Вибір Іванни

Динамік застрекотів і видав двосекундний пронизливий писк, після чого знову відімкнувся. Старий перевів погляд на обшарпаний монітор, схожий на музейний експонат. Там з’явився новий рядок зелених цифр на чорному тлі. Чоловік зробив помітку у велику записну книгу із вибляклими аркушами, але за хвилину писк повторився і з’явилися нові цифри, тому знову довелося щось вписувати. Потім старий підкреслив рівний стовпчик і переїхав кріслом до столика поряд, значно більш захаращеного, де почав друкувати на вже більш новому комп’ютері. Він роздрукував кілька таблиць та діаграм на папір і склав їх у розгорнуту папку поруч. Довгі ряди точнісінько таких папок стояли на запилюжених стелажах попід стінами. Вільного місця на полицях майже не лишилося.

Година за годиною, день за днем цей ритуал повторювався. Однак сьогодні старий був похмуріший, аніж зазвичай. Він повернувся до свого звичного місця біля монітору і довго дивився на цифри. Щохвилини там з’являвся новий рядок. Чоловік подивився на великий настінний годинник, де тьмяно висвічувалося 16:58. Йому страшенно хотілося, аби ці дві хвилини не йшли так швидко, але спинити час він не міг. З особливою увагою він подивився на два останні рядки цифр, а потім рвучко піднявся і підійшов до третього столика у цій маленькій тьмяній конторці.

Власне, це був не стіл, а незвично великий комп’ютер, із дивними кнопками та важелями. Виглядав він іще древнішим за монітор. Старий увімкнув живлення і там загорілося кілька лампочок. Дістав ключ із ланцюжка на шиї, вставив його у вічко і повернув. Велика червона лампочка засвітилася зеленим. На маленькому екранчику по черзі висвітлювалися набори літер, вочевидь якісь скорочення, поруч з якими була позначка «УВІМ» або «ВИМК». Чоловік натиснув кілька кнопок і важелів, після чогось значків зі словом «ВИМК» стало значно більше.

Старий закрив скло, вимкнув панель, вийняв ключ. Глянув на свій монітор, але підходити не став. Натомість рушив до дверей, одягнув легкий плащ, скинув потерті тапці й вступив у вуличне взуття, узяв ціпок, загасив світло і вийшов з кімнатки.

Від яскравого світла він зіщулився. Прикрив очі зморшкуватою рукою, а потім зачинив двері до кабінки. Ця облямована металом невеличка споруда здіймалася на пласкому даху цегляної будівлі – не те, щоб великої, але й не малої, як для навколишньої місцевості. На фоні невеличких хаток, що розкинулися полями й гаями передмістя, вона виділялася. Будинок однією стороною ніби вріс у пагорб, а кущі та кілька дерев росли прямо на даху. Старий спустився круглими сходами униз, перевірив чи замкнені двері унизу, де гуділи генератори, і пошкандибав вуличкою.

Далеко він не дійшов, адже майже одразу з будинку навпроти вибігла молода червонощока жінка. Вона подивилася на небо на заході, де щось зблиснуло, а потім гукнула до старого:

— Доброго вечора! Щось ти пізно сьогодні.

— Так...

Долинув звук від зблиску в небі — схожий на гучний плюскіт.

— От негідь! — сердито мовила дівчина. — Дограються, що влупляться в землю. Користуються відсутністю тут патрулів... Харцизяки! Заборонено ж виходити з підпростору в атмосфері!

Старий навіть не глянув у той бік.

— Зайдеш повечеряти? — мовила жінка.

— Ні, дякую.

— Давно вже ти до нас не заходив.

Жінка пильно подивилася на старого і на її обличчі з’явилася стурбованість:

— Ти якийсь невеселий сьогодні, тату. Щось трапилося?

— Довелося відімкнути камери та приймач радіовипромінювання. Енергії вже лишилося зовсім мало, а швидкість його й так повільніша за заплановану...

