Вибір героїв

У лісі настав вечір. Група вже підготувала все для сну, але очікування завтрашнього дня було нестерпним. Забагато на кону. Єдиним світлом, що досі оточувало їх, було багаття на якому кипів казан з їжею.

Першим, хто впадає в очі, був невисокий чоловік у важкому обладунку. Зі спини він здавався ледь більшим за полурослика з довгим чорним волоссям. Лише, якщо поглянути на нього спереду, видно широкий плаский ніс, нелюдські очі та рот заповнений іклами та різцями. Хобгоблін акуратно чистив свій магічний меч спеціальними маслами.

— Гаразд. Твій план звучить непогано, Еґуне, — сказала дівчина-спритниця у шкіряній броні, перемішуючи страву своїм кинджалом.

— Я більше хвилююся за те, щоб ця зброя дійсно була дієвою. Раптом вона для нього не буде нічим особливою.

— О добрі боги! Який ти невдячний. Ми ж власноруч підбирали спорядження, під конкретну ціль. Досі сумніваєшся, що архіжрець нам допомагає за просто так? Після стількох пожертв, щоб підняти місто з руїн? Він же розуміє, що зараз ми єдині, хто здолає ту нечисть.

— Так, але мій батько, наприклад, набагато більше потратив на відновлення міста. І це за умови, що його бізнес тоді був не в найкращому стані.

— Думаю, ти б говорив інакше, якби в тебе половина родичів перетворилась на бездумних умертвій, — перебив їх старший чоловік, маг, у блискучому плащі, паралельно перечитуючи свою книгу чарів. — А загалом, що про це думає наш жрець світла? — з усмішкою продовжив він.

Зосереджений ельф у кольчузі та рясі продовжив говорити у такій ж манері:

— Ну не знаю, як тут правильно відповісти. Він і справді занадто часто займається істинним альтруїзмом. Хоча, що пан Солвей, що мій наставник — обоє доволі пухлі.

Всі засміялись, але скривлене у легкій злобі обличчя дівчини посміхатись вже не хотіло. Вона спокійно зняла казан і роздала кожному його порцію.

Про всяк випадок після вечері маг запропонував стандартний план втечі, який вони вже і так не раз використовували. Ніхто не був проти. Аж раптом, ельф побачив у темряві огидну безформну істоту з людською комплекцією, яка щось вишукувала навколо. Як тільки вона пройшла повз, жрець повідомив:

— Все, це мав бути останній патрульний. Засипте полум’я, щоб не було диму і лягаймо спати.

Після всіх маніпуляцій, жрець перестав підтримувати купол навколо і також почав входити у транс, щоб відпочити.

— Я сподіваюсь, на нас точно ніхто не нападе? — поцікавився маг.

— Навіть, якщо і так. Я всюди розвісила прості дзвіночки. Не розбудивши нас завчасно — не пройдуть.

— А згори?

— А згори нас захищає густий ліс.

— Ну, тоді надіюсь ти маєш рацію та бог Тантуміа нас оберігає.

***

Сон будь-кого буде неспокійний перед таким значущим днем. Задовго до того моменту, як вони вперше зустрілись, молоді шукачі пригод уже заробили певну славу. Звели їх разом дві доволі банальні причини — архіжрець бога героїв Солвей і трагедія в одному з рідних для них місць.

— Пане, ми знищили орду мерців на заході, але тепер її рештки атакують південь міста. Також, вони зі сходу уже прорвались до жилих районів.

— Добре, тут щойно повернулася одна група. Ці четверо добили останніх окультистів. Тепер буде легше. Ви можете продовжувати бій? — звернувся чоловік в узорчатій рясі до четвірки, спритниця якої ледве стримувала сльози:

— Я хочу, я хочу бодай спробувати врятувати решту своїх...

— Не вийде, уже занадто пізно, — відказав її товариш ельф: — Ні я, ні церква Тантуміа не зможемо їх повернути. Благо ми знищили їхніх ляльководів, а значить лишилось добити рештки хвилі неживих.

— Гаразд, тоді нам треба туди, — дивлячись на могутнього жерця й один на одного, відповіли вони, як єдине ціле:

— Вибираючи між скорботою та боєм, вирішую врятувати якомога більше!

Пів міста було безжалісно знищено. Відновлення далося тяжкою працею городян, церкви та можновладців зі сусідніх поселень. З плином часу, Еґун з товаришами зазнали ще багато пригод, втрат, союзників, дискримінації, щоб знайти істинно винного. Через усі терни до цієї доленосної доби їх привела одна мета — остаточне знищення ворога. Не дати трагедії бодай частково повторитися. А також у них з’явилися прості мрії: подякувати Солвею, повернути його спорядження, сісти всім містом за стіл та відсвяткувати, спокійно видихнути наступного дня. Саме з такими думками герої прокинулись на світанку.

