Вибито на камені

На світанку я ще не знаю, що зовсім скоро боронитиму бога.

Стою на порозі хати Вітролова, спостерігаю, як відступає ніч. А хата хороша, велика, обліплена розкішною глиною й прикрашена розписом; певно, найкраща у селищі. Попередній вітролов мав набагато скромніше помешкання, а позаминулий, Збігокрик, бог великих вітрів, узагалі жив так само, як землероби чи мисливці. Про те мені розповідав дідусь. Я любив історії дідуся.

Не стукаю, не гукаю. Не смію стукати чи гукати, бо ж Вітролов не виходить на поклик, не виконує накази чи команди. Він – той, хто підкорює вітер, я – той, хто ходить до сусідніх поселень та говорить. Кожен має знати своє місце.

Шкіра бика, що нею завішано вхід у хату, коливається, відсувається вбік. Ось він – чоловік над чоловіками, старійшина дванадцяти навколишніх племен. Ось його старечі руки піднімаються, вітаючи Сонце, ось його мудрі очі помічають мене й він розпливається у зморшкуватій усмішці.

— Сину, ти прокидаєшся раніше за сонце.

Називає мене сином, але я не його син. Він робить це на добру згадку про часи, коли поселення було малим, і всі в ньому так чи інакше були родичами. Часи, які ні я, ні навіть він, не застали.

— Краще так, — відповідаю, — ніж запізнитися.

— Не заперечую. Пройдімося до площі?

І ми відходимо від хати, йдемо Вітроловською вулицею. Всі будинки тут непогані, доглянуті, прикрашені. Біля кожного стоїть дерев’яна миска з водою, стара традиція — тримати воду для спраглого подорожнього. Вже починають визирати з домівок люди, хтось радісно вітається з Вітроловом.

Я зневажаю цих людей. Зневажаю кожного, хто живе на цій вулиці, навіть жінок і дітей. Ці хитрі слизькі дурники, які готові цілувати Вітролову ноги, аби він тільки дозволяв їм й надалі жити на його вулиці. Не полюють, не обробляють землю, не створюють знаряддя з дерева та каміння — лише служать старійшині на його ритуалах.

— Певно, ти не найкращої думки про моїх сусідів, Цвіте?

Вітролов не чекає від мене відповіді. Знає, що я не посмію говорити йому про неповагу. Ми повертаємо на Камінну вулицю, де хати менші й скромніше прикрашені. Старійшина продовжує говорити:

— Даремно ти так, синку. Як не крути, на них тримається наше процвітання.

По-правді, процвітання я теж зневажаю. Поселення з історій мого дідуся, набагато менше й бідніше, подобається мені більше. До того, як Збігокрик підкорив вітер, тут жило від сили двісті людей, але нині — більше десятка сотень.

Але вголос я кажу:

— Я розумію важливість цих людей.

— Ні, Цвіте, тільки я повністю розумію важливість цих людей. Що було до того, як бог всіх вітрів підкорив стихію? Постійний голод, понівечені врожаї, повені, спека, холод. Чисте виживання.

Чисте виживання — це моя робота. Саме я ходжу посланцем до сусідніх поселень, адже ніхто в цьому селищі не любить виживати на природі так, як люблю це я. Вітролов думає, що налякає мене розповідями про минуле, але він не бував там, де бував я.

— Мені просто складно зрозуміти їхню роль в Ритуалі, Вітролове. Я шаную здобутки Збігокрика і твою діяльність, але мені складно зрозуміти, що саме роблять вони. Адже Збігокрик проводив Ритуал без помічників.

— Збігокрик проводив цей ритуал для одного селища, коли не мав помічників. Створити хорошу погоду в одному селищі — просто, але ж я мушу піклуватися ще про дванадцять наших поселень та про чотирнадцять стоянок дружніх племен. Для цього мені потрібні люди, які зазиратимуть за межі й кликатимуть силу, заговорюватимуть стихії зуби. І, повір, синку, це не така вже й проста робота — дивитися за межі.

Я слухняно киваю й продовжую йти мовчки. Біля будинків на цій вулиці часто трапляються купи каміння, яке дуже скоро перетвориться на списи, стріли, сокири, кайла та мотики. Подобаються ці камені, відчуваю дивну насолоду, уявляючи, як кожен з них оббиватимуть, шліфуватимуть, свердлитимуть кісткою, і як кожна груба брила перетвориться на щось корисне, щось неприродне.

