Від себе до себе

Тікати завжди краще, ніж залишатися та терпіти

© Таня Малярчук

Зірки.

Холодне повітря в обличчя.

Шалена швидкість.

Летіти! Назустріч зоряному небу. Осідлати вітерця-провідника і навіть не поцікавитись, як далеко той прямує. Яка різниця? Не має значення, куди ти втікаєш, важливо – від чого…

Марла тікала від власного світу. Її маленького мальовничого острівка. Здається, зовсім недавно вона створила його, викохала, випестила, виростила з нічого. А потім…

Бумць!

В коліна врізалась холодна крига.

- Обережності ми так і не навчились… – пробурмотіла Марла.

- З вас сімнадцять вітрогоників! – байдужим тоном сповістив вітерець-провідник.

Зітхнувши, вона жбурнула в повітря кілька рожевих папірців. Мить – й вони щезли з виду. А з ними – вщух і вітер.

Марла підвелася на ноги. «Сімнадцять вітрогоників… Хоч би пояснив, куди ти мене закинув». Втім, чого це вона? Сама ж ні про що не питала, не виказувала жодних побажань щодо кінцевого пункту, навіть в думках не малювала майбутнє, – повністю поклалася на волю провідника. Небагато хто на таке наважується.

Шлях в нікуди.

Шлях, що кидався під ноги сірим льодовим покривалом. Сіра крига. Холодна, непривітна. Марла зітхнула, посміхнулась мрійливо. Вона розтопить лід. Перетворить сіру пустелю на квітучий сад. Або на лагідний водоспад. Або ще на щось по-справжньому чудове. Перетворить і залишиться з ним. Аж поки знову не захочеться втекти…

Тікати.

Завжди.

Просто через те, що не вистачає сил залишитись…

***

Її рідний світ був чудовий. З погляду батьків. Та зовсім не затишний – на думку доньки.

Числа.

Один, два, п’ять, сорок, нуль, сто вісім…

Весь світ складався із чисел – великі, маленькі, й завжди синього кольору вони снували по землі, літали у повітрі, виростали із землі. З чисел будувалися дома, на числах їздили верхи, мов на віслюках із сусідніх вимірів.

Її батьки обожнювали цифри.

Цифрами захоплювались всі – і творці, і нижчий народець.

А Марлі було тісно.

І чим доросліша вона становилась, тим сильніше стискало у грудях. Складніше дихалось. Вночі їй снилися далекі різнокольорові світи, про які колись розповідала мати, а вдень Марла тинялась вулицями, та дивувалась з щасливих облич.

Як можна бути щасливим ТУТ? От кому насправді пощастило в житті, так це її матері. Свого часу відчайдушна Ріса мандрувала по багатьом світам та вимірам. Де тільки не побувала! Й врешті-решт стала Господинею отакої дурні!

«Тільки сьогодні! Не пропустіть! Всі товари на 15% дорожче! Увага! Тільки сьогодні»

Марла зацікавлено спостерігала за натовпом нижчих створінь, що, мов зачаровані, пхалися в магазинчик з зухвалим написом.

- Якось воно нелогічно, - пробурмотіла юна Господиня та спіткнулася об невеличку п’ятірку, що повзла поруч. П’ятірка ображено зашипіла, а Марлі вкотре закортіло втекти. Якнайдалі. Якнайшвидше.

Небагато хто з Вищих зважується залишити власний світ. Не тому що важко, просто… Світи народжуються разом з Творцем, передаються у спадщину та помирають з останнім спадкоємцем. Вони можуть… та що там «можуть»? Змінюються, звичайно з кожним новим господарем – син, донька, онуки творців… Проте поки жив бодай один з вищого роду, живе й світ.

А якщо той один утік, задравши хвіст?

Марла не замислювалась над відповіддю.

Просто втекла.

Вийшла на край вже давно чужого світу, підставила обличчя раптовому вітерцю, вперше познайомилась з провідником. Вперше відчула, як земля вислизає з-під ніг. Вперше так близько побачила зірки.

***

Отже, тут мають бути троянди!

Вона заплющила очі, дуже ясно уявила зелену галявину й оксамитову квітку кольору бордо і… На блакитному, чомусь, пагорбі розквітла білосніжна лілія.