***

Пообіді, група у повному бойовому спорядженні крадькома підійшла до печери демона. Як і очікувалося, кількість охорони навколо в цей час мінімальна, тож можна завдати нищівного удару головному поплічнику підступного некроманта.

Знищивши рештки сторожів, герої увірвались у покої. Там була істота, яка виглядала як втілення кошмару. Розжирівше і рогате щось, яке помалу підвелося та замахнулося своєю кривою, смертоносною сокирою:

— Ви дійсно думали, що я буду просто чекати на вас, — глузливо загарчав демон.

Воїн одразу закрився щитом від удару, даючи можливість жрецю і магу вступити в бій. Незважаючи на те, що ворог був один, він володів вродженими здібностями в магії та руйнівною силою, вправно використовуючи це проти своїх опонентів.

Дівчина тим часом пробігла за спину почвари до стіни, де було повно маленьких скриньок. Акуратно вдаривши по блискучому дзвіночку на поясі, вона почала водити пальцем по стіні допоки не спинилася на другій скриньці в третьому ряду:

— Що ж, гадаю підходящий ти.

Відкривши її своїм кинджалом, спритниця дістала звідти пергамент на якому кожні кілька хвилин змінювались числа.

Відбігши звідти, вона крикнула:

— Штовхай його, Еґуне!

Під всім тиском щита, демон відскочив аж до стіни, чого й хотіла дівчина. Один вдалий постріл з лука по фальшивих ящичках, як почвару розірвало вибухом від власної пастки.

Як тільки все закінчилося, всі зібрались навколо ельфа, який негайно почав обробляти рани. Воїн запитав:

— Вони в тебе?

— Так, ось координати до тронного залу ліча.

— Ми таки впевнені, що план спрацює? — уточнив маг.

— Річард віддав своє життя за цю інформацію! — викрикнула йому дівчина.

— Добре, добре. Зараз нам усім треба зосередитись. Підготую, поки що, підходяще коло для телепортації.

***

Група повторювала план дій. Лічі — надмогутні архічарівники, що переступили поріг нежиття та стали його повелителями. Із міцними тілами та єдиною слабкістю, яку вони бережно ховають — коштовний камінь, де запечатана їхня душа. Але цей умертвій особливий, Річард встиг дізнатися, що незважаючи на всі сильні сторони, він має одну ваду — самовпевненість. Ліч ховає свій камінь душі там, де колись билось його серце. Тож аби перемогти необхідно напасти на нього в ядрі лігва, коли той не очікує та буде без підмоги. Швидко знищимо тіло — розтрощити камінь не буде проблемою.

Герої вступили в коло телепортації й активували його. Після чого, вони побачили червоні вогні, що замість очей, дивились на них.

— Ах, хто на цей раз забув свою смерть у моєму домі.

Велика вузька зала закінчувалась масивним постаментом, на якому сидів напів розкладений труп у легкому обладунку та обвішаний амулетами із цінних металів та дорогих компонентів. Стіни із темно-синього мармуру були обрамлені срібними готичними візерунками. Це робило образ повелителя мертвих ще виразнішим. Ніби він огорне тебе білим світлом та затягне в цю темінь.

Усвідомивши, що раптовий напад не вдався, воїн вирішив, усе ж таки, розпочати бій та вибіг вперед:

— Ми тут не для того, щоб ти над нами зловтішався.

Герої знали, що бій буде складним. За життя кожного, навіть таке довге, як у раси ельфів — якщо порівнювати, цей ворог був найнебезпечнішим. Гордовитий чарівник, що шукав вічних знань, а після смерті — влади. Ім’я його викликало почуття неприхованого жаху в простих людей, а його літаючий замок був напханий пастками та істотами, що й донині вселяють страх. Бій у цій залі дає примарний шанс, що пастки тут не настільки руйнівні, як в інших кімнатах фортеці, враховуючи наявність тут власника.

Усе йшло за планом. Еґун вмить наніс кілька ударів по некроманту. Одразу за ним полетіли дві стріли в ціль та потужна блискавка з іншого кінця зали. Ельф уже почав підсилювати союзників, намагаючись бути в центрі строю, щоб у разі чого залікувати рани. Як тільки некромант сам захотів створити заклинання, його миттєво відмінив маг.