Камінна вулиця — моя улюблена з усіх. Але я хотів би, щоб не було і її. Хотів би повернути ті часи, коли хат було настільки мало, що ніхто й не думав ділити все на вулиці, та ще й якось називати кожну.

Звертаємо на Глиняну. Все ближче до центру, все ближче до Площі.

— І все ж, синку, я не розвіяв твої сумніви, правда?

Я зупиняюсь, сам не розуміючи, чому. Різко, спонтанно припиняю йти й винувато дивлюся на Вітролова, намагаючись не зазирати в його добрі очі. Питаю:

— Ти справді хочеш знати, чому я поганої думки про цих людей?

— Інакше чого б я просив тебе це розказати? Ти мені подобаєшся, Цвіте, але я бачу, як тебе мучать важкі думки.

Ще мить вагаюся, а тоді починаю говорити. Тихіше, ніж зазвичай.

— Тому що ці люди не роблять нічого руками. Не вміють і не бачать потреби вміти, бо виживають тільки завдяки тобі. Якщо раптом Ритуал зникне, що вони робитимуть? Як виживатимуть, якщо навіть вирощувати зерно не вміють? Вони живуть, бо поселення їх підтримує, і знають, що їх підтримуватимуть навіть якщо ми не матимемо вітролова. Цих людей, твоїх помічників, влаштовує роль потенційних паразитів.

Вітролов дивиться на мене і не знає, що відповісти. Звісно, мої думки надто грубі. Не варто було їх озвучувати.

— Інакше кажучи, — кажу я, — достаток зробив цих людей слабкими, і їх ця слабкість влаштовує.

Старійшина зітхає, підходить до мене ближче й питає:

— Тобто, ти нині говориш про достаток як про погане явище?

— Коли він надмірний — так. Справа ж не лише у твоїх помічниках — це процвітання, цей достаток зробив слабкими нас усіх. Ти бачив наших мисливців? Мій дід поклав би п’ятьох таких, ото була сила…

— Я знав твого діда. З шести його братів до зрілості дожили тільки двоє. В такому світі ти хочеш жити, Цвіте? — після паузи Вітролов додає, — Давай зробимо невеличкий гак — хочу пройтися берегом.

Мовчу. Не можу погодитися, що хочу жити в такому світі, але не можу й заперечити. Отже, продовжуємо йти, виходимо на Прибережну, що тягнеться уздовж великої ріки. Поселення заснували доволі далеко від берега, але після того, як Збігокрик винайшов Ритуал, воно невпинно розросталося і, зрештою, з’явилися перші будинки на високому березі. Їх будували, коли я був дитиною. Обожнював за цим спостерігати: прибігаєш на берег, а там чоловіки працюють чи обідають, говорять про щось своє, доросле, але всі милуються тим, наскільки гарно виглядає з висоти протилежний берег — безмежний степ до самого виднокола.

Але тепер я не дивлюсь на протилежний берег, бо думаю, чи не вважатиме Вітролов мене поганою людиною після цієї розмови. Але він, помітивши мій смуток, поблажливо говорить:

— Тобі треба знайти жінку, яка народить сина чи доньку. Матимеш дітей — зрозумієш, що не бажаєш їхньої смерті від голоду, навіть якщо такі умови зроблять їх сильнішими. Твоя проблема в тому, що тобі немає про кого піклуватися.

— Я піклуюся про своїх людей.

— Але це не безумовна любов, синку. Ти їх любиш, бо вони сильні й разом ви можете перемогти будь-які проблеми. Саме таких ти відбирав, правда? Сильних.

— Але ж піклуюсь.

Вітролов замовкає і починає мугикати собі під ніс пісню, і не говорить жодного слова, аж поки ми не ступаємо на Глиняну вулицю, а тоді каже:

— До речі, щодо твоїх людей: всі готові?

— Всі, окрім Гостролиста.

Старійшина хмуриться, пригадуючи.

— Це той, який ногу зламав?

— Той. Знахарка каже, що ногу зіпсовано, і він не виживе. Не доживе й до повні.

Площа, в центрі якої стоять три величезних кам’яних обличчя, вже залита світанковим світлом. Від облич ряди білих камінців променями тягнуться в усі боки, всюди панує якийсь неприродній запах, вочевидь, ще після вчорашнього ритуалу. Вітролов повільно підходить до одного з кам’яних облич.

— Ось він, — каже, — винуватець всіх твоїх проблем.

