, хлопнув Крюгера по плечу і побіг геть підтюпцем.

– Щасливої дороги, капітане, – пробурчав Марк та ткнувся носом у підручник.

Аманда Фріл сиділа перед комп’ютером у своїй каюті. На моніторі дратливою білизною виблискував порожній аркуш. Дівчина позіхнула, потягнулася та оглянула свої пальці, щоб перевірити, чи досі досконалий її манікюр.

Манікюр був досить досконалим. Аркуш був досі порожнім. Вона подумала, чи є в неї якісь важливі справи, але таких не знайшлося. Відступати було нікуди. Вона і так надто довго байдикувала. Аманда почала друкувати: «Ми вже третій тиждень теліпаємося на орбіті планети з поетичною назвою СК-57, очікуючи, поки повернуться зонди та поки наші навігатори вирішать, куди і як ми полетимо далі.

Навіть найзавзятіші втрачають ентузіазм. Ми просто сновигаємо галактикою, збираючи по крихтах дані, справжнього значення яких не знають навіть наші яйцеголові вчені».

Вона витерла останні три слова.

 «…науковці на цьому кораблі. Звичайно, колись ми та інші «Прометеї» повернемося додому, розумні люди складуть відомості докупи, зроблять важливі висновки та виправлять підручник з астрономії. Але поки що ми бовтаємося довкола велетенського булижника, а на Землі про нас, певно, ніхто й не згадує.

Вчора повернувся зонд зі зразками ґрунту. Передостанній. Скоро ми зможемо забратися звідси».

Видалити.

«… полетіти до нових зірок».

«Штамп, – подумала Аманда. – Ну і біс з ним».

«Щоправда, ситуація ускладнюється тим, що наш головний спеціаліст з навігації потрапив до місцевої міні-дурки, бо ледь не спалив собі мозок у віртуальній кімнаті».

«Бідний Олег», – подумала дівчина, витираючи останнє речення. Коли його спитали, що він робив, зачинившись у вірткімнаті на дві доби, сердега відповів, що досліджував нові невідомі світи. Йому нагадали, що цим він займається в реальності. Тоді Олег сказав, що віртуальна версія йому подобається більше.

Аманда зітхнула і пробурмотіла сама до себе «Треба взяти у когось інтерв’ю». Вона дістала з шухлядки браслет з міні-камерою та почепила його на зап'ясток, роздумуючи, кому б нанести візит. Вона могла б піти до обсерваторії, Дейв Макгрегор – безпрограшний варіант. Базікатиме півтори години, потім скаже «О, здається я сам заплутався, можна почати знову?» і базікатиме ще півтори, причому зовсім про інше. Але останнім часом він став надто прив’язливим і все намагався спокусити Аманду обіцянками назвати на її честь планету або зірку. Хронікерка сказала, що менше, ніж на галактику, не погодиться.

«Ні, краще піду до лабораторії», – вирішила вона.

У лабораторії було тихо, холодно і безлюдно. Стас Ананич самотньо сидів перед мікроскопом, підперши рукою кілька днів неголену щоку, і роздумував, чи зазирнути в окуляр, чи не варто. Увесь цей розумовий процес відображався на його простодушній фізіономії, тож Аманда згадала свої нещодавні муки перед комп’ютером.

– Доброго ранку, – привіталася вона.

Стас здригнувся й одразу підібрався, з зайнятим виглядом присунувшись до мікроскопа.

– Доброго!

– Хотіла спитати, як вам 1849-ий день нашої мандрівки.

Аманда увімкнула камеру та, зігнувши руку в лікті, направила її на обличчя Стаса.

– О… я… – він розгублено обвів поглядом свій стіл. – Перевіряю дещо. Ми досліджували дані, зібрані зондом на планеті. Не тим, що прибув вчора, а…

Аманда заохотливо угукнула.

– З попереднього, так. Ем… І ми вже дійшли певних висновків!

Хронікерка присіла на стілець поряд із ним.

– Це цікаво. І які висновки?

– Ну… ми думаємо, що цій планеті близько трьох мільярдів років, за розміром вона трохи менша за Землю, за хімічним складом нагадує Марс... Нещодавно піддалася масивному бомбардуванню метеоритів.

– Он як.

– Так, – підтвердив Стас, з недовірою зазираючи в об’єктив мінікамери.

– Захопливо, – кивнула вона.