Ще три удари воїна — два мимо. Нові стріли досягли цілі. Раптом. Запрацювали магічні пастки та оборонні артефакти. Вони виявились доволі сильними, тому маг зразу почав їх знищувати. Жрець обробив свіжі рани спритниці, аж раптом воїн відлетів на пару метрів назад. У героїв полетіла масивна вогняна куля. Терплячи біль, воїн встав і знову накинувся на ліча. Заклинання у відповідь. Лук промахується. Заклинання союзника не потрапляє. Масове зцілення — раптово відмінено лічем. Зала продовжує безупинно атакувати і захищати хазяїна. Але це ще тільки початок і кожен це розуміє.

Бій тривав довго. Виснажені заклинателі та поранені бійці стояли навпроти зраненого монстра, оточені розтрощеними стінами. Що ж. Зараз настає та мить, яку ніколи не забуде жоден справжній герой. Вони програють. За декілька хвилин потрібно подати сигнал магу, щоб він переніс їх. Неважливо куди, це все одно буде безпечніше ніж у цьому місці.

Еґуну треба ще кілька секунд. Як тільки його товариші підготуються, він поверне голову і крикне завітне “Тікаємо!”. Ще мить. Зараз.

***

— Щоби вас чорти побрали! Ви також не впорались, — воїн побачив Солвея, який з розчаруванням дивився на нього. Зліва від архіжерця виднілась свіжа кривава пляма на підлозі та по всій стіні, а збоку залишилася лише пара взуття з кусками м’яса, що колись було магом групи.

У голові воїна почався хаос. Він не усвідомлював, що відбувається. Жодна частинка його тіла не могла прийти в норму. Що сталося? Кого тепер бити? Навіщо? Чому ліч почав задкувати і виглядає тепер так немічно? Як тільки Еґун почав приходити до тями, біля нього вже стояв могутній жрець. У правій руці він тримав голови інших двох членів групи. Коли? Ще секунду назад він тільки появився.

— Прошу. Великий Тантум-а-а-а-а-а, — ліч стих і повис у повітрі, як безконтрольна маріонетка в театрі.

— Замовкни. Ці також не можуть тебе убити, — він поглянув на свою ліву руку, у якій ще билося вирване серце воїна, і продовжив, — жалюгідні, так погано підготуватися. Ех, в принципі як і завжди. Ну, а що ж мені далі робити з тобою?

— Бла-га-ю па-не, до-сить, — жалюгідно хрипів некромант.

— Ні-ні-ні. Ти хороший лиходій, страшний, могутній повелитель мертвих, що перевершує будь-кого, а-ха-ха, — Солвей вклав свіже серце до грудей умертвії. Цей пухлий чоловічок уже не випромінював велич, як його колеги архіжерці, ні, це вже було щось більше, могутніше. Ніби вся злоба, гординя та егоїзм цього світу зібралися разом і пустилися вихором навколо його тіла. Більше того, риси обличчя вже не нагадували людські, а якісь возвеличені.

Як тільки плоть хобгобліна злилась з каменем душі, лічу дарували милість бути опущеним на землю.

— Чому?..

— Знову ти за своє. Ну відколи я побудував храм біля твого першого лігва, відколи ти намагався викрасти мої знання, відколи я тебе здолав, я говорив одне і те ж. Мені потрібен лиходій! Мені треба, щоб його подолали герої! Я хочу, щоб коли кожен смердючий гуманоїд і негуманоїд, незалежно від росту, комплектації органів чи кольору шкіри, кланялись пам’ятникам цим героям і пам’ятали. Там був я. Це поклони мені та моїм жерцям і паладинам. Я той хто вів їх через цей шлях увесь час, — він перестав кричати, трохи помовчав і продовжив, — ох, нічого, таки колись вони появляться. Я їх виплекаю, навчу і вони отримають заслужений пам’ятник для мене.

Повернувшись зі світу своїх фантазій, додав:

— Ще й до того ж, ти знову став сильнішим, а значить і підготовка до бою з тобою буде серйозніша.

Ліч став на ноги, підійшов до продірявленого трупу і вирвав з руки меч. Після пари майстерних рухів, він сказав із жалем до себе своєму повелителю:

— Це мертва віра. Вони були тими, які могли перемогти. Могли стати твоїми героями.

— Я ВИРІШУЮ, ХТО ТУТ ГЕРОЙ! І вони не заслуговували цього, — заверещав він голосом, що майже знищив весь замок.

За пару хвилин все стихло. Архіжрець знову виглядав велично, але, в той же час, як смертний. Поправив одяг свого аватара та вже готувався покинути некроманта.

— Що ж, усе, мушу йти. Почекай, тим часом, ще пару сторіч, покажеш свої нові здібності, а я, — оглянувся навколо та продовжив, — вже оберу нових кандидатів. Але перш за все, приберись! Могутньому лічеві не личить перебувати у такому гармидері.