Справді, на брилах вирізали не просто обличчя, а обличчя богів. Кайвал — бог ріки та землі, родючості та любощів. Світотяг — бог знахарок та куховарства. І, звісно, Збігокрик — повелитель всіх вітрів, єдиний з богів, хто колись був просто людиною.

Вітролов каже правду — це винуватець моїх проблем. Як тільки він випрацював Ритуал, навчився підкорювати вітер й керувати погодою, все пішло шкереберть. Це сталося, коли навіть мій дідусь був малою дитиною. Сусідні поселення почали пропонувати різні речі в обмін на хорошу погоду. Одні навчили наших предків використовувати глину, інші — вирощувати знахарські трави, треті — виготовляти хороші списи. Кілька племен повністю покинули свої стоянки, щоб натомість оселитися тут. Дванадцять поселень проголосили Збігокрика, першого вітролова, своїм лідером, аби лише той дарував їм вдалу погоду для хороших врожаїв. Збігокрик став першим з людей, хто керував не одним поселенням, а тринадцятьма.

Чи варто дивуватися, що після смерті його проголосили богом й досі шанують навіть більше, ніж Кайвала й Світотяга?

— З одного боку, — каже Третій вітролов, — винуватець всіх твоїх проблем. З іншого — якби не він, тебе б могло й не бути.

Роздуми про те, що могло би статися, але не сталося. Не люблю таке. Не зазираю за межі дійсності, а дійсність така: селище розвивається, люди — деградують.

— Отже, муситимеш йти зі своїми людьми вздовж ріки, проти течії.

Голос Вітролова міняється, стає менш відстороненим.

— Один з моїх слуг, яких ти, Цвіте, так не любиш, під час ритуалу мав видіння. З ним говорили боги.

— Всі троє?

Дурне питання, але розумнішого я не придумав.

— Всі троє. І сказали вони йому, що за два дні шляху звідси з’явилася нова стоянка скотарів, і навідавши їх, ми побачимо справжню небезпеку.

Смішно. Чотири дні ходити, бо якомусь дурнику привиділися боги з безглуздим пророцтвом. Але вголос кажу:

— То що мені треба буде зробити, якщо конкретно?

— Перш за все, оцінити небезпеку. Зрозуміти, чи справді це новоприбуле плем’я налаштоване проявляти до нас агресію. І, якщо таки налаштоване — добряче їх налякай, щоб навіть не думали в наш бік дивитися. Поясни їм, що на нашому боці вітер…

Попереджувальний візит, звісно. Гасити конфлікти ще у зародку — наша традиція. Так, виходить не завжди, навіть на моїй пам’яті на наше селище двічі нападали кочовики, але нас тут більше десяти сотень, а групи нападників обидва рази не перевищували й сотні, тому все швидко закінчувалося їхньою втечею й смертоносним буревієм, який Вітролом посилав слідом за бідолашними кочовиками.

Але ми ніколи не нападаємо першими, тому спочатку відправляють мене і моїх людей.

— З цим я впораюся.

Говорю, дивлячись в обличчя богу всіх вітрів, винуватцеві всіх моїх поганих думок.

— Ходімо до Цахомея, — каже старійшина. — Там розкажу тобі ще дещо й дам все, що зможе знадобитися в дорозі.

І ми з Вітроловом йдемо черговою вулицею. Як же я їх ненавиджу, ці вулиці.

***

Коли ми вирушаємо, сонце все ще низько, повітря все ще прохолодне. Я і семеро здорованів зі списами в руках. Хтось з них також має кам’яну сокиру, прив’язану до плеча, хтось — кістяну булаву. Йдучи, співаємо старих пісень: в голову приходять давні співанки про суперечку мисливця й землероба, про чарівну змію, що виконує бажання, про старого каменяра, який більше не міг подарувати молодій дружині хороші любощі, й тому вона вигнала його з дому. Низькі чоловічі голоси, швидка хода, ніяких нарікань. Вітролов має рацію — я люблю цих людей саме тому, що вони сильні.

Вночі чергуємо парами, і моє з Зерновієм чергування припадає якраз на той час, коли над рікою починають свій танець кажани. Кружляють, дрібні пухнасті хижаки. До смішного малі, але все ж несуть смерть, бо харчуються мертвими. Одна знахарка свого часу казала мені, що кажани можуть красти у мисливців списи й вбивати ними людей. Не вірю, але зброю все одно тримаю міцно. Лишаємося чергувати трохи довше, ніж я планував — надто захопився видовищем.