Хм…

«Сделать хотел грозу,

А получил козу…»

Дивну пісеньку Марла колись почула в одному шаленому безумному світі.  Бррр, як там взагалі можна жити? Скрізь гомін, мотлох, кожну мить щось рушиться, щось народжується знов. Ледве витримала, доки вітерець перепочине. Навіть позаздрила провіднику. Спати в такому божевіллі! Йому добре – сопе в дві дірки, а вона за цей час потрапила на очі одному із місцевих вищих. Думала – викине геть за незаконне вторгнення, а він – роботу запропонував. Помічником якогось охоронця (кожного із нижчих вони охороняють персонально, чи що?). Істину кажуть: витонченим буває не лише розум, а й безумство.

Марла всміхнулась спогадам.

Ні, їй більш до вподоби маленькі затишні світи. Де вона сама собі Господиня. Де все так, як вона мріє. Шкода, що досі не знайдено світу, який би її утримав. Може, у цього вийде?

Може…

Треба лише привести його до ладу.

Господиня сердито зиркнула на непокірний пагорб. Примружилась. Зосередилась. Трава – не блакитна, а зелена, замість лілії – троянда.

Клац!

Чудово! Просили троянду, отримали шипи! І як вам, пані, лілія з колючками? Марла дуже хотіла розлютитися, та натомість чомусь розсміялась. Що ж це робиться? Вона ж - Господиня, все в її руках. Хм, в руках… А треба, мабуть, щоб і в голові щось було…

Гаразд.

Спробуймо ще раз.

Заплющити очі. Уявити картинку…

***

            Вітерець піднявся високо над землею, і вона, нарешті, зрозуміла, чому було так тісно. Її батьківщина – суцільний куб, в якому замкнуто цілий світ. І разом ОСЬ З ЦИМ доводилось жити, дихати, любити… Ні, звичайно Марла і раніше знала, що всі вони існують в середині великого куба. Проте, знати – це одне, а бачити – інше. Доки не зігрієшся, не зрозумієш, наскільки було холодно. Доки не вирвешся на волю, не відчуєш, як давили рамки.

            Простір!

            То була її умова. Багато-багато вільного простору. І ніяких чисел з кубами. Новий світ має дихати, а не скаженіти в остогидлих стінах.

            Простір.

            Скільки сягає погляд – лише вода, прозора, смарагдова, жодних кордонів, жодних обмежень. Політ. Шалений. Несамовитий.

            Бульк!

            Сіль на вустах. Бррр. Й плаття намокло.

            Задрімала вона, чи що? І провідник – хам! Замість розбудити, жбурнув у воду. Стоп! Це ж і є її сон! Вода, що не має кордонів, простір без обмежень. Вона забажала, а вітерець виконав. Милий, милий вітер!

- З вас п’ять вітрогоників! – нетерпляче пирхнуло над вухом.

Що ж… Може й не милий… Проте воду маємо в наявності.

Марла клацнула пальцями, являючи світу рожеві купюри.

Вітер вщух.

Океан. Величезний, пихатий, розкішний.

- Я кохаю тебе! Кохаю! Ти – мій світ, моє натхнення, ти – той, про кого я мріяла! Ти… Ти… Та скажи ж ти що-небудь, дурна калюжа!!! – Марла гойдалася на хвилях. Марла бігала по водній гладіні, пірнала на глибину, милувалася чарівними, небаченими раніше краєвидами та прикрашала їх новими кольорами. Марла нарешті отримала свободу – таку довгоочікувану. І вона була геть сама.

Океан корився їй, виконував всі її бажання, проте так і не став рідним. Завжди був поруч, але в той же час – ніби осторонь. Він був вільним, він і сам був волею. Холодною. Байдужою. Господиня палила для свого світу багаття, але їх заливало водою. Вона хапала зірки з неба, проте ті тонули у солоній синяві. Вона кидалася на допомогу до кожної рибки, що потрапила у халепу, а у відповідь – ані слова подяки, лише витріщені очі та дурнуваті бульки з роту.

Бажала для себе волі? Спробуй дати її й іншому.

Від жаданого простору хотілося співати. Від непрошеного холоду – здається, поволі зупинялось серце.

Холод.

