Якби Ви опинилися у коридорі, то точно почули б, як несамовито стукає друкарська машинка. Півтора роки роботи і, після трирічної паузи, Він незабаром випустить на ринок свій новий роман.
Саме в попередній книзі і була проблема. Несподівано для автора перший роман став наскільки успішним, що зробив Його казково заможним. Хоча деякі старші колеги не сприйняли роман, але читачі відразу зробили його культовим.
Тому писати наступну книгу Йому було вкрай важко. Якщо вона виявиться посередньою – читачі розчаруються. Тому перші півроку Він шукав цікаву ідею, сюжет, історію – щось таке, за що можна було б зачепитися і розвинути далі. Звісно, це не заважало Йому з’являтися у журналах з новими оповіданнями, але все ж Він хотів створити книгу, сильнішу за попередню.
У ту ж мить, коли Він зрозумів, про що буде писати, в шухляді вже лежали дві незакінчені роботи, десь шістдесят сторінок кожна. Можна було б, звісно, переробити їх на повісті, чи взагалі на оповідання. Але Він вирішив не показувати їх. Все-таки є щось у такому «писанні в стіл». Особливо коли читачі прямо вимагають нових творів.
Але все це вже позаду, і, якщо не станеться ніяких форс-мажорів, то він закінчить книгу вже на цьому тижні. Далі вже буде коректура, макетування, публікація – але тут вже мало що залежить саме від нього. Своє завдання як письменника у цій книзі Він виконав. І тому намагався якнайскоріше її завершити.
Він уже навіть грішним ділом міркував над сюжетом третього роману. І тому останніми днями вже більше приділяв вільного під написання часу думкам про нову книгу.
Вони зайшли без жодного звуку. Так, вони опинилися в коридорі і, як я і казав на початку, почули стукіт друкарської машинки. Їм здавалося, що це неймовірне марнотратство часу для генія – а людина, що сиділа за цією машинкою була беззаперечним генієм – друкувати, а потім передруковувати чистовий варіант. Хоча те, що вони мають Йому запропонувати було взагалі проти раціонального використання таланту.
Письменник озирнувся і побачив цих двох у дверях свого робочого кабінету. Спочатку Його охопила паніка, але Він швидко взяв над собою контроль. Чоловік замахнувся, зібравшись вдарити першого незнайомця. Але вони враз скрутили Письменника і притисли до підлоги. Один з них вийняв маленьку бляшаночку з кишені, відкрив її і намочив носову хустинку. Потім притиснув – вже насичену – до носа господаря будинку. Письменник заснув.
– Шкода, що нам не дозволили використовувати тут морфеїзатор, – сказав перший, той, що був із хустинкою.
– Нічого, і так впораємося, – відповів на це другий.
– Але ж ми, по-суті, накачали його організм шкідливим речовинами. Незрозуміло, наскільки це може вплинути на майбутнє.
– Сама наша поява невідомо як на нього вплине. Якщо вірити біфукатору, то зараз від наших дій буде залежати дуже багато. Не можна облажатися.
Вони підійшли до Письменника, який вже спав без задніх ніг. Напевно, Йому снилося, як Він закінчує свій роман. Чоловік трохи посопував носом. За інших обставин це було б доволі смішно. Але хлопцям булоне до сміху.
– Варто його будити? – запитав перший.
– Немає сенсу, речовини занадто сильнодіючі. Нам треба почекати, доки сам прокинеться. Все одно Він нічого не може зробити у такому стані.
Отож, вони просто чекали. Їм було страшенно цікаво оглянути Його будинок, книги, телевізор і те, що по ньому показували. Для них це все був ніби інтерактивний підручник з історії – можливість опинитися у далекому минулому, про яке навіть їхні прабабусі не можуть нічого розповісти, бо вони тоді і не народилися.
Двоє таємничих супутників кілька годин досліджували будинок, по черзі змінюючи одне одного на чергуванні біля Письменника. Вони боялися, що Він може прокинутися і втекти. Тоді їхня справа набагато б ускладнювалася.
Нарешті Письменник прокинувся. Він протер заспані очі і спробував згадати, що сталося. В голові трохи шуміло, наче після похмілля. Але він не пригадував, щоб пив останнім часом.