— Цікаво, у кажанів є свої боги? — пошепки питає Зерновій.

Інші хлопці сплять, ледь-чутно дихають, лежать на боках, аби не хропіти й не привертати зайвої уваги.

— Ні, брате, боги бувають тільки у нас. Звірям не потрібні боги, їм немає про що молитися.

Але Зерновій, цей зовсім юний мисливець, продовжує про це думати — бачу по його очах. Зрештою, він говорить:

— А я думаю, що є. У них є кров, а де є кров — є і боги.

— У всіх звірів є кров, — стенаю плечима. — Думаєш, кожен звір має свого бога?

— Виходить, що так.

— Тоді в цьому світі забагато богів, — кажу я і помічаю, що ці слова лякають бідолашного Зерновія.

Лише коли кажани розлітаються в різні боки, ми будимо Епуса й Солов’я, а самі лягаємо спати.

І приходить до мого сну Бог кажанів — велика крилата потвора, на чиїх зубах застиг товстий шар мертвих і напівзогнилих комах. Почвара дивиться на мене, дивиться по-злому, і я готую спис до бою. Але Бог кажанів не нападає, а лише гарчить.

— Про що тобі моляться кажани, а? — питаю тихо.

Потвора гарчить, пускає слину, тремтить від люті. Повторюю гучніше:

— Про що тобі моляться кажани?

Хотілося би втекти, але куди можна втекти зі своїх снів? Бог кажанів кліпає очима, нахиляється до мене. Цього разу кричу на все горло:

— Про що тобі моляться кажани?!

Істота випрямляється і хриплим голосом, що лунає звідусіль, відказує:

— Про те, про що й всі — про світанок!

Я прокидаюся з першими променями, хапаю смій мішечок з провізією, підганяю хлопців. Ми йдемо швидше, ніж вчора, тому що сон посіяв у мені тривогу, й тепер я волію якомога швидше розібратися з цим завданням. Сьогодні мені не приносить задоволення навіть виживання на природі.

Встигаємо дійти ще до обіду. Помилки бути не може — там, на горизонті, стоїть нова стоянка кочового скотарського племені. Втім, вже звідси добре помітно, що щось йде не так: серед степу стоїть пара десятків примітивних будинків, зроблених з палиць й накритих шкурами. Але не видно ніякої худоби, та й між будинками ходять лише четверо людей.

— Думаєш, засідка? — питає у мене Соловей.

— Не схоже, що ті четверо на нас чекають. Ходімо. Але зброю тримайте готовою.

Наближаючись, бачимо все більше частин загального малюнка: між будинками лежать мерці, а четверо чоловіків у дивних одежах обшукують тіла й все, що знаходять, скидають на маленьку купу. Чим ближче підходжу, тим детальніше бачу рани, від яких загинули ці бідолашні. Хтось лежить, обхопивши руками свої вивалені нутрощі, у когось величезний бридкий надріз на горлянці, а хтось просто розкинувся з розбитою головою. Тільки чоловіки і хлопчики, жодної мертвої жінки. Отже, взяли в полон.

— Виходить, коли боги говорили про небезпеку, — кажу я хлопцям, — вони мали на увазі не цих скотарів, а тих, хто їх убив.

Нарешті четверо чоловіків у дивних одежах помічають нас. Їхній одяг також зроблений зі шкіри, але з якоїсь чорної й дуже грубої, певно, по-особливому обробленої. Й носять вони цю шкіру не лише на поясі, а й на плечах, на грудях, навіть на голові. Через це здаються ширшими, масивнішими й вищими.

Підійшовши на достатню для розмови відстань, я кричу в їхній бік:

— З якого ви племені? Відповідайте, бо поки що ми вам не вороги!

Чоловіки у чорних шкірах переглядаються, але не відповідають. Подумавши, один з них горлає щось схоже на «Аґер?», і я відказую:

— Такої говірки я не знаю! Можемо спробувати говорити словами мандрівних скотарів, знаєте таке? Акан плаш тербе?

Знову перезираються, знову мовчать. Роблю крок вперед, але обережно, повільно. Ще крок, ще, ще один. Чоловіки у чорному спостерігають за мною, і коли я підходжу доволі близько, кидаються в різні боки.