– Так! – вигукнув він з удаваним запалом, пару разів побарабанив пальцями по столу та відкинувся у кріслі. –  Захопливо.

Аманда зітхнула.

– І ви… ви вже дослідили багато планет?

Стас знову підібрався.

– Так детально – 84. І ще є поверхневі описи близько тисячі планет. Тепер ми більше знаємо про планетні системи у нашій галактиці! – бадьоро відрапортував він. – З Землі більшість з них неможливо навіть побачити. Ми ж не лише засвідчили їхнє існування, але й зібрали цікаві дані.

– Угу… Але ж ви біолог.

– Мікробіолог. Ну, це не маленький біолог, а …

– Я зрозуміла.

– Ну, це для глядачів… майбутніх… ем…

Вона усміхнулася.

– То чи є на планеті щось цікаве для мікробіолога?

– Ем… ми мали деякі сподівання, – він вип’яв груди, – бо вона у стабільній системі, у населеній зоні… і склад атмосфери обнадійливий.

– І що?

– Ну, я маю тут дещо перевірити… – пробурмотів він, вказуючи на мікроскоп. – Я думав, можливо це залишки стародавніх мікроорганізмів невідомого нам… ем… небілкового типу…

Аманда здійняла брови, в її очах зблиснуло справжнє зацікавлення.

– Але напевно, що ні, – закінчив він, потускнівши.

Хронікерка поглянула на нього зі співчуттям. Їх схотілося погладити Стаса по голові і сказати, що він обов’язково знайде якусь дохлу бацилку на одній з вкритих кригою планет.

– А як ви самі? – спитала вона.

– Ем… Якщо не для хроніки…

Аманда вимкнула камеру.

– То я хотів би випити.

– Зранку?

– Час доби має тут відносне значення, – відмахнувся Стас. – Може, складете мені компанію? Можна прихопити щось у їдальні та піти на оглядову палубу.

– Я б випила чаю.

Скоро Аманда та Стас доєдналися до Марка.

– Ти хотіла спитати, які у мене враження від міжзоряного перельоту? – поцікавився той, побачивши камеру на зап’ястку Аманди.

– Якщо ти скажеш мені щось нове, – стенула вона плечима.

– Це навряд.

Корабель провернувся і тепер в ілюмінатор видно було планету. Аманда обхопила чашку руками, зігріваючи долоні. На палубі було не холодно. Але вона завжди уявляла собі, що у далеких мандрах люди мають сидіти отак, стискаючи у змерзлих руках чашку з гарячим напоєм та сьорбаючи його невеликими ковтками.

– Чесно кажучи… – сказав Марк, дивлячись у темну безодню, розцяцьковану краплинами білого сяяння. – Я думав, що знайду тут відповіді на всі свої запитання.

– І що? – спитала Аманда, нахилившись вперед, щоб бачити його обличчя.

– Нічого. Нічого тут немає.

Стас фиркнув.

– Так і запишемо, – кивнула хронікерка.

Раптом з коридорів донісся тупіт і відголоски швидких розмов.

– Там щось відбувається, – сказала Аманда, підводячись на ноги. – Я маю поглянути.

Вона сунула свою чашку Маркові до рук та помчала на галас.

Кілька чоловік команди вервечкою бігли до центральних сходів. Аманда прилаштувалася в кінець колони та поспішила слідом.

– Як це зрозуміти «щось наближається»? – питав Грег, нависнувши над штурманом. – Метеорит? Астероїд?

– Не схоже, – струсонув головою той.

– Тобто?

– Воно рухається за власно вибраною траєкторією. Я б сказав, що це корабель, –промовив штурман, сам дивуючись власним словам.

– Інший «Прометей»?

– Ні.

– Що ще це може бути? – спитав Грег, відхиляючись.

– Не знаю, капітане, але за півгодини воно буде тут.

– Капітане, може, нам варто зійти з орбіти і рушити… куди-небудь подалі? – запропонував перший помічник, підійшовши до Грега. Вдвох вони затулили монітор з блимаючою цяточкою, і Аманді довелося стати навшпиньки, аби зазирнути Грегу через плече.

– Ми не зможемо втекти, воно швидше за нас, – похитав головою штурман.

– Що це може бути? – вигукнула Аманда. – Звідки воно взялося?

– Капітане, тут стає надто людно, – буркнув перший помічник.