Жінка зітхнула.

— От іще... Не розумію, чого ти возишся із тією залізякою? Кому це все зараз потрібно? Шістдесят років... І скільки йому ще летіти? Сто, двісті? Зараз я на Альфа Центавру за три дні можу злітати й повернутися. А в інший кінець Галактики за тиждень! Як ти цього не розумієш? Зайнявся б садом, у тебе там все так заросло, що аж страшно.

— Я вірю, що це потрібно. Що все недарма. Я бачив, як «Вояджер-70» запускали, ще коли був дитиною. Тоді я й мріяти не міг, що зможу працювати із ним.

— Коли то було. Зараз те все вже нікому не потрібно.

— Їм не стачить терпіння зібрати усі ті дані, що ми збирали майже століття. Кількість опромінення, сила сонячного вітру, гравітаційні коливання... Мало не про кожен метр, який «Вояджер» здолав за цей час. У нас були відкриття... Викривлення, аномалії, хвилі нейтрино... Вони ігнорують це все. Дурні. Їм би все і зразу, і найшвидше, і якнайдалі... А жертви їх не цікавлять.

— Ой, ну не знаю. Як на мене, то все марна справа...

Вулицею пробігла зграйка дітей, вони вказували пальцями на щось удалині і жваво белькотіли. Жінка подивилася на них, а потім принишкла і прислухалася до голосу програвача, який лунав з будинку. За хвилину вона здивовано мовила:

— Таки сьогодні... А казали ж, що відкладуть запуск!

Діти й підлітки стали висипати із дверей будиночків на вулиці, хто заскакував на аеровелики, а хто біг своїми двома. Усі вони прямували дорогою у бік космопорту і за мить вуличка поселення знову спорожніла.

— Епохальна подія! Глянь! Підіймається! Це ж наш власний гіперпросторовий міжзоряний зореліт! Перший! Тепер нашим містом таки можна пишатися!

Щось, що нагадувало чорний велетенський завод поміж зелених полів, почало повільно здійматися угору. Настільки повільно, що спершу потрібно було довго і пильно дивитися, аби помітити цей рух. Тільки курява, що клубочилася по боках, виказувала дію антигравітаційних двигунів. Жодного звуку не долинало, окрім дитячих криків удалині, шелестіння листя та співу пташок.

Старий чоловік знову навіть голову не повернув у той бік. Лиш на дітей, коли вони пробігали поруч, він глянув із сумом.

— Я піду, — мовив він до доньки і пошкандибав угору вулицею.

— Ми з Марком зайдемо увечері, — кинула жінка, не відриваючи погляду від захопливого видива, — гігантський апарат уже піднявся над полями і поодинокими деревами, що оточували космопорт.

Жінка ще трохи постояла, а потім зайшла у дворик і попростувала до дверей будинку — дивитися тримірну пряму трансляцію.

— П’ять років Лінополь чекав на завершення будівництва, яке здійснювали фахівці з «Гіпер-Галактики», і ось нарешті це сталося! Вдало проведені попередні випробування дали можливість здійснити запуск на три дні раніше визначеного терміну. Вчора ліцензію на перельоти підписав прем’єр-міністр, а нині наше місто радіє та схиляє голову і перед поважними інвесторами, і перед простими сумлінними робітниками, без яких ця подія ніколи б не сталася. Корабель названо «Лінополь-1», що дає нам надію на будівництво інших суден цього класу, приписаних до порту нашого шляхетного міста! Ще точно не відомо, за яким маршрутом курсуватиме наша гордість, адже переговори із галактичною транспортною асоціацією попереду — вони розпочнуться одразу після завершення випробувань у відкритому космосі. І, якщо все пройде успішно, то на часі постане питання розширення нашого космопорту...