Я вчасно розумію, що вони побігли по зброю, тому попереджувально направляю на диваків спис. Хлопці вже біжать на допомогу, але й чоловіки в чорних шкірах кидаються у мій бік, тримаючи в руках кам’яні булави. Ухиляюся від удару першого нападника, й одразу ж б’ю списом в голову другого. Камінь не пробиває череп, а лише розсікає ворогу шкіру, заливаючи очі кров’ю. Соловей б’є сокирою у плече дивака, але товста чорна шкіра майже повністю зупиняє удар, і за мить уже Соловей падає на траву з розтрощеним черепом.

— Бийте в незахищені місця, — горлаю. — Їхній одяг міцний!

Помічаю, що один з моїх людей стоїть на колінах і тримається за живіт. Долонями тече кров і ще щось густе й липке, бідолаха важко й хрипло дихає. Зерновій влучає булавою прямо в голову одного з нападників, і, хоч шкіряний шолом гасить більшу частину сили, решти вистачає, щоб оглушити ворога. Тим часом покидьок, якому я розсік лоба, замахується на мене сокирою. Удар йде збоку, і це дозволяє мені проскочити під зброєю та вдарити у відповідь, але ворог також ухиляється. По-танцювальному відскочивши, він різко б’є сокирою в голову одного з моїх хлопців, відколовши шмат черепа.

Поки цей покидьок переводить подих, я встигаю встромити списа йому прямо в око. Череп міцний, але я продовжую тиснути, аж поки не чую хрускіт. Озираюся: з моїх хлопців на ногах стоять лише Зерновій, Епус та Віст. Як вбили Даротера, я навіть і не бачив. Але й нападник, якого раніше оглушив Зерновій, тепер лежить в калюжі власної крові.

Нас лишається четверо, їх — двоє. І тепер ми знаємо, як з ними битися, куди атакувати, щоб оминути міцну шкіру. Командую:

— Працюємо по двоє: Зерновій зі мною, Епус з Вістом.

Зерновій обходить одного з ворогів ліворуч, я — праворуч. Чорні шкіряні одежі вже не здаються такими страшними, та ворог виглядає розгубленим, губиться й вагається, від кого захищатися.

Нападаємо одночасно. Мій спис входить у незахищене горло, булава Зерновія трощить коліно. Нападник видає кілька хриплих звуків і падає прямо на тіло свого побратима. Епус з Вістом впоралися не гірше — їхній ворог ще здригається, але вже лежить на траві.

Переводжу подих, дивлюсь на результати бійні. Їх з самого початку було вдвічі менше, але вони змогли вбити аж чотирьох моїх людей. Сильних і хороших людей.

Задихаючись, говорю:

— Не знаю, хто вони і звідки, але їхній одяг — це дивовижний захист.

Чую, що Зерновій говорить щось нерозбірливе.

— Що кажеш?

Повторює вже гучніше:

— Кажу, що маю підозри щодо того, звідки вони.

Він показує на чотири величезні дерев’яні пластини, розкидані берегом.

— Думаю, на шматках деревини ці покидьки потрапили сюди з іншого берега.

Спочатку це здається мені маячнею: річка надто велика, ніхто не може мандрувати між її берегами. Ніхто з нас ніколи не був на протилежному березі, ми можемо тільки дивитися на нього з висоти Прибережної вулиці. Але, якщо подумати, все сходиться — ми ніколи не зустрічали людей з цього племені чорних одеж, адже ніколи не були на іншому березі. Ці люди, якщо їх можна так назвати, перебралися через річку й вирізали цілу стоянку скотарів, захопили жінок та дівчат, викрали худобу й відвезли всю здобич на свій берег, а тут лишили чотирьох покидьків, аби ті перевірили, чи не забули грабіжники забрати щось цінне.

— Маємо провести пам’ятний ритуал над загиблими, — знічено каже Зерновій.

— І познімати з мерців ці міцні одежі — хороша штука, треба показати нашим!

Я дивлюсь на купу трупів. Дивлюсь на дерев’яні пластини для мандрівки річкою. Дивлюсь на самотнього кажана, який з незрозумілих причин в такий час не спить у темряві, а літає над рікою. Кажу йому подумки: «я вже знаю, про що ти молишся своєму богові, мені розказали». А вголос кажу:

— Ми не маємо на все це часу. Боги відправили нас сюди, щоб показати, яка небезпека загрожує нашому селищу. Треба поспішати — хтозна, коли ці виродки нападуть на нас!