Кляті цифри – й ті теплішими були. Мабуть. Або не були. Можливо від них вона просто нічого й не очікувала. Числа та байдужість – чудовий тандем. Байдужість й океан – щось тут зайве. Може – вона сама?

Холод.

Того ранку вона вперше побачила кригу. Океан замерзав. І це ані трохи не дивно – якщо в серці Господаря забагато морозу, він виривається назовні, стає частиною світу.

Холод. Принаймні тепер він справжній! Не той примарний супутник байдужості, а інший – морозний, колючий, хрусткий. Коли і всередині, і ззовні однаково зимно – дихається легше.

Океан зникав під кригою. Шипів незадоволено, незграбно сіпався, намагаючись розірвати льодові пута, дивувався кожною хвилею: «Може не треба, га?». «Га-га-га», - лунає над замерзаючим світом. А можливо – всього лише в голові його Господині. Марла студеніла, зникала разом з океаном.

Жалю не було.

Було якесь мстиве задоволення. Не схотів мене зігріти? Мерзни й сам, мов хвіст у ополонці! А я… Я теж йду. Тікаю, власне. І тепер, здається – назавжди.

І вже майже остаточно змерзнувши, вона почула подих вітру…

***

Отже, що ми маємо?

За останні три круговерті – сколола руки й ноги об аномальні лілії, заробила алергію на блакитну траву, майже перестала спати, бо вночі над вухом тьохкає якась дика помісь сови та соловейка, а вдень… вдень треба працювати.

Картинки не вдавалися. Тобто вдавалися, але настільки збочені…

- Ех, краще б я в океані замерзла, ніж отут маятись! – топнула ніжкою Марла. Й прислухалась занепокоєно до себе. Ні. Дякувати всім вітрам, холоду не було. Лише суцільний подив.

Отже…

***

До тями прийшла на вершині якоїсь гори. Відкрила очі, посміхнулась у відповідь зорям, таким близьким. Окинула поглядом світи, що розкинулись у підніжжя. Такі далекі.

Світи.

У підніжжя.

То он де вона! – на Горі Відпочинку. Кожен Господар може прийти сюди у важку хвилину. Просто за тим, щоб зупинитися бодай на мить. Прийти. Звичайно, якщо він в змозі ходити. Легкий подих колихнув волосся.

- Дякую. Ти врятував мене, - прошепотіла вона вітру.

- Дуже ти мені потрібна! – пирхнув провідник. – Я твій світ рятував. Цей океан ще стане комусь у пригоді. А наша перша задача – оберігати корисні світи, і лише потім – таскати на собі всяких дуреп.

- Але… – Марла зробила вигляд, що байдужа до випаду, - хіба океан не замерз?

- Ти жива? – нетерпляче скрипнув вітер. – Отже і він житиме. А те, що далеко від тебе, то для нього навіть краще…

«А для мене?» - мало не бовкнула Марла. Втрималась. Нащо питати, коли знаєш відповідь? Краще! Для всіх. Вона давно зажадала втечі. А вітер лише опинився поруч.. Хм….

- А якби я відмовилась з тобою летіти?

- Мені б було дуже шкода!  І взагалі, наступного разу, коли надумаєш будувати новий світ, вигадай більш точніші початкові умови. До речі, часу на вигадки в тебе залишилось – сом наплакав. Під Горою вже черга стоїть…

- Не турбуйся, - Марла підвелася на ноги. – Я вже визначилась.

***

Сонце відмовлялося вставати.

Марла просила, погрожувала, пояснювала… Але ж ні! Чергова примха чудового світу!

До кінця четвертої круговерті вона навчилася спати під хвацьке «тьох-тьох-кру-крууу!» і майже звикла до вибриків власних земель. А ті, в свою чергу, майже припинили вибрикувати. Марлі навіть вдалося створити декілька дерев – саме таких, як замислювала, та посадити поміж ними тюльпани з орхідеями (байдуже, що потім дві різні квітки злилися в одну – початок був непоганий!). Та що там тюльпани – вона нарешті виростила троянду. Одну. Зате бажана квітка досі ні нащо не перетворилась.

І ось – нате вам!

Дурне блакитне коло відмовляється світити!