Радісний та енергійний голос коментатора лунав із багатьох відчинених вікон будиночків на вулиці. Старий спроквола кульгав собі під цей звуковий супровід далі і невдовзі зник за обшарпаним тином у хащах навколо хатини наприкінці вулиці. Його донька була права — у саду давно слід було навести лад.

Хвилин десять нічого, окрім зміни інтонацій диктора та людей з інтерв’ю, на вулиці не відбувалося. А потім за парканом, який оточував станцію спостереження, щось заворушилося. Звідти повільно вигулькнула руда кучерява голівка, із листям та гілочками, що заплуталися у волоссі. Дівча озирнулося по бокам, а потім спритно перескочило паркан, збігло сходами нагору і припало до скла. Вона затулилася долонями, аби краще розгледіти те, що всередині. В її зелених очах палав неспростовний захват. Вона не відривала погляд від таємничих зелених циферок, що з’являлися на екрані, від тихого шуму та періодичного попискування, що долинав ізсередини. Дівчинка стояла непорушно до самих сутінків, лиш вітер розтріпував її забруднене десь плаття.

Тільки коли задзвонив комунікатор на руці, вона відірвалася від вікна. Розчаровано подивилася на екранчик, а звідти долинув розсерджений жіночий голос:

— Іванно! Вже восьма!

Дівчинка швидко зиркнула на вулицю, а потім сховалася у чагарях позаду станції. Там вона буркнула у комунікатор:

— Знаю...

— Ми домовлялися, що ти приходитимеш додому о восьмій! Хіба ні?

— Так...

— Ти ж не хочеш, щоб ми знову заборонили тобі самостійно гуляти так довго?

— Ні... — з кожною фразою матері обличчя дівчинки тільки похмурніло.

— Де ти взагалі? Дивишся на зореліт?

Дівчинка на мить задумалася, потім хмуро і байдуже зиркнула на чорну громаду, що висіла високо у небі. Корабель навмисне там лишили, аби мешканці міста могли якнайдовше ним помилуватися, ще й сигнальні вогні щойно запалили. Однак яскраве видиво не викликало у малої жодного інтересу.

— Дивлюся, — буркнула вона матері й одразу перестала це робити.

— Ну, ясно, — у голосі матері відчулося полегшення. — Я вже думала, що ти знову лазиш сама невідомо де. Ти з Машею і Сонею?

Дівчинка промимрила щось нерозбірливе.

— Якщо бачитимеш їх, то передай, що батьки їх шукають. Вони повимикали комунікатори.

— Добре...

— Гаразд, на честь такої події дозволяємо тобі ще трохи погуляти. Тільки за дім свій не забувай! Можливо, колись ти мешкатимеш в одному з таких зорельотів і мандруватимеш галактикою, і саме він буде твоїм домом. Я сама не раз про це мріяла в дитинстві. Та поки ти ще дитина і живеш із нами, тому твій дім тут, на вулиці Костенко, 24, не забувай це! Ми з татом сходимо в гості, тому якщо нас не застанеш — не хвилюйся, ми повернемося. Бувай, і не повертайся додому з космопорту сама!

— Добре!

У голосі дівчинки зазвучала радість. Вона вимкнула комунікатор і знову повернулася у свій спостережний пункт на станції. Надивившись вдосталь у вікно, вона стала ходити навколо кабінки, прикладаючи вухо до стін і слухаючи шум стародавніх пристроїв. Вона періодично позирала на антену вгорі, але вилізти туди іржавою драбиною боялася. Дівчинка чула, як старий говорив колись доньці, що переживає, аби діти не пошкодили антену. Вона не хотіла нічому шкодити. Принаймні тут, у цьому чарівному для неї царстві.

Лише коли зовсім стемніло і вдалині почали лунати голоси дітей та дорослих, що поверталися з порту, дівча неохоче спустилося сходами. Вона перелізла через паркан і пошкандибала сусідньою вулицею, час від часу поглядаючи на станцію із антеною нагорі. У бік космопорту Іванна жодного разу не глянула.