***

Вороги напали на селище навіть раніше, ніж ми встигли добігти, хоча мчали ми швидко й без зупинок.

Ми розуміємо, що в селищі йде бій, ще тоді, коли будинки здаються дуже маленькими, а людей не видно взагалі. Розуміємо, бо бачимо дерев’яні пластини, розкидані берегом. Розуміємо, бо чуємо бойові цимбали наших мисливців. Прискорюємося, біжимо на допомогу і подумки благаємо всіх богів, аби не було запізно. Але ні, не запізно, он вони, наші люди, стоять зі зброєю, слухають промову Вітролова. Значить, надія ще є. Значить, повоюємо.

Добігши до селища, одразу мчу на площу, кидаюся до Вітролова, перериваючи його промову.

— Сину, — каже він, — що б ти не хотів сказати, це може почекати. На нас напали, до того ж напали з ріки.

— Я знаю, ми зустріли кількох на тій стоянці. Вони вбили чотирьох моїх, але й самі відправилися до богів.

Високий лисий чоловік, що стоїть неподалік, говорить:

— Вони ледь не безсмертні, їхній одяг зроблений з чогось чарівного і дуже міцного.

— Так вони взагалі не люди, — приєднується знахарка. — Так легко відтіснили наших бійців з Прибережної!

— Тобто, Прибережна вже у них в руках?

Голомозий киває:

— Прибережна й частина Вітроловської. Вони там закріпилися й готуються атакувати далі. Наші хлопці намагаються завалити камінням проходи на Глиняній та Камінній вулицях, аби перекрити цим істотам прохід до решти селища.

— Гаразд, послухайте мене, — говорю я, але роблю це надто тихо, тому ніхто не звертає на це уваги.

Повторюю:

— Слухайте мене! — цього разу я кричу, горлаю, намагаючись не показувати страх. — Це прості люди в одежах з міцної шкіри!

— Але вони мандрують великою рікою! — бідкається Знахарка.

— На дерев’яних плавальниках, — відказую. — Ніяке це не диво. І вбити їх, насправді, зовсім не важко — цільтеся в незахищені місця: обличчя, шия, лікті, коліна та пах. Я особисто позбавив життя двох покидьків з того племені, повірте.

Я дивлюся в очі Вітролова, і бачу, наскільки він мною пишається. Люду на площі стає все більше: чоловіки, жінки та діти сходяться з усіх навколишніх вулиць. Старійшина печально усміхається і шепоче мені так, щоб ніхто інший того не почув:

— Як же це цікаво виходить: ти всім серцем ненавидиш те, на що перетворилося наше поселення. Але до останнього його захищатимеш.

— Хочу піти й подивитися, як перегороджують Глиняну й Камінну. Треба користуватися моментом, поки ворог перегруповується й планує атаку.

— Вперед, синку, командуй, йди туди, говори з нашим наляканим народом!

Я вже майже починаю бігти, але раптом завмираю. Я ще не поставив найважливішого питання:

— Чому ж ти досі не виконуєш Ритуал, Вітролове? Нам би зараз дуже знадобилася допомога вітру!

Старійшина опускає очі:

— Всі мої помічники були там, на Вітроловській, коли ворог напав. Всі вони або в полоні, або загинули. Виявилося, що ти не помилився, Цвіте — вони були надто слабкими. А без них я не зможу накликати на ворогів буревій. Виходить, і я заслабкий.

— Виходить.

Навіть не думав, що колись насмілюся сказати щось таке Вітролову, але тепер вся його влада зникла, розчинилася. Це звичайний немічний старигань, такий же слабкий і розгублений, як і всі ми.

Біжу на Камінну, ледь не збиваючи з ніг необережних людей, яких тут зібралося справді багато. Міцно тримаю списа, бачу потрібний поворот і опиняюся біля величезної купи каміння, яку накидали прямо серед вулиці.

Поки оглядаю завал, позаду кволо йде Вітролов. Здається, зморшок на його обличчі за цей день стало помітно більше, а очі вже не виглядають нескінченно мудрими. Але все ще добрими.

Мисливець, що чатує біля купи каміння, раптом кричить:

— Вітролове! Вітролове, прийшов ворог, але такий, що розуміє нашу мову! Каже, що жадає переговорів і миру.

Старійшина сідає на велику брилу й схиляє голову. Я відповідаю замість нього:

— Пускайте його сюди, переговори так переговори.