Ех, треба було уважніше в школярії книжки читати. Що там говорилось? «Задаючи координати, ти створюєш собі певні рамки – тобто те, що при будь-яких умовах залишиться в твоєму світі незмінним. В світах же без рамок все залежить лише від твоєї уяви». А як далеко ота уява може завести, якщо її зовсім не регулювати, розумники пояснити забули. І у наставників Марла спитати не здогадалася. А тепер вже й не спитає…

- Я хочу ноги! – пискнуло десь унизу.

«Це що за нісенітниця?» - Марла здивовано витріщилась на маленьке дивакувате дівча на тоненьких ногах, які росли просто з голови.

- Ти хто? І які ще ноги? В тебе вже є одні!

- Ці – не довгі!

- Хіба? А мені здалося, вони до самих вух причеплені!

- Хочу довгі ноги! – підстрибнуло непорозуміння.

Марла зітхнула. Звідки воно таке взялося? Вона точно не вигадувала це диво. Ех, казала ж мама: по незнайомим світам валандатись – лише заразу переносити. А тут ще й вітер цей… То в одному вимірі він втомився, то в іншому перепочити закортіло.

Перепочили. Він ушився, а ти возися тут… з ногами.

***

- Сім вітрогоників! Плюс ще два – за незаплановану зупинку.

- Можна подумати, я про неї просила, - пробурмотіла Марла, клацнувши пальцями. Впав на землю одинокий рожевий лист. Клацнула ще раз – нічого. – Еее… Я… того… ослабла, здається, коли мерзла… А ще зупинка твоя. В тому божевіллі… – вона безнадійно знизала плечима.

- Будеш винна, - проскрипіло зневажливо. Та й стихло.

Маки. Червоні, солодкі. Вона хотіла цього – широкий степ й гарячі маки! Хіба що бджіл не вистачає… Але це ми виправимо! І ніяких солоних самозакоханих хвиль! Тут тепло. Нарешті тепло.

Новий світ опікав Господиню, як міг. Розчинявся в ній до останньої піщинки, ловив кожен її подих, прислухався до кожного слова, розливався солодкою патокою.

- Хочеш, сьогодні буде дощ? А хочеш, сонце не стане сідати? Хочеш, нових метеликів? Хочеш, хочеш, хочеш…

- А як щодо невеличкої несподіванки?

- Несподіванку? Яку саме? Хочеш, несподівано наступить ніч? Хочеш, несподівано залунає улюблена пісня? Хочеш…

Тьху, ти! Хочу лише затнути вуха, аби не чути цього солодкого голосу, що ллється, здається, звідусіль.

Солодкий голос, солодке повітря, солодкі несподіванки…

Бєєє!

Дайте хто-небудь солоного огірка, бо вмру!

За кілька круговертей у новому світі Марла відпочила, набралася сил і… відчула себе мухою, що заплуталась у липкому павутинні. Здається, навіть думки злипаються. І  треба ж було забажати підвищеної дбайливості!

Ні-і-і, більше ніяких бажань! Просто заберіть мене звідси куди-небудь.

Лясь! Блакитна блискавка метнулася геть з долонь. Промайнула вічність (чи одна секунда?) перш ніж червоного степу торкнувся легкий подих вітру.

- Ну і сморід у тебе! – цікаво, вітри вміють морщити носа? - І куди тепер прямуємо?

- Куди-небудь! Байдуже! Тільки скоріше!!!

***

Уявити дівчинку.

Гарнесеньку таку дівчинку. І головне – цілком нормальну.

Якщо вже в її світі має існувати якась непрошена істота, то хай вона хоч виглядає пристойно, а не як пуголовок на ніжках.

Марла другу годину ґвалтувала власну уяву. Головасте непорозуміння сиділо нерухомо та терпляче очікувало на нові ноги.

Дівчинка, гарна нормальна дівчинка… А може хлопчика забажати? Все ж протилежна стать як-ні-як…

- НОГИ!!! – заверещало непорозуміння та й помчало світ за очі. От і чудово! Геть з очей, із серця дзусь! Хоча…

- Ні! Стій, не туди! Не треба, там…

Дівча, все таке ж огидне, підскочило до єдиної троянди, радісно зареготіло та висмикнуло квітку з коренем. І дуже швидко зникло у кущах.

- Щоб тебе! – вилаялася Марла.