– Я відповідаю за хроніку, я маю тут бути!

– Ми можемо зв’язатися з… цим? – спитав Грег.

– Зможемо спробувати хвилин за п'ятнадцять! – аж підстрибнув на своєму місці зв’язківець. «Боже, невже в мене буде робота», – промайнуло у нього в голові.

Грег кивнув.

– Поки що залишаємося на орбіті і зберігаємо спокій. Про всяк випадок приготуйте оборонні системи.

Аманда забилася під стінку, щоб не заважати людям на містку. Вона випростала руку з камерою та водила нею в повітрі, наче сліпий, що намацує шлях, та торохтіла, збиваючись:

– Вже відомо, що це корабель, і що це не один з «Прометеїв» Можливо, за кілька хвилин відбудеться… перший контакт з позаземною цивілізацією.

Раптом у кімнаті почало мигтіти світло, а моніторами пробігли брижі.

– Що відбувається? Вони намагаються вирубити наше обладнання? – крикнув капітан.

– Гадаю, вони передають якийсь сигнал, – відізвався зв’язківець.

– Який сигнал?

– Гадки не маю, ми не можемо його прийняти. Прилади просто божеволіють!

Аманда заклякла, переводячи погляд з одного мерехтливого монітору на інший. За мить вона отямилася і збагнула, що притисла руки до грудей, і знімає тепер власне підборіддя. Раптом світло знову стало рівним, а монітори прийшли в норму.

– Все. Минулося, – видихнув зв’язківець.

– Надішліть їм сигнал у відповідь.

– Зроблено.

Всі завмерли, спостерігаючи за темною багатоярусною громадою, чиє зображення вивели на великий екран.

– І що? – спитав капітан.

– Здається, вони зрозуміли не більше за нас, – похитав головою зв’язківець. – Давайте надішлемо їм шатл із заготовленим посланням.

– Відправляйте, – кивнув капітан.

Аманда кинулася до кімнати спостережень. Треба було налаштувати зовнішні камери, щоб зняти історичний момент відправлення шатлу.

В їдальні стояв гамір від палких обговорень. Давно на зорельоті не було такого пожвавлення.

– Що ще ви можете сказати про той корабель? – випитувала Аманда, схилившись над Симоном Коксі, котрий сьорбав свій розведений з порошку суп.

– Поки що нічого.

До їдальні зайшов Грег. Забувши про інженера, Аманда підбігла до нього.

– Які новини?

– Вони прийняли шатл.

– І що?

– Нічого, прилаштувалися і собі на орбіті, напевно, вивчають наше послання. Вчені напхали туди цілу купу всього, хлопцям на тому кораблі є тепер, чим зайнятися.

Грег взяв тацю та став у чергу за стравами.

– Ви збираєтеся обідати?

– Так.

– Мені шматок в горло не лізе, – промовила Аманда, сковтнувши.

– А я от чудово підобідаю.

– Стенлі сказав, у того корабля є такі штуки… вони нагадують гармати. Чи щось…  – вона розвела руки з розтепірченими пальцями,  – з чого можна стріляти. І такі маленькі люки ще…

– Вони озброєні, це нормально, ми теж озброєні, хоч і не сподівалися когось зустріти.

– Доброго дня, капітане, – промовила кухарка. – Вам як завжди?

– А можна не як завжди?

– Ні, – подумавши, відповіла вона.

– Тоді як завжди, будь-ласка.

– В деякому сенсі це навіть добре, що вони з’явилися, – сказала Аманда, оглядаючи лоточки зі стравами. – Все було так одноманітно…

– Останні п’ять років, – закінчив за неї Грег.

– Так. Але не хотілося б, щоб перша зустріч стала останньою.

– Не треба бути песимістом, – сказав капітан, приймаючи тарілку. – Вони явно налаштовані на діалог.

Наступного ранку зореліт «Прометей-3» отримав повідомлення з інопланетного корабля. Цього разу зрозуміти його було неважко. У повідомленні говорилося: «Вітаємо, земляни. Ми вивчили кілька ваших знакових систем. Готуйтеся прийняти нашу делегацію».

Члени команди «Прометея-3» з двох боків обступили прозорі стіни коридору, яким зараз просувалися інопланетні гості. Їх зустрічали кілька чоловік у костюмах біозахисту. Фігурою чужинці нагадували людей, щось ще сказати про їхню зовнішність було важако, бо вони також носили захисні костюми.