Сідаю на брилу поруч зі старійшиною, чекаю. Зовсім скоро наш мисливець приходить разом з високим чоловіком, шкіряний одяг якого прикрашено темним пір’ям невідомих мені птахів. Чоловік посміхається мені, як хижаки посміхаються жертвам. Чекає, що я встану, але я не встаю. Говорю сидячи:

— Отже, ти знаєш нашу мову?

— Я знаю вашу мову, — він говорить повільно, розтягує слова, говорить в ніс. — Знаю, бо ми захопили вже три стоянки у вашому регіоні. Жінки радо вчать мене своїй мові, тому що інакше я не розумію, коли вони благають мене не брати їх силою.

Тим часом навколо нас знову починає збиратися люд.

— І ти цим пишаєшся? — питаю. — Тим, що б’єш і ґвалтуєш жінок?

Ворожий переговорник зверхньо кривиться, проходить очима по натовпу, і лише тоді говорить:

— Всі племена можна поділити на два типи: ті, що ближчі до тварин, і ті, що ближчі до нас. Жалюгідні купки скотарів більше скидалися на тварин: їхні чоловіки часто ходили без одягу, жінки тільки й уміли, що поратися з худобою, а діти копирсалися у грязюці й ніколи не милися. Навіть віддаватися їхні дівчата вміють лише ззаду, як тупі тварини, як їхня худоба. Траплялося там і таке, що чоловіки пізнавали чоловіків так, як пізнають жінок. Будьмо чесними, такі племена заслуговуюь на те, що ми з ними робимо.

Він прицмокує язиком і криво посміхається:

— Але ваше плем’я не з таких, тепер я це бачу. Красиві будинки, велике поселення, свої традиції. Таких ми не вирізаємо, а замість того пропонуємо приєднатися. Прийміть нашу пропозицію, і станете частиною сили, яка контролюватиме весь світ. Відмовтеся, і отримаєте таку різанину, що ріка ніколи не відмиється від багряного.

Тепер настала моя черга усміхатися. Вітролов, як і раніше, сидить з опущеною головою. Витримавши хорошу павзу, я відказав:

— Ми не будемо частиною такої мерзенної сили.

— Вам не обов’язково брати участь у винищенні примітивів, — з вдаваним спокоєм каже чоловік з пір’ям на одязі. — Достатньо буде відправляти нам данину й визнати нашого вождя, найсвітлішого з мудрих і наймилосерднішого з катів, Ґемена Славного, єдиним справжнім богом цього світу. Вам немає чого втрачати, тому не поспішайте відмовлятися.

Старійшина нарешті піднімає голову й дивиться мені в очі. І до мене приходить приємне усвідомлення — він радиться зі мною. Навіть не просто радиться, а дає мені самому вирішити.

— З даниною я би ще змирився, — нарешті відповідаю я, — але наших богів ми так просто не віддамо. Йдіть до своїх людей і готуйте їх до бою, якщо це єдина альтернатива.

Ворожий посланець стає на одне коліно, і його голова опиняється на одному рівні з моєю.

— Це ваше остаточне рішення? Подумайте, адже воно може стати останнім в житті. На березі чекають вісім сотень наших чоловіків, у вас у селищі чоловіків чи не вдвічі менше.

— В такому разі ми озброїмо й жінок.

І коли посланець вже збирається йти, я кличу його:

— Гей, чуєш, і ще одне, ледь не забув.

Одна його брова питально піднімається.

— Передай своєму вождь Гівну Славному, що його голова схожа на сраку. Зґвалтовані жінки пояснювали тобі, що таке срака?

Йде, не відповідаючи, але я бачу, як тремтять його долоні. Він дуже сердитий, цього я й хотів.

Плескаю по плечі Вітролова, кажу:

— А тепер ми дамо їм бій і спробуємо накликати на них ураган за допомогою вашого Ритуалу!

Вітролов мружиться, говорить з підозрою:

— Але їх справді більше, а у мене немає помічників для Ритуалу, немає кому зазирати за дійсність...

Плескаю в долоні.

— А я не жартував — озброюйте всіх: жінок, дітей, старих і молодих — всім взятися за зброю й до останнього стримувати ворога, аж поки ми не проведемо Ритуал.

Тепер дивлюся прямо у зневірені очі Вітролова.

— Я побуду вашим помічником. Здається, вчора уві сні я зрозумів, як це — виходити за межі дійсності.