Досить! Це нестерпно! Цей світ мене ненавидить! Океан був байдужим, маковий степ – нудотно-солодкий, а цей – просто ворожий! Звичайно, можна знищити дівча, а разом з ним – всі колючі лілії й інші нісенітниці. Якщо ти не в змозі щось виправити – скасуй його! Принаймні – легше стане.

Господиня насупилась. Ні, це не вихід. Світ – частинка її самої, хіба можна винищувати себе?

Отже – тікати? Знову. Це вже стає дурною звичкою…

Марла зітхнула. Як там зараз ті, кого вона покинула? Рибки, маки, цифри… Хто їм допомагає в важку хвилину? І хто допоможе цьому головастому дівчиську, коли воно вскочить у халепу? А воно ж вскочить… А лілії? Зазирне якийсь мандрівник на вогник, пообламує геть всі колючки, і захищайся, квіточка, як знаєш… Ні, ні, ні! Стоп! Тільки жалю їй не вистачало. Господиня окинула поглядом власний світ. Зітхнула. Присіла на краю.

Тікати…

А що іще робити, коли немає сил залишитися?

Кхе-кхе! Ох!

Ну от, здається захворіла! Ні, треба вибиратися з цієї халепи якнайшвидше! Марла плеснула у долоні, полетіла звісточка до знайомця провідника.

- Кхе, кхе, пчхи! Та де ж той вітер? – Господиня лежала на краю непокірного світу та нетерпляче дивилася в небо. Кілька разів до неї намагалося підійти перелякане дівча, аж доки не отримало прочухана та не зникло десь за кущами. – Вітер, хай тобі грець! Заблукав ти, чи що? О! Нарешті!

- Карантин! – просвистіло в повітрі.

- І тобі доброго дня! Забери мене геть звідсіля! Я хочу…

- Хоче вона! Карантин кажу! Ти хвора. Поки не вилікуєшся, покидати власний світ заборонено!

- Але ж… Як це так?

- Як, як, - заскрипів провідник єхидно, - а от не треба було по незнайомим вимірам вештатись!

- Що?! Та ти… Негідник! Ти, ти…

- Ти мені ще вітрогоник винна! За помилковий виклик!

- Геть звідси, чудовисько нахабне! – і повернулась до вітру спиною, якщо, звичайно, таке взагалі можливо…

Ну от і все! Прощавайте, мої світи – ваш молодший братик мене доконає. А тоді і вам кінець. І не втечеш, як би того не хотілось. Пчхи! Марла лягла просто на землю. От цікаво – коли мені було холодно, змерз і Океан, а чи стане це нічне страхіття кахикати та чхати? Господиня засинала, міркуючи про світи та хвороби. Про тих, хто тікає, і хто залишається. Їй наснився зоряний калейдоскоп, колюча лілія, величезна голова, що літала у повітрі, маки, що їхали верхи на цифрах. Знову зорі. Вітер грається з волоссям. Хтось кахикає просто у вухо. Чи то вона сама? Маки кружляють у хороводі, маки прогнали геть зірки і оселилися на небозводі. Одинока біла лілія раптом проривається крізь яскраво-червоне марево, розквітає на знов-таки зоряному небі.

Як довго вона проспала – невідомо, проте коли прокинулась, дуже здивувалась.

По-перше, дивним здалось, що вона взагалі прийшла до тями. По-друге, все її тіло було оповите ліліями, а поруч валялися колючки. Обірвані? Покинуті? По-третє, кашель припинився, дихалось напрочуд легко. Марла ворухнулась, білі квітки ослабили пута, посунулися вбік. Трохи осторонь сиділо тонконоге дівча й занепокоєно витріщалося на свою Господиню.

Марла підвелася на ноги. Прислухалась до себе. Щось змінилося. Не пояснити, що саме, але – змінилося. Може – щось у світі, може – вона сама.

Дмухнуло над вухом.

- О! Ми вже вилікувались! – вітерець закружляв навколо. – То куди летимо?

Марла посміхнулася. Мовчки клацнула пальцями – впав на землю одинокий вітрогоник. Мовчки попрямувала геть від краю. З-за обрію, позіхаючи, визирнуло блакитне сонце.

А за спиною лукаво усміхався одвічний провідник вітер…

Лютий, 2009