– Менді! – Дейв кинувся до хронікерки, що стояла серед інших, через планшет керуючи камерами.

– Привіт, – відгукнулася вона, не відриваючись від своєї справи.

– Я назвав на твою честь галактику! Вона дивовижна, ти маєш її побачити!

– Вибачай, але прибульці – тема дня.

– Так, звісно! Ти можеш у це повірити? – захоплено промовив він, розглядаючи гостей.

Вона похитала головою.

– Ви впевнені, що це живі істоти? – звернулася Аманда до всього загалу поруч себе. – Через ці костюми нічого не видно. Можливо, це якісь машини.

– Мені здається, я бачив їхні беньки, – сказав Стас, чисто виголений з нагоди прибуття інопланетян.

Він зазирнув у її планшет, на якому були виведені зображення з кількох камер.

– Збільшіть оце. Бачите?

Аманда скривилася, розглядаючи дві брунатні цяточки.

– Вони ж не образяться, якщо я попрошу взяти кілька аналізів, га? –прошепотів Стас.

– Час вже до зали, вони підходять, – поквапив їх Марк.

За формою зала нагадувала матрьошку зі скляною перетинкою поперек шиї. У більшій частині зібрався екіпаж зорельоту. Земляни, не змовляючись, вирішили, що мають постати перед прибульцями у гідному вигляді, тож замість джинсів та пуловерів, які носили останнім часом, натягли гарну темно-синю форму космофлоту. У меншому відсіку за мить з’явилися троє інопланетян та кілька чоловік, що їх супроводжували. Гості зайняли приготовлені для них крісла.

– Вмикайте зв'язок! – наказав капітан.

– Доброго дня, люди з планети Земля! – прогудів один з прибулих, що зайняв місце в центрі, та, певно, був головним.

– Він?... – повернулася Аманда до капітана.

– Так, непогано розмовляє англійською.

– Як це?..

– Вибачайте, що ми маємо спілкуватися через скло, – сказав Грег до гостей. – Інакше б я мав змусити всіх присутніх одягти захисні костюми. Мікроорганізми з вашого світу можуть виявитися смертельними для нас.

– Ми розуміємо. З цієї ж причини ми не можемо зняти шоломи.

– От дідько!... – вилаялася Аманда собі під носа.

– Ви вже дещо дізналися про нас. Розкажіть про себе, – попросив капітан. – Як нам вас називати?

– Називайте нас інопланетянами. Ми вирішили, що це слово з вашої мови пасує найбільше.

– Так, – усміхнувся Грег, – але можуть бути інші інопланетяни, ми маємо вирізняти вас.

– Тоді можете називати нас велисцуфізхабипільтропксолипвоками.

– Ми поки що будемо називати вас інопланетянами, – вирішив капітан після недовгих вагань.

– Ми так само, як і ви, маємо досліджувати галактику на предмет наявності у ній розумного життя, – виголосив лідер інопланетної делегації.

– То ми колеги! – зрадів Дейв.

– Так. Ви тут за що?

– Що ви маєте на увазі? – розгубився астроном.

– Не переймайтеся. Ми вільно говоримо про це. Мене засуджено за подвійне вбивство, Тайкура визнали винуватцем екологічної катастрофи, а Меліторм знищив ціле місто.

Земляни за склом вражено мовчали.

– Нас зробили вигнанцями, – продовжував інопланетянин. – Але якщо нам вдасться встановити контакт з іншою цивілізацією, нас амністують. Тому ми дуже раді вас бачити. А ви хіба не засуджені?

– Ми дослідники, – відповів капітан.

Гості перезирнулися між собою.

– Ви пішли на це добровільно? – уточнив інопланетянин.

– Так! – сказав Дейв зі сміхом.

– Чому?

– Люди завжди мріяли дістатися зірок!

– Яких зірок?

– Ну… будь-яких зірок.

– Нащо? Ви в курсі, що перебування у безпосередній близькості від зірки є вкрай небезпечним, особливо зважаючи на ненадійну конструкцію вашого транспортного засобу?

– Я… маю на увазі, ми прагнули вийти за межі нашої планетарної системи, дослідити космос, – став пояснювати астроном, підступаючи ближче до скла. – Зрозуміти, як влаштований Всесвіт, як він виник, що з ним буде далі. Знайти інше життя, зустріти братів по розуму.