– А ми на Вас зачекалися, – сказав перший. Він сидів на дивані навпроти письменника і з цікавістю позирав на автора.
«Грабіжники, – подумав Письменник. – Напевно, почули про величезні наклади роману і вирішили на мені нагрітися. Буває. Головне не панікувати».
Хоча Письменник сумнівався, що ці двоє можуть змусити його запанікувати. Він пройшов війну – а це набагато складніше випробування, ніж десяток таких хлопців.
– Хто Ви? – запитав Письменник. – Що Вам від мене потрібно? Чого Ви вдерлися до мого будинку?
– Не хвилюйтеся, ми зараз Вам все пояснимо. Але обіцяйте не перебивати нас і уважно вислухати до кінця, – попросив його другий. – Ми відповімо на кожне Ваше запитання.
Письменник зрозумів, що перед ними не грабіжники. Ті б не говорили так правильно і спокійно. «Хто ж ці люди?» – не міг зрозуміти Він, хоча і вважав себе хорошим психологом.
– Тоді я уважно Вас слухаю, – сказав Письменник. – І постарайтеся зробити історію цікавою, – Він усміхнувся. Настрій Його не піднявся, але все таки ставало трохи краще і в голові потроху розвиднювалося.
Він встав з підлоги і взяв собі стілець, на якому сидів перед друкарською машинкою, доки не з’явилися ці неочікувані гості.
– Отож, почнемо з найфантастичнішого, – почав перший. – Не знаю чи Ви вже зрозуміли, чи ні, але ми – з майбутнього. Мене звати Саймон Тек і я народився у 2148 році. Зараз мені 24. Це мій товариш – Орсон Блант, він трохи молодший, йому 22. Відповідно народився він у…
– Дві тисячі сто п’ятдесятому році, – промовив приголомшений Письменник. – Але як… як…
– Ми потрапили сюди? Це не надто важливо, – продовжив другий, Орсон. – На даний момент найголовніше завдання для нас – переконати Вас, щоб Ви більше ніколи не публікували своїх романів. Принаймні за життя.
Письменник похолов. Про що говорять ці люди? Для мільйонів людей він є одним із найпопулярніших авторів, його постійно смикають видавці і редактори журналів, чи не кожного дня приходять листи із проханнями швидше писати новий роман… І тут ці хлопці просять його про щось неможливе.
– Це розіграш? Вас найняли мої конкуренти? – подив потроху зникав з обличчя Письменника. Він все ще володів собою, але видно було, як гнів поступово перебирає контроль над Його обличчям.
– Ні, це не розіграш, – сказав Саймон. – На жаль, у цьому часі ми не можемо використовувати прилади з майбутнього. Люди, які прислали нас сюди, дуже боялися, що будь-який новітній механізм може залишитися тут і дуже сильно вплинути на все майбутнє.
Хлопець говорив дуже впевнено. Письменник все-таки вірив їм. І ідея про конкурентів, які прислали цих двох, здавалася йому безглуздою.
– Чому я маю не писати? – запитав Письменник з таким дзен-буддистським спокоєм, ніби це давно вирішено за нього. – Що це змінить?
– Почнемо з того, що в нашому часі йде війна з машинами. З тою більшістю механізмів, які контролюються через мережу. Тобто все те, про що писали наукові фантасти в цьому плані – таки справдилося, – сказав Орсон.
– Деякі з цих фантастів ще навіть не народилися, а ті, що вже живуть, ще не написали цих творів, на які Ти натякаєш, – докорив йому Саймон. – Не забувай, що ми у 1953 році.
– Як це «контролюються через мережу»? – запитав письменник.
– Вони всі мають спільний координаційний центр, який без жодних дротів передає їм потрібні команди. Таким чином їх інформують про ситуацію на тій чи іншій території, вони завжди можуть прийти на допомогу одне одному і просто непереможні.
– Але до чого тут я? – запитав Письменник.
– Зараз ми до цього дійдемо, – пояснював Орсон. – Попри те, що людство, чи те, що від нього залишилося, воює з машинами, ми все таки використовуємо технології і механізми. Щоправда, у них відсутнє приєднання до мережі і їх не можна контролювати з ЦМШ, Центрально-Материнського Штабу.