І старійшина знову усміхається, і плескає себе поколіну. Ми біжимо до площі, поки всі інші люди йдуть у протилежний бік — до вулиць, де зовсім скоро почнеться бій.

— Пам’ятайте, — кричу я зустрічним, — бити треба в незахищені місця: шия, коліна, лікті, пах, обличчя. Передавайте іншим!

Опинившись на площі, Вітролов дістає з отвору в камені трохи сухої трави й передає мені:

— Тримай, жуй. І концентруйся на незбагненному.

Я концентруюся на незбагненному. Я думаю про Бога кажанів, про богів нашого селища, про ворожого вождя-бога. Ось воно, незбагненне. Про що ви молитеся своїм богам? Про світанок, правда ж?

Вітролов співає щось незрозуміле, кружляє довкола каменів й розмахує руками. Повз нас пробігає чоловік зі списом та плямами крові на грудях.

— Ми б’ємося, як можемо, — каже він, — але вони продовжують тиснути, і ми мусимо відступати.

— Відступайте до площі, але на саму площу їх не пускайте! Ритуал — наш останній шанс.

Слухаю співи Вітролова, вдивляюся в кам’яне обличчя людини, що стала богом, в лице Збігокрика, повелителя всіх вітрів. Все навколо починає хитатися, розпливатися й міняти кольори. Чим же старійшина мене нагодував?

— Камінна вулиця вже їхня! — кричить хтось, кого я вже не бачу. — Бої на Глиняній ще тривають!

Голоси лунають ніби з далеку. Я помічаю, що вже довго стою з заплющеними очима, тому різко їх розплющую.

І бачу щось неймовірне. Весь простір навколо ніби заповнений якоюсь густою рідиною. Я вже не на площі, я над нею, над селищем. Бачу, як розмиті фігурки воюють за дрібну безглузду вуличку, а над ними кружляють істоти, які не можуть існувати в реальності.

Але ж я вже тут, я за межею.

Бачу Збігокрика, але не кам’яного, а з плоті та крові, прямо переді мною. Знизу хтось з ворогів кидає списа, цілячись у мене, але влучає у кам’яну голову Збігокрика, й з незрозумілих мені причин камінь розлітається на частини. Справжній Збігокрик сміється, і я починаю сміятися з ним.

Тепер я літаю над рікою. Літаю разом з Богом кажанів, зі Збігокриком, Кайвалом, Світотягом. Зі мною літають мої загиблі воїни, озброєні списами та булавами, літають сильні й слабкі люди, літають покоління за поколіннями за поколіннями, і барабанний бій пливе за течією.

А над іншим берегом здіймається постать, зіткана з тіні й чорноти. І я впізнаю цю постать, цього чоловіка, хоча ніколи не бачив його. Ґамен Славний — хижий бог наших ворогів.

— Даремно ти лишився по той бік ріки, — крчить він.

Його велетенські руки піднімаються для удару, але я менший і швидший, тож встигаю відлетіти вбік. Весь простір коливається, ріка звивається прадавнім змієм, селище піді мною волає від болю й розпачу. Я гучно питаю:

— Про що тобі моляться?

А Ґамен Славний продовжує намагатися мене вдарити й щоразу не влучає, тому тільки грізно гарчить.

— Про що тобі моляться? — питаю ще гучніше.

Я кричу ці слова так, що від мого крику ворожих вояків починає здувати вітром прямо в річку. Важкий шкіряний захист тягне їх на дно, а ті, кому пощастило не впасти у воду, перелякано тікають.

— Я запитав у тебе, про що тобі моляться?!

— Про пощаду, — нарешті відповідає Ґамен.

Приходить абсолютна тиша, і вже не чути ні бою, ні річки.

— Мені моляться, благаючи про пощаду, — з наймерзеннішою у світі посмішкою повторює Ґамен Славний.

— А треба було про світанок.

Кидаю йому в голову спис, і величезний темний бог розпадається на безліч примітивних конструктів, які майже одразу розчиняються в повітрі. Розчиняюсь в повітрі і я.

Наступного світанку знову стоятиму біля хати Вітролова. Але вже сам гукатиму його, тому що нещодавно я прикінчив бога, та світанок таки вимолив. А ввечері, після довгих та виснажливих занять зі старійшиною, я спіймаю себе на думці, що щиро закоханий у наше велике й незвичайне селище. І любитиму його, допоки люди лишатимуть біля дому миску води для спраглого подорожнього.