Якби земляни хоч трохи тямили у міміці велисцуфізхабипільтропксолипвоків, вони б зрозуміли, що інопланетяни дивилися на них, як на ідіотів.

– Цей пошук, цей потяг до непізнаного, він у нашій крові, – сказав Дейв, дещо знічений.

– З самого дитинства, – вставив Марк. – На Землі люблять фантазувати про інші світи, далекі галактики. Книги, фільми, серіали… не знаю, чи розумієте ви мене. Я хочу сказати, що багато поколінь талановитих людей оспівували космос і розповідали про дива, які у ньому можуть відбуватися.

– І знаєте, для чого вони це робили? – спитав інопланетянин по хвилі мовчання.

– Для чого? – поцікавився Марк.

– Щоб заслати вас, дурнів, сюди. Те, що ви називаєте космосом – найбільшою мірою це нескінчена мертва порожнеча.

– Ну, тепер ви знайшли нас і можете повернутися на вашу любу планету, – люб’язно промовив капітан, щоб трохи розрядити обстановку. – То у вас є послання для нас?

– Так, але ми не знаємо, як подати його у доступній вам формі. Ваші мови надто примітивні.

– Можливо, вам потрібна математика, – припустив Дейв.

– Ми вивчили вашу математику. Вона не підходить.

– Ви ще не все про нас знаєте. Має бути спосіб! – вигукнув астроном.

– Ми вважаємо, що могли б закодувати його у музичний твір.

– І як ми його зрозуміємо?

– В тому й проблема. Ми не можемо передати вам послання.

– Ну, може, хоч у трьох словах, – сказала Аманда.

– Неможливо.

– Не буквально у трьох, – втрутився Марк. – Просто перекажіть його суть.

– Неможливо. Але це вже не має значення, головне, що ми вас зустріли. Скажіть, ви довго летіли зі своєї планети?

– П’ять років, – відповів Дейв. – Це… ну, ви прибули сюди півгодини тому, у добі 24 години, у році 365 діб.

– Ясно. Ми летіли з нашої планети близько сорока ваших років. Це надто довго. У нас можуть виникнути проблеми з ресурсами. Ви маєте провести нас до Землі. Перебратися на наш корабель і вказати шлях. Наші двигуни потужніші, ми дістанемося вашої планети швидше.

– Що? – випалив перший помічник. – Послухайте, ми справді раді вас бачити, але ви самі сказали, що вас вигнали з планети за тяжкі злочини. Як ми можемо провести вас на Землю? Раптом ви захочете її захопити!

– Нас лише півтори сотні, нам буде важко захопити Землю.

– Це заспокоює, – промовив капітан. – Ми маємо обговорити вашу пропозицію.

– Обговорюйте.

– Між собою. Тобто без вас, – пояснив Грег.

– Гаразд. Я маю попередити, що у випадку вашої відмови ми змушені будемо знищити ваш корабель, – оголосив прибулець.

– Ваше завдання було – знайти представників іншої цивілізації та вступити з ними в контакт, а не починати війну, я правильно розумію? – спокійно уточнив Грег.

– Так. Але у нас є ваш шатл. Він забезпечить нам амністію, якщо ми повернемося додому. На жаль, наш дім надто далеко.

– Перш ніж ви нас знищите, можна одне запитання? – видихнув Дейв. – Це щодо темної матерії.

– Яка ще матерія, – просичала Аманда. – Вони хочуть нас вбити!

– Ви маєте погодитися з нашими умовами, тоді ми зможемо співпрацювати та надамо відповіді на ваші запитання, – поблажливо мовив прибулець.

– О! – скрикнув Дейв та поглянув на капітана. – Чудова можливість!

– На Землі багато хто був би радий першому контакту, – задумливо промовив Грег. – У деякому сенсі, це найкращий подарунок, який ми могли б зробити людству. Але ви маєте запевнити нас у своїх добрих намірах.

– Ми запевняємо вас, – сказав інопланетянин, здіймаючи руки на знак щирості.

– Ми не залишимо цей корабель, тут для нас створені всі умови, – діловито повів Грег. – Якщо хочете дістатися швидше, ми просто дамо вам координати.

– Ні, ми маємо летіти разом, бо ви можете нас обдурити.

– Гаразд. Тоді ви полетите слідом за нами.

– Капітане!.. – почав перший помічник, але Грег зупинив його порухом руки.