– Одним з таких приладів є біфукатор. – продовжив Саймон. – Він показує як саме варто змінити минуле, щоб отримати бажане для нас майбутнє. На жаль, ми не можемо припинити дослідження у сфері штучного інтелекту і комунікації між машинами – занадто багато подорожей для цього нам потрібно зробити і все одно це нічого не дасть, просто час великих відкриттів відтермінується на 5-10 років. А кожна така подорож у часі забирає величезну кількість електроенергії, якої в нас не так багато і виробляється.
– Я все ще не розумію, до чого тут я? – втрутився письменник.
– Ви ж обіцяли уважно нас вислухати і не перебивати, ми все пояснимо.
– Наш біфукатор показав найкращу можливість для подорожі у часі для того, щоб людство мало змогу виграти у машин. Для цього необхідно, щоб Ви на 2163 рік залишалися відомим письменником. В цей рік Ваш перший (а якщо Ви погодитеся на нашу пропозицію, то і останній) роман прочитає Піт Каттнер, людина, якій біфукатор пророкує стати лідером нескореного людства.
– Ви це серйозно? – знову не міг повірити Письменник.
– Повірте, наша подорож коштувала дуже багато зусиль для інфраструктури поселення, тому жодних жартів не буде, – не витримав Орсон.
Письменник витягнув сигарету з пачки і запропонував хлопцям. Ті відмовилися.
– Ми живемо під землею. Тому кисень доводиться економити. Тим паче, кожна людина у нас на рахунку, ми не можемо дозволити комусь так нещадно вбивати себе нікотином, – відповів на пропозицію Саймон. – Продовжимо. Піт Каттер очолить нескорених (точніше всіх, хто залишився живим) у 2174, якщо все станеться так, як показує ця версія майбутнього, тобто через 2 роки у нашому часі. У 2185 році людство здобуде перемогу над машинами. Правда, нас залишиться десь з мільйон, але принаймні людина як вид не зникне з лиця Землі. Це єдиний шлях до перемоги. Інакше нас всіх винищать до 2225 року. Повністю. Це рік смерті останньої людини на планеті.
– Але для того, щоб Каттнер очолив боротьбу, його треба надихнути. І цьому послужить Ваш роман. Він же теж про хлопця, який іде наперекір системі. І Піт має його прочитати. Проте у нашому майбутньому Ви написали ще багато хороших романів. І за один з них у 1982 році навіть отримали Нобелівську. Люди читали Ваші книги. Але про оцю першу – забули. І Каттнер не прочитає цей роман, бо видавці перестануть його друкувати вже за кілька років, віддаючи перевагу Вашим новішим творам.
– У Ваших руках доля людства, – продовжив Орсон. – І тільки Вам вирішувати, що з нею робити.
Письменник вже не курив. Але продовжував нервово гасити недопалок у попільницю.
– Ви хочете, щоб я взагалі перестав писати? – запитав він.
– Не зовсім. Ми хочемо, щоб Ви не публікували романів. Якщо вірити біфукатору, то ще 12 років Ви можете публікувати оповідання, есе, нариси, статті. Але потім – прохання зупинитися. Це єдиний шанс для нас вижити. Іншого ми вже не матимемо.
– Але ж мене знають мільйони. Як мені аргументувати це рішення про припинення кар’єри? Що сказати всім читачам, які розривають мене питанням про наступний роман?
– Ви ж письменник, натура творча і ненадійна. Крім того, Ваше сповідування дзен-буддизму і досвід війни може допомогти у формуванні гарної легенди про автора-відлюдника, який вже все сказав, що хотів, і через свою дивакуватість більше не писатиме белетристику.
– Ви станете легендою літератури. В цьому теж є свій великий плюс. А продажі першого роману забезпечать Вам безбідне життя.
– Гаразд. – сказав Письменник. Він все ще не міг повірити у те, що відтепер його життя кардинально зміниться. Він буде автором одної книги, яку любитимуть, читатимуть і яка стане порятунком для людей з майбутнього. – Я згоден. Але я хотів би дізнатися набагато більше про майбутнє…
– Із задоволенням, містере Селінджере. З чого почати?