– Це прийнятно, – сказав прибулець.

Гості піднялися та рушили до виходу.

– Капітане, це великий ризик! – випалив перший помічник, коли інопланетяни та їхній ескорт полишили приміщення.

– Ланс, ми йдемо на місток.

– О, це хитрість! – вигукнув помічник. – Ми дамо їм бій!

– Ні. Нехай випустять Зерова з медчастини, він нам потрібний.

– Я тут, – подав слабкий голос навігатор.

Він дійсно був тут, поруч зі своїм доктором.

– Як ви почуваєтеся, можете приступити до виконання своїх обов’язків? – спитав Грег.

Олег пересмикнув плечима, не без зусиль сфокусував мутний погляд на капітані.

– Я просто думаю, чи справді мене вже витягли з віртуальної кімнати, чи я досі там.

– О, заспокойтеся, все це ілюзія. Ви у віртуальній кімнаті. На Землі, – сказав Грег.

– Справді? – зрадів навігатор.

– Ні. Зберіться та робіть свою роботу. Ви маєте прокласти курс на Т-54.

– Е… Капітане, земля трохи в іншому напрямку.

– Ми не полетимо на Землю. Ми маємо відвести їх якнайдалі від неї.

– Як це? – обурився Дейв. – Ми зустріли позаземний розум, необхідно повідомити, що він існує! Це така жадана новина! Так, вони, можливо, небезпечні, але це чудовий шанс їх дослідити!

– Вони менш ніж за добу засвоїли все, що наші вчені роками записували у ту скриньку, – похмуро мовив Грег. – І лише вивчивши, як це зробити, погрожують знищити нас. Вони злочинці, вигнані у космос. Їхні технології явно випереджають наші. Ми гадки не маємо, на що вони здатні і що влаштують на Землі.

– Капітане, але це унікальна можливість! – промовив Стас, благально склавши руки. – Я знаю людей на Землі, які б душу продали, аби отримати такі екземпляри у свої лабораторії. Ем… І мені їх не буде шкода, до речі, бо вони хотіли нас вбити!

Грег похитав головою.

– Вони можуть обстріляти Землю прямо з орбіти. Пізно нам тоді буде вибачатися.

– Але всі наші дослідження! Про них що, ніхто не дізнається? – у розпачі скрикнув Дейв.

– Мені дуже шкода, але безпека Землі наш головний пріоритет, – відрізав капітан. – Гадаю, вас також попереджали щодо цього.

– Капітане, але років зо п’ять вони збагнуть, що щось тут не те, – втрутився Олег.

– Тож я щойно виторгував вам п’ять років.

Запанувала похмура мовчанка.

– Але я не здаюся, – сказав Грег, обводячи поглядом стурбовані обличчя. – Вони погодилися співпрацювати з нашими вченими.  Вони вивчили нас, тепер ми маємо вивчити їх, хоча в нас на це піде більше часу. В цих вулисцу…фоїдів мають бути слабкі місця. Вам всім зрозуміле поточне становище та наші завдання?

– Так, капітане, – прогуло з усіх боків.

Зореліт «Прометей-3» направився до Т-54. Аманда щойно закінчила свій звіт про події останньої доби. Він мав трохи фаталістичний відтінок. Тепер на Землі ніхто не прочитає її нотатки і не перегляне відеозаписи, але вона зробила єдине, що їй лишалося – зафіксувала усі події. Тепер хронікерка стояла на оглядовій палубі, вдивляючись у байдужу темінь Всесвіту. Позаду почулися кроки. Озирнувшись, вона побачила капітана та кивнула йому. На обличчі Грега була слабка, але натхненна посмішка шизофреніка, котрий збирається вистрибнути з вікна і вірить, що злетить.

– Ми проведемо тут решту життя, – проказала Аманда, знову спрямувавши погляд у нескінченний простір.

– Можливо, недовгого.

– І на Землі ніколи не дізнаються, що ми знайшли у космосі інше життя.

–Я на це сподіваюся.

– І що на мою честь назвали галактику.

Грег здивовано глянув на неї.

– Оце біда.

– Дивовижну галактику! – вигукнула Аманда.

– Я уявляю.

– Ми проведемо тут решту життя, – повторила вона. – В порожнечі.

Грег посміхнувся, окинувши поглядом зоряну панораму, і промовив:

– У космосі.